Theoretic-methodological principles of forms and methods of development of enter­prise are considered in an agrarian production, it is proved that the important fac­tor of i"/>
загрузка...

Інновації у розвитку підприємництва в аграрній сфері

Кулаєць М.М., Бабієнко М.Ф., О.Д.Витвицька О.Д., Музика П.М., Бузовський Є.А., Скрипниченко В.А.

Theoretic-methodological principles of forms and methods of development of enter­prise are considered in an agrarian production, it is proved that the important fac­tor of increase of efficiency is crediting of agricultural production, creation system of the specialized banks for financing and crediting of agricultural production. One of major tasks of entrepreneurial activity there is preparation and retraining of stuff.

Визначальною рольовою функцією підприємництва є новаторська діяльність, на чому наголошував один із видатних представників австрійської економічної школи Й.Шумпетер, зазначивши, що орієнтацією на новаторство покладено в основу підприємницької діяльності. Подальший розвиток підприємництва слід розглядати в напрямі підвищення ефективності функціонування підприємницьких організацій і збільшення їхнього впливу на розвиток національної економіки. Реалізація таких завдань потребує взаємодії державної та регіональної політики, удосконалення систем управління роботою безпосередньо підприємницькими організаціями й розробки механізму їх здійснення, основною метою яких є підвищення ефективності господарювання, задоволення потреб суспільства в товарах, послугах тощо. Організаційно—функціональна структура механізму розвитку підприємництва передбачає виділення трьох основних підсистем:

  • державного сприяння розвитку підприємництва;
  • регіонального сприяння розвитку підприємництва;
  • удосконалення управління підприємницькою діяльністю.

Основна мета підсистеми державного сприяння розвитку підприємництва полягає в тому, щоб сформувати умови для ефективного розвитку тих напрямів підприємницької діяльності, які забезпечать піднесення національної економіки, сприятимуть підвищенню її авторитету на міжнародних ринках, задовольняти потреби населення країни. В умовах гострого дефіциту основних видів продукції, гіперінфляції й високого рівня монополізму основними завданнями держави щодо сприяння розвитку підприємництву є:

  • реалізація ефективної антимонопольної політики;
  • здійснення пільгової політики оподаткування доходів підприємницьких структур, передусім видів, які забезпечують розв´язання актуальних для економіки України проблем.
  • Нині до таких проблем слід віднести:
  • пошук ідей та розробка технологій з метою раціонального використання енергоресурсів;
  • збільшення обсягів виробництва традиційних видів продукції, що користуються підвищеним попитом у населення, і зниження цін на неї за умови створення конкуренції з державними підприємствами;
  • сприяння розвитку підприємництва на засадах приватної власності; залучення іноземного капіталу за рахунок надання пільгових кредитів на створення спільних підприємств; зміцнення сімейної, індивідуальної власності; сприяння розвитку індивідуальної підприємницької діяльності в напрямі розширення послуг населенню шляхом надання консультацій та організації навчання з організаційно-економічних основ підприємницької діяльності, малого бізнесу;
  • спрощення процесів реєстрації установчих документів підприємницької структури тощо.

Підсистема регіонального сприяння розвитку підприємництва повинна формуватися з урахуванням основних напрямів соціально-економічного розвитку регіонів. До основних завдань такої підсистеми віднесено:

  • сприяння розвитку підприємництва в напрямах, що найбільшою мірою забезпечать потреби населення регіону в послугах, роботах і продукції, які мають підвищений попит;
  • сприяння розвитку підприємництва в галузях, що передбачають раціональне використання місцевих сировинних ресурсів, зниження непродуктивних витрат за рахунок досконаліших методів і форм господарювання; стимулювання розвитку підприємницької діяльності в галузях, що забезпечать найвищу ефективність виробництва на засадах використання досягнень науково-технічного прогресу, включаючи випуск принципово нових видів продукції, ресурсозберігаючих технологій;
  • організація послуг нефінансового характеру, включаючи питання пов´язані з наданням консультацій і методичної допомоги при виборі перспективних напрямків підприємницької діяльності з урахуванням наявності соціально-економічних проблем, вирішення яких має вагоме значення для розвитку регіону.

