загрузка...

Кримінальна відповідальність за злочини проти особи на українських зем- лях у законодавстві Великого князівства Литовського

Сеньків Ю.

На сучасному етапі утвердження незалежності Української держави виникає необхідність не лише докорінних перетворень у всіх сферах суспільного життя — політиці, економіці, соціальній і духовній, а й подолання негативних явищ, які ще існують сьогодні. Особливу увагу потрібно приділити боротьбі зі злочинністю та правопорушеннями як такими соціальними явищами, що останніми роками мають стійку тенденцію до зростання в Україні, зрештою, загалом у світі. Причиною цього є як політична нестабільність, скрутне економічне становище, так і недосконалість вітчизняного законодавства.

Держава сьогодні неспроможна забезпечити виконання свого найважливішого завдання — захисту людини, її життя, здоров´я та гідності від злочинних посягань [1]. Безумовно, вирішити цю проблему можна лише при комплексному підході, проте передумовою успіху у цій боротьбі є адаптація кримінально-правових норм до міжнародних стандартів.

Для вирішення комплексу важливих завдань, які постали перед українським законодавством у зв´язку з цим, необхідно, зокрема, провести ретроспективний історико-правовий аналіз нормативно-правових актів, які у різні історичні періоди були покликані забезпечувати охорону суспільних відносин на території нашої держави від злочинних посягань та застосування яких є необхідною умовою притягнення злочинців до кримінальної відповідальності. Лише за умови використання історичного досвіду можна уникнути помилок при побудові правової держави в Україні.

Особливий інтерес в історичному аспекті становить період перебування українських земель (Київщина, Волинь, Чернігово-Сіверщина, Поділля) у складі Великого князівства Литовського з огляду на становлення і розвиток законодавства, зокрема окреме зацікавлення викликає тогочасне тлумачення кримінальної відповідальності за злочини проти особи [2].

Дослідженню злочинів проти особи у праві Великого князівства Литовського у своїх наукових працях приділяли увагу такі дослідники, як: Г. Демченко, Т. Довнар, С. Кудін, В. Кульчицький, Ф. Леонтович, Р. Лащенко, М. Максимейко, І. Малиновський, П. Музиченко, Я. Па-дох, І. Усенко, І. Черкаський, Є. Шаломєєв, І. Юхо та ін.

Завданням цієї статті є з´ясування поняття, видів злочинів проти особи, відповідальності за їх вчинення та аналіз розвитку цих видів злочинів і відповідальності за них на підставі опрацювання правових пам´яток та практики їх застосування на українських землях, які перебували у складі Великого князівства Литовського.

Судебник Казимира

Злочини проти особи — найпоширеніший вид найбільш тяжких злочинів. Це злочини, в основі яких лежить порушення прав і свобод людини, що є фундаментальною цінністю, яка визначає організацію європейської спільноти вже майже півтисячоліття. Домінантність принципу прав людини в сучасному суспільстві визначає особливу важливість їх захисту, що можна досягнути запровадженням у дію ефективних нормативно-правових актів, покликаних мінімізувати злочини проти особи зокрема і злочинність загалом.

Залежно від виду об´єкта посягання до злочинів проти особи в сучасній науці кримінального права відносять:

• злочини проти життя і здоров´я: убивство, доведення до самогубства, нанесення побоїв та ін.;

• злочини проти свободи, честі та гідності особи: викрадення людини, наклеп, образа та ін.;

• злочини проти статевої недоторканості і статевої свободи людини: зґвалтування та ін.

У XV—XVI ст. у Великому князівстві Литовському основним питанням, яке вимагало нагального вирішення, була кодифікація права. Це було логічним наслідком закінчення періоду феодальної роздробленості та зміцнення централізованої влади. Тогочасні джерела права (звичаєве право, Руська правда, обласні, загальноземські привілеї) уже не відповідали вимогам часу. Нові економічні, соціально-політичні, феодально-кріпосні відносини потребували адекватної систематизації права. Кодифікаційну тенденцію активно підтримувала шляхта, яка намагалася зрівнятися у правах з найвищою тогочасною суспільною кастою — аристократією.

