загрузка...
Шины для внедорожников резина для внедорожников. . Руководство по эксплуатации датчика давления.

Право на оскарження, як засіб забезпечення законності при застосуванні заходів адміністративно-процесуального примусу

Грянка Г.В.

В даній статті розглядається право на оскарження, як засіб забезпечення законності. Розкрито роль права на оскарження щодо відновлення порушених прав, свобод і законних інтересів громадян при застосуванні адміністративно-процесуального примусу.

Право на звернення є конституційним правом громадянина, одним з дієвих способів усунення можливих порушень законності.

Конституція України (стаття 40) (далі Конституція) визначила, що: усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов´язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк [1]. Причому, Конституція не тільки проголосила право на звернення, але і гарантувала реальне його здійснення: 1) законодавчим встановленням порядку прийому, розгляду звернень громадян та прийняття по них необхідних рішень; 2) створенням розгалуженої мережі державних органів та посадових осіб, що здійснюють прийом та розгляд звернень, визначенням їх обов´язків, пов´язаних з цією роботою; 3) забезпеченням можливості для всіх громадян оскаржувати будь-яку дію державного органу або посадової особи, що порушує їх права і законні інтереси; 4) виключенням будь-яких репресій за подане звернення.

Нормативне регулювання права на звернення не обмежується однією тільки Конституцією, а забезпечено ще й іншими нормативними актами: Законом України "Про звернення громадян" [ 2 ] (далі Закон); Кодексом України про адміністративні правопорушення [ 3 ] (далі КУпАП) стаття 267 КУпАП "Оскарження адміністративного затримання, огляду та вилучення речей та документів", (гл. 24 "Оскарження та опротестування постанов по справах про адміністративні правопорушення"); Указом Президента України "Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування" [4]; постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 348 "Про затвердження Інструкції з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об´єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації" [5], тощо.

З усієї сукупності перелічених нормативних актів, безперечно, провідне місце належить Закону України "Про звернення громадян". Важливість зазначеного Закону зумовлена не тільки тим, що він створив можливості для розвитку незаконного нормативного матеріалу в даній сфері, а ще й властивими йому позитивними якостями. Серед них П. Рабинович виділяє: детально розкритий зміст права громадянина на звернення (ст.1); чітко викладену (з точки зору законодавця) класифікацію звернень: вони розподілені на пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги (-ст.З); чітко охарактеризовані права громадянина, який звернувся зі скаргою чи заявою (ст.18); встановлені юридичні гарантії для скаржника чи заявника, які проявляться у докладно описаних обов´язках тих суб´єктів, на яких покладено розгляд скарг чи заяв (ст.ст.19, 20), а також заходи юридичної відповідальності, які можуть бути застосовані до таких суб´єктів у разі порушення ними законодавства про звернення громадян (-ст.ст. 24, 25) [6 ,с.33-34].

На сьогодні громадянин для захисту своїх прав (для поновлення режиму законності у правовідносинах з державними органами) може використати кілька способів, звернутися по допомогу до різних органів держави: адміністративних, судових, органів прокуратури тощо [ 7 , с.45].

Поряд з правом громадянина на звернення до адміністративних органів, стаття 55 Конституції кожному гарантує право ще і на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Виходячи з цього, можна виділити два паралельно існуючих види звернень громадян до органів різних гілок влади. Вважаємо за необхідне стисло охарактеризувати відмінності цих процедур.

Щодо виконання функції захисту прав громадян судова діяльність значно відрізняється від діяльності адміністративних органів у цій сфері. Відсутність у суду будь-яких відомчих інтересів, його підкорення тільки закону, широка гласність обговорення, усне та безпосереднє дослідження усіх обставин, змагальність процесу, детальна процесуальна регламентація судового розгляду і прийняття рішення, невелике державне мито, а також інші демократичні принципи судового провадження є загальновизнаними перевагами судової процедури [8, с.67]. Громадянин і державний орган (посадова особа) беруть участь у справі як сторони, які мають рівні процесуальні права та обов´язки. Таким чином, судовий порядок вирішення скарги характеризується рядом юридичних гарантій, які забезпечують міцнішу позицію громадянина як учасника спору.

