Персонал » 2007 » № 5

Фундатор українського консерватизму(до 125-річчя від дня народження В´ячеслава Липинського)

Савельєв В.

У квітні 2007 р. виповнилося 125 років від дня народження видатного мислителя і політика, фундатора національного консерватизму — В´ячеслава Липинського. Дослідники намагалися визначити особистість і світогляд Липинського, порівнюючи його і з Д. Донцовим [5, с. 78–83], і з М. Грушевським [3, с. 60–67], і з І.Франком [2, с. 121–128] та іншими знаковими постатями вітчизняної історії [4]. Але оригінальна спадщина історіографа, видатного соціолога, непересічного політика і самобутнього філософа навряд чи надається до однобічного визначення.

Метою цієї статті є неупереджене, оперте на ретельний аналіз текстів соціально-філософського спрямування дослідження консервативних ідей, властивих соціально-політичним поглядам Липинського, і визначення їх прогностично-практичного значення для сучасного етапу державотворення в Україні. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю самоорганізації нації на традиційних, консервативних засадах з метою подолання «керованого хаосу», в якому перебуває нині Україна. До цього пророче закликав прийдешні генерації активних українців Липинський: «На Вас, молодих ... спаде колись тяжке завдання берегти і продовжувати ті традиції в тому хаосі, який лишиться на Україні по упадку большивізму» [5, с. 76]. Звернення до ідейної спадщини Липинського і осмислення її в контексті нагальних завдань відродження і поширення ідеології консерватизму серед українства має теоретичний і практичний вимір.

Майже щодня політичні події новітньої історії України стають підтвердженням багатьох передбачень і пересторог Липинського про становлення нашої державності після падіння комуністичного тоталітаризму. Здобуття Україною незалежності збіглося у часі з переходом до постмодерну, з властивими йому номадизмом, морально-політичним нігілізмом, деконструктивізмом і глобалізацією. В Україні кризові явища доби постмодернізму були посилені їх специфічними модифікаціями, зумовленими особливостями історичного розвитку і менталітету. Про те, що ці особливості відразу вийдуть на поверхню суспільно-політичного життя українства на початку нового етапу державотворення, неодноразово попереджав у своїх прогнозах Липинський.

Свого часу Ф. Ніцше із підозрою заявив, що його ідеї стануть зрозумілими у 2000 р. Ця думка філософа, підтверджена сьогодні, цілком слушна щодо значення творчої спадщини Липинського для усвідомлення нинішніх українських реалій. Не зрозумівши його ідей і його гострого болю за Україну й українство, ми не усвідомимо проблем і колізій нашого часу. Проте засвоєння його позицій тільки-но розпочато [5, с. 79]. Звертаючись до ідейного багатства Липинського, слід пам´ятати, що заповітною його мрією було: «всупереч практичним резонам і віянням часу живити віру і той ідеалізм, що дає надмір життєвих сил і відкриває простір духові» [12, с. 88]. Бурхлива енергія його думки пробуджує свідоме і реалістичне ставлення до справжніх, а не позірних проблем нашого буття, повертає українського громадянина обличчям до самого себе. Історична спадщина Липин-ського працює за нових умов навіть більш продуктивно і тому історично вона істинна: такими є його ідеї про роль релігії і церкви як духовної сили суспільства, про значення вічних, загальнолюдських законів творчої громадської моралі [6, с. 19]; про консервативні ідеали лицарського благородства і шляхетності [5, с. 74]; про деструктивну роль отаманства і ліберального демократизму в нашій історії [7, с. 63–72]; про те, що активна меншість, а не пасивна більшість «творить нації і держави» [5, с. 65] тощо.

Вже за життя Липинського його ідеї і прогнози сучасники оцінювали як утопічні та нездійснені мрії. Але, на відміну від критиків мислителя, Липинському було властиве відчуття не тільки тогочасної реальності, а й бачення перспективних можливостей її розгортання. У своїй творчості він прагнув звільнитися від умовностей повсякденності і творити за законами можливості, долаючи потворний зовнішній світ, підносячись над ним і виходячи за його межі в «інший стан» (der andereZustand— термін австрійського письменника і філософа Р. Музи-ля). Тому не можна погодитись з твердженнями деяких дослідників Липинського про те, що він «загіпнотизований видивом минувшини, забуває, що історія не повторюється» [5, с. 81], і що його ідеї «не стали історично-перспективними», за винятком бачення релігії і територіального патріотизму [5, с. 95]. Так, історія буквально не повторюється, проте її голоси тільки те й роблять, що перегукуються. У цьому сенсі ідеї Липинського постають вельми спорідненими з творчими візіями Ніцше про «вічне повернення». Як влучно зауважив Є. Сверстюк, «з готовністю бути побитим камінням він [В. Липин-ський. — В. С.] твердо виголошував свої правди, йдучи проти вівтарів і течій часу» [12, с. 85].