Першою спробою упорядкування правових норм, що діяли у Великому князівстві Литовському, стало затвердження в 1468 р. Судебника Казимира (надалі — Судебник). Він став результатом упорядкування чинного на той час загальноземського законодавства [3]. Його норми регламентували здебільшого кримінально-правові відносини, а також були окремі положення стосовно процесуального й адміністративного права. Судебник повинен був встановити єдині правові норми на всій території держави, обмежити свавілля суддів, а також забезпечити на правовому рівні захист феодальної власності й запровадити жорсткі заходи щодо покарання злочинців.

Судебник створений у період масового роздавання земель феодалам, що супроводжувалося, з одного боку, закріпаченням вільних селян, а з іншого — звільненням цих земель і селян, які проживали на них, від державних повинностей і великокняжого суду. Джерелами укладення Судебника були: місцеве звичаєве право, окремі положення Руської правди, судово-адміністративна практика, в якій відображався принцип, проголошений литовськими князями, — «старовини не рубати, новини не заводити». Загалом, у праві Великого князівства Литовського XV ст., поряд із типовими ознаками феодального права (соціальна нерівність, привілеї), можна виокремити низку прогресивних, як на той час, правових тенденцій:

• вільне (без обмежень) розпорядження нерухомим майном;

• відповідальність лише за вину;

• право феодалів на публічний суд;

• заборона самоправства у формі наїздів;

• чітко визначений вік кримінальної відповідальності (з 7 років);

• обмеження відповідальності членів сім´ї.

Наведене свідчить про доволі високий рівень розвитку в той період не лише держави та суспільства, а й правової думки. Кримінальне право Великого князівства Литовського за рівнем розвитку перевершувало право інших європейських країн. Ідеї гуманізму проявлялись у незастосуванні смертної кари до вагітних жінок, невикористанні кримінальних покарань до дітей, у встановленні кримінальної відповідальності шляхтича за вбивство простої людини, більшій відповідальності за злочини проти жінок. Тогочасне кримінальне право ще не давало чіткого визначення поняття «злочин», проте під ним уже розумілося винне діяння, що містить суспільну небезпеку, посягання на суспільний лад, власність чи права та інтереси людини, була також виділена важлива ознака злочину — протиправність. Отже, Судебник став важливим етапом на шляху подальшого розвитку литовсько-руського права.

Статут 1529 р.

Наступним етапом розвитку права у Великому князівстві Литовському було створення першого Статуту, який після тривалого опрацювання остаточно був затверджений на Віленському сеймі 1528— 1529 рр. Згідно зі Статутом 1529 р., шляхта ще не стала рівноправною з великими землевласниками, економічна і політична влада надалі залишилася за магнатами і панами. Доволі детально у ньому регламентовано злочини проти особи, проте вони ще не згруповані і не розділені залежно від об´єкта посягання.

До злочинів проти життя і здоров´я особи необхідно віднести: побиття, побої земського врядника (посланця) [4, розд. 1, арт. 6]; побиття [4, розд. 3, арт. 14], поранення [4, розд. 7, арт. 9, 10] шляхтича; побиття слуги «нашого» [4, розд. 3, арт. 16]; удар [4, розд. 4, арт. 13], вбивство батька або матері [4, розд. 7, арт. 14]; напад на дім з метою вбивства [4, розд. 7, арт. 1]; вбивство при самозахисті [4, розд. 7, арт. 4,5]; убивство брата чи сестри [4, розд. 7, арт. 15]; вбивство із засідки [4, розд. 7, арт. 16]; насилля у чиємусь домі з відома хазяїна [4, розд. 7, арт. 18]; напад на село [4, розд. 7, арт. 19], сусідів [4, розд. 7, арт. 20]; розбійний напад шляхтича на шляхтича [4, розд. 7, арт. 21]; сварка з пораненням [4, розд. 7, арт. 22, 23]; ненавмисне поранення [4, розд. 7, арт. 24]; поранення або вбивство слугою при захисті пана [4, розд. 7, арт. 25]; напад, убивство слугою, який втече [4, розд. 7, арт. 26]; вбивство шляхтичем шляхтича [4, розд. 7, арт. 28]; удар власника землі або його людини [4, розд. 8, арт. 14]; нацьковування собаки на людину [4, розд. 12, арт. 13].

