Вплив громадськості на прийняття нормативно-правових актів державними органами управління

ФЕДОРОВА О.

Анотація. У статті розглянуто загальні юридичні умови участі громадськості у прийнятті нор­мативно-правових рішень органами виконавчої влади та практична участь населення у прий­нятті державних рішень. Проаналізовано міжнародний досвід інших країн і національну прак­тику України. Запропоновано шляхи підвищення ефективності участі широких верств населен­ня у процесі прийняття державою управлінських рішень.

Ключові слова: нормативно-правовий акт, нормотворення, участь громадськості, публічне обговорення, державна реєстрація нормативно-правових актів, інститут лобіювання, нормотворча пропозиція.

Федорова А. Ю. Влияние общественности на принятие нормативно-правовых актов госу­дарственными органами управления

Аннотация. В статье рассмотрены общие юридические условия участия общественности в процессе принятия нормативно-правовых актов органами исполнительной власти и практиче­ское участие населения в принятии государственных решений. Проанализирован междуна­родный опыт других стран и национальная практика Украины. Предложены пути повышения эффективности участия широких слоев населения в процессе принятия государством управ­ленческих решений.

Ключевые слова: нормативно-правовой акт, нормотворчество, участие общественности, публичное обсуждение, государственная регистрация нормативно-правовых актов, институт лоббирования, нормотворческое предложение.

Fedorova О. Impact on public acceptance of regulations by government regulatory Annotation. In the article the general legal conditions of participation of public in the process of acceptance of normative-legal acts the organs of executive power and practical participation of population are considered in acceptance of state decisions. International experience of other coun­tries and national practice of Ukraine is analysed. The ways of increase of efficiency of participation of wide layers of population are offered in the process of acceptance the state of administrative decisions.

Keywords: a legal act, rule-making, public participation, public debate, the state registration of legal acts, the institution of lobbying, rule-making proposal.

Однією з основних передумов у досягненні сталого розвитку є забезпечення участі широких верств населення у процесі прийняття державою управлінських рішень. У Конституції України закріплено, що український народ як носій суверені­тету і єдине джерело влади в Україні здійснює свою владу безпосередньо і через органи державної влади та орга­ни місцевого самоврядування. Також Основний Закон України гарантує громадянам право брати участь в управлінні державними справами, направляти індивідуальні чи колек­тивні письмові звернення або особис­то звертатися до органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання та посадових і службових осіб цих органів.

Після проголошення Україною не­залежності відчувається сприяння свободі слова та обмеженню цензури на українському телебаченні та у ЗМІ.

Об´єктом аналізу цієї статті є за­гальні юридичні умови підтримки участі громадськості у прийнятті нор­мативно-правових рішень органами виконавчої влади; практична участь у прийнятті державних рішень у роз­робці політики на національному і місцевому рівнях.

Для кращого розуміння ситуації, що склалась в Україні, необхідно роз­глянути досвід зарубіжних країн у сфері залучення громадських інсти­туцій до прийняття рішень органами управління. Ступінь залучення гро­мадськості до нормотворчого процесу органів управління у зарубіжних краї­нах є відмінним, що зумовлюється як політико-правовими традиціями кон­кретної країни, так і сучасним рівнем розвитку громадянського суспільства та демократії. Тут можна відзначити певну градацію: від широкої участі громадськості у прийнятті норматив­них актів управління до повної її від­сутності чи навіть кулуарності розроб­ки цих актів виключно в межах адмі­ністративного органу.

Першу групу очолюють Сполучені Штати Америки. У цій державі на рів­ні закону — прийнятого у 1946 р. Акта про адміністративні процедури - закріплено обов´язки адміністрації щодо залучення громадськості до роз­робки нормативних актів управління. Відповідно до § 553 цього документа орган управління, який має намір прийняти нормативно-правовий акт, зобов´язаний опублікувати у спеціаль­ному урядовому виданні «Федераль­ний реєстр» повідомлення про цей намір, подавши у ньому:

• інформацію про час, місце та характер відкритих слухань з розроб­ки акта;

• посилання на орган, під чиїм наглядом пропонується цей акт;

• умови та зміст пропонованого акта або ж опис включених до нього тем і питань [1].

