загрузка...
Магазины входных дверей сеть магазинов типов межкомнатные двери.

Лекція професора О. Харитонової: Вступ до курсу «Право інтелектуальної власності»

МЕТА

Ознайомлення з основними поняттями та категоріями права інтелектуальної власності, визначення предмета та методу правового регулювання відносин інтелектуальної власності, визначення місця права інтелектуальної власності в системі галузей права України та його структури.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

  1. Інтелектуальна діяльність та інтелектуальна власність.
  2. Предмет правового регулювання відносин інтелектуальної власності.
  3. Метод регулювання відносин інтелектуальної власності.
  4. Поняття права інтелектуальної власності: проблема визначення та його місце в системі галузей права України.
  5. Структура права інтелектуальної власності.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

  1. Бошицький Ю. Л. Право інтелектуальної власності : навч. посіб. — К., 2007. — 488 с.
  2. Базилевич В. Д., Ільїн В. В. Інтелектуальна власність : креативи метафізичного пошуку. — К.,2008. — 687 с. (Київському національному університету імені Тараса Шевченка — 175 років).
  3. Дозорцев В. А. Интеллектуальные права : Понятие. Система. Задачи кодификации : сб. ст. / Исслед. центр частного права. — М., 2005. — 416 с.
  4. Дроб’язко В. С., Дроб’язко Р. В. Право інтелектуальної власності : навч. посіб. — К., 2004.
  5. Право інтелектуальної власності : підруч. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. О. А. Підопригори,О. Д. Святоцького. — К., 2002. — 624 с.
  6. Право інтелектуальної власності : академ. курс : підруч. для студ. вищ. навч. закл. / О. П. Орлюк, Г. О. Андрошук, О. Б. Бутнік-Сіверський та ін. ; за ред. О. П. Орлюк, О. Д. Святоцького. — К.,— 696 с.
1. Інтелектуальна діяльність та інтелектуальна власність

У сучасних умовах будь-який вид діяльності людини просто неможливий без належного науково-технічного забезпечення, так само як неможливий соціально-економічний прогрес суспільства взагалі без духовного розвитку. Світовий досвід переконує, що там, де глибоко усвідомлюють значення і роль цих трьох чинників для суспільного розвитку і приділяють їм належну увагу, країна залучається до числа держав із високо розвиненоюекономікою. Очевидним є те, що всі країни з високо розвиненою ринковою економікою вирізняються високим рівнем освіти, науки і культури. Саме це зумовлює та визначає рівень цивілізованості того чи іншого суспільства. Вони ж є у переважній більшості саме результатом творчої діяльності людини, оскільки стан освіти і культури зумовлюється рівнем розвитку науки. Тому зайво нагадувати про значення належного регулювання відносин інтелектуальної власності, без чого, власне, неможливий динамічний розвиток сучасного суспільства.

Для того щоб встановити, що таке «інтелектуальна власність», маємо з’ясувати, який сенс надається цьому терміну, що означає у такому контексті термін «інтелектуальна діяльність» і як розуміється поняття «власність» стосовно сфери інтелектуальної діяльності, врешті, що є передумовами та чинниками виникнення інтелектуальної власності.

Необхідність визначення сутності цих понять зумовлюється й тими міркуваннями, що залежно від того, як будуть тлумачитися ці поняття, мають визначатися й відносини, що належать до сфери права інтелектуальної власності.

Попри зовнішню нескладність тлумачення терміна «інтелектуальна діяльність», який, здавалося б, можна просто перекласти як «розумова діяльність» (від лат. intellectualis — розумовий), визначення цього терміна не може ґрунтуватися на такому спрощеному підході. Адже інтелектуальна (розумова) діяльність може мати місце у багатьох випадках, не даючи при цьому результатів, які можуть стати предметом (об’єктом) права інтелектуальної власності (наприклад діяльність вчителя, правознавця, бухгалтера тощо). Разом із тим така діяльність є розумовою.

Отже, у широкому сенсі «інтелектуальний» це і «розумовий», і «духовний» [1], а поняття «інтелектуальна діяльність» охоплює усі види розумової праці (діяльності), що здійснюються людиною.

Оцінюючи сутність та значення інтелектуальної діяльності стосовно постіндустріального суспільства, слід визнати плідним підхід, при якому інтелектуальна діяльність розуміється як одна із форм життєдіяльності людини, сутнісна основа процесу створення інтелектуального продукту та відтворення інтелектуального капіталу, найпотужніша рушійна сила розвитку людської цивілізації.