Одним із найважливіших завдань підсистеми регіональної підприємницької діяльності слід вважати створення центрів із підготовки та перепідготовки кадрів. Такі центри мають формуватися залежно від проблем, що вимагають невідкладного розв´язання на регіональному рівні й потребують нових знань, підготовки спеціалістів нового фаху. У функції таких центрів входить забезпечення тісних взаємозв´язків із службами зайнятості, надання консультацій з питань вибору перспективних напрямів розвитку регіону і перспектив його потреб у трудових ресурсах. Варто враховувати, що економічна ефективність підприємств, у свою чергу, збільшує продуктивність капіталу та праці, зменшує витрати виробництва й збільшує конкурентоспроможність підприємств (хоч у процесі конкурентної боротьби деякі виробники можуть бути витіснені з ринку). Конкуренція стимулює загальне зниження цін. Економічну ефективність, підвищенню якої сприяє конкуренція, можна поділити на два основних види: статичну ефективність, яку розуміють як оптимальне використання наявних ресурсів за найменших витрат; динамічну ефективність як міру швидкості , з якою межа виробничих можливостей зміщується вперед у часі завдяки інноваційним процесам і технологічним нововведенням.

Статичну ефективність можна поділити на „виробничу ефективність", тобто технічну й нетехнічну оперативну ефективність, включаючи економію за рахунок зниження операційних витрат і підвищення їх ефективності, і „розподільчу ефективність", яка показує, на скільки оптимально з погляду задоволення споживчого попиту розподіляється продукція через систему цін. Динамічна ефективність є одним із найважливіших позитивних результатів конкуренції. Але вона може вимагати більших компромісів із принципами свободи конкуренції, ніж статична ефективність. Тому політика, спрямована на заохочення динамічної ефективності, вимагає більших стимулів для інвестування, ніж політика, яка передбачає лише підвищення статичної ефективності. Причому динамічна ефективність важко піддається виміру або прогнозуванню.

Конкуренція створює стимули для наукових досліджень і розробок (НДДКР) та запровадження нових методів виробництва й розподілу, випуску нової продукції та послуг, а також для створення нових ринків і виходу на них з метою забезпечення переваг порівняно з конкурентами. Крім того, якщо постає проблема вибору напрямів технічного прогресу, конкуренція дає змогу вибрати найефективніші. На думку багатьох вчених-економістів, конкуренція стимулює інноваційну діяльність. Й. Шумпетер вказував на два шляхи, якими конкуренція підприємств активізує динамічну ефективність навіть тоді, коли вони призводять до збільшення певною мірою влади монополій.

Аналіз інноваційної діяльності в багатьох країнах світу свідчить, що в більшості випадків невеликі фірми більшою мірою здатні до новацій особливо радикального характеру, насамперед у галузях з високими темпами технічного прогресу. Такі форми досягають найвищої питомої віддачі витрат на наукові дослідження й розробки, ніж великі. Тому важливою умовою технічного прогресу є забезпечення відкритості ринків для нових учасників, які висувають нові ідеї.

Проте за певних умов конкуренція може стримувати темпи нововведень. Якщо частина прибутку реінвестується з метою технічного оновлення, можуть виникнути домовленості про ефективність новацій, а також між довгостроковими і короткостроковими вигодами для споживачів. Інтенсивність НДДКР, як правило, залежить від розміру компаній: галузі з високим ступенем концентрації виробництва мають вищий показник відношення витрат на НДДКР до обороту і більшою мірою схильні до патентування винаходів. Великі компанії можуть удосконалювати нові технології до вищого рівня ніж невеликі фірми, і активно займатися НДДКР, що спрямовані на зниження витрат. Практика господарювання у розвинутих країнах переконливо засвідчує, що в трансформаційному періоді розвиток підприємництва є каталізатором системних, структурних оновлень економічної системи на всіх стадіях відтворення.

Проблема розвитку підприємництва набуває особливої актуальності в тих країнах, що мають вагомий господарський потенціал, розвинену виробничу структуру, але переживають довготривалу економічну кризу, зумовлену численними колізіями трансформації виробничих відносин (поспішна приватизація, роздержавлення власності, нерозвиненість фондового ринку та його інфраструктури). До числа таких країн входить і Україна, де питома вага галузей важкої індустрії є високою й потребує великих капітальних вкладень, щодо яких вже тривалий час існує гострий дефіцит.

