Про деякі історичні аспекти ролі та місця релігійних норм при формуванні змісту кримінальних покарань

ТКАЧУК В.

Ткачук В. Є. Про деякі історичні аспекти ролі та місця релігійних норм при формуванні змісту кримінальних покарань

Анотація. Проведено порівняльний аналіз основних біблійних морально-правових поло­жень з нормами вітчизняного кримінального законодавства. Наведено чіткі та аргументовані пропозиції щодо необхідності застосування гуманних підходів для виправлення та перевихо­вання злочинця.

Ключові слова: злочин, покарання, Кримінальний кодекс, Біблія, Закони Мойсея, гуманні покарання, примирення, ресоціалізація.

Ткачук В. Е. О некоторых исторических аспектах роли и места религиозных норм при фор­мировании сущности уголовных наказаний

Аннотация. Проведен сравнительный анализ основных библейных нравственно-правовых основ с нормами отечественного уголовного законодательства. Высказаны четкие и аргумен­тированные рекомендации необходимости применения гуманных подходов для исправления и перевоспитания преступника.

Ключевые слова: преступление, Уголовный кодекс, Библия, Законы Моисея, гуманные наказания, примирение, ресоциализация.

Tkachuk V. Some historic aspects of the role and place of religions nor ms while forming crimi­nal punishments content

Annotation. Principal biblical moral and legal regulations with home criminal legislation norms have been comparatively analysed in the article. Precise and reasonable suggestions as for neces­sity of applying humane approaches to improving and rehabilitation of a criminal have been given.

Key words: crime, punishment, Criminal code, Bible, Moisés´ Laws, humanization of punish­ments, reconciliation, resocialization.

Історія розвитку людства свідчить, що злочин і покарання є взаємо­пов´язаними та надзвичайно давні­ми суспільними явищами. У цьому контексті Н. Мельничук небезпідстав­но проводить паралель між злом, яке асоціюється з хаосом, та покаранням, що співвідноситься з порядком, і звер­тає увагу не на абсолютному знищенні зла, адже розуміє, що воно є вічним, а на досягненні гармонії між цими дво­ма феноменами, тобто рівноваги, яка досягається тільки наявністю пока­рання. Деталізуючи такий підхід, вона, зокрема, аргументує руйнівну суть злочину у внутрішньому світі злочин­ця та можливість відновлення цього світу через покарання [1, 50-51]. У та­кому випадку є зрозумілим постійний пошук людиною способів та механіз­мів самозахисту для її біологічно-ви­дового і суспільного існування та без­пеки.

Як показав проведений нами аналіз наукових джерел, зміни у свідомості юристів щодо недоцільності широкого застосування покарання у вигляді поз­бавлення волі відбулися лише наприкінці XIX ст., і в програмах перших міжнародних тюремних конгресів по­чали робитися спроби пошуку альтер­натив цьому виду покарання, хоча історія різноманітна і має давню прак­тику застосування різних видів пока­рань, не пов´язаних з позбавленням волі [2, 13].

Сучасні ж реалії довели перевагу гуманізації покарань у відновленні та збереженні морально-психологічних властивостей особи, яка вчинила злочин, для більш ефективної його ре-соціалізації. Як свідчить аналіз зло­чинності в багатьох країнах, незалеж­но від їх суспільного ладу жорстокість покарання не приводила до бажаного результату [3, 337]. Ефективність гу­манних способів та методів на сучас­ному етапі розвитку кримінальної сис­теми покарань була підтверджена рішенням IX Конгресу ООН (1995 р.), на якому було зроблено глибокий порівняльний аналіз та дано правову оцінку покаранням, пов´язаним та не пов´язаним з позбавленням волі. Цей аналіз продемонстрував більшу еконо­мічну, правову та виховну ефектив­ність застосування альтернативних до позбавлення волі покарань. На цих підставах Конгресом було схвалено розширене застосування країнами світу покарань, не пов´язаних з поз­бавленням волі [4, 42].

