загрузка...

Антинародна сутність Галицького крайового сейму

Мікула О.

У 1861 р. австрійський імператор Франц-Йосиф І, щоб зміцнити своє панування в Галичині і дещо замаскувати порушення соціально-політичних прав українців, створив тут крайовий сейм, який діяв аж до розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 р.

Виборчий закон до Галицького крайового сейму відображав інтереси заможних верств. До складу сейму автоматично, за посадою, входили так звані вірилісти — митрополити, єпископи та ректори Краківського і Львівського університетів. Виборче право не було загальним і рівним. Усі виборці у Галичині розподілялися на чотири курії, кожна з яких окремо обирала депутатів до складу сейму строком на 6 років. Кількісний склад Галицького сейму складався з 9 вірилістів: трьох львівських архієпископів (греко- і римокато-лицького та вірменського обрядів), чотирьох єпископів (2 перемиські, 1 станіславський і 1 тарновський) та двох ректорів уже згаданих університетів; усі інші депутати обиралися в куріях: великої власності — 44, торгових і промислових палат — 3, міст — 20 і сільських громад — 74 (всього 150 чоловік).

Закон від 20 вересня 1866 р.[1, 952] додав до вірилістів князя-єпископа краківського. Закон від 23 травня 1896 р.[1, 1008] збільшив кількість львівських міських депутатів з чотирьох до шести, краківських — з трьох до чотирьох. Нарешті, закон від 18 березня 1900 р.[1, 951] додав двох нових вірилістів — президента Краківської Академії наук і ректора Львівського політехнічного інституту та створив п´ять нових одномандатних міських округів. Наприкінці свого існування Галицький сейм налічував 161 члена і складався з 12 вірилістів та 149 депутатів, обраних у куріях: великої власності — 44, торгових і промислових палат — 3, міській — 28 і сільських громад — 74.

У національному відношенні депутати Галицького сейму були переважно поляками. Так, у 1910 р. тут було тільки 13% українських депутатів (21 чоловік)[2]. Напружені відносини між Росією і Австро-Угорщиною зумовили прийняття рішення австрійського уряду щодо деяких поступив і збільшення кількості депутатів з корінного українського населення. У 1913 р. вдалося підвищити представництво українців до 31, що становило лише п´яту частину всіх депутатів сейму.

Питання компетенції і порядку роботи Галицького сейму нормували крайовий статут 1861 р. і регламент 1865 p., які пізніше частково змінювалися. Вся діяльність сейму була підпорядкована центральній владі, він був частиною колоніального апарату Австро-Угорської монархії і його постанови, хоч і мали характер дрібних актів, повинні були в обов´язковому порядку затверджуватися імператором і, таким чином, фактично являли собою акти імперської волі.

Головним у законодавчій діяльності сейму були дрібні господарські справи. Крім того, ст. 19 крайового статуту надавала сеймові право законодавчої ініціативи у всіх питаннях, пов´язаних з потребами краю. Проте сейм фактично не користувався наданим йому правом. Крім законодавства, сейм формально здійснював контроль над діяльністю намісника. Однак межі і можливості цього контролю були дуже обмежені. Юридичної відповідальності намісника перед сеймом не існувало. Він сам або призначені ним урядові комісари брали участь у роботі сейму, контролюючи в такий спосіб його діяльність. Крім того, до компетенції намісника входило оголошення виборчих списків, їх перевірка, виготовлення посвідчень для обраних депутатів, що давало можливість чинити тиск під час виборів. У намісництві ж підготовлялися і направлялися до сейму урядові законопроекти.

Бюджетні права Галицького сейму, що перебував у повній фінансовій залежності від Віденського парламенту, були дуже мізерні і зводилися до накладення додатків до безпосередніх державних податків, що були майже єдиним джерелом прибутків, якими розпоряджався сейм. У галузі місцевого самоврядування сейм здійснював найвищий нагляд за органами повітів, міст і сіл, рішення яких здебільшого вимагали затвердження сейму. Весь найближчий нагляд за повітовими і сільськими властями (повітовими і громадськими радами) здійснював крайовий виділ (комітет), що був виконавчим і розпорядчим органом крайового сейму, а також постійною мандатною комісією сейму. Складався він з шести членів, які обиралися сеймом з числа його депутатів на 6 років і зобов´язані були постійно проживати у Львові. Члени крайового комітету очолювали шість департаментів, керували роботою численних установ, бюро,комісій, що існували при ньому, маючи величезний апарат чиновників.