Доречно зауважити, що підприємство як форма господарювання існувала й раніше у формі дрібних майстерень, артілей, робота в яких вважалася непрестижною. До початку економічних перетворень переважало негативне ставлення державних структур до малих форм господарювання, оскільки це суперечило загальній ідеології господарювання, спрямованій на розвиток великих і надвеликих державних об´єднань.

Кардинальні перетворення, що відбуваються в Україні, зумовлюють необхідність пошуку нових форм розвитку підприємництва. Особливістю його розвитку в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, є те, що більшість підприємницьких структур формується у процесі роздержавлення та приватизації об´єктів господарювання.

Досвід приватизації державного майна країн Європи, США, Японії й інших країн переконує, що процеси роздержавлення та приватизації тісно пов´язані зі становленням і формуванням ринкових відносин: лібералізацією цін, запровадженням прозорої інформації, створенням товарних і фондових бірж тощо.

Світовий досвід переконує, що найкращий спосіб приватизації малих підприємств — це проведення аукціонів, а середніх і великих - акціонування, перетворення їх в акціонерні товариства та продаж акцій стратегічному інвесторові.

Головною метою роздержавлення і приватизації державних виробничо-господарських об´єктів в Україні було створення багатоукладної соціально-орієнтованої ринкової економіки й підвищення ефективності господарювання на базі зміцнення сектора недержавної економіки, впровадження нових мотиваційних механізмів, досягнення високих результатів виробництва. Нині в Україні відбуваються складні процеси реформування виробничих відносин, перетворення державної форми власності. В результаті приватизації створено корпоративний сектор господарського комплексу, тисячі підприємств змінили державну форму власності на іншу - акціонерну, приватну, змішану. У роздержавленому секторі зайнята більш як третина всіх працюючих в економіці.

Здійснений в Україні процес роздержавлення часто критикують із наведених нижче позицій: хоча в результаті масової приватизації понад 70% підприємств стали приватними, не виправдалися надії на те, що „автоматично" підвищиться ефективність дії нових господарюючих суб´єктів. Ні використані методи, ні нормативно-законодавча база, сформована у процесі приватизації, не були максимально зорієнтовані на піднесення реального сектора економіки.

Структурна перебудова власності не забезпечила бажаних змін в економіці, підвищення життєвого рівня населення. Приватизація поки що не розв´язала проблем інвестицій; залучених коштів виявилося недостатньо для виробничого й соціального розвитку підприємств. На підставі аналізу результатів досліджень взаємозв´язку приватизації та поліпшення показників діяльності підприємств можна зробити висновок про те, що викладені вище недоліки є наслідком дії багатьох загальносистемних факторів різної природи.

Ефективність діяльності підприємств визначається не лише характером власності, а й сутністю політичних, правових, економічних і соціальних чинників. Аналіз досвіду приватизації у вітчизняній економіці свідчить, що на стан приватизованих підприємств негативно впливали метрологічні підходи, що формувалися чинним законодавством. Приватизація в Україні забезпечила швидке зростання недержавного сектора економіки, однак не створила умов для залучення інвестицій у розвиток підприємництва, розпорошила власність серед великої кількості дрібних власників і не сприяла поки що появі ефективного власника, який мав би довгостроковий інтерес у розвитку підприємства, не забезпечила надходжень у необхідній кількості коштів від приватизації до державного бюджету. В нас утворилося звужене поняття приватизації, лише як акту правової зміни статусу власності. У ній переважали в основному чинники неекономічного характеру. Приватизація — це лише початок перетворення підприємства в ринково орієнтовану структуру. Однак для формування підприємства, що відповідає вимогам ринкової економіки, потрібна не тільки зміна форми власності, а й докорінна реструктуризація виробництва, яка здатна перетворити приватизоване підприємство у конкурентоспроможну господарську одиницю. Як показує практичний досвід, основою програми реструктуризації є визначення переліку змін і перетворень в основних сферах функціонування підприємства.