З огляду на це виникає практична потреба у наукових розробках у на­прямі підвищення гуманізації системи кримінальних покарань та розширен­ня видового складу альтернативних позбавленню волі покарань. Проведе­ний аналіз доктринальних джерел по­казує, що зазначена тематика тією чи іншою мірою була предметом дослі­дження у працях М. Бабаєва, Л. Багрій-Шахматова, Ю. Бауліна, О. Беци, І. Богатирьова, Є. Бодюла, О. Джужи, В. Дрьоміна, А. Закалюка, А. Зелін-ського, О. Колба, М. Коржанського, А. Степанюка, С. Фаренюка, М. Хав-ронюка, І. Яковець і багатьох інших вчених. Проте в контексті впливу хри­стиянської релігійно-правової норми на правову природу формування та практику застосування покарань, не пов´язаних з позбавленням волі, це пи­тання розглядається вперше.

На сьогодні багато хто з науковців вважає Біблію першоджерелом кримі­нального права [5,142], для якого є ха­рактерним чіткий порядок щодо виз­начення гріховності (протиправності) діяння та встановлення принципів відповідальності. Досліджуючи систе­му покарання за цим християнським джерелом, не можемо обійти сторо­ною проблему тлумачення понять «гріх» та «злочин» у їх взаємозв´язку. Адже, ґрунтуючись на розумінні самої суті гріха та злочину, вибудовуються основні принципові засади призначен­ня покарання.

І дійсно, першу письмову згадку про злочин ми зустрічаємо у Біблії. Так, у першій Книзі Мойсея встанов­лювалась заборона на дії, які є небез­печними для людини, а саме: на вжи­вання плодів з «дерева пізнання добра і зла», за порушення якої відповідно застосовувалося певне покарання — смерть (Буття, 2:17) [6, 2]. У цьому ви­падку сутнісний зміст гріха є схожим зі змістом тлумачення поняття «зло­чин» і містить формальну ознаку — протиправність, а саме: гріховні діян­ня є чітко визначеними і передбачені релігійною нормою (Вихід, глава 20). Проте необхідно зауважити, що ма­теріальний бік гріховної дії утворює не тільки соціальна сутність, а ще й моральна. Тобто гріховне діяння несе у собі не тільки суспільну небезпеку для інших людей, а й небезпеку для сутності існування особи, яка вчинила гріх. Тому формально-матеріальний бік гріха поєднує соціальну та моральну сутність, а враховуючи те, що на певно­му етапі становлення та розвитку дер­жавності держава узаконювала релігій­ні норми та забезпечувала їх виконання апаратом примусу, — ще й мала місце юридична сутність цього суспільно-ду­ховного явища.

Наявність вини в біблійній нормі теж виступає як кваліфікуюча ознака злочинного діяння і поділяється на на­вмисну та необережну (Вихід, 21:12-13), що відповідно є підставою для застосування різних за ступенем тяжкості покарань (Вихід, глави 21-22). У біблійному описі винність у діях людини простежується тоді, коли Адам відповідав Господу Богу: «Голос Твій я почув у раю, і засоромився, то­му що я нагий, і сховався (Буття, 3:10)». Сором Адама перед Богом і є підтвердженням та визнанням ним своєї провини.

Більш детальне пізнання біблійних засад формування понятійних власти­востей злочину та покарання можливе лише шляхом аналізу першоджере­ла — Закону Мойсея. Так, згідно з нор­мами цього Закону, немає чіткості та оформленості в безпосередньому тлу­маченні самого поняття злочину, а виділяється лише поняття гріха перед Богом. У цьому випадку постає нагаль­на потреба виокремлення подібних та відмінних ознак цих двох понять.

У науковій літературі, на нашу дум­ку, зустрічається надто поверхове тлу­мачення поняття гріха. Так, у сучасно­му тлумачному словнику української мови за редакцією В. Дубічинського зазначається, що під поняттям гріха слід розуміти порушення релігійно-моральних догм, настанов, поганий та непорядний вчинок [7, 215-216]. Аналогічної думки дотримується Т. Ковальова [8, 129] та колектив ав­торів Великого тлумачного словника сучасної української мови за редак­цією В. Бусела [9, 198]. Релігійна ж література стверджує, що під понят­тям гріха необхідно розуміти зло, яке є порушенням закону Божого [10, 19], тобто порушення закону відбувається шляхом вчинення зла, а отже, си­нонімічна схожість між гріхом і злочи­ном усе-таки існує.