При цьому важливим моментом у тлумаченні поняття інтелектуальної діяльності є розрізнення у ній двох взаємопов’язаних аспектів: репродуктивного — спрямованого на вирішення стандартних завдань, досягнення заданих результатів, застосування відомих алгоритмів та типових засобів; і творчого (продуктивного) — спрямованого на вирішення нестандартних завдань, які вимагають створення нових (неповторних, оригінальних, унікальних) або нестандартного застосування відомих засобів у принципово нових ситуаціях, які не мають аналога в минулому [2].

Таким чином, категорія «інтелектуальна власність», будучи пов’язаною з поняттям інтелектуальної діяльності та поняттям творчої діяльності, разом із тим, не є тотожною ні першому, ні другому поняттю.

Розглядаючи поняття інтелектуальної власності, слід зазначити, що нерідко характеристика останньої ґрунтується на згадуваному вище широкому розумінні терміна «інтелектуальний», внаслідок чого інтелектуальна власність визначається як «ідеї і духовні цінності», належність яких авторові закріплено у правовому порядку. До юридичного обігу цей узагальнюючий термін увійшов після прийняття 14 червня 1967 р. у Стокгольмі Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності. За цим документом до об’єктів права інтелектуальної власності належать: літературні, художні твори та наукові праці [3].

Не заперечуючи можливість такого узагальнюючого підходу в цілому, разом із тим видається виправданим більше уваги приділити характеристиці поняття «власність», в якому сконцентрована концептуальна сутність бачення відносин щодо результатів інтелектуальної, творчої діяльності.

Слід зазначити, що у вітчизняній навчальній літературі в галузі права інтелектуальної власності у підходах до визначення поняття та характеристики інтелектуальної власності склалася певна традиція, згідно з якою правознавці головну увагу зосереджують на характеристиці права інтелектуальної власності, часом практично не характеризуючи відносин «фактичних» (суспільних, економічних) інтелектуальної власності, тоді як представники економічної науки більш ретельно аналізують саме поняття інтелектуальної власності. Разом із тим дослідження інтелектуальної власності під кутом зору економічної теорії мають свою вразливу точку, оскільки в них нерідко поняття власності надмірно ставиться у залежність від речей матеріального світу, щодо яких виникає власність. У підсумку це часом призводить до того, що «інтелектуальна власність» знову-таки розглядається як «права», внаслідок чого різниця між поняттями «інтелектуальна власність» та «право інтелектуальної власності» виглядає надто непевною. Наприклад, В. Антонов відштовхується від звичайного значення слова «власність», розуміючи їх як суспільні відносини, що історично склалися, щодо привласнення або розподілу речей, матеріальних предметів, які і є об’єктами власності. Але при цьому він звертає увагу на те, що, не будучи в чиємусь володінні, результат інтелектуальної діяльності ніби і не належить нікому, не маючи «природного» власника. Отже, констатується, що у загальновживаному розумінні «інтелектуальна власність» — це права на результати розумової діяльності людини в науковій, художній, виробничій та інших сферах, які є об’єктом цивільно-правових відносин у частині права кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, які, будучи благом нематеріальним, зберігаються за його творцями і можуть використовуватися іншими особами лише за узгодженням з ними, крім випадків, визначених у законі [4].

Отже, виходить, що «інтелектуальна власність» — це права, а відтак різниці між поняттями «інтелектуальна власність» та «право інтелектуальної власності» майже не існує.

Викладене вище зумовлює доцільність характеристики поняття «власність» у його «юридичному» значенні, розумінні.

Як в економічній теорії, так і в юриспруденції термін «власність» зазвичай вживається для позначення належності комусь речей. Тобто власність розуміється як присвоєння особою засобів і продуктів виробництва усередині та за допомогою певної суспільної форми.

Визначення власності за допомогою категорії присвоєння, зокрема, властиве працям К. Маркса, де категорії власності та присвоєння тісно пов’язані одна з одною. Такий підхід до визначення власності загалом можливий, але з конкретизацією поняття «присвоєння».

У зв’язку з цим має інтерес визначення власності як такого ставлення особи до речі, при якому вона вважає річ своєю, за умови, що інші ставляться до цієї речі як до чужої.