Низький рівень ефективності господарювання приватизованих об´єктів пояснюється не тільки наслідками загострення загальної економічної кризи в Україні, але й невідпрацьованістю виваженої політики стосовно приватизації та довгострокової стратегії щодо її здійснення в регіонах. Як показують дослідження, вітчизняним приватизованим об´єктам притаманні всі негаразди державних підприємств . Загальноекономічними причинами низької ефективності діяльності приватизованих підприємств можна вважати недосконалу податкову політику, велику кількість і високі ставки податків, нестачу обігових коштів, значне зростання цін на окремі групи товарів, передусім на енергоносії, мінеральні добрива, засоби захисту рослин, транспортні засоби, комбайни різного призначення, високі ставки на кредити. Сучасний етап розвитку підприємництва дедалі більше пов´язаний з процесами приватизації, що тривають у всіх сферах народного господарства. У Державній програмі приватизації на 2004-2015 роки сформовано такі нові принципи приватизації:

  • пріоритетність приватизації як процес, що стосується трансформації державної власності (наприклад, закріплення пакетів акцій у державній власності з метою передачі їх в управління);
  • максимальне зменшення контролю держави над підприємствами, залучення інвесторів;
  • створення спільних підприємств (СП) як однієї з найпрогресивніших комплексних форм довготривалого науково-технічного та виробничого співробітництва, що спирається на об´єднання різнонаціональних капіталів і доповнює традиційні торговельно - економічні відносини.

У зв´язку зі входженням України до Світової організації торгівлі (СОТ) постали бар´єри щодо зобов´язань перед нею. Дійсно, 5 лютого 2008 року Генеральна рада Світової організації торгівлі на своєму засіданні у Женеві схвалила вступ України до СОТ. Отже, усі зовнішні перешкоди подолано, залишилися внутрішні — згідно з процедурою вступу. Україна мала ратифікувати протокол про своє приєднання до СОТ до 4 липня 2008 року. Разом із тим мають бути ухвалені 11 технічних законопроектів, кілька документів на рівні Уряду і міністерств. Крім протоколу вступу, Генеральна рада СОТ ухвалила звіт робочої групи та списки доступу до ринків товарів і послуг, згідно з якими Україна взяла на себе низку зобов´язань. Генеральний директор СОТ Паскаль Ламі зазначив, що Україна матиме п´ятирічний перехідний період для впровадження зазначених зобов´язань. На думку пана Ламі, такий перехідний період максимально враховуватиме специфіку розвитку української економіки, особливо важливим він є для сільськогосподарського сектора. Проводяться консультації з Європейським Союзом (ЄС) щодо створення зони вільної торгівлі та лібералізації нетарифних бар´єрів у торгівлі між нашою державою й Європейським Союзом.

Політика держави стосовно розвитку підприємництва в Україні повинна формуватися в напрямі створення сприятливих умов для ефективного функціонування підприємницького сектора економіки. Підсумки основних економічних процесів, зокрема приватизаційних, в Україні протягом останніх років свідчать, що на різних рівнях управління аграрним виробництвом відбулося усвідомлення потреби в інноваційному шляху розвитку АПК.

Розвиток вітчизняного підприємництва потребує удосконалення ряду законодавчих і нормативних актів. Успішний розвиток підприємництва на базі роздержавлення та приватизації державного майна вимагає поглибленої уваги до питань, пов´язаних з оцінкою ефективності приватизаційних процесів: забезпечення умов ефективного функціонування приватизованих об´єктів; розроблення маркетингової політики стосовно об´єктів, що підлягають приватизації у найближчій перспективі, включаючи пошук вітчизняних і зарубіжних інвесторів, яка здатна забезпечити ефективний розвиток приватизованих структур. Певну роль у розвитку підприємництва відіграють малі підприємницькі структури, кількість яких у розвинутих країнах світу постійно зростає.

Внесок малого підприємництва у розвиток агропромислового виробництва України та формування ринкового середовища має неабияке значення. Мале підприємництво має ряд переваг, особливо в переробній та торговельній сферах. По-перше, малі підприємства меншою мірою відчувають вплив монополізації, ніж великі; по-друге, за умов вузької спеціалізації та використання новітньої техніки вони є досить вагомими конкурентами, що розхитують монопольні позиції масштабних корпорацій. Крім того, мале підприємництво оперативно реагує на динаміку ринкового середовища і зміни кон´юнктури, певною мірою розв´язує проблеми зайнятості за рахунок створення нових робочих місць та поглинання надлишкової робочої сили під час циклічних спадів і структурних реформувань у промисловості, мале підприємництво пом´якшує соціальну напруженість у суспільстві й демократизує ринкові відносини через формування активного середнього класу суспільства.