Частково відповідь на це питання відображена в П´ятикнижжі, де йдеть­ся про основні фундаментальні прин­ципи забороненої поведінки людини, які є аналогічні діянням, що визначені Кримінальним кодексом України як злочинні та карані [11,6-198]. Як при­клад можна використати біблійний принцип «не вбий» (Вихід, 20:13). По­рушуючи цей принцип, людина вчи­няє гріх, за який передбачається пев­ний вид покарання. Цьому принципу відповідає зміст ст. 115 КК України, яка також визначає вбивство як най­тяжчий злочин і передбачає покаран­ня за його вчинення. Аналогічно мож­на провести паралель між принципом «не кради» (Вихід, 20:15), якому відповідає ст. 185 «Крадіжка»; прин­ципу «не обманюй ближнього» (Левіт, 19:11) відповідають положення ст. 192 «Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою», ст. 225 «Обман покупців та замов­ників», ст. 226 «Фальсифікація засо­бів вимірювання»; принципу «не чини неправду в суді» (Левіт, 19:15) відпо­відають ст. 372 «Притягнення завідомо невинного до кримінальної відпо­відальності», ст. 373 «Примушування давати показання», ст. 375 «Постанов­ления суддею завідомо неправосудно­го вироку, рішення, ухвали або поста­нови»; принципу «не свідчи неправди­во в суді» (Вихід, 20:16; Повторення, 5:20) відповідають ст. 383 «Завідомо неправдиве повідомлення про вчинен­ня злочину», ст. 384 «Завідомо не­правдиве показання» та ін.

Отже, такі ознаки як визначення за­бороненої дії та передбачення за неї певного виду покарання є об´єднуючи­ми компонентами понять злочину та гріха. Тобто для дій, які підпадають під ці два поняття, є характерними наяв­ність протиправності, суспільної небез­пеки, вини, аморальності та караності.

Перелік гріховних діянь, так само як і злочинних, є чітко визначеним (Вихід, 20:3-17). Різниця ж полягає лише у тому, що злочинність діяння визначається державою у вигляді фор­мально визначених правил поведінки, які забезпечуються державним приму­сом (покаранням), а гріховність — Бо­гом, механізм покарання за яку не визначений. Але оскільки Бог є Твор­цем Всесвіту і керує ним та вчинками людини [7, 68], то відповідно поняття «гріх» є набагато ширшим, а ніж по­няття «злочин», і відповідальність за вчинення гріха настає як при житті, так і після смерті, що є основною дог­мою для віруючої людини. Відпові­дальність за злочини такої сили не має.

Аналіз змісту та суті перелічених принципів та інших базових засад ти­пу: «не ображай ближнього» (Левіт, 19:13), «не враждуй між братами, не мсти і не май злоби в серці своєму» (Левіт, 19:17) дає підстави дійти вис­новку, що регулювання тогочасних суспільних відносин було побудовано на засадах моральності та гуманізму. Більше того, у принципі «люби ближ­нього як самого себе» (Левіт, 19:18) за­кладено суть та мету перебування лю­дини на Землі, тобто одну з найвищих соціальних цінностей.

Визнання ж рівності громадян у своїх правах, а саме — визнання прин­ципу «закон для всіх один» закріп­люється в основних засадах судочин­ства: один суд повинен у вас бути, як для прибульця, так і для туземця (Ле­віт, 24:22); судіть справедливо, як бра­та з братом, так і прибульця його (Повторення, 1:16); проклятий, хто несправедливо судить прибульця, си­роту і вдову (Повторення, 27:19). У цих правових догмах, як нам ви­дається, необхідно вбачати вершину демократичного законотворення, а то­му слід погодитись із думкою канди­дата богослов´я П. Аксьонова про те, що такий підхід надає можливість виз­навати в людині особистість [12, 17].

Досліджуючи ж саму систему пока­рань за Мойсеевими законами, необ­хідно зауважити, що вона не є абсо­лютно структуризованою і має певною мірою жорсткий характер, адже в ній зберігається смертна кара (Вихід, 21:12, 14-17, 29; 31:14; Левіт, 20:10, 27; Числа, 35:17-18,) та принцип «таліону» (Вихід, 21:23-25; Левіт, 24:19-20; Числа, 35:33; Повторення, 19:21). Тюремне ув´язнення, як окремий вид покарання, в п´яти книгах Мойсея не використовується, а перше його засто­сування зустрічається у Другій книзі Хронік при ув´язненні пророка Михея (18:25-26). У цих же законах також зустрічаються тілесні покарання, а са­ме: побиття (до 40 ударів) людини в присутності суддів (Повторення, 25:2-3) та членоушкодження (Повто­рення, 25:12).