Як злочини проти волі, честі та гідності особи треба кваліфікувати: видання заміж силоміць [4, розд. 4, арт. 15 ], безпідставне обвинувачення [4, розд. 1, арт. 1]; наклеп, що хтось незаконнонароджений [4, розд. 3, арт. 12]; образа чи приниження батька або матері [4, розд. 4, арт. 13]. Серед злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи в той час виділяли зґвалтування жінок і дівчат [4, розд. 7, арт. 6].

До прийняття Статуту 1529 р. злочин сприймали як фізичну, матеріальну або моральну кривду, яку було завдано окремій особі чи громаді, що свідчило про вплив на розвиток кримінального законодавства руського звичаєвого права. Залежно від характеру злочинного діяння і наслідків злочину Статут 1529 р. розглядає злочин як «виступ» [4, розд. 1, арт. 1, 7] або «злочинство» [4, розд. 13, арт. 20]. Злочини проти здоров´я, особистої недоторканості і майна окремих мали назву «кґвалт» [4, розд. 7, арт. 1, 2, 3, 4]. До суб´єктів злочину належали як вільні, так і залежні особи. У Статуті розрізнялись умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину, необхідна оборона і крайня необхідність, чітко визначалася співучасть у скоєнні злочину [5]. Залежно від виду та тяжкості злочину проти особи, а також станової приналежності злочинця і потерпілого покараннями могли бути: позбавлення життя і честі, тілесні покарання, тюремне ув´язнення, «головщина» (додаткове майнове покарання вбивці), «нав´язка» (могла бути як основною, так і додатковою мірою покарання, що призначалася за завдання ран, побоїв) [6].

Статут 1566 р.

У 1566 р. був затверджений другий Статут Великого князівства Литовського. Порівняно з попереднім його вирізняє те, що в ньому закладено фундаментальний принцип правової держави — демократію. Хоча демократія стосувалася лише панівної верстви населення, тобто тих, хто володів засобами виробництва, та все ж це стало важливим кроком на шляху становлення верховенства права в державі. Цей Статут зрівняв панівний стан єдиними правами та свободами, залишивши за місцевою аристократією вирішальну роль у місцевому управлінні. Зміцніла економічна і політична роль шляхти, яка завдяки створенню повітових сеймиків одержала можливість впливати на місцеве політичне і економічне життя [7]. Отже, починався новий період в історії розвитку законодавства на українських землях у складі Великого князівства Литовського. Необхідно зазначити, що цей Статут краще систематизований за попередній, рівень його кодифікаційної техніки є значно вищим, проте авторам ще не вдалось повністю розмежувати галузеві норми (норми кримінального права часто трапляються разом із нормами цивільного, процесуального права).

У другому Статуті можна виділити такі злочини проти особи:

1) злочини проти життя і здоров´я:

• убивство [8, розд. 1, арт. 8; розд. 4, арт. 40, 41, 42; розд. 11, арт. 4, 10, 12, 16, 17, 18, 29];

•поранення [8, розд. 1, арт. 8; розд. 4, арт. 39, 40, 41, 42; розд. 11, арт. 13, 15, 26, 27, 28, 29, 35; розд. 13, арт. 13];

• насилля; насильницький, розбійний напад [8, розд. 11, арт. 1, 20, 21, 23, 30];

• побиття [8, розд. 1, арт. 20; розд. 4, арт. 6, 40; розд. 11, арт. 35];

