загрузка...

Правові гарантії демократизму державного ладу в Україні: проблеми теорії і практики

Сенчук В.

Виділяючи на теоретико-правовому рівні цілу низку необхідних ознак та інститутів, які визначають сучасну демократичну державу, необхідно наголосити, що саме по собі існування демократичної держави тісно пов´язане з її повсякденною практичною діяльністю і не може розглядатися поза контекстом того безпосереднього правового життя, яке має місце в державі. Свого часу, описуючи поняття правового життя, про це писав А. Малько. Нагадаємо, що, характеризуючи правове життя як «сукупність усіх форм юридичного буття суспільства, яка виражається в правових актах та інших проявах права і характеризує специфіку й рівень існуючої юридичної дійсності, ставлення суб´єктів до права і ступінь задоволення їх інтересів» [1], він чітко вказував на те, що головні ознаки та властивості демократичної і правової держави проявляються саме в тому, в який спосіб та як розвивається правове життя.

Загальнотеоретична і практична складові

Як відомо, практична реалізація та функціонування демократичних інститутів, які встановлюються в Конституції України і законах держави, тісно пов´язана з системою правових гарантій, які одночасно виступають й гарантіями демократизму державного ладу в цілому. Таким чином, досліджуючи проблематику формування і розвитку сучасної демократичної держави як предмета теорії держави і права, ми з необхідністю стикаємося з питанням щодо правових гарантій демократизму державної влади, а також їх впливу на державотворчі й правотворчі процеси.

Актуальність дослідження правових гарантій демократизму Української держави має як загальнотеоретичну, так і суто практичну складову. В частині теоретичної актуальності подібного дослідження слід зауважити, що поняття гарантій демократизму державного ладу є невід´ємною частиною загальної теорії демократичної держави, яка, на думку багатьох фахівців, становить один із пріоритетних предметів дослідження сучасної теорії держави і права. Тому в контексті правового аналізу демократичної держави поряд з такими проблемами, як форми та інститути демократії, принципи демократії, функції демократії (які вже досліджувалися вітчизняними юристами [2]), з необхідністю постає і питання щодо гарантій демократії чи точніше — гарантій демократизму держави і державного ладу. Таким чином, дослідження системи гарантій демократизму державного ладу дозволяє надати цілісності та завершеності правовій теорії демократії.

Що ж до практичного аспекту актуальності цього дослідження, слід звернути особливу увагу на той стан інститутів демократичної держави, який нині спостерігається в Україні. Зокрема, як справедливо зазначає О. Скрипнюк, значна частина тих інститутів демократії, які ефективно діють і розвиваються в країнах усталеної демократії, в Україні характеризуються низьким рівнем ефективності [3]. Значною мірою це пояснюється тим, що самі по собі інститути демократії, тобто юридично оформлені самостійні структурні або функціональні елементи організації державної влади, для вирішення конкретних завдань політичного життя суспільства часто існують лише формально і не мають достатніх гарантій, які б забезпечували їх практичну реалізацію. З цієї причини формування системи правових гарантій демократії виступає для України не менш важливим та актуальним завданням, ніж їх вдосконалення або реформування. Водночас у контексті проведення конституційної реформи в Україні важливим завданням постає саме вдосконалення системи гарантій демократизму державного ладу, яка б унеможливила будь-які дії редемократизаційного характеру.

Таким чином, ставлячи на меті аналіз правових гарантій демократизму державного ладу в Україні, необхідно розв´язати наступні завдання: а) охарактеризувати співвідношення правових гарантій конституційного і державного ладу; б) надати визначення поняття правових гарантій демократизму державного ладу в Україні; в) дослідити систему правових гарантій демократизму державного ладу в Україні, а також розкрити взаємозв´язок між різними групами цих правових гарантій.