Проте крім цих видів покарань за­стосовувалися і ті з них, які не були пов´язані з позбавленням людини життя та волі. Так, за нанесення тілес­них ушкоджень, які не призвели до смертельного випадку, на злочинця покладався обов´язок відшкодувати збиток за період непрацездатності по­терпілого та компенсувати витрати на лікування (Вихід, 21:19). Безпосеред­ньо вітчизняним Кримінальним ко­дексом компенсація шкоди завданої здоров´ю людини, не передбачається. Так, згідно зі ст. 121 «Умисне тяжке* тілесне ушкодження», ст. 122 «Умис­не середньої тяжкості тілесне ушкод­ження», ст. 125 «Умисне легке тілесне ушкодження», ст. 126 «Побої і морду­вання», ст. 127 «Катування», ст. 128 «Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження» за на­несення тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості може призначатись позбавлення волі, громадські роботи, виправні роботи, штраф, обмеження волі та арешт. Ця правова прогалина частково вирішена Кримінально-про­цесуальним кодексом, зокрема ст. 28 «Цивільний позов у кримінальній справі» [11, 23], та Постановою Плену­му Верховного Суду України від 7 лип­ня 1995 р. за № 11, якою надається можливість потерпілій стороні вимага­ти від засудженого відшкодування за­трат на стаціонарне лікування (п. 3). При подальшому лікуванні потерпіло­го допускається стягнення із засудже­ного в порядку цивільного судочин­ства (п. 4) [13, 138], але компенсації при настанні постійної чи тимчасової непрацездатності не передбачається.

Питання власності у Біблії теж не обійдено стороною. Так, при пошкод­женні майна (тварин) передбачалось повернення аналогічного, тільки у 4-х чи 5-кратному розмірах (Вихід, 22:1). За підпал врожаю необхідно було відшкодувати повністю нанесені збит­ки (Вихід, 22:6). Поряд з матеріаль­ним відшкодуванням збитків застосо­вувалась і спокута — у вигляді жертво­приношення (Левіт, 4:13-17) та спо­віді (Числа, 5:6-8). Жертвоприно­шення мало частково матеріальний характер, оскільки у жертву приноси­ли певні матеріальні цінності (тварин, продукти врожаю). Сповідь здійсню­валась тільки через свідоме визнання людиною власного гріха і публічне ка­яття перед Богом, що мало більш дієвий вплив на подальшу поведінку злочинця, ніж звичайне покарання.

Окремо заслуговує на увагу біблій­ний підхід до злочинців, які вчинили вбивства з необережності. Для цього Господь наказує Мойсею побудувати шість міст захисту (Числа, 35:6, 11-13) з метою огородити вбивцю від руки месника. Певний інтерес викли­кає те, що сам Бог зобов´язує суспільство вберегти вбивцю від руки месника (Числа, 35:25), щоб не проли­лася кров невинного і не було крові на тобі (Повторення, 19:10). Тобто в та­кому випадку самосуд не допускався.

Таким чином, можемо дійти виснов­ку, що для системи Мойсеевого зако­нодавства характерною є наявність не тільки смертної кари та тілесних пока­рань, а й покарань, які не пов´язані ані зі смертю, ані з обмеженням волі, які мають характер майнового відшкоду­вання збитків та морального страждан­ня. Метою ж покарання за цими зако­нами, на думку П. Аксьонова, є попере­дження злочинів та виправлення зло­чинця [ 12,33]. Погодившись із думкою дослідника, виникає запитання: яким же чином досягалася ця мета? Шлях, звичайно, один — через реалізацію принципів покарання.

У цьому законі запобіжна дія пока­рання реалізується за допомогою принципу залякування, тобто викори­стовуються емоційні властивості лю­дини до страху. Так, Господь Бог гово­рить до Мойсея: «збери до Мене весь народ, і Я скажу їм слова Мої, з яких вони навчаться боятися Мене у всі дні життя свого на землі й навчать бояти­ся синів своїх» (Повторення, 4:10). У разі вчинення найтяжчого гріха -ідолопоклонництва — Бог говорить: «...і не пошкодує око твоє брата чи се­стру за цей гріх, і нехай підніметься рука твоя на них... і весь Ізраїль нехай боїться і не стануть робити поміж себе такого зла» (Повторення, 13:6-11). У вітчизняному ж Кримінальному кодексі зустрічаємо цей принцип у понад 70 % статей, які передбачають позбавлення волі [14, 4-6].