• «кґвалт» [8, розд. 1, арт. 8; розд. 2, арт. 23, 26; розд. 4, арт. 42; розд. 11, арт. 3];

2) злочини проти свободи, честі та гідності особи:

• безпідставне обвинувачення, наклеп, обмовка [8, розд. 1, арт. 2; розд. 3, арт. 18, 19, 22, 23];

• погроза [8, розд. 1, арт. 22; розд. 11, арт. 11];

• насильне взяття заміж [8, розд. 11, арт. 9];

• образа [8, розд. 1, арт. 3, 4; розд. 4, арт. 39, 40, 41];

3) злочини проти статевої недоторканості і статевої свободи людини:

  • зґвалтування [8, розд. 11, арт. 8]. Таким чином, характеризуючи Статут Великого князівства Литовського 1566 р., необхідно виділити таке:
  • злочини проти особи (поранення, вбивство, «кґвалт»), вчинені власником «кґлейту» (імунітетний лист, що надавав право на недоторканість) були приводом для його («кґлейту») скасування, а також втрати життя [8, розд. 1, арт. 8];
  • як і у Статуті 1529 р., у Статуті 1566 р. міститься положення про наклеп: наклепник мав бути покараний такою карою, яка загрожувала його жертві (принцип повернення звинувачення) [8, розд. 1, арт. 2];
  • у Статуті 1566 р. такі злочини, як порушення спокою у державі, фальшування монет, ухилення від військової служби, надання допомоги ворогові, проведення ворога на територію держави, здавання замку, словесна образа глави держави, побиття княжих посланців, які мали з собою господарські привілейні грамоти, вперше кваліфікувалися не тільки як злочини проти особи, а й як злочини проти держави [8, розд. 1, арт. 3, 4, 20];
  • смертна кара була також мірою покарання для тих, хто вчинив такі злочини, як: «кґвалт» або напад у обозі, які призвели до поранення, смерті потерпілого [8, розд. 2, арт. 23]; за напад на шляхетські двори і гумна жовнярами, за їх пограбування [8, розд. 2, арт. 26]; за вбивство в розбої [8, розд. 11, арт. 1]; вбивство чоловіка дружиною чи навпаки [8, розд. 11, арт. 10]; вбивство дітьми батьків (ганебна страта [9]) [8, розд. 11, арт. 16]; поранення або вбивство слугою пана [розд. 11, арт. 18]; розбійницький напад (напад на шляху) [8, розд. 11, арт. 23] тощо;
  • відрізанням язика карали нешляхти-чів, які піддавали сумніву шляхетство справжнього шляхтича [8, розд. 3, арт. 18] (таке покарання справді практикувалося [10]); відрубуванням руки — при замаху на життя пана слугою [8, розд. 11, арт. 18];
  • як і у попередньому Статуті, у Статуті 1566 р. злочини проти особи, вчинені учасниками судового процесу під час або в період розгляду судової справи, кваліфікувались як злочини проти суду, що свідчило про встановлення у державі самостійної професійної судової влади [8, розд. 4,арт. 39—42];
  • Статут 1566 р., як і Статут 1529 р., є пам´яткою світського права, що чітко можна простежити у 3 артикулі 11 розділу: за «кґвалт» костелу віри християнської засвідчення факту було таким же, як і за напад на шляхетську домівку, покарання — подвійний штраф і ув´язнення за побиття та матеріальні збитки;
  • поступово у Великому князівстві Литовському долається приватноправовий погляд на злочин, коли долю злочинця вирішували або сам потерпілий, або його родичі. Це відображено в артикулі 4 розділу 11: при відмові родичів потерпілого (вбитого) притягувати злочинця до суду, справу мають порушити державні органи [11];
  • вперше у Статуті 1566 р. визначалися межі необхідної оборони: залежно від тяжкості злочину: 1) при нападі на дім — як пом´якшуюча обставина — за вбивство або поранення нападника і його помічників стягувалися головщина і штрафи [8, розд. 11, арт. 6]; 2) при ґвалтівному наїзді (беруть участь багато людей) межі необхідної самооборони розширювались, і за вбивство нападників не передбачалось кримінальної відповідальності [8, розд. 11, арт. 7], як і при вбивстві того, хто влаштував засідку [8, розд. 11, арт. 19];
  • у ньому також утверджувалося поняття стадій скоєння злочину: першою стадією була погроза — особа, якій погрожували, мала право притягти погрожувача до суду і вимагати поручительства за нього третьою особою, погрожувача ув´язнювали, аж поки не поручиться хтось за нього; другою — власне скоєння злочину — в першу чергу підозра падала на погрожувача, потім — на поручителя [12]. Визнаний винним, погрожувач або поручитель, спершу мав відшкодувати шкоду, а вже далі міг шукати справжнього злочинця (феодальний принцип правосуддя — шукали в першу чергу того, хто б сплатив за збитки, а не винуватця) [8, розд. 11, арт. 11];
  • зберігаючи тенденцію попереднього Статуту, у Статуті 1566 р. відображено соціальну і вікову нерівність населення. При вбивстві нижчим за статусом — вищого, молодшим — старшого призначалося більш жорстоке покарання [8, розд. 11, арт. 15];
  • про недостатню розвиненість прав людини, зокрема дитини, того часу свідчить м´яке покарання (ув´язнення на 1 рік і 6 місяців і спокутування гріха) за вбивство батьками дітей [8, розд. 11, арт. 16];
  • так само, як і у Статуті 1529 р., у Статуті 1566 р. насильник жінки підлягав смертній карі і міг уникнути покарання лише за умови, що потерпіла захоче з ним одружитись [8, розд. 11, арт. 8].