Крізь призму співвідношення державного і конституційного ладу

У сучасній теорії права під поняттям правових гарантій прийнято розуміти систему загальних і спеціальних, або ж власне юридичних, способів і засобів забезпечення існування того чи іншого явища чи дієвості відповідного правового режиму. В цьому плані сам процес правового регулювання тих чи інших суспільних відносин або ж інститутів пов´язаний не лише з встановленням системи регулюючих норм, а й з визначенням правових гарантій, які забезпечують сам факт існування даного явища. З огляду на це цілком обґрунтованим видається положення, що демократична держава як специфічне явище правового і політичного життя суспільства не лише діє на основі певної системи правових норм, які визначають інституціональні та процесуальні параметри її існування, а й повинна спиратися на чіткі правові гарантії, які б убезпечили її від загрози відходу від принципів демократії і демократичного врядування. З цієї причини аналіз правових гарантій демократизму держави є не менш важливим завданням, ніж аналіз тих інститутів, які є характерними для демократичної держави і які, власне, й дозволяють охарактеризувати ту чи іншу державу як демократичну.

Однак перш ніж приступати до аналізу правових гарантій демократизму державного ладу, слід звернути увагу на одне принципове питання. Йдеться про співвідношення правових гарантій демократизму державного ладу та правових гарантій конституційного ладу. Справді, якщо ми звернемося до досліджень у галузі сучасного конституційного права, то в них демократизм державного ладу визначається як один з елементів та одна з ознак конституційного ладу в цілому. І хоча, на думку багатьох сучасних конституціоналістів поняття «державний лад» і «конституційний лад» виступають практично тотожними за своїм змістом, ми все ж таки не вважаємо таку позицію достатньо обґрунтованою.

Дійсно,якщомистоїмонацих позиціях (як приклад можна навести дефініцію Є. Козлової та О. Кутафіна, в якій конституційний лад практично повністю редукується до державного ладу [4]) ототожнення змісту конституційного і державного ладу, тоді виникає питання щодо суспільного ладу, який також є важливим, якщо не сказати пріоритетним, предметом конституційного регулювання. Тому більш правильною, на нашу думку, є позиція, яка тлумачить конституційний лад як ширше за змістом поняття, ніж поняття державного ладу. В цьому плані можна послатися на ті аргументи, які свого часу були сформульовані Ю. Тодикою. Нагадаємо, що, на думку цього визнаного в Україні конституціоналіста, конституція визначає форму державно-правової організації всього суспільства, а не лише якогось одного з елементів політичної системи [5]. Таким чином, основи конституційного ладу рівною мірою визначають всі суспільні відносини як державного, так і недержавного характеру.

Серед тих науковців, у дослідженнях яких висловлюється думка про нетотожність понять конституційного і державного ладу, конституційний лад тлумачиться як сукупність соціальних відносин, а його засади — як система конституційно закріплених принципів, що визначають зміст самого конституційного ладу і закріплюють: а) керівні, основні для різноманітних суб´єктів конституційного права, принципи; б) базові цінності, на які суспільство орієнтується в розвитку конституційного ладу; в) конституційно-правові норми й інститути, через які ці принципи та цінності дістають своє безпосереднє обґрунтування, закріплення і які зумовлюють їх юридичне значення [6].

Подібне визначення конституційного ладу ми зустрічаємо й у працях інших конституціоналістів. Так, скажімо, О. Мучник описує конституційний лад як систему принципів, які дають можливість реально забезпечити додержання прав і свобод людини, а діяльність держави здійснювати на основі фактично проведеного розподілу влади відповідно до конституції [7]. Для інших дослідників конституційний лад — це такий спосіб організації суспільних відносин, де держава обмежена правом, є політичною організацією громадянського суспільства, має демократичний, правовий характер, де людина, її права, свободи, честь, гідність визнаються вищою соціальною цінністю, а їх дотримання і захист — основним обов´язком держави [8].

Як бачимо, незалежно від того, який саме спосіб визначення конституційного ладу ми обиратимемо, це поняття завжди виявлятиметься ширшим за поняття державного ладу. До речі, на це безпосередньо вказував такий відомий вітчизняний юрист і конституціоналіст, як В. Погорілко [9]. Відповідно до цього ми отримуємо й визначення гарантій конституційного ладу, які є системою загальних і спеціальних (нормативно- та організаційно-правових) умов і засобів забезпечення існування та дієвості основних інститутів суспільства і держави [10].