Другий принцип, який підсилює запобіжну дію покарання, це принцип таліону або помсти. У книзі Чисел (35:33) Господь говорить: «...не погань­те землі, на якій ви будете жити, адже кров поганить землю, і земля очи­щається від пролитої на неї крові лише кров´ю пролившого її». Сьогодні дер­жава, беручи на себе обов´язок покара­ти злочинця, фактично здійснює цю ж саму помсту через кару, адже покаран­ня виступає насамперед заходом при­мусу, а не засобом відновлення пору­шеного права (ст. 50 КК України).

Надзвичайно прогресивним та не менш ефективним у профілактиці зло­чинів є принцип індивідуалізації пока­рань, застосування якого передбачено у Повторенні: батьки не повинні кара­тися смертю за дітей, і діти не повинні каратися смертю за батьків, а кожен повинен каратися смертю лише за вчи­нений ним особисто злочин (24:16).

У вітчизняній правовій системі, на жаль, зустрічаються прояви порушен­ня цього принципу. Взяти хоча б внут­рішні положення силових міністерств про порядок добору кадрів, де вста­новлюються певні обмеження при прийнятті на роботу осіб, у яких рідні та близькі мали судимості [15, 1-24], що суперечить положенням статей (ч. 2) 38 та (ч. 2) 61 Конституції України.

Неминучість та невідворотність по­карання багатьма науковцями виз­нається як необхідна передумова для ефективної боротьби зі злочинністю. Досить просто ця проблема вирі­шується в Законах Мойсея: «Господь терпеливий, прощає беззаконня і зло­чини, але не лишає без покарання, і ка­рає беззаконня батьків у дітях до тре­тього і четвертого покоління» (Вихід, 34:7; Числа, 14:18).

Як показує практика, виправлення засудженого є найбільш необхідним елементом мети покарання і відповід­но його найважче досягти. Знову ж та­ки, деякі способи вирішення цієї про­блеми можна знайти у П´ятикнижжі Мойсея, і перше, на що слід звернути увагу, це на гуманні та миролюбиві підходи до злочинця. Перше вбивство людини людиною (вбивство Каїном свого брата Авеля (Буття, 4:8)) було покарано не смертю, не тюремним ув´язненням, а покаранням, яке не пов´язане з позбавленням волі, — виг­нанням (Буття, 4:12). Саме таким вчинком Бог утвердив принцип гу­манізму, і тим самим показав людині, що святості та непорушності Закону (принципу «не вбити») має дотриму­ватися сам законодавець.

У КК України змістовна суть гу­манності покарань виражена в тому, що покарання не може мати на меті за­вдання фізичних страждань засудже­ному або приниження його людської гідності (ч. З ст. 50). Основою ж змісту покарання є позбавлення засудженого певних благ — волі, майна та приму­шування його до деяких дій чи втрат. Призначення покарання повинно ба­зуватися на всебічному вивченні усіх обставин вчинення злочинного діяння [14, 257]. Біблійний підхід до призна­чення покарання не враховує обста­вин справи, а бере до уваги внутрішній морально-духовний стан злочинця. У такому випадку сила цього принци­пу спрямована всередину людини і здійснює вплив на її душевний та ду­ховний стан, спонукаючи до свідомого визнання гріха, тобто людина через усю свою систему відчуттів та пережи­вань має дати дійсну оцінку своїм діям і визнати їх протиправність, адже че­рез каяття і прощення, як стверджує М. Патей-Братасюк, лежить шлях до народження нової людини [16, 314]. Тільки після цього можливе помилу­вання, і як правило, людина не краде та не вбиває не через закон, а через свою внутрішню моральну конститу­цію [17, 153], яка і надає гарантії у виправленні подальшої поведінки зло­чинця.