Причини наших сучасних негараздів Липинський визначив дуже точно. Це, по-перше — «егоїстично-матеріалістична темрява, яка заступить нам шлях до вищих цінностей» [12, с. 87]; по-друге — «ніким і нічим не обузда-не хамство» [5, с. 64]; по-третє — «необмежені апетити до необмежених спекуляцій і до влади, опертої не на моральний авторитет і реальній силі продукції та меча, а на гешефтярськім сприті та спекулятивній силі гроша» [7, с. 28]; по-четверте — змагання за отаманство, історично і ментально властиве українству, де «замість характерів — доколінний шлик; замість сталої ідеї — щодня інший настрій; зброєю — демагогія і брехня; мотивом — злоба, зажерливість і пиха; тактикою — зрада, а суттю — порожнеча, пуста поза» [5, с. 69]; по-п´яте — схильність до неорганізованості, непослуху, який, за визначенням Ніцше, є «доблестю раба», домінування «інтересів хаотичних «партійних» сполук ... над інтересами держави», нахилом «до індивідуалізму та анархії» [7, с. 64]; по-шосте — оптимістичні ілюзії відносно «соціалістичного, націоналістичного, демократичного чи ще якогось «земного раю», поєднані із зажерливими егоїстичними інстинктами [12, с. 88]; по-сьоме — безплідні намагання об´єднати Україну на основі протиставлення її політики або до Сходу, або до Заходу; як наголошував з цього приводу Липинський, Україна не може об´єднатись «ненавистю до Москви або Польщі, бо ненависть до Москви зажене її в Польщу, ненависть до Польщі зажене її в Москву, а ненависть до обох одночасно — в петлю самогубця або дім для божевільних» [5, с. 74].

Не «в загіпнотизованій якоюсь ненавистю банді» формується сила державотворення, образно представлена у Липинського біблійним Яфетом, а в територіальному патріотизмі, опертому «на любові до своїх земляків», на духовні вартості — віру в Бога, послух Його Законам, вірність кращим історичним традиціям лицарства, твердість, силу волі, дисципліну, шляхетність [5, с. 77].

Липинський чітко розмежовує територіальний і політичний патріотизм від екстериторіального і віросповідного шовінізму. На його думку, бути патріотом України означає докладати всіх зусиль для створення оптимальних умов для людського, державного і політичного співжиття людей, що живуть на нашій землі, щоб було честю носити ім´я Українця, а «не мріяти про витоплення в Дніпрі більшості своїх же власних земляків» чи практикувати псевдонаціоналістичну «моду лавочників» із запозиченим від нащадків хазар гаслом «свій до свого по своє» [5, с. 77]. Саме такий «націоналізм» в сучасних умовах є прикриттям для фактичної бездуховності і безрелігійності, а то й політичної деструктивності. Серед характерних рис, властивих «екстериторіальному шовінізму», Липинський називає «політичне руїнництво, зрадництво, хитрість, безвольність, отаманію, самозакоханість, кар´єризм, здеклясованість» [5, с. 78]. З елементів, наділених такою і схожою соціально-психологічною характеристикою, складається базис для поширення но-вочасного, постмодерного хамства, яке «не розуміє і повік не зрозуміє… що таке вірність і шляхетність — в будові нової Держави, в творенню Української Влади», що «Україна — це щось таке, що я маю шанувати, любити і слухати, а не щось, чим я можу бити, скидати і себе вивищувати? Щось спільного всім на цій землі, а не власність монопольна моя і моєї банди?» [5, с. 73]. Саме з цього політичного і морального (чи краще сказати — аморального) смітника Глобальний предиктор змушує нас обирати керманичів держави десь між «братвою» і постколгосп-ними селюками. На його замовлення RandCorporationрозробила доктрину «керованого хаосу», сутність якої полягає у формуванні через проведення «екзистенціальних революцій» зон «керованої нестабільності». Провідною ідеєю є апологія моменту «прямої дії» вільно тоталізованої революційної групи. Охоплена усвідомленням небезпеки і через брак часу позбавлена розсудливої аналітики поточної ситуації, не розмірковуючи про можливі майбутні наслідки, група «тоталізується» навколо стихійно висунутих вождів і намагається досягнути чогось об´єктивно неможливого. Внаслідок цього виникає стан «політично оформленої оргії, колективно впорядкованого екстазу». Соціальна несправедливість, злидні, насильство проголошуються доброчесними явищами, тому що вони спричиняють кризу і породжують революційну боротьбу. «Акт прямої дії» перетворює гасла і програми боротьби на театралізовані атрибути, на своєрідний різновид карнавальної символіки. Періодичне проведення таких «кольорових революцій» дає змогу утримувати ту чи іншу країну в стані, коли правлячі еліти повністю чи частково втрачають контроль над ситуацію і змушені звертатися до міжнародного посередництва за допомогою і підтримкою. У творах Липинського знаходимо приклад схожого звертання галичан, «які їздять до Варшави просити помочі проти місцевих галицьких «Поляків» [5, с. 77].