Аналіз наведених дефініцій конституційного ладу дозволяє зробити висновок щодо співвідношення понять гарантій демократизму державного ладу та гарантій конституційного ладу. Так, останні покликані забезпечувати всі без виключення конституційні принципи, які врегульовують суспільні відносини, що є предметом конституційного регулювання. Натомість правові гарантії демократизму держави і державного ладу пов´язані виключно з однією групою відносин, які визначають процес формування, організації та функціонування державної влади. В цьому плані, поняття гарантій демократизму державного ладу є вужчим, ніж поняття демократизму конституційного ладу України. Тому їх можна визначити наступним чином: правові гарантії демократизму державного ладу (Української держави) — це система правових засобів забезпечення інститутів демократії, які є визначальними для існування демократичної держави і виступають її невід´ємними ознаками.

Принципи демократичного врядування і класифікація правових гарантій демократизму державного ладу

Зазначені правові засоби включають в себе правові норми та інститути, які дозволяють забезпечити демократичні основи Української держави та створити надійну систему протидії будь-яким заходам, спрямованим на звуження демократії, порушення основних принципів демократичного врядування. Основними з-поміж зазначених принципів демократичного врядування слід назвати наступні: принцип участі (усі громадяни мають право голосу в прийнятті рішень — прямо чи за допомогою легітимних інститутів, які представляють їхні інтереси), принцип верховенства права (чесність і неупередженість правових структур, особливо тих, які забезпечують дотримання прав людини), принцип прозорості (свобода інформації, її повнота і доступність), принцип чутливості (всі інститути держави реагують на потреби громадян), принцип орієнтації на згоду, принцип справедливості (усі громадяни мають можливість покращити свій добробут), принцип результативності і дієвості (максимально ефективне використання ресурсів для задоволення потреб громадян), принцип підзвітності (уряд підзвітний громадськості та інституційним носіям прав), принцип стратегічного бачення (лідери і громадськість виходять із довгострокових перспектив управління і розвитку особистості, чітко уявляють засоби для їх реалізації) [11]. Отже, норми та інститути, які утворюють зміст правових гарантій демократизму державного ладу, виступають не лише гарантіями демократизму держави як такої, а й гарантіями реальності демократичних принципів у організації та повсякденному функціонуванні органів державної влади, їх посадових і службових осіб.

Подібно до інших правових гарантій, правові гарантії демократизму державного ладу в Україні можна розподілити на дві загальні групи, якими є: нормативно-правові гарантії та організаційно-правові гарантії. Нормативно-правові гарантії демократизму державного ладу України визначаються досконалістю системи чинного законодавства України, що закріплює в Конституції та законах основні демократичні інститути держави. Організаційно-правові гарантії демократизму державного ладу представлені системою учасників відповідних правовідносин, наділених правосуб´єктністю щодо забезпечення режиму гарантованості демократизму державного ладу. Коло таких учасників правовідносин включає в себе Український народ, Українську державу в цілому та її уповноважені органи (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади, Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, прокуратура та ін.), територіальні громади та органи і посадові особи місцевого самоврядування. Зупинимося більш докладно на аналізі обох зазначених груп.

Нормативно-правові гарантії

Наразі ми свідомо виділили нормативно-правові гарантії демократизму державного ладу на першому місці, оскільки саме вони сьогодні є предметом змістовних дебатів як у середовищі юристів, так і серед вітчизняних політиків. На перший погляд, у чинному законодавстві України доволі чітко закріплені базові правові принципи, які дозволяють зробити висновок про наявність дієвої системи нормативно-правових гарантій демократизму державного ладу. Утім насправді далеко не всі відносини, які властиві демократичній державі, на сьогоднішній день набули свого адекватного правового регулювання. В цьому плані можна стверджувати про існування серйозних прогалин та неузгодженостей в чинному законодавстві, які пов´язані з функціонуванням базових для демократичної держави і інститутів. Насамперед це стосується інститутів безпосереднього народовладдя. Нагадаємо, що гарантованість безпосереднього народовладдя часто характеризується як необхідна умова реального функціонування демократичної держави. В цьому плані можна навести позицію О. Тодики, яка напряму пов´язує перспективи демократизації держави, в ході запроваджуваної конституційної реформи, з удосконаленням правових інститутів і механізмів народовладдя [12].