Після публікації такого повідом­лення усі зацікавлені особи: асоціації підприємців, громадські та профспіл­кові організації, а також окремі грома­дяни, можуть надіслати до суб´єкта нормотворення свої пропозиції та за­уваження щодо доцільності та змісту пропонованого акта. Органи публіч­ного управління не зобов´язані врахо­вувати усі пропозиції, адже вони мо­жуть і суперечити одна одній. Проте нерідко висловлені представниками громадськості міркування беруться до уваги і значною мірою впливають на зміст майбутніх нормативних актів.

Останнім обов´язковим етапом процедури розробки і прийняття орга­нами публічного управління норма­тивних актів у США є публікація їх остаточного варіанта з детальним по­ясненням причин їх прийняття. Після цього уповноважений орган витрачає гроші на його роз´яснення, статті в га­зетах, виступи по телебаченню. В усі підприємства чи організації, яких сто­сується прийнятий нормативно-пра­вовий акт, надсилаються листи [2].

З окресленого порядку Актом про адміністративні процедури встанов­лені певні винятки. Зокрема, уповно­важені органи не зобов´язані дотриму­ватись такого порядку у випадку прийняття внутрішньоорганізаційних актів, що визначають структуру та функції самого органу чи його струк­турних підрозділів. Крім того, винят­ком є випадки, коли суб´єкти нормо­творення вважають, що у завчасному повідомленні та публічному розгляді актів немає практичної потреби або це суперечить суспільним інтересам. Про­те в таких ситуаціях органи управління під час прийняття актів зобов´язані за­значити причини, з огляду на які не відбулось їх публічне обговорення [1].

Закріплена американським законо­давством процедура прийняття нор­мативних актів ставить за мету якнай­ширше врахування публічних інте­ресів. Тому її слід вважати позитив­ним досвідом, який, однак, значно менше застосовується в інших розви­нених країнах.

Так, у Великій Британії подібний за­гальний порядок опублікування та об­говорення нормативних актів управ­ління існував з 1893 р. до 1946 р., проте був скасований Законом про акти деле­гованого законодавства. На сьогодні така процедура встановлена лише в окремих сферах спеціальними закона­ми. Наприклад, Фабричний закон 1961 р. зобов´язує адміністрацію за­здалегідь сповістити громадськість про плановане прийняття акта, надати заінтересованим особам можливість висловити свою думку, провести слу­хання у справі. Понад те, участь за­цікавлених суб´єктів у розробці та при­йнятті нормативних актів управління врегульовується у Великій Британії дещо по-іншому: спеціальними зако­нами нерідко передбачається створен­ня незалежних дорадчих комітетів за участю представників громадськості, які попередньо розглядають проекти актів відповідних відомств [3].

Подібним до британського є досвід Японії. По-перше, під час прийняття нормативних актів управління важли­ве значення там має думка, що висловлюється з цього приводу консульта­тивними колегіями, які формуються при органах управління. До їх складу входять відомі політичні діячі, пред­ставники підприємницьких кіл, учені.

І, по-друге, спеціальними законами може встановлюватись обов´язок відповідних відомств не лише створювати такі консультативні колегії, а й провести публічні слухання з приводу прийняття нормативного акта управ-
ління. Проте, як зазначає А. Козирін, не варто переоцінювати реальний вплив цих процедур на прийняття управлінських актів. На його думку, їх основне призначення зводиться до формальної демократизації механізму адміністративного нормотворення [3].