Комплексний ситуаційний аналіз і прогнозні оцінки розвитку малого підприємництва в умовах здійснення ринкових реформ свідчать про необхідність опрацювання положень державної політики, яка б відповідала існуючим реаліям і стратегічним напрямам піднесення економіки.

Зважаючи на невідкладну потребу прискорити темпи розвитку малого й середнього підприємництва, необхідно докорінно перебудувати всю систему державного управління економічними процесами у країні. В Україні до сектора домашніх господарств відносять роботу дрібних землевласників на присадибних, приватних і орендованих ділянках (у цілому сектор домашніх господарств охоплює все населення, фізичних осіб як споживачів).

Підприємництво в різних сферах господарювання є запорукою прогресу й розвитку суспільства. Аграрне виробництво в Україні пройшло дуже складний шлях становлення через численні зміни в суспільстві, які найперше стосувалися принципів підприємства. Інноваційний шлях розвитку підприємництва, у тому числі й агропромислового виробництва, який є оптимальним для нашої держави на найближчу перспективу, не виключає і колективної форми підприємництва.

Статистика свідчить, що в східних областях України, де збереглася стійка структура колективних господарств, виробляється великий обсяг продукції високої якості — зерна, молока, м´яса, овочів і фруктів, але й тут колективна форма підприємництва зазнала суттєвих змін, позбувшись адміністративно-командного підходу. Варто наголосити, що на базі приватної власності на землю як засобу виробництва, оскільки первинні його ланки завжди зацікавлені землею як засобом виробництва. Ще К.Маркс і Ф.Енгельс1 прийшли до висновку про унікальність землі, оскільки її як засіб виробництва неможливо відтворити, а, отже, розширити (на відміну від заводів і фабрик або інших промислових підприємств). Тому раціональне використання землі — запорука успішного підприємництва в Україні, що потребує науково обґрунтованого підходу з огляду на розвиток різних форм підприємництва. Інноваційна модель економіки орієнтується на інтенсивний підхід до використання землі, що передбачає широке застосування засобів хімізації (добрив, гербіцидів, інсектицидів, протимікробних препаратів). Однак події останніх років, зокрема поширення деяких хвороб сільськогосподарських тварин, змусили аграрних виробників у деяких країнах, наприклад Великобританії, переглянути ставлення до інтенсивних технологій. За результатами дослідження вчених, широке використання стимуляторів росту рослин і тварин можуть бути причиною появи деяких патологій людини, тому останнім часом переглядається підхід до виробництва аграрної продукції в бік наближення її до натуральних компонентів. Конкурентоспроможність вітчизняної сільгосппродукції в найближчій перспективі зумовлюватиметься не кількісними, а якісними показниками. На наше переконання, саме це повинно бути орієнтиром для українських товаровиробників і курсу економічного піднесення АПК, форм розвитку підприємництва.

Корпоративні підприємства агропромислового виробництва (АПВ) України як одна із форм підприємництва має значно кращі перспективи, особливо якщо вони будуть орієнтовані на випуск готової продукції. Саме в цих структурах найкраще реалізуються інноваційні моделі та підходи. На наше переконання, корпоративне підприємництво в аграрному секторі України з поєднанням виробництва продукції АПВ, її переробки і можливостей сервісу в різних сферах є оптимальною моделлю розвитку підприємництва, відродження українського села1.

Інноваційна модель розвитку економіки в цілому і агропромислового виробництва зокрема передбачає динамічний розвиток усіх ланок АПК з метою підвищення ефективності виробничого процесу. Тривалий час вважалося, що вирішальним чинником підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва є майновий статус головного засобу — землі. Після набуття Україною незалежності агропромисловий комплекс (суцільно колективізований) зазнав нового деструктивного впливу за рахунок послаблення контролю за виробництвом, невизначеності прав і обов´язків, елементів нерегульованої приватизації, тому сільськогосподарське виробництво України зазнало суттєвих втрат у всіх галузях.

Ефективність підприємницької діяльності в АПК визначається багатьма чинниками, зокрема розміром підприємства. Світова практика свідчить, що малий бізнес і підприємництво є важливим механізмом підвищення ефективності господарювання саме в сільськогосподарському виробництві.