Однак, як засвідчує стан законодавства в цій сфері, сьогодні є чимало питань, які потребують свого врегулювання як у сфері виборчого, так і в сфері референдумного права. В частині виборчого права йдеться про забезпечення реальної можливості громадян обирати своїх представників, а не лише політичні партії, які часто є непрогнозованими у своїх діях та не можуть виступати надійною ланкою в системі представництва суспільних інтересів на державному рівні. Тут може йтися як про зміну типу виборчої системи (принаймні на деяких рівнях), так і про запровадження нових інститутів (наприклад, інституту відкритих виборчих списків політичних партій, що дозволяє виборцям обирати не лише ту чи іншу політичну партію або блок політичних партій, а й конкретних осіб, які наділятимуться представницькими повноваженнями).

Що ж до референдумного права, то нині чинний Закон «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» не дає відповіді на чималу кількість запитань. Справді, ст. 69 Конституції України гарантує право громадянам України здійснювати своє волевиявлення через референдум як форму безпосередньої демократії. Проте чинний Закон України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми», прийнятий 03.07.1991 р., тобто ще до здобуття Україною незалежності, не відповідає Конституції України. Окремі норми цього Закону звужують права і свободи громадян у частині проведення референдуму, встановлені Конституцією України. Тому в Україні вже давно назріла потреба прийняття Закону «Про всеукраїнський референдум», який би дозволив на практиці реалізувати конституційну норму, згідно з якою єдиним джерелом влади в Україні є народ, що має право здійснювати владу безпосередньо.

Водночас важливою проблемою, яка нині залишається актуальною в частині забезпечення народовладдя, є питання про запровадження результатів референдумів. Уперше Україна зіткнулася з цією проблемою у 2000 році, коли постала необхідність реагувати на результати всенародного референдуму, який було проведено 16.04.2000 р. Але до сьогоднішнього дня, навіть зважаючи на існуючі рішення Конституційного Суду України, які стосувалися цих питань, ця проблема не є вирішеною, що ставить під сумнів не стільки сам інститут референдуму, скільки реальність задекларованого права громадян виражати свою суверенну волю шляхом безпосереднього голосування під час загальнодержавних і місцевих референдумів. Тому видається винятково важливим у нову редакцію відповідного закону внести спеціальний розділ, який би чітко визначав правові наслідки референдумів.

Зокрема, якщо йдеться про всеукраїнський референдум за народною ініціативою, то доцільно передбачити, що: а) закон, прийнятий на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою, підписується Президентом України, оприлюднюється та набирає чинності у порядку, встановленому Конституцією України; б) закон чи окремі положення закону, рішення щодо припинення чинності яких прийняте на всеукраїнському референдумі, втрачають чинність із дня офіційного опублікування результатів всеукраїнського референдуму; в) результати всеукраїнського референдуму з інших питань є обов´язковими для розгляду державними органами, до компетенції яких належать питання прийняття відповідних рішень.

Утім розвиток системи нормативно-правових гарантій демократизму державного ладу пов´язаний не тільки з удосконаленням законодавства в частині забезпечення інститутів безпосереднього народовладдя. Адже сучасна демократична держава — ценелишеефективні механізми реалізації народного суверенітету (хоча ми цілком згодні з позицією тих науковців, які пропонують розглядати принцип народного суверенітету як базовий для функціонування і розвитку демократичної держави), а й система правових гарантій інших принципів демократії, якими є верховенство права, пріоритет прав і свобод людини і громадянина, поділ влади, незалежність правосуддя, законність тощо. Тому, досліджуючи правові гарантії демократизму державного ладу, дуже важливо не втрачати комплексності підходу і не залишати поза сферою уваги питання гарантування всієї системи принципів, що є базовими для демократичної держави. У зв´язку з чим можна зробити висновок, що процес удосконалення системи нормативно-правових гарантій демократизму державного ладу України безпосередньо корелює з комплексним та науково-обґрунтованим розвитком усієї системи національного законодавства, яка включає в себе адміністративно-правову реформу, судову реформу тощо.