Види злочинів

Підсумовуючи розглянемо детальніше види злочинів проти особи в законодавчих актах Великого князівства Литовського. Серед них значну частину посідали злочини проти життя та здоров´я, найтяжчим з яких було вбивство. Основним джерелом артикулів, у яких йдеться про вбивство, дослідники Ф. І. Леонтович [13] (статті про вбивство «в разбои» і «в сваде») та М. О. Максимейко [14] (про вбивство залежно від форми вини; про поділ убивства залежно від того, де був схоплений вбивця (чи на «гарячому вчинку», чи ні)) вважають Руську правду. Поряд з цим М.О.Максимейко у своїй праці обґрунтовує походження деяких постанов Литовського Статуту з польського (Статуту І. Альберта та ін.) та германського (про вбивство батьків, дітей, пана слугою та ін.) права.

На відміну від Руської правди, в Литовських Статутах поняття «вбивство» позначали вже кілька термінів: «мужобойство», «забойство», «о горло приправиль» тощо. Як і в Руській правді, проте дещо ширше, у Статутах виділяють розмежування убивств за формою вини, статтю та соціальним станом убитого [15]. Наприклад, як навмисне вбивство кваліфікувалося позбавлення життя під час розбійного нападу [4, розд. 7, арт. 1; 8, розд. 11, арт. 1], батьковбивство [4, розд. 7, арт. 14; 8, розд. 11, арт. 16], вбивство одного з подружжя [8, розд. 11, арт. 10], брата чи сестри [4, розд. 7, арт. 15; 8, розд. 11, арт. 17] тощо. Вбивство жінки каралося подвійною сплатою головщини, і коло жінок, яких це стосувалось, поступово розширювалось [4, розд. 11, арт. 1; 8, розд. 11, арт. 13, розд. 12, арт. 1, 3], що свідчило про зростання ролі жінки у сім´ї та суспільстві [16].

Відстежується поділ вбивств на навмисні (складні) та ненавмисні (прості). До навмисних належали вбивства з обтяжуючими обставинами (наприклад: групове вбивство [8, розд. 11, арт. 12], вбивство родичів з метою отримання спадщини [8, розд. 11, арт. 17] та ін.). До простих відповідно відносили вбивства без злого умислу [17].