Норми Мойсеевого закону не допу­скають необґрунтованості вироків. Взяти хоча б положення про заборону судити людину на основі свідчень од­ного свідка. Тут Богом допускається, що у свідченні однієї людини може бу­ти менше правди, ніж у двох чи трьох свідків. Якраз тому Господь говорить: «Справа повинна слухатися при наяв­ності двох чи трьох свідків» (Повто­рення, 19:15), і наголошує, що тільки на основі свідчень двох-трьох свідків повинен померти засуджений на смерть (Повторення, 17:6). За неправ­дивість свідчень свідок карався тим, що він бажав підсудному (Повторен­ня, 19:19). КК України у такій ситуації передбачає чітко визначений перелік покарань за аналогічний злочин (ст. 383 «Завідомо неправдиве повідо­млення про вчинення злочину», ст. 384 «Завідомо неправдиве показання»).

Принципи рівності та законності за біблійним правилом призначення по­карань є рівними і взаємопов´язаними, в основі яких лежить об´єктивна істи­на. Богом сказано: «Не суди неправди­во бідного (Вихід, 23:6), проклинаю тих, хто судить неправдиво прибуль­ця, сироту чи вдову (Повторення, 27:19), наказую віддалятися від не­правди і не умертвляти невинного, бо Я не виправдаю беззаконника» (Вихід, 23:7). Дієвість цих двох принципів за­безпечується недоторканністю закону та рівністю усіх перед ним: не підміняй закон, не дивись на особу і не бери дарунків, адже дарунки осліплю­ють очі мудрих і перетворюють пра­ведних на неправедних (Повторення, 16:19). Заборона підміни закону пе­редбачена і у вітчизняному криміналь­ному законодавстві (ч. 3 ст. 3 КК Ук­раїни). Рівність усіх перед криміналь­ним законом встановлюється єдиною для всіх громадян підставою притяг­нення до кримінальної відповідаль­ності — складом злочину (ч. 1 ст. 2 КК України). Хабарництво теж визна­чається як злочинне діяння (ст. 368, 369, 370 КК України).

Проведене дослідження принципів призначення та виконання покарань за Законами Мойсея дає можливість стверджувати про їх комплексність та універсальність у механізмі досягнен­ня мети покарання. Разом з тим, по­при усі переваги Мойсеевого закону, його жорстка імперативність не дає змоги йому стати на найвищу сходин­ку гуманізму і проникнути глибоко в душу людини. Враховуючи це, Гос­подь говорить: «Настануть дні, коли Я заключу з домом Ізраїлевим і домом Іудиним новий заповіт (Ієремія, 31:31), новий закон на серці їхньому напишу (Ієремія, 31:33), всі Мене бу­дуть знати від малого до великого то­му, що Я беззаконня їхні та гріхи їхні ніколи не згадаю» (Ієремія, 31:34). У зв´язку з цим цілком має рацію Р. Папаян, коли говорить, що такий підхід переслідує мету пом´якшити імперативність закону та встановити його у внутрішні моральні настанови людини [17, 154], тобто пропустити цей закон крізь людську свідомість.

У Новому Заповіті караюча сила самого покарання нівелюється й ак­центується увага на примиренні та прощенні, сила яких спрямовується на відновлення та збереження морально-духовного стану як злочинця, так і по­терпілої сторони, що дає змогу через призму глибини конфлікту досягти ефективних способів його вирішення. Так, Ісус Христос говорить: «Ви чули, що сказано: «Око за око і зуб за зуб» (Від Матвія, 5:38). А Я вам кажу не противитися злому. І коли вдарив тебе хто у праву щоку твою — підстав йому й другу (Від Матвія, 5:39); Ви чули, що сказано: «Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога» (Від Матвія, 5:43). А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас про­клинає, творіть добро тим, хто ненави­дить вас, і моліться за тих, хто вас пе­реслідує» (Від Матвія, 5:44).

Отже, проведений порівняльний аналіз Біблії та вітчизняних кримі­нально-правових положень надає підстави дійти таких висновків:

1. Перші згадки про злочин і по­карання, як постійно супроводжуючі та взаємопов´язані суспільні явища, сягають початків людського існування. Саме тому причинність цих явищ не­можливо визначити без дослідження суті та змісту природи самої людини.

2. У контексті цього дослідження необхідно враховувати результати су­часних досліджень із філософії, педагогіки, психологи та християнське вчення про людину, яка розглядається ними як цілісна система, котра скла­дається з тіла, душі та духу, тобто людина розглядається як біосоціодуховна істота [18, 99].