Суттєвим фактором підвищення ефективності підприємницької діяльності є запровадження інновацій, яке повинно мати плановий і регулярний характер. Слід наголосити, що через консерватизм, властивий товаровиробникам - аграріям, вітчизняна сільськогосподарська продукція недостатньо конкурентоспроможна на внутрішньому ринку, що стримує розвиток АПК. У межах інноваційної моделі розвитку підприємництва створюються оптимальні умови для запровадження інновацій і, таким чином, забезпечується прогресивний розвиток галузі й реалізується один із механізмів підвищення ефективності підприємницької діяльності.

Необхідним є систематичне спостереження за внутрішніми й зовнішніми змінами, а також їхнім впливом на можливості розвитку підприємництв, секторів і галузей економіки. Ця проблема є предметом аналізу особливостей здійснення господарських процесів. Залежно від мети та сфери аналізу економічної діяльності розрізняють: макроекономічний аналіз, у процесі якого досліджують та оцінюють загальні (агреговані) економічні параметри стосовно економіки або певних її галузей чи секцій; мікроекономічний аналіз, який спрямований на дослідження окремих господарських суб´єктів — підприємств, домашніх господарств і т.д.

Завданням аналізу економічної діяльності є дослідження динаміки явищ, їх структури, зв´язків і залежностей, які існують між ними, виявлення різниці між фактичним і бажаним станом економічної ситуації, а також виявлення причин такої ситуації.

Економічний аналіз надає необхідну інформацію для прийняття рішень, дає змогу визначити неминучі витрати, пов´язані з даним рішенням, а також його виробничі, ринкові й фінансові результати. Практика заможних підприємств свідчить, що незважаючи на високі або дуже високі результати за минулі періоди (наприклад, за останній рік діяльності), швидко (наприклад, у наступному році) вони можуть мати економічні проблеми. Минуле є важливішим тільки тоді, коли воно може допомогти спрогнозувати розвиток економічної діяльності. Економічний аналіз є необхідним для якісної діагностики стану господарської діяльності та формування напрямів її майбутнього розвитку. В ринковій економіці роль економічного аналізу є особливо важливою, оскільки підприємства працюють під тиском конкуренції, невизначеності та часів зміни в їх оточенні постійно несуть нові загрози, а також нові шанси. Вчасне виявлення шансів і загроз, а також швидка й відповідна реакція на них є дуже важливим чинником. Завдяки ґрунтовному економічному аналізу можна уникнути несподіваних дій від конкурентів і кризових ситуацій, краще використати шанс зростання економічної ефективності, зробити власну стратегію розвитку або скоригувати існуючу.

До господарської активності суб´єктів господарювання належить інтенсивність використання ресурсів і задіяних через них капіталів. Істотна відмінність у рівнях досягнутої різними підприємствами ефективності є наслідком різної інтенсивності господарювання.

Господарську активність підприємства можна оцінювати за допомогою двох груп показників — оборотності та ротації (в днях). Показники оборотності визначають відношенням вартості продукції або витрат до вартості майна або його частин. Чим вищий показник обороту, тим краще використовується майно, тим менше необхідно задіяти капіталу для реалізації певних обсягів продукції. Оборотність (продуктивність) може розглядатися окремо по відношенню до кожного елемента майна підприємства. Методи вимірювання оборотності певною мірою залежать від мети аналізу й доступності (наявності) даних. Оборотність, яка оцінюється вартістю продажу, залежить ще й від рівня цін і швидкості їх зміни. Це стосується як продажу, так і складових частин майна й особливо основних засобів.

Не менш важливим чинником підвищення ефективності є оптимізація структури корпоративного управління в АПК. Цей фактор значно впливає на показники економічної діяльності й не лише в акціонерних товариствах. Управління підприємницькою діяльністю висувається в ряд окремих питань, але враховуючи його винятково важливе значення для підвищення ефективності підприємства необхідно детальніше розглянути цю проблему. Як відомо, управління господарською діяльністю адміністративно — командними методами себе не виправдало, але це зовсім не означає, що за ринкової економіки відсутні адміністративні методи. Можна стверджувати, що модель ефективного ведення підприємництва передбачає єдність підприємництва й адміністрування. Особливо наочно це простежується на прикладі малих підприємств, в яких функції підприємця та адміністратора поєднані в одній особі, й роль адміністрування зводиться до контролю за дотриманням законів про працю, оренду, майнові відносини і т.ін., що має на меті оптимізацію підприємництва, тобто максимальне використання законодавчих актів держави для ефективного ведення підприємницької діяльності. Таким чином, виважене адміністрування є важливим фактором підвищення ефективності підприємницької діяльності однією з найважливіших передумов ефективного господарювання при запровадженні інноваційної моделі розвитку економіки є інвестиційна політика, ощадливе використання коштів планування обороту і прогноз прибутків.