Міжнародно-правове регулювання участі усіх заінтересованих осіб у про­цедурах розробки і прийняття норма­тивних актів управління стосується лише окремих груп суспільних відно­син. Яскравим прикладом тут є рати­фікована Україною 1999 р. Оргуська конвенція Європейської економічної комісії ООН «Про доступ інформації, участь громадськості в процесі прий­няття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля». Відповідно до її положень кожна дер­жава повинна докладати зусиль для сприяння ефективній участі громад­ськості на відповідному етапі, доки залишаються можливості вибору, в підготовці державними органами нор­мативних положень, які мають безпо­середню виконавчу силу, та інших за­гальноприйнятих юридичних правил, обов´язкових до виконання, які мо­жуть істотно впливати на навколишнє середовище. З цією метою:

• визначаються строки, достатні для забезпечення ефективної участі;

• проекти правил публікуються або доводяться до відома громадськос­ті іншими способами;

• громадськості надається мож­ливість висловлювати свої зауважен­ня безпосередньо або через представ­ницькі консультативні органи.

Результати такої участі громадськос­ті повинні максимально враховуватись під час прийняття остаточного варіанта нормативного акта управління [4].

В Україні, як, зрештою, в усіх інших державах пострадянського простору, демократичні процедури адміністра­тивного нормотворення донедавна бу­ли практично відсутні, адже у СРСР навіть закони реально розроблялись та приймались у вузькому колі вищих урядовців, а потім їх формально одно­стайно затверджували на засіданні відповідного органу державної влади. Зі зміною політичної системи про­цедура прийняття законів стала більш прозорою та демократичною, проте це не стосувалось загальнозобов´язуючих нормативних актів, що видавались ор­ганами виконавчої влади як централь­ного, так і місцевого рівня. І лише не­щодавно справа зрушилась.

Юридичні норми, що передбачають участь громадськості у висловленні пропозицій до майбутніх норматив­них актів управління, містяться у та­ких правових актах: Тимчасовому рег­ламенті Кабінету Міністрів України, затвердженому постановою КМ Украї­ни 5 червня 2000 р., і Типовому регла­менті місцевої державної адміністрації із змінами, затвердженими постано­вою КМ України 13 березня 2002 р. Проте формулювання у цих актах де­що відрізняються від аналізованого Порядку підготовки проектів регуля­торних актів. Зокрема, у п. 51і Типово­го регламенту місцевої державної адміністрації зазначено, що проект розпорядження, який зачіпає інтереси населення відповідної адміністратив­но-територіальної одиниці, має важ­ливе соціально-економічне значення для її розвитку, може бути внесений на публічне обговорення на будь-якому етапі його підготовки шляхом опублі­кування проекту розпорядження у друкованих ЗМІ або доведення до відома населення іншими засобами [5]. Отже, органи виконавчої влади, що його розробляють, не мають пря­мого обов´язку виносити на публічне обговорення для внесення відповід­них пропозицій проекти актів управ­ління навіть за наявності зазначених обставин, а лише передбачену право­вою нормою можливість — право це зробити. Фактично це питання відне­сено до сфери адміністративного роз­суду уповноважених суб´єктів нормо-творення та їх посадових осіб. Подібне положення про можливість винесення на публічне обговорення проекту нор­мативного акта було також передбаче­не Законом «Про нормативно-правові акти», який не набув чинності через накладене Президентом України вето.

На сьогодні перед українською владою стоїть нагальне завдання щодо прийняття нормативно-правових ак­тів, які мають забезпечити прозорість діяльності органів виконавчої влади, як центральних, так і місцевих, перед суспільством.

На цей момент існують суттєві зако­нодавчі упущення, які ускладнюють здійснення громадського контролю за діями посадових осіб. Зокрема, йдеться про недосконалість Закону України «Про інформацію», що є базовим у ви­значенні права громадян на отримання інформації. У Законі чітко не визначе­но критерії, за якими обмежується до­ступ громадян до інформації, відсутні терміни інформування органами влади громадськості про свою діяльність.