Безпосереднє керівництво і головування на засіданнях сейму здійснювалось крайовим маршалком або його заступником. Обидва призначалися імператором. Крайовим маршалком, як правило, був поляк, а його заступником львівський греко-католицький митрополит. Пропозиції щодо кандидатів на ці посади вносив до Ради міністрів намісник. Необхідно зазначити, що крім одного-двох міністрів-поляків, які обов´язково входили в імперський уряд Австро-Угорщини, постановою від 11 квітня 1871 р. була встановлена ще спеціальна посада міністра для Галичини, який призначався тільки з числа польських магнатів цього краю. Окремі міністри повинні були рахуватися з його думкою при вирішенні справ, які стосувалися Галичини.

Австрійський уряд спирався на польську аристократію, яка не тільки відігравала керівну роль у Галичині, але й всіляко підтримувала його антинародну політику. 22 червня 1867 р. австрійський уряд видав закон, який санкціонував політику полонізації школи в Галичині[3, 2675]. У 1869 р. польська мова була введена в суді і в управлінні^, 3286]. Незабаром (1879 р.) був полонізований університет у Львові[3, 3288], а в 1884р. польська мова стала офіційною на залізничному транспорті. Всупереч 19-й статті австрійської конституції, яка формально визнавала рівноправність усіх мов у школі, управлінні і в суспільному житті, українська мова грубо обмежувалася. Крайовий закон від 9 квітня 1907 p., прийнятий Галицьким сеймом, у статті 7-й встановлював: «Мову, якою начальник вотчинної дільниці здійснює свою владу і якою веде листування з властями і сторонами, визначає власник поміщицького маєтку»[4].

Боротьба навколо застосування мов велася не тільки в австрійському парламенті, але й у крайових сеймах. Законодавство, слід зазначити, встановлювало, що в крайових сеймах можуть вживатися мови даного краю. Але так було тільки в теорії, на папері. У Галичині офіційною мовою вважалась польська, і лише на початку XX ст. в Галицькому крайовому сеймі почала допускатися, з великими обмеженнями, українська. Варто підкреслити, що українські депутати неодноразово ініціювали перед сеймом розгляд питання про застосування рідної мови як у сеймі, так і в окремих крайових установах, але безрезультатно. Так, коли група депутатів-українців у 1888 р. внесла пропозицію про обов´язок маршалка відкривати і закривати сесії польською і українською мовами та відповідати на українські заяви по-українському, польська сеймова більшість з нечуваним обуренням виступила проти цієї скромної вимоги[5].

Тривала і вперта боротьба пригнічених національностей Австрії привела до деяких формальних поступок — дозволу застосовувати національну мову в школах. Але школи з ненімецькою мовою навчання відкривалися в дуже обмеженій кількості. У Галичині відкриття такої школи було поставлене в залежність від Галицького крайового сейму, який всіляко гальмував розвиток української національної культури. Достатньо пригадати заяву депутата сейму Зиблікевича, в якій він необгрунтоване зазначив, що «українську справу можна і належить розглядати тільки з польської національної точки зору» [6].

У Галичині існувала крайова шкільна рада, яка під контролем Галицького сейму керувала народними і середніми школами та підтримувала політику ополячування українського населення Галичини. «Вона (рада. -О.М.) не має довір´я в краю... не шанує права української національності... вживає всіх заходів, щоб український елемент як можна найбільше придушити і українську мову полонізувати», — говорив на засіданні Галицького сейму депутат Красіцький[7].

Всього, за даними офіційної статистики, у 1910—1911 навчальному році у Східній Галичині діяло 3395 народних шкіл, з них 2299 з українською мовою навчання. Однак дані офіційної статистики неприховане розходяться з тогочасною дійсністю, оскільки вчительські кадри в основному формувалися з осіб польського походження. Із загальної кількості вчителів народних шкіл (близько 15 тис.) у 1907 р. українців було не більше 3 тис. Це пояснювалось тим, що керівні польські кола за посередництвом Галицького сейму всіляко гальмували підготовку вчителів-українців.