Доволі цікавою була процедура розслідування злочинів проти особи, що можна побачити на прикладі справи про вбивство князя Ярослава Сангушка [18]. У Литовських Статутах можна чітко простежити розвиток поняття «посягання на здоров´я особи». Поділ цих злочинів на членопошкодження, поранення та побої, на думку Ф. І. Леонтовича, запозичений з Руської правди, як і, на думку М. О. Мак-симейка, деякі артикули [4, розд. 7, арт. 9, 23; 8, розд. 11, арт. 13, 26 тощо]. Збільшилася кількість термінів, якими позначали членопошкодження, — «вьібиль», «вьгтяль», «утяль», «урезаль», «ослепиль» [4, розд. 7, арт. 9; 8, розд. 11, арт. 13] тощо.

Одними з найпоширеніших злочинів проти особи є поранення (наприклад: «жалоба владимір. грод. судьи Ивана Калусовскаго на п. Бартоша Витвинскаго о причиненіи рань жалобщику, брату его Ивану и слугь, вь бытность ихь вь гостяхь у посльдняго» [19]). Поранення у Статутах класифікувалися залежно від тяжкості (найважче — рана на обличчі, потім — кровоточива рана на голові, відрубання пальця та інші поранення, завдані металевими предметами). До побоїв відносили тотожні на той час поняття — штовхання особи або побиття її руками. Оцінюючи тяжкість наслідків, найсуворіше каралися членопошкодження, далі — поранення та побої [4, розд. 6, арт. 21; 8, розд. 4, арт. 39, розд. 11, арт. 13].

Принципово новою стала можливість класифікації злочинів проти здоров´я — подібно до злочинів проти життя. Залежно від ступеня вини навмисні злочини проти здоров´я особи каралися суворіше, ніж ненавмисні [4, розд. 7, арт. 1, 23 —

25; 8, розд. 11, арт. 1, 18, 26 — 28], причому на міру покарання впливало соціальне становище потерпілого та злочинця [4, розд. 11, арт. 1, 5; 8, розд. 11, арт. 13, 15] і стать потерпілого (жінки отримували подвійну «нав´язку» (грошову компенсацію) за заподіяну їм шкоду) [4, розд. 11, арт. 1, 5; 8, розд. 11, арт. 13, розд. 12, арт. 1 — 3]. Поєднання злочину проти здоров´я з іншими злочинами трактувалося обтяжуючою обставиною [4, розд. 6, арт. 21, 22, розд. 7, арт. 1; 8, розд. 4, арт. 39—41, розд. 11, арт. 1].

Ще одним різновидом злочинів проти особи були злочини проти честі особи. На відміну від Руської правди, звідки беруть свої витоки артикули про цей вид злочинів, де вони стосувалися будь-якої вільної особи, у Великому князівстві Литовському злочини проти честі особи залежали від становості (лише представники шляхти вважались особами, що мали честь).

У Статутах також продовжувався розвиток поняття злочинів проти свободи, одним з першоджерел яких також була Руська правда, — заборонялося перетворювати вільну особу за будь-який злочин на раба [4, розд. 11, арт. 6, 7; 8, розд. 12, арт. 5, 7]. Зґвалтування стали трактувати не лише як злочини проти моралі, а й як злочини проти статевої недоторканості і статевої свободи людини.

Висновки

У результаті проведеного дослідження з´ясовано поняття, види злочинів проти особи, відповідальність за їх вчинення, відстежено розвиток цих видів злочинів і відповідальності за них за часів перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського.

Загалом, підсумовуючи, необхідно зазначити, що Статути Великого князівства Литовського є визначними пам´ятками права. У них знайшла втілення низка прогресивних правових ідей того часу, що відображали тогочасний політичний та соціально-економічний розвиток. На основі опрацювання літературних та архівних джерел простежено розвиток поняття злочинів проти особи, їх складу як з якісної, так і з кількісної сторони (поява нових понять з подальшими якісними (суттєвими, змістовими) змінами).