3. Такий підхід дає можливість кримінологам розглядати особу зло­чинця як триєдину біосоціальну сис­тему, яка піддається внутрішнім та зовнішнім змінам під дією зовнішніх чинників та внутрішніх біогенетичних факторів. Саме на цю систему не­обхідно спрямовувати дію усіх спо­собів та засобів з метою формування та коректування поведінки людини. Адже, як було сказано, особа не вчи­няє злочину не через страх перед пока­ранням, а через внутрішнє духовно-моральне несприйняття протиправної поведінки.

4. Аналізуючи розбіжності Ста­рого і Нового Заповітів, стає зрозу­мілою закономірність базових поло­жень суспільних відносин, а саме: жорстокість породжує тільки жор­стокість, зло породжує тільки зло, і лише добро здатне подолати цей нега­тивізм. Якраз наявність цієї зако­номірності в людському бутті на Землі підтверджує неможливість виправ­лення засудженого жорстокими пока­раннями і є давно доведеною аксіо­мою, яку необхідно враховувати при сучасному кримінальному законотво­ренні, адже біблійні засади аргументу­ють необхідність застосування гуман­них видів покарань (матеріальні від­шкодування та щиросердне каяття).

5. Враховуючи зазначене, слід звернути увагу на те, що реформа віт­чизняної кримінально-виконавчої си­стеми повинна проходити в напрямі зміни підходу держави до самого зло­чинця. Державі потрібно особу-злочинця розглядати не тільки з позиції об´єкта покарання, а як суб´єкта кри­мінально-виконавчих відносин, який активно може впливати на процес ви­правлення, і ставити за мету зберегти його людські риси та спрямувати свідомість на визнання ним власної хибної поведінки і добровільного ду­ховного каяття та примирення.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Мельничук Н. Ю. Дискурс «злочину» та «покарання» у контексті класичної філософської пара­дигми : моногр. — Л., 2006. — 328 с.

2. Черкасов С. В. Кримінологічна концепція альтернативних мір покарання : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 — Одеса, 2005. — 19 с.

3. Кримінальне право України : Загальна частина : підруч. / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. 1. Бо­рисов та ін. ; за ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — К., 2005. — 480 с.

4. Колб О. Г. Запобігання злочинності у місцях позбавлення волі: навч. посіб. — Луцьк, 2005. — 494 с.

5. Хавронюк М. І. Біблійні джерела сучасного кримінального законодавства //Часопис Київсько­го університету права. — 2005. — № 2. — С. 142—146.

6. Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. — Дилленбург, 1991. — 1098 с.

7. Сучасний тлумачний словник української мови : 65 000 слів / за заг. ред. д-ра філол. наук, проф. В. В. Дубічинського. - X., 2006. — 1008 с.

8. Великий тлумачний словник української мови / ред.-упоряд. Т. В. Ковальова. — X., 2005. — 767 с.

9. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад, і гол. ред. В. Т. Бусел. — К.; Ірпінь, 2001. - 1440 с.

10. Слобідський Серафим. Протоієрей. Закон Божий : підруч. — 3-тє вид. — К., 2005. — 654 с.

11. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2005. — № 2. — Кримінальний ко­декс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. — 480 с.

12. Аксенов П. Моисеево уголовное право. — СПб., 1904. — 62 с.

13. Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат : постанова Пленуму Верховного Суду України від 7 липня 1995 р. № 11 // Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах / Верховний Суд України ; за заг. ред. В. Т. Маляренка. - К., 2005. - С. 136-140.

14. Гель А., МацкоА. Новий Кримінальний кодекс — нові проблеми? // Аспект : інфор. бюлетень. — 2001.-№4(5).-С. 4-6.

15. Інструкція про порядок добору, вивчення, оформлення кандидатів на посади рядового і началь­ницького складу та проведення спеціальної перевірки, осіб, які приймаються на службу (робо­ту) до кримінально-виконавчої системи України : затв. наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 15 травня 2000 р. № 94. — К., 2000. — 24 с.

16. Патей-Братасюк М. Г. Філософія права : навч. посіб. — Тернопіль, 2006. — 344 с.

17. Папаян Р. А. Христианские корни современного права. — М., 2002. — 416 с.

18. Тюріна Т. Г. Духовне виховання й самовиховання цілісної людини // Педагогіка і психологія. — 1999. -№ 2.- С. 99-106.