Як засвідчив зібраний фактологіч­ний матеріал, урядові структури ма­ють досить розвинену організаційну інфраструктуру та людські ресурси для реалізації участі громадськості у прийнятті екологічно значущих рішень. Поруч із цим слід визнати малу ва­гомість державної фінансової підтрим­ки діяльності громадських екологіч­них організацій, відсутність у норма­тивно-правових актах, що регулюють участь громадських організацій у ви­конанні державних замовлень, самої норми участі громадськості.

Усвідомлення людьми своїх прав відбувається за умови, що вони проін­формовані про них. Якщо ж люди не знають про свої права або знають про них поверхово, ці права не будуть реалізовані. Тому проблема права лю­дини на безпечне природне довкілля безпосередньо входить у простір про­блеми правової культури.

Проте відсутність системного під­ходу до розробки і впровадження в ук­раїнські реалії механізмів включення громадянина в управлінський процес, починаючи з рівня локального і завер­шуючи загальнодержавним, спричи­няє нестабільність у розвитку окремих форм участі, необізнаність населення щодо права участі в управлінні.

Важливим стратегічним напрямом є стимулювання державою поширен­ня практики залучення населення. У правовому полі склалася ситуація, коли законодавчо громадяни наділені правами, проте неузгодженість меха­нізмів реалізації цих прав посилюють кризу участі населення в управлінні, сприяють подальшій бюрократизації місцевих органів влади.

Як показують соціологічні дослі­дження, обізнаність українських гро­мадян зі своїми правами та свободами є досить низькою. За даними загаль­нонаціонального опитування полови­на населення України визнала, що ли­ше частково знала свої права і свобо­ди, а 14 % взагалі нічого не знали про них. Із нормативних документів, що закріплюють права та свободи, рес­понденти найчастіше згадували Кон­ституцію України.

Отже, один із найважливіших чин­ників, які обмежують можливості впливу громадськості на політичний процес, — це низький рівень поінфор­мованості громадськості стосовно іс­нуючих механізмів їхнього впливу на процес формування, реалізації та оцінки політики.

Громадськість своєю участю може по-різному впливати на прийняття рі­шень різними шляхами. Різноманіт­ність і вагомість внеску громадськості допомагає тим, хто приймає рішення визначати оптимальні варіанти, про­раховувати наслідки та підходи під час з´ясування проблеми; накопичувати нові соціальні, економічні та екологіч­ні знання; інтегрувати екологічну та соціальну свідомість у процес прий­няття рішень; виробляти рішення, які є прозорими, законними та екологічно дружніми; управляти соціальними конфліктами між різними зацікавле­ними сторонами та групами інтересів уже на ранній стадії, коли досягнення компромісу залишається реальним.

Проте доступ громадськості до участі матиме результат лише у тому випадку, коли результати цієї участі використовуються для вирішення проблеми та визначення результатів процесу відкритого обговорення.

Зміцнити довіру громадян до при­писів підзаконних нормативно-право­вих актів, скоротити кількість звернень до компетентних органів державної влади з метою скасування положень цих джерел права неможливо без адек­ватних зусиль на стадії формування їх змісту, опрацювання і запровадження в дію відповідних знань і навичок в осіб, які займаються нормопроектуванням, створюють норми права, що конкрети­зують і розвивають правила законів.

З метою доведення до відома насе­лення нормативно-правових актів, що пройшли державну реєстрацію в орга­нах юстиції, й недопущення застосу­вання нечинних актів Мін´юстом України та його територіальними орга­нами забезпечується ведення довідко­вої системи «Регіональний реєстр», до якого заноситься інформація стосовно зареєстрованих нормативно-правових актів та актів, у державній реєстрації яких відмовлено або рішення про дер­жавну реєстрацію яких скасовано.

Також значний рівень корумпованості влади об´єктивно ускладнює ре­алізацію права громадськості на до­ступ до об´єктивної інформації, на участь у прийнятті значущих рішень.