Логічно постає запитання, яким чином можна досягти оптимального співвідношення адміністративного та судового порядку вирішення звернень (скарг) громадян? В пошуках відповіді, на це запитання, можна погодитися з міркуваннями В.І. Ремньова, який пропонує виходити з гіпотези, що судовий і адміністративний способи розгляду звернень - це не виключаючі, а взаємопов´язані підсистеми єдиного демократичного інституту права на скаргу, які взаємозабезпечують та доповнюють одна одну. Правильне вирішення питання може бути досягнуте шляхом удосконалення обох форм оскарження, найбільш доцільної їх юридичної скоординованості [ 9, с.50]. В умовах автономного існування двох гілок влади громадянин має право сам вибирати, до кого звернутися за захистом своїх прав.

Проте є й інші думки. Деякі автори, наводячи переконливу аргументацію на користь розширення сфери розгляду у судах адміністративних деліктів, стверджують, що вирішення скарг взагалі не властиве органам управління, і, виходячи з цього, звільнення апарату управління від вирішення скарг дозволить зосередити його увагу на інших проблемах [ 10, с.65].

Незважаючи на те, що суд розглядається сьогодні як найбільш універсальний інститут захисту прав і свобод громадян у сфері виконавчої влади, до органів публічної адміністрації надходить значна кількість звернень. Така кількість звернень пояснюється різними факторами. По-перше, це пов´язано з тим, що забезпечення і охорона прав громадян є однією з функцій виконавчих органів. По-друге, практика показує, що громадяни надають перевагу зверненням до адміністративних інстанцій. Для них це більш звично і зручно. Крім того, проявляються психологічний фактор, рівень загальної культури та правосвідомості, недостатня юридична обізнаність громадян.

До того ж, слід відзначити певні переваги адміністративного звернення. Мова йде про можливість компетентного органу розглянути звернення по суті, швидко усунути порушення законності і застосувати заходи стягнення до винних осіб. Однак, швидкість та оперативність позитивні лише щодо нескладних питань, в інших же випадках вона може принести лише шкоду. Крім того, часто виникають труднощі через відсутність чіткої юридичної регламентації процедури вирішення звернення. Існують і інші негативні моменти, властиві адміністративним процедурам, наприклад, зацікавленість органу у захисті своїх відомчих інтересів. Але, разом з тим, практика свідчить, що цей спосіб звернення громадяни використовують досить активно, тому його розвиткові, вдосконаленню та більш широкому використанню треба приділяти подвійну увагу.

Переходячи до характеристики звернень громадян як засобу забезпечення законності, слід зауважити, що не всі вони однаково ефективно впливають на неї і нема потреби розглядати усі існуючі види звернень. Коротко зупинимося на аналізі скарг - як найбільш важливого засобу реагування на порушення законності у межах інституту звернення .

Скарга (ст. З Закону) - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об´єднань громадян, посадових осіб. Як випливає з наведеного визначення, саме через подання скарги громадянин отримує можливість доповісти відповідному державному органу про застосування до нього незаконних дій, у тому числі і заходів адміністративно-процесуального примусу. До наведеного виду звернень можна віднести, наприклад, скарги громадян на незаконне адміністративне затримання, на незаконно проведений особистий огляд та огляд речей, скарги на зупинення чи заборону діяльності підприємства, окремих виробництв тощо. Мета подання такої скарги полягає у захисті та поновленні порушених прав і законних інтересів громадянина.

У нашій країні визначення скарги було сформульоване ще у 1924 році М.Д. Загряцковим. Автор під адміністративною скаргою розумів відкрите звернення зацікавленої особи до ієрархічно вищих органів адміністративної влади з метою зміни або знищення невірного адміністративного розпорядження або упущення через його недостатню фактичну або юридичну обґрунтованість [11, с.59].