Однією з найважливіших передумов ефективного господарювання при запровадженні інноваційної моделі розвитку економіки є інвестиційна політика, ощадливе використання коштів, планування обороту і прогноз прибутків.

Перелічене належить до найважливіших важелів підвищення ефективності підприємницької діяльності та є, водночас, найбільш «вузьким місцем» АПВ України. Зумовлено це тим, що сільськогосподарське виробництво - дуже ризикова сфера діяльності, тому інвестори неохоче вкладають кошти в розвиток інфраструктури АПК. Тим часом відсутність інвестицій у належних розмірах стримує розвиток агропромислового виробництва, його модернізацію й вихід на світовий рівень технологій. Своєрідне «зачароване коло» може бути розірване лише рішучими діями, розробкою реальних проектів, бізнес-планів, які враховують багато факторів і зводять до мінімуму невизначеність та ризик.

АПК України гостро потребує інвестицій у виробничу сферу, причому як внутрішніх, так і зовнішніх. Інвестування сільськогосподарського підприємництва, як правило, має бути довготривалим (не менше 3-5років), оскільки лише в цьому разі буде одержано певний позитивний ефект, а структура виробництва набере стійких форм. У деяких галузях сільського господарства, наприклад тваринництві, стійку віддачу від кредитування можна одержати не раніше, ніж через 4-5 років, з урахуванням вимог природного процесу (створення високопродуктивного стада).

У світі сільськогосподарське виробництво є, як правило, дотаційним і характеризується низькою нормою прибутку (в межах 10-20%). Йдеться про виробництво, насамперед, продуктів харчування або технічної сировини. Вони є стратегічним продуктом кожної держави, не забезпечуючи виробникові особливо високих прибутків. Така специфіка сільської праці склалась історично, але в усіх високорозвинутих державах здійснюється суворий контроль за виробництвом сільськогосподарської продукції та її переміщення через митні кордони. У більшості держав Європи спостерігається надвиробництво сільськогосподарської продукції, і питання про квоти виробництва тих чи інших продуктів харчування для країн — членів ЄС стає предметом гострої полеміки й політичних дебатів. У світлі цього можна прогнозувати, що сподіватися на грошові вкладення в інфраструктуру сільськогосподарського виробництва України від Європейських інвесторів малоймовірне. Такі інвестиції будуть короткостроковими і розрахованими на виробництво вузькоспеціалізованої продукції, наприклад, насіння соняшнику й експорт сировини, але не готової продукції. Тому розглядаючи інвестиції як засіб підвищення ефективності підприємницької діяльності в сільськогосподарському виробництві головну увагу слід зосередити на внутрішніх інвесторах, яким крім економічного інтересу має бути властиве почуття патріотизму, державницький підхід до проблем.

Важливим фактором підвищення ефективності підприємництва є кредитування сільськогосподарського виробництва. Невиправданим є те, що в країні відсутня спеціалізована система банків для фінансування і кредитування сільськогосподарських товаровиробників. Потреба в такій інституції очевидна й питання стосується тільки предмета застави під кредит. І таким об´єктом має бути лише земля.

Підсумовуючи розгляд питання методології підвищення ефективності підприємницької діяльності АПВ в Україні, слід вказати й на дуже важливий суб´єктивний людський фактор — ментальність. Причиною низьких темпів розвитку ефективності підприємництва є певний консерватизм сільськогосподарських товаровиробників, небажання враховувати світовий досвід, надбання науки і техніки. Тому необхідно систематично проводити просвітницьку роботу в цьому напрямі, яку має здійснювати мережа наукових установ та дорадчої служби, особливу роль тут має відігравати система післядипломної освіти.