Створення державного апарату не­залежної України тісно пов´язане з по­явою утворень усередині влади, які виникають на уламках командної адміністративно-радянської системи й отримують доступ до фінансових ре­сурсів завдяки належності до держав­ного управління.

Головна небезпека таких утворень для українського суспільства полягає у тому, що представники їх дістали безпосередній та фактично неконтрольований доступ у сфері прийняття і втілення рішень державного значення. У новому державному табелі про ран­ги відбулася трансформація підвалин соціального статусу: авторитет люди­ни, наділеної певною адміністратив­ною владою, був заміщений авторите­том власника і розпорядника держав­них ресурсів, зокрема природних.

За даними міжнародних організа­цій Україна в рейтингу корумпованості щороку замикає сотню країн се­ред 159 країн. А це зовсім не відпові­дає очікуванням і законним інтересам пересічних громадян. Результати опи­тування громадської думки свідчать, що українські громадяни вважають найкорумпованішими державними органами міліцію, суди і митницю. Українські політики є корумпованими переважно через поєднання багатьма посадовцями органів влади політичної діяльності та бізнесу. Тому пошире­ність корупції у країні практично не скорочується, що негативно впливає на всі сфери суспільного життя.

За рекомендацією Парламентської Асамблеї Ради Європи для забезпечен­ня чіткої координації дій у процесі бо­ротьби з корупцією Україні потрібно розробити й ефективно впровадити в життя Національну стратегію і План дій щодо боротьби з корупцією. Основним завданням органів виконавчої влади є забезпечення системного підходу до по­долання корупції, що передбачає вдос­коналення майже 100 нормативно-пра­вових документів, зокрема галузевих.

Для забезпечення та законодавчого закріплення участі громадськості у прийнятті нормативно-правових актів Розпорядженням КМ України від 22 квітня 2009 р. № 448-р була схвале­на Концепція проекту Закону України «Про вплив громадськості на прийнят­тя нормативно-правових актів».

Метою зазначеної Концепції є ви­значення шляхів урегулювання су­спільних відносин, пов´язаних з впли­вом громадськості на прийняття орга­нами державної влади нормативно-правових актів. Також передбачається законодавче закріплення інституту лобіювання — організації професій­них лобістів, лобістських об´єднань, діяльність яких спрямована на ре­алізацію легітимних інтересів осіб шляхом цілеспрямованого впливу на органи державної влади, їх посадових і службових осіб з метою прийняття соціально необхідних нормативно-правових актів. Діяльність лобістів є невід´ємною складовою частиною су­часного політико-правового процесу в демократичному суспільстві.

Лобісти та лобістські об´єднання виконують важливу функцію посеред­ників між громадянами, інститутами громадянського суспільства, суб´єкта­ми господарювання й органами дер­жавної влади, інформуючи зазначені органи про інтереси різних соціальних груп населення, стан справ у різних сферах суспільного життя. Лобіюван­ня виконує функцію організаційного упорядкування плюралізму суспіль­них інтересів.

Водночас відсутність в Україні унормованих правових механізмів впливу громадськості на прийняття органами державної влади рішень створює передумови для існування та­кого явища, як квазілобіювання, що посилює існуючі в суспільстві та дер­жаві корупційні ризики і загрози. Це, у свою чергу, зумовлює виникнення ря­ду проблем у сфері правового регулю­вання відносин громадян, інститутів громадянського суспільства, суб´єктів господарювання й органів державної влади, їх посадових і службових осіб, які потребують нагального вирішення, а саме:

відсутність нормативно-право­вого регулювання методів лобіюван­ня, що сприяє розвитку таких форм впливу на прийняття рішень та норма­тивно-правових актів органами дер­жавної влади, їх посадовими і службо­вими особами, які мають ознаки ко­рупції та корупційних діянь, злочинів у сфері службової діяльності. Через нелегітимний характер лобіювання, відсутність взаємного контролю заін­тересованих осіб факти відповідних діянь мають латентний характер і не можуть бути доведені;