У розглянутий історичний період Україна опинилася під впливом двох культур, двох цивілізацій, двох правових традицій — західної і східної. Перебуваючи в умовах постійного політичного тиску українська правова культура витримала закон балансу своїх і набутих, запозичених правових елементів, що не тільки врятувало її від деградації та навіть повного знищення, а й дозволило увібрати все найкраще з того, що було досягнуто в інших країнах, багато в чому перевершивши їх. Законодавчі акти Великого князівства Литовського є цінними історичними документами, які допоможуть з´ясувати ступінь поєднання впливу візантійської та західноєвропейської правових культур на українську, що дозволить визначити подальший напрям економічного, соціального, духовного і правового розвитку України.

ПРИМІТКИ

  1. КоржанськийМ.Й.Класифікаціязлочинівпроти особитавласності /М.Й.Коржан-ський. — К., 1996. — С. 4.
  2. Кульчицький В. С. Історія держави і права України / В. С. Кульчицький, Б. Й. Тищик. — К., 2007. — C. 87—108.
  3. Владимирский-Буданов М. Ф. Хрестоматия по истории русского права : в 2 т. / М. Ф. Вла-димирский-Буданов. — К., 1901. — С. 32—42.
  4. Статути Великого князівства Литовського : у 3 т. — О., 2002. — Т. 1. Статут Великого князівства Литовського 1529 року / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. — 464 с.
  5. Первый Литовский Статут (1529 г.) / С. Лазутка, И. Валиконите, Э. Гудавичюс. — Вильнюс, 2004. — С. 384—390.
  6. Довнар Т. И. Уголовное право феодальной Беларуси (XV—XVI вв.) : учеб. пособ. / Т. И. Довнар,В.А.Шелкопляс. — Мн., 1995. — С. 5—79.
  7. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Цен-тральнаУкраїна /Н.Яковенко. — вид.2-ге, перегл.івипр. — К.,2008. — С. 49—52.
  8. Статути Великого князівства Литовського : у 3 т. — О., 2003. — Т. 2. Статут Великого князівства Литовського 1566 року / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. — 560 с.
  9. Малиновский И. А. Учение о преступлении по Литовскому Статуту / И. А. Малиновский. — К., 1894. — С. 116.
  10. ЦДІАУ, м. Київ. — Ф. 28, оп. 1, спр. 24. — Арк. 73.
  11. Падох Я. Нарис історії українського карного права / Я. Падох. — Мюнхен, 1951. —С. 28—55.
  12. Демченко Г. Наказаніє по Литовскому Статуту въ его трехъ редакщяхъ (1529, 1566 и 1588 гг.). — Ч. 1. / Г. Демченко.— Шевъ, 1894. — С. 137—141.
  13. Леонтовичъ Ф. И. Источники русско-литовскаго права / Ф. И. Леонтовичъ. — Варшава, 1894. — С. 71.
  14. МаксимейкоН.А.Источникиуголовныхъзаконовъ Литовского Статута / Н. А. Максимейко. — К., 1894. — С. 184.
  15. ЛеонтовичФ.І.Русская Правда иЛитовский Статут /Ф.І.Леонтович // Антологія української юридичної думки : у 6. т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко [та ін.]. — К., 2002. — Т. 2. Історія держави і права України: Руська Правда. — С. 157—173.
  16. Лабур О. В. До питання про соціальну поведінку жінки за нормами карного права литовськихстатутів/О.В.Лабур//Держава і право:зб.наук. пр.—Спецвип.:Юридичні і політичні науки. — К., 2003.
  17. КудінС.В.Становлення ірозвитоккримінального права України у X—першій половині XVII ст.:автореф.дис.наздобуття наук.ступеня канд.юрид. наук /С.В.Кудін. — К.,2001. — С. 16.
  18. Archiwum XX. Sanguszkow w Slawucie. Radziminski, red. — Krakow, 1910. — T. 6. —305 s.
  19. ЦДІАУ,м.Київ.—Ф.28оп.1,спр.2.—Арк.47.