Проблемні питання апеляційного та касаційного оскарження судових рішень

БЄЛКІН М.

Анотація. Приводом для цього дослідження є рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 р. № 11 -рп/2007 та від 27 січня 2010 р. № З-рп/2010, згідно з якими принцип дозволу на оскарження судових рішень суперечить ст. 129 Конституції України. Оскільки процесуальні кодекси побудовані саме за таким принципом, зроблено висновок щодо необхідності перебудови кодексів у цій частині. Наведені приклади, коли недотримання консти­туційного принципу на доступ до оскарження порушує права учасників судового процесу на судовий захист і суперечить конвенційним зобов´язанням України.

Ключові слова: апеляційне оскарження, касаційне оскарження, право на судовий захист, Конституційний Суд України.

Белкин М. Л. Проблемные вопросы апелляционного и кассационного обжалования судеб­ных решений

Аннотация. Поводом для данного исследования являются решения Конституционного Суда Украины от 11 декабря 2007 р. № 11-рп/2007 и от 27 января 2010 р. № З-рп/2010, соглас­но с которыми принцип разрешения на обжалование судебных решений противоречит ст. 129 Конституции Украины. Поскольку процессуальные кодексы построены именно по такому прин­ципу, сделан вывод о необходимости перестройки кодексов в этой части. Приведены примеры, когда несоблюдение конституционного принципа доступа к обжалованию нарушает права участников судебного процесса на судебную защиту и противоречит конвенционным обяза­тельствам Украины.

Ключевые слова: апелляционное обжалование, кассационное обжалование, право на судебную защиту, Конституционный Суд Украины.

Belkin М. Problem questions of the appeal and cassation appeal of court decisions Annotation. The reasons for this research are the decisions of the Constitutional Court of Ukraine from 11.12.2007 № 1 l-pn/2007and from 27.01.2010 №3-pn/2010, according to which the prin­ciple of the permission to the appeal of court decisions contradicts article 129 of the Constitution of Ukraine. As the remedial codes are constructed by such principle, it is necessary to reorganize the codes in this part. Here are the examples when non-observance of the constitutional principle of access to the appeal breaks the rights of participants of litigation to judicial protection and contra­dicts conventional obligations of Ukraine.

Key words: appeal, cassation appeal, the right to judicial protection, the Constitutional Court of Ukraine.

Право звернення до судів вищих інстанцій з апеляційними та/або касаційними скаргами є важли­вою складовою судочинства в Україні. Згідно зі ст. 129 Конституції України (далі — Конституція), однією з основ­них засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскар­ження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Як зазначає А. Осетинський [1, 27], саме євро­пейський вектор зумовив запрова­дження у Конституції України нових порядків перегляду судових рішень — апеляційного та касаційного. У цьому кроці отримав втілення процес гармо­нізації та адаптації національного законодавства до законодавства євро­пейського співтовариства. Отже, про­блеми апеляційного та касаційного ос­карження судових рішень є актуаль­ними.

Зокрема, проблема апеляційного оскарження судового рішення в ци­вільному процесі нещодавно розгля­далася Конституційним Судом Украї­ни (далі — КСУ), що підкреслює акту­альність цієї проблеми. У Рішенні від 27 січня 2010 р. № 3-рп/2010 КСУ дійшов висновку, що право на апеляційне оскарження судових рішень у контексті положень частин 1, 2 ст. 55, п. 8 ч. З ст. 129 Конституції є складо­вою права кожного на звернення до суду. Розглядаючи положення п. 8 ч. З ст. 129 Конституції, КСУ дійшов вис­новку, що апеляційне оскарження судового рішення можливе у всіх ви­падках, крім тих, коли закон містить заборону на таке оскарження (виділе­но мною. — М. Б.). Зазначений підхід ставить проблему докорінного пере­гляду всіх процесуальних кодексів України в частині прав на оскарження судових рішень.