• відсутність прозорості прий­няття органами державної влади, їх по­садовими і службовими особами рі­шень і нормативно-правових актів, що не дає змоги громадянам чітко визначити коло осіб, заінтересованих у прийнятті таких актів, в який спосіб та на яких суб´єктів здійснюється відпо­відний вплив, обсяг фінансових ви­трат, спрямованих на їх реалізацію;

• поширення неправових форм впливу заінтересованих осіб на судові та правоохоронні органи, що є непри­пустимим;

• деформація суспільної думки про лобіювання як неправове явище, що негативно позначається на право­свідомості громадян.

Завданнями прийнятої Концепції є:

• забезпечення реалізації кон­ституційного права громадян брати участь в управлінні державними спра­вами, зокрема шляхом визначення правових основ лобіювання;

• запровадження нового право­вого механізму впливу громадян, ін­ститутів громадянського суспільства та суб´єктів господарювання на органи державної влади, їх посадових і служ­бових осіб, спрямованого на забезпе­чення прийняття (участі у прийнятті) ними нормативно-правових актів шляхом визначення засад лобістської діяльності, яка розглядається як про­фесійна діяльність лобістів та лобіст­ських об´єднань, зареєстрованих і ак­редитованих у встановленому законом порядку;

• сприяння активному залучен­ню громадян, інститутів громадянсь­кого суспільства та суб´єктів господа­рювання до процесу прийняття нор­мативно-правових актів;

• посилення прозорості та ефек­тивності діяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб;

• установлення комплексного правового механізму здійснення кон­тролю за лобіюванням;

• мінімізація проявів корупції, корупційних діянь і злочинів у сфері службової діяльності у процесі прий­няття (участі у прийнятті) органами державної влади, їх посадовими і службовими особами нормативно-правових актів;

• сприяння запровадженню но­вих наукових і освітніх програм, спря­мованих на підготовку професійних лобістів.

Приєднання України до Конвенції ООН проти корупції, Кримінальної конвенції Ради Європи про боротьбу з корупцією та Додаткового протоколу до неї зумовлює підготовку і прийнят­тя окремого Закону України «Про вплив громадськості на прийняття нормативно-правових актів».

У зазначеному законопроекті необ­хідно передбачити предмет правового регулювання і сферу застосування цього Закону, визначити мету, завдан­ня, суб´єктно-об´єктний склад право­відносин, які урегулюються цим Зако­ном; визначити принципи функціону­вання лобістів та лобістських об´єд­нань в Україні, гарантії їх діяльності; форми і методи лобістської діяльності, їх відмінність від цілеспрямованого впливу заінтересованих осіб на органи державної влади, їх посадових і служ­бових осіб, який має ознаки корупції, корупційних діянь і злочинів у сфері службової діяльності, зокрема під час розроблення і прийняття нормативно-правових актів; визначити права, обов´язки та правила доброчесної по­ведінки лобістів та інших учасників правовідносин, пов´язаних з лобіюван­ням; установити законодавчі обме­ження лобістської діяльності; визна­чити порядок утворення та організації діяльності лобістських об´єднань, пра­вила акредитації в органах державної влади лобістів з метою провадження ними лобістської діяльності; визначи­ти порядок оприлюднення інформації, пов´язаної з провадженням лобіст­ської діяльності; визначити порядок здійснення державного та громадсько­го контролю за провадженням лобіст­ської діяльності; відповідальність учасників правовідносин, пов´язаних з лобіюванням, у разі порушення ними норм Закону.