Організаційно-правові гарантії

Іншу групу правових гарантій демократизму державного ладу України, як було зазначено вище, становлять організаційно-правові гарантії. Це, насамперед, самі органи державної влади, які покликані виконувати основні функції демократичної держави, Український народ та система органів місцевого самоврядування. Стосовно двох останніх суб´єктів слід зауважити, що і Український народ, і система органів місцевого самоврядування можуть виступати гарантами демократизму державного ладу лише тоді, коли створено всі інституціональні передумови і механізми участі й контролю громадян і органів місцевого самоврядування над діями та рішеннями органів державної влади. В цьому плані організаційно-правові гарантії демократизму державного ладу є тісно пов´язаними з підсистемою нормативно-правових гарантій, оскільки саме законодавство повинно забезпечити юридичну основу для контролю та участі громадян у діяльності органів державної влади. В даному випадку можна чітко побачити те, як право, за словами А. Спаського, визначає динаміку суспільних відносин (у частині участі у здійсненні державної влади і контролю над нею) шляхом впливу на них та їх регулювання [13].

Що ж до органів державної влади, які виступають гарантами демократизму державного ладу, то тут також слід відмітити кілька принципових позицій. По-перше, намагання вдосконалити систему організації державної влади в напрямі підвищення рівня її демократизму та ефективності, що мало місце у 2004 р. і супроводжувалося прийняттям змін до Конституції України 1996 р., але не дало тих результатів, які очікувались. З огляду на це, не можна не погодитися з думкою Р. Князевича про те, що наразі в Україні об´єктивно сформовані передумови для прийняття нової Конституції [14]. Це, з одного боку, знову вказує на зв´язок між організаційно-правовими і нормативно-правовими гарантіями демократизму державного ладу (оскільки, по суті, йдеться про продовження конституційної реформи і внесення змін до Конституції України), а з іншого — засвідчує потребу у системних змінах, які б стосувалися не того чи іншого конкретного органу державної влади щодо гарантування демократизму державного ладу (тут може йтися про Кабінет Міністрів України, Верховну Раду України, Президента України і навіть про Конституційний Суд України — в частині опти-мізації його діяльності і розширення доступу до конституційного правосуддя [15]), але системи органів державної влади в цілому. Останнє зауваження виявляє свою значущість з огляду на те, що ми вважаємо абсолютно безпідставними спроби перекласти весь тягар у частині організаційно-правового гарантування демократизму державного ладу на той чи інший орган державної влади, оскільки, в першу чергу, це завдання лежить на всій системі органів державної влади, і лише потім — на тому чи іншому конкретному органі. Тому видається неприпустимим вимагати від того чи іншого органну державної влади виконання цієї функції, якщо вся система в цілому не здатна її реалізовувати.

Особливу увагу в цьому плані слід приділити проблемі взаємодії вищих органів державної влади в Україні. Справді, говорячи про демократизм державного ладу, необхідно пам´ятати, що принцип поділу влади, який є одним із основних в організації і функціонуванні сучасної демократичної держави, не передбачає лише функціонального поділу повноважень при збереженні цілісності державної влади та гарантуванні її ефективності у забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, суспільного добробуту і розвитку. Серед сучасних юристів на цей момент чітко вказує О. Лукаш, яка зазначає, що наразі Україна постала перед загрозою «системної кризи державної влади, однією зі складових якої є відсутність чітких та усталених конституційно-правових механізмів взаємодії органів державної влади, що суттєво деформує демократичний принцип поділу влади, та перетворює його з гаранта демократії і стабільності на джерело конфліктів та політико-правового хаосу» [16]. Хоча свого часу про небезпеку для демократії виключно «негативного розуміння» принципу поділу влади писав такий визнаний вітчизняний фахівець у галузі теорії права, як Б. Кістяківський [17].

Висновки

Таким чином, узагальнюючи результати проведеного дослідження правових гарантій демократизму державного ладу в Україні, а отже, і демократизму самої Української держави, можемо сформулювати наступні висновки.

По-перше, саме поняття правових гарантій демократизму державного ладу (Української держави) можна визначити як систему правових засобів забезпечення інститутів демократії, які є визначальними для існування демократичної держави і виступають її невід´ємними ознаками. Ці правові засоби включають у себе правові норми та інститути, які дозволяють забезпечити демократичні основи Української держави та створити надійну систему протидії будь-яким заходам, спрямованим на звуження демократії, порушення основних принципів демократичного врядування.