Згідно зі ст. 8 Конституції звернен­ня до суду для захисту конститу­ційних прав і свобод людини та грома­дянина безпосередньо на підставі Кон­ституції гарантується. Отже, якщо, як встановив КСУ, право на апеляційне оскарження судових рішень... є скла­довою права кожного на звернення до суду, конституційний принцип права оскарження «...крім випадків, встанов­лених законом» надає конституційне право звернутися до відповідного суду з апеляційною та/або касаційною скаргою завжди (крім випадків, вста­новлених законом), а не тоді, коли це дозволено законом. Цей принцип відповідає відомому правилу, що застосовується до осіб приватного права: «Дозволено все, що не заборо­няється законом» [Рішення КСУ від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес)]. Разом із тим у Законі України «Про судоустрій України» цей принцип вирішений по-іншому. Згідно зі ст. 12 цього Закону учасники судового про­цесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне та каса­ційне оскарження судового рішення. Тобто у цьому випадку право на апеля­ційне та касаційне оскарження ста­виться в залежність від законодавчого дозволу. Саме за таким принципом побудовані й процесуальні кодекси. Так, згідно зі статтями 106, 11113 ГПК України (далі — ГПК) ухвали місцево­го або апеляційного господарського суду можуть бути оскаржені в апе­ляційному (відповідно — касаційно­му) порядку у випадках, передбачених цим Кодексом та Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкру­том». Автор [2] погоджується, що та­кий підхід суперечить п. 8 ч. З ст. 129 Конституції, але віддає пріоритет нор­мам Закону України «Про судоустрій України» та ГПК. Зазначена супереч­ність значно ускладнює використання прав на апеляційне та/або касаційне оскарження, на що вказувалося у праці [3]. Таким чином, метою цього дослідження є аналіз можливості апе­ляційного та касаційного оскарження рішення суду у випадках, коле це пря­мо не передбачене процесуальним за­коном, але суттєво впливає на права та обов´язки учасника судового процесу.

На принцип верховенства Консти­туції в контексті умов апеляційного та/або касаційного оскарження КСУ звертав увагу неодноразово. Так, в Рішенні КСУ від 11 грудня 2007 р. № 11-рп/2007 щодо офіційного тлу­мачення положень п. 8 ч. З ст. 129 Кон­ституції, ч. 2 ст. 383 КПК України (далі — КПК) КСУ зазначив [4], що положення п. 8 ч. З ст. 129 Консти­туції, що закріплює одну з основних засад судочинства — забезпечення апеляційного та касаційного оскар­ження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, необхідно розуміти як таке, що надає право пере­віряти в касаційному порядку рішен­ня місцевих та апеляційних судів що­до постанов про відмову в порушенні кримінальної справи, за винятком ви­падків, визначених законом. Аналіз статей Кодексу свідчить про те, що за­конодавець прямо не передбачив у них норм, які встановлюють випадки, коли заборонено перевірку в касаційному порядку постанов місцевих судів, яки­ми залишено без задоволення скарги на постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, та аналогічних за суттю ухвал апеляційного суду, ви­несених щодо цих постанов. У Кодексі також не визначено переліку постанов (ухвал), які перешкоджають подаль­шому провадженню у справі. Таким чином, і в Рішенні від 11 грудня 2007 р. № И-рп/2007 КСУ фактично дійшов висновку, що коли відсутня пряма заборона на оскарження, відпо­відні судові рішення можуть підлягати оскарженню.

Необхідно також звернути увагу, що відповідно до Закону України «Про виконання рішень та застосуван­ня практики Європейського суду з прав людини» (від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІУ), Конвенція про захист прав людини і основоположних сво­бод 1950 р. (далі — Конвенція) та практика Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) вважаються складовою частиною вітчизняного за­конодавства. Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 17 цього Закону суди України застосо­вують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. Тому позиція ЄСПЛ щодо можливості апеляційного та/або касаційного ос­карження судових рішень є важливою.

У рішеннях по відомих справах ЄСПЛ вважає доступ до апеляційного та/або касаційного оскарження судо­вих рішень важливою складовою за­безпечення прав, гарантованих стаття­ми 6 та 13 Конвенції. Згідно зі ст. 6 Конвенції кожен при вирішенні питан­ня щодо його цивільних прав та обов´язків або при встановленні об­ґрунтованості будь-якого криміналь­ного обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумно­го строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно зі ст. 13 Конвенції кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, по­рушуються, має право на ефективний засіб правого захисту у відповідному національному органі, навіть якщо та­ке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи. Отже, відмова у доступу до оскарження озна­чає відмову в доступі до правосуддя.