З такого розуміння власності випливає, що власність — це ставлення людини до речі. Проте, оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, які не є власниками цієї речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. З одного боку — власник, що ставиться до речі як до своєї, з другого — не власники, тобто усі інші особи, що мають ставитися до неї як до чужої. Це означає, що ці особи зобов’язані утримуватися від зазіхань на чужу річ, а отже, і на волю власника мати цю річ.

Таким чином, з погляду традиційного підходу, власність — це такі суспільні відносини з приводу речей, у яких одні особи (власники) ставляться до речей як до своїх, а всі інші особи (не власники) ставляться або мають ставитися до цих самих речей як до чужих і утримуватися від будь-яких зазіхань на ці речі.

Хоча у літературі поняття власності пов’язується переважно із присвоєнням речей, однак немає достатньо обґрунтованих перешкод поширювати відповідні положення на присвоєння інших благ, у тому числі немайнових. Тому керуємося тим, що власність у такому широкому (модернізованому) значенні може розумітися як суспільні відносини з приводу речей та інших матеріальних і нематеріальних благ, у яких одні особи (власники) ставляться до певних благ як до своїх, а всі інші особи (не власники) ставляться або мають ставитися до цих самих благ як до чужих і повинні утримуватися від зазіхань на ці блага.

Ставлення власника до блага, яке йому належить, виражається у володінні, користуванні, розпорядженні, управлінні нею тощо.

Володіння благом означає юридичне та фактичне панування власника над благом, можливість впливати на це благо в будь-який момент. Варто наголосити, що володіння благом (у тому числі речами) не обов’язково пов’язане з можливістю саме фізичного впливу на нього: достатньо, якщо у особи є відповідна юридична можливість. Тут слід згадати, що у римському праві володіння (possessio) розглядалося як фактичний стан речей, а не право, внаслідок чого відповідна правомочність не включалася римськими правознавцями до змісту права власності [5].

Користування реалізується шляхом видобування з блага корисних (споживчих) властивостей, що має це благо.

Розпорядження означає вчинення стосовно блага дій, що визначають його долю. Це може бути відчуження блага, його знищення, відмова від нього тощо.

Управління — це зусилля, спрямовані на організацію, впорядкування та вдосконалення використання певного блага.

У цивілістиці досить поширена думка, що у володінні виражається статика відносин власності, тоді як інші згадані вище категорії відображають динаміку відносин власності. Проте існує й інша точка зору, згідно з якою відносини статики власності виражають стан належності (присвоєння) матеріальних благ. На відміну від цього, відносини динаміки власності пов’язані з переходом майна від одних осіб до інших, а тому вони виражаються у процесі руху товару. Такий перехід майна від однієї особи до іншої може бути наслідком договору між товаровласниками, придбання майна в результаті спадкування або в результаті відшкодування шкоди, заподіяної правопорушником потерпілому тощо. Таким чином, право власності взагалі здатне регулювати не динаміку, а статику, тобто лише частину відносин власності [6].

Здається, що розбіжність позицій тут значною мірою зумовлена різним підходом до визначення поняття власності й розуміння категорій «статика відносин» та «динаміка відносин». Якщо визначати власність через категорію присвоєння, а не через категорії володіння, користування, розпорядження тощо, то можна дійти висновку, що відносини власності — це відносини, які природно фіксують стан присвоєння речей та інших благ, тобто статичний момент. У цьому сенсі можна говорити про те, що власність — це статика суспільних відносин з приводу майна (а також немайнових благ). Якщо ж акцентувати увагу на змістові відносин власності, то у ньому можна диференціювати статичні елементи (володіння, присвоєння) і динамічні (користування, розпорядження).

Очевидно, усунути цю суперечність можна вказівкою на те, що у відносинах власності як складному суспільному явищі існують і статичні (володіння), і динамічні (користування, розпорядження) елементи змісту. Вони властиві йому завжди в сукупності, але залежно від ситуації можуть змінювати своє значення: виходити на перший план, тимчасово не функціонувати тощо.

Визначившись у такий спосіб щодо розуміння власності як стану присвоєння речей та інших благ, відображеному в існуванні вольових відносин, у яких одній особі належить право на речі та інші блага (влада над ними), а інші особи визнають наявність такої влади, можемо встановити співвідношення цього поняття з поняттям «право власності».