В.К.Колпаков визначає оскарження будь-яки> дій і рішень у справі про адміністративне правопорушення — одна з найважливіших гарантій захи сту прав особи, як тієї, що притягається до адміні стративної відповідальності, так і потерпілого Оскарження реально сприяє найшвидшом´ виправленню допущених помилок, виявлений недоліків у роботі органів, які розглядають справі про адміністративні правопорушення [12, с.140].

Роблячи короткий висновок з наведених пози цій вчених щодо сутності та змісту скарги, можи сміливо стверджувати про головне її призначення захист та поновлення порушеного права, незважаючи на певні розбіжності у наукових формулюваннях.

Це право можна розглядати як одну з форм народовладдя, яка здійснюється у вигляді обов´язкової для розгляду у встановленому порядку громадської ініціативи, а також як встановлений законом порядок захисту прав, свобод та законних інтересів громадян, що реалізується ними у публічно-правовій формі

Відповідно до цього можна зробити висновок про те, що право на оскарження - це закріплена у законодавстві можливість громадянина звернутися до держави (державних органів та посадових осіб) за захистом порушених прав та гарантованих законом інтересів.

Право на оскарження, а звідси і можливість мати суб´єктивні права, визнається за усіма громадянами незалежно від їх соціального та майнового стану, расової і національної приналежності, ставлення до релігії, місця проживання. Ці положення так або у дещо інтегрованому вигляді закріплено у Законі України "Про звернення громадян" і знайшли практичну реалізацію, зокрема, у наданні права оскаржувати незаконне застосування заходів адміністративно процесуального примусу не тільки громадянам України, але й іноземцям (у разі застосування до них адміністративного видворення).

Таким чином, на підставі викладеного можна зробити загальний висновок про те, що право на оскарження, маючи тільки йому належні особливості, внутрішню структуру, становить спосіб поновлення режиму законності у публічному управлінні, в тому числі і при застосуванні заходів адміністративного примусу.

Встановивши призначення та зміст права на оскарження неправомірних дій посадових осіб органів публічної адміністрації, спробуємо з´ясувати дію загального механізму реалізації цього права щодо оскарження застосування заходів адміністративного примусу. Вживання у даному випадку терміна "загальний механізм реалізації" є виправданим, тому що кількість органів, до яких може бути оскаржено застосування того або іншого заходу адміністративного примусу, величезна, що не дозволяє провести детальний аналіз механізму реалізації права оскарження у межах одного органу публічної адміністрації. Але перед цим коротко зупинимося на тому, в чому полягає власне реалізація права на оскарження.

Реалізація права на оскарження - це реалізація суб´єктивного права. Успіх його здійснення "залежить не тільки від того, наскільки добрі закони, але й від того, якою мірою вони реалізуються у поведінці громадян і посадових осіб, у діяльності державних та громадських організацій" [13, с.102-103]. На підставі викладеного, реалізацію права на оскарження можна визначити як задоволення інтересів громадянина на участь в управлінській діяльності органів держави і задоволенні його інтересів у захисті своїх суб´єктивних прав від неправомірних дій суб´єктів публічної влади.