По-друге, правові гарантії демократизму державного ладу в Україні можна розподілити на дві загальні групи, якими є: нормативно-правові гарантії та організаційно-правові гарантії. Нормативно-правові гарантії демократизму державного ладу України визначаються досконалістю системи чинного законодавства України, що закріплює в Конституції та законах основні демократичні інститути держави. Організаційно-правові гарантії демократизму державного ладу представлені системою учасників відповідних правовідносин, наділених правосуб´єктністю щодо забезпечення режиму гарантованості демократизму державного ладу.

По-третє, як доводить аналіз двох зазначених груп правових гарантій, вони є тісно взаємопов´язаними і фактично доповнюють одна одну в процесі державного будівництва в сучасній Україні. Це дозволяє стверджувати про системний характер правових гарантій демократизму державного ладу, а також про важливість комплексного підходу в їх забезпеченні.

Звісно, в представленій статті ми дослідили лише найбільш загальні проблеми формування системи правових гарантій демократизму державного ладу в Україні. Але, як було зазначено на самому початку, ці питання мають виняткову практичну значимість, адже від того, наскільки гарантованим у правовому аспекті виявлятиметься демократизм Української держави, залежить і те, наскільки реалізованими виявлятимуться принципи демократії в повсякденному функціонуванні держави, органів державної влади, їх посадових і службових осіб.

ПРИМІТКИ

  1. Малько А. В. Политическая и правовая жизнь России: актуальные проблемы : учеб. по-соб. / А. В. Малько. — М., 2000. — С. 35.
  2. Загальна теорія держави і права : підруч. для студ. юрид. вищих навч. закладів / за ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. — Х., 2009. — С. 495—505.
  3. Скрипнюк О. В. Демократія: Україна і світовий вимір (концепції, моделі та суспільна практика) / О. В. Скрипнюк. — К., 2006. — С. 6—7.
  4. Тодика Ю. М. Конституція України — Основний закон держави і суспільства / Ю. М. Тодика. — Х., 2001. — С. 104.
  5. КозловаЕ.И.Конституционноеправо РоссийскойФедерации :учеб. / Е.И.Козлова, О. Е. Кутафин. — М., 1995. — С. 75.
  6. Мучник А. Г. Комментарий к Конституции Украины / А. Г. Мучник. — К., 2000. —Кн.1.—С.41.
  7. Конституційне право України : підруч. для студ. вищих навч. закладів / за ред. В. П. Колісника, Ю. Г. Барабаша. — Х., 2008. — С. 60.
  8. Гарчева Л. П. Конституционное право Украины : учеб. / Л. П. Гарчева, А. Н. Ярмыш. —Симферополь, 2000. — С. 58.
  9. Конституційне право України : підруч. / за ред. В. Ф. Погорілка. — К., 2000. — С. 122.
  10. ПогорілкоВ.Ф.КонституційнеправоУкраїни:підруч. /В.Ф.Погорілко,В.Л.Федо-ренко ; за ред. В. Ф. Погорілка. — К., 2006. — С. 103.
  11. Права громадян у сфері виконавчої влади: адміністративно-правове забезпечення реалізації та захисту / за заг. ред. В. Б. Авер´янова. — К., 2007. — С. 74.
  12. Тодика О. Ю. Конституційна реформа в Україні в аспекті народовладдя і розвитку правової системи / О. Ю. Тодика // Вісник Академії правових наук України. — 2005. — № 2 (41). —С. 74—82.
  13. Спаський А. Функціонування права: загальний та спеціальний аспекти / А. Спаський //Право України. — 2008. — № 1. — С. 20.
  14. Князевич Р. Конституційно-правові підстави для прийняття нової Конституції України /Р. Князевич // Право України. — 2007. — № 6. — С. 9—14.
  15. Задорожня Г. Специфіка державного захисту прав і свобод людини та громадянина в Україні / Г. Задорожня // Право України. — 2008. — № 1. — С. 30.
  16. Лукаш О. Л. Взаємодія органів державної влади і реалізація конституційного принципу поділу влади в Україні / О. Л. Лукаш // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2008. — № 4 (78). — С. 122—123.
  17. Кистяковский Б. А. Философия и социология права / Б. А. Кистяковский. — М., 1999. —С. 486.