З урахуванням викладеного вище визначення поняття права інтелектуальної власності можна сформулювати без особливих труднощів, уточнивши сферу його дії (або предмет правового регулювання, яким є відносини інтелектуальної власності). Отже, найпростіше визначення права інтелектуальної власності могло б виглядати так: право інтелектуальної власності — це сукупність юридичних норм та правил, що регулюють відносини, які виникають у результаті присвоєння результатів інтелектуальної, творчої діяльності (відносини інтелектуальної власності).

Але таке визначення було б неточним, оскільки не враховує особливостей предмета, методів та принципів правового регулювання у цій галузі.

  • Предмет правового регулювання відносин інтелектуальної власності

У праві предмет правового регулювання визначається як та сфера, на яку норми цього права поширюються. Отже, маємо визначити, що є предметом правового регулювання законодавства про інтелектуальну власність, тобто які конкретно суспільні відносини охоплюються поняттям інтелектуальної власності та якими є властивості відносин інтелектуальної власності.

Насамперед варто зазначити, що відносини інтелектуальної власності, як вже згадувалося вище, це суспільні відносини, що виникають з приводу результатів інтелектуальної, творчої діяльності, у яких одні особи ставляться до таких результатів як власники, а всі інші особи ставляться (мають ставитися) до цих самих результатів як до чужих і повинні утримуватися від зазіхань на них.

Відносини інтелектуальної власності характеризуються, передусім, тим, що вони: 1) є суспільними відносинами; 2) мають вольовий характер;

3) виникають з приводу результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

4) мають абсолютний (виключний) характер.

Відносини інтелектуальної власності регулюються різними галузями права: конституційним, цивільним, адміністративним правом. Правова охорона відносин інтелектуальної власності забезпечується також нормами кримінального права.

Проте головне навантаження тут несуть норми цивільного законодавства, котрі визначають зміст права власності, підстави його виникнення та припинення, здійснення, порядок і підстави захисту тощо. Порівняння відносин інтелектуальної власності (немайнових та майнових відносин, які складаються в результаті інтелектуальної, творчої діяльності тощо) та цивільних відносин дають підстави для висновку про відсутність між цими поняттями принципово важливих (сутнісних) відмінностей.

У результаті «відносини інтелектуальної власності» видаються такими, що за своєю сутністю частково є відносинами цивільними, котрими відповідно до ст. 1 ЦК України є особисті не- майнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, а частково є відносинами публічно-правовими (адміністративними). Нормами цивільного законодавства регулюються: відносини, що виникають у зв’язку з володінням, користуванням, розпорядженням тощо результатами інтелектуальної, творчої діяльності (власне, відносини інтелектуальної власності або ж відносини інтелектуальної власності у вузькому значенні). Разом із тим відносини, пов’язані з оформленням прав інтелектуальної власності, забезпеченням їх захисту за допомогою державних органів тощо, регулюються нормами публічних галузей права.

Таким чином, предметом права інтелектуальної власності є відносини інтелектуальної власності у вузькому значенні — особисті немайнові та майнові відносини, що виникають стосовно володіння, користування та розпорядження результатами інтелектуальної, творчої діяльності з підстав, які не заборонені законом, не суперечать моральним засадам суспільства і ґрунтуються на рівності та майновій самостійності їх учасників.

Відносини, які регулюються законодавством інтелектуальної власності, можна поділити на кілька груп.

До першої групи відносин, що становлять предмет цивільного права, належать відносини інтелектуальної власності у вузькому значенні. Ці відносини виникають у зв’язку зі створенням благ у результаті інтелектуальної, творчої діяльності, а також ті, що виникають при використанні названих благ для власних потреб.

Друга група охоплює особисті та майнові відносин, що виникають у зв’язку із легалізацією результатів інтелектуальної, творчої діяльності (реєстрація, отримання патенту тощо).

До третьої групи відносин належать особисті та майнові відносини, що виникають при реалізації правомочностей інтелектуальної власності іншим особам (ліцензування, використання за спеціальними договорами тощо).

Оскільки зазначені відносини мають стосунок як до сфери приватного, так і до сфери публічного права, визначити їх галузеву належність неможливо без встановлення особливостей характеру способів державного (законодавчого) впливу на їх учасників, які знаходять відображення у методі правового регулювання.