Як уже зазначалось, реалізація права на оскарження залежить не тільки від дій громадян, які ґрунтуються на приписах правових норм, а й від дій відповідних органів (посадових осіб). Галузеве законодавство визначає конкретні ситуації, настання яких є підставою реалізації права на оскарження. Таким чином, воно стимулює громадянина до такої реалізації і визначає, куди і яким чином звернутися зі скаргою. Разом з тим перелік цих ситуацій у законодавстві (мається на увазі адміністративне) досить незначний. Так, у ст. 267 КУпАП законодавець встановив право громадянина на оскарження тільки адміністративного затримання, огляду та вилучення речей і документів. Про можливість оскарження інших заходів адміністративного примусу у Законі не йдеться. При такому стані речей у необізнаного в правових питаннях громадянина може скластися враження, що ніби тільки застосування цих трьох заходів може бути оскаржено. Звісно, є "загальний" Закон України "Про звернення громадян", де чітко встановлено, що будь-які дії посадових осіб можуть бути оскаржені громадянином. Але межі дії цього Закону дуже великі з точки зору обсягу тих відносин, які можуть опинитися під його впливом, і саме для конкретизації таких "загальних" законів застосовується галузеве законодавство. Повертаючись до адміністративного законодавства, слід визнати необхідним більш повно визначити види заходів адміністративного примусу, неправомірне застосування яких може бути оскаржене громадянином до відповідного органу держави. Це допоможе громадянинові повніше реалізувати його право на оскарження і, в свою чергу, буде засобом реалізації цього права в разі неправомірного застосування до нього будь-якого заходу адміністративного примусу.

КУпАП містить низку статей (7, 267, 268, 281, 283, 287-289, 291-293 та ін.) де передбачено право на оскарження будь-яких дій і рішень у справі про адміністративне правопорушення. Це дієвий засіб забезпечення законності та підстава для перевірки обґрунтованості прийнятих по справі рішень і, нарешті, постанови зазначає В.К.Колпаков [ 12, с. 140]. Ним не встановлено ніяких вимог щодо форм скарг. Закон України "-Про звернення громадян" від 12 жовтня 1996 р. також не містить норм, що регламентують цей вид скарг. Ця обставина є однією з гарантій свободи оскарження рішень і дій у справі про адміністративне правопорушення.

Ефективна реалізація права на оскарження залежить і від того, наскільки чітко уявляє громадянин усі стадії, які він може пройти, реалізуючи надане йому право на оскарження у зв´язку із застосуванням до нього заходів адміністративного примусу.

Засоби реалізації права на оскарження "спрацьовують" на окремих стадіях, але приводяться вони у дію не самостійно, а реалізуються суб´єктами реалізації. Останні здійснюють це певними способами, інакше кажучи, прийомами, методами. Таким чином, для всебічного висвітлення юридичного механізму реалізації права на оскарження застосування заходів адміністративно-процесуального примусу необхідно виявити не тільки засоби, але і способи реалізації цих засобів.

Необхідно враховувати, що у попередні роки бюрократизм, формалізм, а досить часто і прямі порушення законності обумовили недовіру громадян до демократичних інститутів, а звідси -соціальну пасивність. Виходячи з цього, важливо надати людині можливість повірити у законність, а значить - відстоювати свої права. Вагому роль у цьому мають відігравати Кодекс адміністративного судочинства України, де на належному рівні висвітлені процедури реалізації права на оскарження, а також у майбутньому з прийняттям Адміністративно-процедурного кодексу України.

Реалізувати право на оскарження застосування заходів адміністративно-процесуального примусу означає виконувати органами, які здійснюють провадження за даною скаргою, відповідні норми законодавства, що регулюють порядок роботи зі зверненнями громадян.

Дослідження юридичного механізму реалізації права на оскарження застосування заходів адміністративного попередження та припинення, інакше кажучи, "норм, які регулюють адміністративне провадження, порядку здійснення окремих дій у межах, регламентованих адміністративно-процесуальним законодавством" [14, с.67], на нашу думку, буде неповним, якщо не акцентувати увагу на початку і кінці його функціонування.

На перший погляд може здатися, що таким юридичним фактом є порушення прав громадян, яке виникає у процесі застосування заходів адміністративно-процесуального примусу. Однак, ми вважаємо, що юридичним фактом, який обумовлює початок роботи механізму реалізації права на оскарження, слід вважати факт звернення громадянина зі скаргою відповідно до закону до органу (посадової особи), який має право розглядати скаргу.