Розробники з RandCorporationрадять призначати на основні посади некомпетентних осіб, одночасно звільняючи професіоналів, особливо у керівництві силовими структурами. Пропонується також прищеплювати і культивувати в такій «еліті» жадобу до влади як до засобу облаштування власного благополуччя. Комплекс цих заходів, як зазначає професор М. Сенченко, посилює залежність «еліти» від Глобального предиктора, усуваючи її від концептуальної влади [13, с. 16–17]. Порожні знаки політичної суверенності за умов рабської економічної та ідеологічної залежності від Заходу — це скляне намисто, якими щедро обвиті шиї тубільних князьків — лише позірність свободи, ліберальний морок, прострочений просвітницький напій, яким пригощають нас ті, хто давно вже таємно перейшов на зовсім інші рейки. Глобальна автократія намагається побудувати «натовпно-елітарне світове місто», в якому немає місця ані для народів, ані для національних культур. Маса доби постмодернізму визнає натуралізм, що у соціальних і статевих питаннях безпосередньо кореспондується до первісних інстинктів. Знову під машкарою особистої конкурентної боротьби і спортивних змагань оживає призабуте гасло «хліба і видовищ!». Молодь привчають «жити тут і тепер», що є запереченням принципу надії. Молоді люди почувають себе здебільшого катастрофічно, солодкувато-гірко і відособлено, якщо вдається відвернути найгірше. Експорт секуляризованого гуманізму в моральному сенсі призводить до самотності, відчуження, самобов-ванства, і врешті втрати сенсу життя. Його парадоксальна вимога і гасло: «Залиште мене в спокої і не кидайте мене одного».

Постмодерна генерація живе від одного дня до іншого, від канікул до канікул, від проблеми до проблеми, від оргазму до оргазму, в приватних потрясіннях і короткочасних історіях, поривчасто, відпру-жено. Пошуки виходу з цього стану відбуваються або через втечу від духовно спорожненого внутрішнього життя, внутрішньої порожнечі у життя зовнішнє, громадське, за допомогою обрання раціонально-зовнішнього або через обрання ірраціонально-внутрішнього — алкоголю, наркотиків у поєднанні з різноманітними сексуальними девіаціями та пер-версіями. Інакше кажучи — одурманення як свідомий вибір несвідомого.

Постмодернізм пропонує вихід з «репресивної» моралі і культури у наслідуванні стилю танцюючого Діоніса. Діонісійному напряму в середовищі постмодерністів специфічного тлумачення надав М. Маффесолі, який представляє Діоніса не в ніцшеанському дусі надлюдини прометеївського ґатунку, а швидше божком охоплених фізіологічним сп´янінням істот, які втратили власну ідентичність, чи богом театру абсурду, що поєднує в собі почуття драми життя із втечею в екзистенційний горизонт хаосу з гарячковим хапанням за скороминущу мить. Перетворений на бездумного пасивного споживача сучасник залишається з відчуттям пересичення маніфестацією зла в аксіологічній порожнечі. Групова спільнота для нього ближча ніж сімейний затишок.

Метафора танцюючого Діоніса особливо приваблива для молоді, яка прагне у шаленстві оргій позбутися трагічної порожнечі бездуховного аморального життя. В ієрархії демонічних антицінностей особливими символами стали секс, насильство, наркотики і алкоголь. Логос і міф, інтегруючись, запроторюють людину в задзеркалля трагічного гуманізму, де час втрачає свої лінійні характеристики і перетворюється на циклічність, близьку до візій «вічного повернення» Ф. Ніцше і М. Дельоза. Часова циклічність дає змогу знову і знову все починати спочатку і не пригнічує логікою неперервного розвитку. Пароксизми поривів і розчарувань вдається легше подолати, вважаючи, що життя є мандрівкою номада по колу, в якій після нападів розпачу настане знову забуття чи сп´яніння.