  • Метод регулювання відносин інтелектуальної власності

Метод правового регулювання — це прийоми юридичного впливу, комплекс юридичних засобів, за допомогою яких досягається мета впорядкування в межах права (нормативного поля) певного виду суспільних відносин.

Головними проявами методу правового регулювання вважається вирішення за його допомогою питань:

1) яким є юридичне становище учасників відповідних відносин;

2) з якими обставинами норма права пов’язує виникнення, зміну, припинення та інші трансформації правовідносин;

3) яким чином визначаються права й обов’язки учасників відповідних правовідносин;

4) яким є порядок захисту прав та інтересів учасників правовідносин.

На цьому підґрунті набула поширення характеристика імперативного та диспозитивного методів правового регулювання як найпростіших і, разом із тим, найважливіших прийомів юридичного впливу, котрі визначають головне у правовому статусі суб’єктів, у їх вихідних юридичних позиціях.

Імперативний метод (метод субординації) характеризується тим, що регулювання здійснюється згори вниз і ґрунтується на владно-імперативних засадах.

Диспозитивний метод (метод координації) характерний для регулювання на засадах формальної рівності, ініціативності та вільного розсуду учасників відповідних відносин: на процес такого регулювання впливає активність учасників суспільних відносин, що регулюються за його допомогою [7].

На такій основі далі має визначатися зв’язок категорій «диспозитивний» та «імперативний» метод, а також «метод цивільно-правового регулювання» з дихотомічними поняттями «приватне право» та «публічне право», котрі використовуються як ключові при характеристиці будь-якої галузі права.

Що стосується відносин інтелектуальної власності, то вони можуть регулюватися на засадах приватного або публічного права залежно від їх конкретного змісту.

Ґрунтуючись на згаданій вище характеристиці диспозитивного та імперативного методів правового регулювання, можемо далі звернутися до аналізу особливостей методу правового регулювання відносин інтелектуальної власності.

Тут виправданим є висновок, що сукупність методів правового регулювання відносин інтелектуальної власності охоплює як суто диспозитивні (у регулятивних цивільних відносинах), так і диспозитивно-імперативні (в охоронних цивільних відносинах), а також суто імперативні (в адміністративних відносинах) засоби впливу на учасників відносин інтелектуальної власності, що врешті зумовлює комплексний характер правового регулювання останніх.

Оскільки, як зазначалося вище, значна частина відносин інтелектуальної власності (як майнових, так і немайнових) належить до предмета цивільно-правового регулювання, є доцільним більш детальний розгляд особливостей цивільно-правового методу правового регулювання відповідних відносин.

Цивільно-правовий метод містить як правонаділяючий елемент, так і елемент імперативний.

Характерними рисами диспозитивного уповноважувального (правонаді- ляючого) елементу цивільно-правового методу правового регулювання є:

1) юридична рівність сторін;

2) ініціатива сторін при встановленні правовідносин;

3) можливість вибору учасниками цивільних відносин варіанта поведінки, що не суперечить засадам цивільного законодавства і моральності суспільства.

Характерними рисами імперативного елементу цивільно-правового методу правового регулювання є:

1) юридична рівність сторін;

2) виникнення правовідносин незалежно від бажання учасників цивільних відносин внаслідок безпосереднього припису закону та інших публічних актів;

3) можливість вибору учасниками цивільних відносин варіанта поведінки лише у межах, точно визначених актами цивільного законодавства.

Таким чином, метод цивільно-правового регулювання охоплює як упов- новажувальні диспозитивні (у регулятивних цивільних відносинах), так і імперативні засоби впливу на учасників цивільних відносин, маючи, однак, при цьому підґрунтям засади юридичної рівності сторін, справедливості, добросовісності та розумності [8].

Особливість застосування цивільно-правового методу для регулювання відносин інтелектуальної власності полягає в тому, що, хоча тут застосовуються і уповноважувальні (диспозитивні), й імперативні засоби впливу на учасників відповідних відносин, однак значною є питома вага саме останніх. Це випливає передусім із положень статей 418, 420, 423 тощо ЦК України, у яких низка положень щодо сутності, властивостей, об’єктів, обсягу права інтелектуальної власності визначені шляхом встановлення імперативних правових приписів. (Разом із тим слід наголосити, що від використання імперативного методу правового регулювання відповідні особисті та майнові відносини інтелектуальної власності із цивільних не перетворюються на адміністративні.)