Завершуючи аналіз права на оскарження застосування заходів адміністративного-процесу-ального примусу, слід відзначити важливе значення розробленого проекту Адміністративно-процедурного кодексу України для удосконалення існуючої практики роботи зі зверненнями громадян та нормативно-правової бази такої діяльності. Він має визначити загальні процедури розгляду та вирішення органами публічної адміністрації індивідуальних адміністративних справ фізичних і юридичних осіб щодо реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів та виконання обов´язків. Виходячи з аналізу одного лише призначення зазначеного проекту, можна назвати його позитивні риси. По-перше, він більш чітко і послідовно, на відміну від Закону України "Про звернення громадян", визначає порядок саме оскарження незаконних дій органів та посадових осіб публічної влади. По-друге, є виключно процесуальним актом, тобто визначає процедури реалізації матеріальних норм права, які закріплюють право скарги. По-третє, розширює склад учасників провадження, надаючи юридичним особам право звертатися зі скаргою до органів публічної адміністрації.

Підсумовуючи викладене, ще раз відзначимо справді важливу роль права громадян на оскарження щодо забезпечення законності у сфері публічного управління, зокрема, при застосуванні заходів адміністративно-процесуального примусу. Як ніякий інший спосіб забезпечення законності, подання скарги здатне швидко нейтралізувати негативні (незаконні) прояви у діяльності органів публічної адміністрації, впливаючи безпосередньо на самих виконавців, які допустили порушення законності. Цей спосіб можна з впевненістю назвати одним з найшвидших і найпростіших засобів забезпечення законності в зазначеній сфері. На нашу думку, при поступовому підвищенні правосвідомості та правової культури громадян, відповідальності посадових осіб державних органів право на оскарження стане результативним способом відновлення порушених прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб.

Література:

1 .Конституція України: Прийнята Верховною Радою України 28.06.1996 // Відомості Верховної Ради. - 1996.-№ ЗО. - Ст.141.

2.Про звернення громадян: Закон України від 02 жовтня 1996р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 47. - Ст. 257.

3.Кодекс України про адміністративні правопорушення //Відомості Верховної Ради Української PC Р (ВВР), 1984, додаток до N 51, ст. 1122.

4.Указ Президента України /Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування/ 7 лютого 2008 року №109/2008 http://www.president.gov.ua/docu

ments/p_7417. html

5.Про затвердження інструкції з діловодства за зверненнями громадян в органах державноі влади і місцевого самоврядування, об´єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засоба> масової інформації: Постанова Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 348 // Офіційний вісник. - 1997. - № 16.

б.Рабінович П. Право громадян на звернення проблеми та шляхи ефективізації здійснення /, Вісник Академії правових наук України. - 1997. -№ 3. - С. 33-39.

7.Ярмакі Х.П. До питання про звернення громадян // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 1999. - № 1. - С. 44-49.

8.Лория В.А. Роль административных жалоб в охране прав граждан // Изв. вузов. Правоведение. - 1984. -№ 5. - С. 63-68.

9.Ремнев В.И. Соотношение судебного и административного порядка рассмотрения жалоб граждан // Изв. вузов. Правоведение. - 1984. - № 5. - С. 48-55.

10.Конституция СССР и расширение судебной защиты прав граждан // Сов. государство и право. - 1978. - № 11. - С. 63-67.

11.Загряцков М.Д. Административная юстиция и право жалобы в теории и законодательстве. М., Изд. "Право и жизнь", 1924. - 96 с.

12.Колпаков В.К. Адміністративна відповідальність: Навчальний посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 256 с. . - Бібліогр.: с.247-254. ISBN - 978-966-667-313-1.

1З. Явич М.С. Право и социализм. - М., Юрид. лит. - 1982. - 176 с.

14.Голосииченко И.П. Правовое регулирование административно-процессуальных действий, осуществляемых органами внутренних дел // Актуальные проблемы совершенствования административной деятельности органов внутренних дел в условиях развитого социализма. - К., 1983. - С. 67-70.