З прийняттям зазначеного Закону прогнозується врегулювання право­вих основ забезпечення впливу гро­мадськості на прийняття органами державної влади нормативно-право­вих актів та порядку провадження ло­бістської діяльності, яке дасть змогу:

• оптимізувати діалог між су­спільством і державою, забезпечити враховування під час прийняття норматив­но-правових актів інтересів громадян, інститутів громадянського суспільства та суб´єктів господарювання;

• забезпечити рівні права грома­дян, інститутів громадянського су­спільства та суб´єктів господарювання щодо впливу на органи державної вла­ди, їх посадових і службових осіб під час прийняття (участі у прийнятті) ними нормативно-правових актів;

• посилити прозорість та ефек­тивність діяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб, активізувати взаємодію зазначених органів з громадянами, інститутами громадянського суспільства та суб´єк­тами господарювання; мінімізувати кількість правопорушень, які мають ознаки корупції, корупційних діянь і злочинів у сфері службової діяльності шляхом запровадження комплексного механізму здійснення контролю за провадженням лобістської діяльності.

Також уже розроблено проект Зако­ну України «Про нормативно-правові акти», в якому регулюються питання участі громадськості у прийнятті нор­мативних актів органами влади.

Зокрема, ст. 33 закріплює поняття нормотворчої пропозиції, зазначаючи, що це — вмотивоване подання щодо необхідності прийняття (видання) нормативно-правового акта, внесення до нього змін або визнання його та­ким, що втратив чинність. З нормотворчими пропозиціями мають право звертатись фізичні та юридичні особи безпосередньо до суб´єктів нормотворення або через суб´єктів нормотвор­чої ініціативи чи за їх підтримки. Без­посереднє звернення до суб´єкта нормотворення з нормотворчою пропо­зицією встановлює обов´язок такого суб´єкта дати належну відповідь суб´єкту нормотворчої пропозиції.

Крім того, ст. 48 закріплює порядок винесення проекту нормативно-право­вого акта на обговорення громадсько­сті, закріплюючи, що проект норматив­но-правового акта, який стосується прав, свобод і законних інтересів гро­мадян, питань суспільно-економічного розвитку держави, виноситься на обго­ворення громадськості шляхом його розміщення на офіційних веб-сторінках органів державної влади або опублікування у друкованих З МІ чи доведення до відома громадськості в інший спосіб. Пропозиції та зауважен­ня, що надійшли у процесі обговорен­ня громадськістю проекту норматив­но-правового акта, розглядаються його розробниками, органами, яким доруче­но доопрацювання проекту, узагаль­нюються, враховуються під час дооп­рацювання або передаються нормо-творчим органам для прийняття відпо­відного рішення [6].

Отже, аналіз зарубіжного та на­ціонального законодавства, що сто­сується процесу розробки і прийняття нормативних актів управління, дає підстави для таких висновків:

• оскільки нормативні акти, що приймаються органами публічного управління, є обов´язковими до вико­нання, демократичні держави повинні гарантувати певний рівень участі представників громадськості у цьому процесі;

• здебільшого законодавством зарубіжних країн не передбачено за­гального порядку обов´язкового залу­чення представників громадськості до процесу прийняття нормативних актів управління;

• процедура обов´язкової участі громадськості в зазначеному процесі в різних формах закріплена спеціальни­ми законами зарубіжних країн, що стосуються окремих сфер суспільного життя (певні види підприємницької діяльності, охорона навколишнього природного середовища тощо);

• Україна робить перші кроки на шляху демократизації адміністративно­го нормотворення, але цю роботу слід продовжувати, а відповідні процедури врегулювати не лише на рівні підзаконних правових актів, а й закону.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Школик А. Участь громадськості в процесі прийняття нормативних актів управління // Юрис­пруденція. — 2004. — № 5.

2. Деркач І. Адміністративне право США // Український правовий часопис. — 1998. — № 3. — С. 50.

3. Административное право зарубежных стран. — М., 1996. — 229 с.

4. Козак 3., Тустановська І. Доступ до правосуддя з питань довкілля. — Л., 2002.

5. Офіційний вісник України. — 2002. — № 12.

6. www.rada.gov.ua