4. Поняття права інтелектуальноївласності: проблема визначеннята його місце в системі галузей права України

Для визначення поняття права інтелектуальної власності необхідно враховувати, що у науковій літературі дискусії стосовно виправданості вживання такого терміна розпочалися практично одночасно із впровадженням його у науковий обіг і не вщухають досі, а для позначення прав авторів на результати інтелектуальної діяльності пропонується альтернативний термін «виключні права». Разом із тим і на сьогодні зберігається два основних підходи до визначення її правової природи.

В одному випадку права автора результатів творчої діяльності розглядають як право інтелектуальної власності, а тому відносять до різновиду (хоча і специфічного) права власності. (Зокрема, Закон України «Про власність» у п. 2 ст. 13 містив пряму вказівку на те, що результати інтелектуальної праці є об’єктами права власності громадян.) У межах цієї позиції науковцями розроблена пропрієтарна концепція розуміння прав на результати розумової праці, яка спирається на розуміння права на творчість як природного права людини, започатковане у Франції наприкінці XVIII ст. її прихильники ототожнюють права авторів та інших осіб на продукти творчої діяльності з правом власності на матеріальні об’єкти [9]. На ці об’єкти автор має дві групи прав: особисті немайнові та майнові.

Останні є такими самими, як і у праві власності: право володіння, право використання та право розпорядження. При цьому об’єктами права інтелектуальної власності визнаються в основному результати інтелектуальної діяльності, якщо вони мають творчий характер, об’єктивно виражені в одній із доступних для сприйняття форм і можуть бути використані людиною для задоволення своїх естетичних потреб чи матеріального виробництва. Пропрієтарна теорія права інтелектуальної власності послідовно проводиться у всіх міжнародно-правових актах і впливає на моделювання національних законодавств [10].

Інша концепція, яка отримала назву «теорія виключних прав», полягає в тому, що права авторів результатів творчої діяльності розуміються як виключні права, котрі не є правами власника [11].

Виключні права характеризуються такими специфічними ознаками: 1) усі права на об’єкти інтелектуальної власності, які є результатом творчої праці, виникають незалежно від волі третіх осіб; 2) усі треті особи є пасивними суб’єктами права. Вони зобов’язані утримуватися від неправомірних дій стосовно нетілесних, нематеріальних результатів творчої праці (творів, винаходів, торговельних марок, знаків для товарів і послуг тощо), так само як стосовно тілесних, матеріальних речей, які є об’єктами права інтелектуальної власності; 3) до кожного з пасивних суб’єктів права у разі, якщо їхні дії будуть протиправними щодо суб’єктів, яким належать права інтелектуальної власності, можна подати відповідні позови [12]. Відповідно до такого підходу право на об’єкти інтелектуальної власності складається з двох правомочностей: права забороняти та/чи дозволяти їх використання всім третім особам.

Теорія виключних прав переважно ґрунтується на використанні категорії «привілею». Привілей розглядається як особлива перевага, що надається законом певним особам, групам осіб або певному станові, а отже, майнові права автора розглядаються прихильниками цієї теорії як різновид привілею. На думку В. Дозорцева, виключне право є абсолютно новим видом прав, які можна назвати «послабленими абсолютними правами», або квазіабсолютними правами [13].

Проте ст. 418 ЦК України 2003 р., яка містить поняття права інтелектуальної власності, не характеризує його як виключне право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності. Разом із тим ст. 419 ЦК України, визначаючи співвідношення права інтелектуальної власності та права власності, фактично не розглядає їх як категорії одного порядку, враховуючи наявність між об’єктами права інтелектуальної власності та матеріальними об’єктами права власності таких відмінностей: 1) результат інтелектуальної діяльності може бути визнаний об’єктом права інтелектуальної власності лише у суворій відповідності до вимог закону; 2) існування права інтелектуальної власності, хоча воно і є абсолютним, виключним правом, обмежене певним строком. Оскільки право інтелектуальної власності та право власності на річ є самостійними правовими категоріями, передача кожного з цих прав є самостійним юридичним фактом, що породжує, змінює, припиняє самостійні правовідносини. До цього слід додати й те, що способи захисту права власності, передбачені главою 29 ЦК України, на практиці не можуть бути застосованими для захисту права інтелектуальної власності. З урахуванням цієї обставини ст. 432 ЦК України встановлені спеціальні засади та способи захисту права інтелектуальної власності, котрі, до того ж, мають помітне публічно-правове забарвлення.