Передбачаючи можливість такого стану речей, Липин-ський зробив висновок, що «нарід без провідної верстви, сам у собі неорганізований, це ніщо інше, як тільки пасивна більшість (маса) — серед якої живе активна меншина» [1, с. 23]. Липинський не наслідував «хлопома-нів» зі старої «Київської громади», «що то відрікалися предківських чеснот і шляхетського походження, щоб приподобатися масі» [1, с. 19], не кланявся «в пояс на всі чотири сторони глупій і розбещеній юрбі, погорджую-чись нею одночасно в душі і тільки бігаючи по неї хитрими очима: чи придбав він собі серед неї оцими поклонами популярність?» [7, с. 27]. Для нього любити свій народ означало не потурати його глупоті, хамству, ліні і стихійним, руйнівним гонам, а намагатися розвинути і зміцнити те, що в українському народі було розумного, працьовитого, творчого. Він вчився з уроків історії свого народу, черпав зі скарбниці шляхетного і благородного українства, набуваючи політичного досвіду й релігійно-філософської мудрості. Липинський писав, що Україні для успішного державотворення потрібна релігія і церква, «яка найкраще навчить своїх вірних в їх світській боротьбі за українську державу використовувати вічні і загальнолюдські закони творчої громадської моралі ... дасть нам любов до Бога, до правди, до ідеї і замість теперішніх, затроєних ядом зненависти і неспокою, безсилих конвульсій розуму і серця, дасть нам, на глибокій віри і любови оперту, спокійну силу духа для твердого, непохитного і послідовного творення нашого українського діла» [6, с. 19], а також консервативна сила, яка єдина, на його думку, здатна опанувати розбурхану українську стихію залізними карбами дисципліни і організації. Він неодноразово наголошував, що тільки «оця наша нова майбутня аристократія, майбутня провідна і правляча верства — оця активна меншість, а не пасивна більшість — це і єсть єдина реальна, національно і державно творча сила України» [7, с. 25–26]. Джерелом консервативної влади має стати моральна сила, старша за саму владу, «оперта на традицію, а не фізичну силу чи бунт», на «свідомість Землі, а не Орди» [5, с. 70–71].

Як зазначав лідер УКП Георгій Щокін: «Найбільш традиційною моделлю етнократії для України є гетьманат, що означає виборну одноосібну владу, яка несе повну відповідальність за стан справ у Державі» [14, c. 5]. Саме цим шляхом, вказаним видатним мислителем В´ячеславом Липинським, впевнено йде сьогодні партія національного консерватизму.

Література

1. Босий В. В. В´ячеслав Липинський ідеолог української трудової монархії. — Торонто: З Друкарні Українського робітника, 1951.

2. Грицак Я. Іван Франко і В´ячеслав Липинський // Липинський В´ячеслав. Історико — політологічна спадщина і сучасна Україна: Твори. Архів. Студії / Т. 1 — Ки-їв-Філадельфія, 1994. — С. 121–128.

3. Дашкевич Я. Хам чи Яфет: В´ячеслав Липинський і Українська революція // Липинський В´ячеслав. Істори-ко — політологічна спадщина і сучасна Україна: Твори. Архів. Студії / Т. 1. — Київ-Філадельфія, 1994. — С. 60–67.

4. Заборовський М. В´ячеслав Липинський і його думка про українську націю і державу. — Аугсбург: Укр. літопис, 1946.

5. Липинський В. Хам і Яфет. З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1928 р. // Сучасність. — 1992. — № 6. — С. 63–85.

6. Липинський В. Релігія і Церква в історії України. — Нью-Йорк: Булава, 1956.

7. Липинський В. Покликання «варягів» чи організація хліборобів. Кілька уваг з приводу статті Є. Х. Чикаленка «Де вихід?» — Нью-Йорк: Булава, 1954.

8. Липинський В. Комунікат // Збірник «Хліборобської України». — Прага, 1931. — Т. 1.

9.   Липинський В. Листи до Братів-Хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму, писані 1919–1922 рр. — Нью-Йорк: Булава, 1954.

10.Липинський В. Повн. зібр. тв., архів, студії / Східно-європ. досл. ін-т ім. В. К. Липинського (США), Ін-т європ. досл. НАН України; гол. ред. Я. Пеленський. — Київ-Фі-ладельфія: Смолоскип, 2003.

11. Липинський В. Націоналізм, патріотизм і шовінізм // Сучасність. — 1992. — № 6. — С. 76–78.

12. Сверстюк Є. Залізні стовпи В´ячеслава Липин-ського // Липинський В´ячеслав. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна: Твори. Архів. Студії / Т.1 — Київ-Філадельфія, 1994. — С. 85–88.

13. Сенченко М. І. Латентні структури світової політики: Нариси з конспірології. — К.: МАУП, 2003.

14. Щокін Г. Основне наше завдання — захист і розвиток Української нації // ПЕРСОНАЛ. — 2006. — № 3.