За законом від 22 червня 1867 р. відкриття середньої школи в Галичині залежало від рішення Галицького сейму, який намагався у всякий спосіб полонізувати західноукраїнські землі і не.дбав про збільшення кількості українських шкіл. У 1910 р. в краю існувало 67 державних гімназій, але до 1887 р. існувала лише одна українська гімназія (у Львові). Пізніше на території Східної Галичини було відкрито ще чотири українські гімназії (у Перемишлі, Коломиї, Тернополі і Станіславі). Таким чином, до першої світової війни у Галичині існувало всього п´ять гімназій з українською мовою навчання. Один з українських депутатів вказував: «Десять років боротьби в середньому коштує нам здобуття однієї середньої школи на нашій землі під крилами австрійської конституції»[8].

Права Галицького крайового сейму в еко-номіко-господарських справах були обмежені вже самим крайовим статутом, за яким до відання сейму належало виконання різних загальнодержавних завдань господарського характеру за рахунок місцевого населення. До обов´язків сейму входило: побудова і підтримування місцевих доріг, будівництвоприміщень для державних установ, будівництво і підтримування казарм, в´язниць тощо за рахунок крайового фонду. Такий самий характер мав і обов´язок фінансування соціального забезпечення, тобто покривання з крайового фонду коштів утримання будинків для непрацездатних стариків, інвалідів, безпритульних сиріт та ін. Зрозуміло, що й ці кошти доводилось брати з далеко не заможних осіб. Для покриття цих витрат за сеймом було збережено право схвалювання крайового бюджету, який набував чинності тільки після затвердження його центральним урядом і одержання імператорської санкції.

Яскравим прикладом повного обмеження Галицьким сеймом інтересів українського народу можуть бути рішення про розподіл коштів крайового бюджету. Наприклад, з 730 тис. крон, виділених за бюджетом 1911 р. на дотації місцевим науковим і навчальним закладам, на частку українських установ припадало лише 75 тисяч. З 214 тис., призначених на театри, польські трупи одержали 186 тис., а українські — лише 1 тис. крон. За бюджетом 1912 р. з фонду допомоги приватним школам українські навчальні заклади одержали лише 350 крон. «Ви (поляки. — О.М.) — говорив з трибуни Галицького сейму депутат Антонович, — прямо нехтуєте нами... Конституція є для нас тільки мертвою буквою..., і ми сьогодні не маємо ні народних ні природних прав. Прошу вибачення, оскільки ми маємо рівне управління, а може з певної точки зору ми протеговані, але тільки у сфері податків»[9].

Галицький сейм стягував у два рази більший крайовий податок на пиво, ніж інші австрійські області, встановив крайовир податок на спирт у розмірі 30—40 гелерів з літра (такого податку зовсім не було в інших частинах Австро-Угорщини) і накладав на населення крайові додатки в два-три, а іноді навіть у чотири і п´ять разів більші, ніж у Нижній Австрії.

Політика Галицького крайового сейму призвела до великого зубожіння народних мас. Положення було настільки загрозливе, що на це звертав увагу ряд депутатів сейму. « Вважаю необхідним пригадати, — зазначав відомий польський політичний діяч депутат Вітос, — що після 53 років існування цього сейму край опинився майже на березі фінансової руїни, затягнув дуже тяжкі борги і нині цей сейм і, безумовно, наступний добре насушить собі голову, до того як доведе до рівноваги» [10]. «Рівновага», однак, не наступила, і розпад Австро-Угорщини в жовтні 1918 р. поклав кінець існуванню Галицького крайового сейму, який більше півстоліття був знаряддям соціального і національного пригнічення галицьких українців.

Використана література:

l.StarzynskiSt. Kodeks prawa politycznego. — Lwow, 1903.

2. Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku. — 1910. — S. 5097.

3. Zbior ustaw I rozporzadzen administracyjnych. — Lwow, 1885. — T. IV.

4. Dziennik ustaw I rozporzadzen krajowych. — Rocznik, 1907. — S. 41.

5. Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku 1888. — S. 62-63.

6. S t a r z у n s k і St. Sesja sejmowa 1886/ 7. — Lwow, 1887. — S. 46.

7. Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku 1872. — S. 206.

8. Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku 1905. — S. 2130.

9. Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku 1888. — S. 446.

10. Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku 1913 — 1914. — S. 217.