Таким чином, можна дійти висновку, що згідно з сучасною вітчизняною концепцією у цій галузі право інтелектуальної власності фактично не розглядається як особливий різновид права власності, а швидше є юридичною фікцією, «віртуальним» варіантом квазіречових прав на специфічний об’єкт — результати інтелектуальної, творчої діяльності.

Розглянуті вище положення щодо сутності інтелектуальної власності, врахування особливостей правового регулювання у цій сфері дають змогу запропонувати таке визначення поняття права інтелектуальної власності.

Право інтелектуальної власності — це сукупність юридичних норм та правил, що регулюють відносини інтелектуальної власності, а також суміжні з цими відносинами особисті немайнові та майнові відносини, визначені у законі.

Проте формулювання дефініції права інтелектуальної власності не усуває питання про галузеву належність останнього.

Звісно, оцінюючи право інтелектуальної власності як природне право людини і враховуючи викладене раніше бачення категорії інтелектуальної власності, можна охарактеризувати право інтелектуальної власності як розділ приватного (цивільного) права, норми якого спеціально регулюють низку відносин інтелектуальної власності та пов’язаних з ними відносин за участю останньої.

Такий підхід, з одного боку, є правильним, але, з другого, все ж таки не дає змоги враховувати усю різноманітність феномену інтелектуальної власності, котра більше пов’язана з публічними відносинами, ніж «звичайна» власність приватної особи на речі, що пов’язане не лише з доцільністю більш активного публічного захисту прав автора, а й необхідністю у багатьох випадках легітимації результатів інтелектуальної, творчої діяльності, яка б мала максимально забезпечити охорону прав усіх учасників відповідних відносин.

Існує також проблема визначення місця законодавства, що регулює відносини інтелектуальної власності в системі вітчизняного права, яка полягає в тому, що недостатньо враховуються особливості традицій права в Україні, які полягають у співіснуванні та одночасному впливі в Україні Західної та Східної традицій приватного права. Це зумовило ту особливість українського цивільного права, що у ньому деякі інститути речового і зобов’язального права мають за основу принципові положення, запозичені з різних правових систем (романської, центральноєвропейської, англосаксонської). Однак поки що цей чинник враховується недостатньо. У результаті, наприклад, через дискусії стосовно правової природи відносин інтелектуальної власності створюються додаткові перешкоди комплексному розвитку законодавства у цій галузі, а головне, формуванню сучасної концепції останнього.

Недостатньо чітко і послідовно визначається також співвідношення в регулюванні відносин інтелектуальної власності приватноправових та публічно-правових елементів. З цього приводу варто зазначити, що в Україні поділ права на приватне і публічне, а також віднесення відносин інтелектуальної власності до сфери цивільно-правового регулювання досі залишається предметом більш чи менш жвавих дискусій, про які вже згадувалося вище. Крім того, особливістю цивільного права України на сучасному етапі його розвитку є реформування цивілістичної доктрини (концепції цивільного права). Результатом такого реформування за сприятливих умов може стати перехід від радянської доктрини цивільного права до нового розуміння його як категорії, практично тотожної приватному праву, що є проявом останнього на рівні національного законодавства [14]. Очевидно, у процесі зазначеного реформування має бути остаточно визначене й місце права інтелектуальної власності у системі вітчизняного права як підгалузі (розділу) цивільного права.

  • Структура права інтелектуальної власності

Структура права інтелектуальної власності — це систематизована сукупність його елементів (правових норм, інститутів), розташованих у послідовності та ієрархії, що визначаються внутрішньою логікою відповідної галузі (підгалузі).

Від структури права інтелектуальної власності як підгалузі слід відрізняти структуру навчальної дисципліни «Право інтелектуальної власності», яка є однією з дисциплін юридичного циклу, обов’язковою для вивчення студентами-юристами.

Структура (система) навчальної дисципліни «Право інтелектуальної власності» містить:

  1. Загальні положення про право інтелектуальної власності (сукупність відомостей про поняття інтелектуальної власності, поняття права інтелектуальної власності, його співвідношення з поняттям цивільного права, предмет, метод, принципи, структуру права інтелектуальної власності тощо).
  2. Загальні положення про правовідносини інтелектуальної власності (їхнє поняття, види, елементи, підстави виникнення).
  3. Вчення про авторське право і суміжні права.
  4. Вчення про право промислової власності.
  5. Вчення про право на засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу товарів і послуг.
  6. Вчення про право на нетрадиційні об’єкти права інтелектуальної власності.
  7. Загальні положення про здійснення та захист прав інтелектуальної власності.
  8. Вчення про зобов’язання і договори (поняття і види, виникнення і припинення, забезпечення належного виконання) у сфері інтелектуальної власності.

Усі види прав на об’єкти інтелектуальної власності можна поділити на такі великі групи:

  1. Авторське право і суміжні права.
  2. Право промислової власності.
  3. Право на засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу та продукції, що ними виробляється.
  4. Право на нетрадиційні об’єкти права інтелектуальної власності.

Авторське право опосередковує літературно-мистецьку діяльність, тобто діяльність зі створення і використання творів літератури, науки і мистецтва.

Інститут суміжних прав регулює нерозривно пов’язані з авторським правом і похідні від нього права, що стосуються творчої діяльності авторів, які створюють твори, що можуть бути виконані, записані, включені в передачу ефірного чи кабельного мовлення [15].

Право промислової власності опосередковує науково-технічну діяльність, яка охоплює науково-дослідну діяльність у тій частині, в якій вона стосується техніки та технологій. У це поняття також включаються проектно-конструкторські та проектно-технологічні роботи, винахідницька діяльність та інші витворчої діяльності, спрямовані на створення промислових зразків, топографій інтегральних мікросхем тощо. Його можна поділити на патентне право та право на засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу товарів і послуг.

Патентне право регулює відносини, що виникають у процесі створення і використання винаходів, корисних моделей і промислових зразків. Право на засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу товарів і послуг не належить ні до авторського, ні до патентного права, хоча може містити окремі ознаки першого і другого.

Особливістю цих прав є саме проміжне становище і те, що вони не завжди вирізняються творчим характером. Крім того, не всі засоби індивідуалізації є об’єктами виключного права на використання.

Право на нетрадиційні об’єкти права інтелектуальної власності є правом на специфічні результати інтелектуальної діяльності, до яких належать селекційні досягнення, раціоналізаторські пропозиції, наукові відкриття, компонування інтегральних мікросхем, комерційні таємниці, ноу-хау, захист від недобросовісної конкуренції.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. — К. ; Ірпінь, 2001. — С. 401.
  2. Базилевич В. Д., Ільїн В. В. Інтелектуальна власність : креативи метафізичного пошуку. — К.,2008. — С. 416.
  3. Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол. : Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К., 1999.— Т. 2. — С. 705.
  4. Антонов В. М. Інтелектуальна власність і комп’ютерне авторське право. — 2-ге вид., стер. — К., 2006. — С. 17-18.
  5. Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право : підруч. — 2-ге вид. — К., 2009. — С. 307.
  6. Маттеи У., Суханов Е. А. Основные положения права собственности. — М., 1999. — С. 300.
  7. Харитонова О. І. Адміністративно-правові відносини (проблеми теорії) : моногр. — О., 2004. — С. 119-120.
  8. Харитонов Є. О. Вступ до цивільного права України : навч. посіб. — К., 2006. — С. 115.
  9. Еременко В. Содержание и природа исключительных прав (интеллектуальной собственности) // Интеллектуальная собственность. — 2000. — № 4. — С. 29.
  10. Шишка Р. Б. Охорона права інтелектуальної власності : авторсько-правовий аспект : моногр. — Х., 2002. — С. 134.
  11. Сіренко І. Юридична природа прав на об’єкти інтелектуальної власності // Українське право. — 1997. — Число 3. — С. 133.
  12. Кухар В. І., Афанасьев В. В., Жуков В. І. Юридична природа права інтелектуальної власності : врахування при вирішенні спорів // Вісник господарського судочинства. — 2005. — № 3. — С. 184-185.
  13. Дозорцев В. А. Интеллектуальные права : Понятие. Система. Задачи кодификации : сб. ст. / Исслед. центр частного права. — М., 2003. — С. 120.
  14. Харитонов Є. О., Харитонова О. І. Цивільні правовідносини : навч. посіб. — К., 2008. — С. 38.
  15. Базилевич В. Д. Інтелектуальна власність : підруч. — 2-ге вид., стер. — К., 2008. — С. 204.