До таких висновків ЄСПЛ доходив у справах «Совтрансавто-Холдинг проти України» [3], «Вермелен проти Бельгії» (Vermelen v. Belgium), «Лобо Мачадо проти Португалії» (Lobo Machado v. Portugal), «Кремзов проти Австрії» (Kremzov v. Austria), «Фокін проти Росії», «Літвінова проти Росії». Так, у рішеннях, ухвалених 20 лютого 1996 р. у справі «Вермелен проти Бельгії» та у справі «Лобо Мачадо проти Португалії», Суд постановив, що мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки слухання в Ка­саційному суді порушили права Заяв­ника щодо слухань протилежної сто­рони [5]. У справах «Кремзов проти Австрії» (1993), «Фокін проти Росії» (2008), «Літвінова проти Росії» (2008) Суд встановив порушення ст. 6 Кон­венції у зв´язку з незабезпеченням Заявнику належної можливості на участь відповідно в апеляційному та касаційному провадженні.

Слід зазначити, що в українській судовій практиці пріоритет п. 8 ч. З ст. 129 Конституції як норми прямої дії у контексті можливості апеляційного та/або касаційного оскарження судо­вих рішень визнається, щоправда не­послідовно, і тоді, коли така мож­ливість прямо не передбачена процесу­альним законом. Особливо це сто­сується справ про банкрутство. Дійсно, Закон України «Про відновлення пла­тоспроможності боржника або визнан­ня його банкрутом» прямо передбачає можливість оскарження досить вузь­кого кола важливих судових рішень, які виносяться у справах про банкрут­ство. Зокрема, якщо можливість оскар­ження ухвали про проведення санації та призначення керуючого санацією може бути оскаржена у встановленому порядку (ч. З ст. 17 Закону), то оскар­ження ухвал про затвердження реєстру кредиторів (ст. 15 Закону) та постанов про визнання боржника бан­крутом і відкриття ліквідаційної про­цедури (ст. 22 Закону) прямо не перед­бачене. З цього приводу в п. 2.6 Реко­мендацій Президії Вищого господар­ського суду України (далі — ВГСУ) «Про деякі питання практики застосу­вання Закону України "Про відновлен­ня платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"» від 4 черв­ня 2004 р. № 04-5/1193 зазначається, що при вирішенні питання щодо можливості оскарження ухвал, що вино­сяться при розгляді справ про бан­крутство, апеляційним господарським судам слід враховувати, що відповідно до ст. 129 Конституції однією з основ­них засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскар­ження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Під час прова­дження у справі про банкрутство гос­подарським судом виносяться не тільки ухвали, які спрямовані на забез­печення судового процесу (наприклад, про призначення судового засідання, відкладення розгляду справи, витребу­вання необхідних документів від сторін та учасників провадження то­що), а й ухвали, які визначають май­нові права та обов´язки сторін, інших учасників провадження у справі про банкрутство (ухвали про визнання чи відхилення кредиторських вимог, за­твердження змін до плану санації, відмова у призначенні розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідато­ра, відсторонення керівника тощо). Са­ма лише відсутність у Законі та ГПК прямих вказівок на можливість оскар­ження ухвал, які суттєво впливають на права та обов´язки учасників прова­дження та введення тих чи інших про­цедур банкрутства, не може бути під­ставою для повернення чи відмови у прийнятті апеляційних та касаційних скарг, які оформлені відповідно до ви­мог господарського процесуального за­конодавства, у разі відсутності прямої заборони в Законі на їх оскарження. Тобто у цьому випадку ВГСУ застосу­вав ст. 129 Конституції як норму прямої дії.

У пункті 8.11 згаданих Рекомен­дацій ВГСУ зазначив, що ухвалу, винесену господарським судом за наслідками розгляду кредиторських вимог, може бути оскаржено в апеля­ційному і касаційному порядку, керу­ючись таким. Правовим наслідком винесення ухвали про відмову у визнанні вимог кредитора є позбав­лення кредитора права брати участь у справі про банкрутство і отримати за­доволення своїх вимог, що за своїм змістом рівнозначно відмові у задово­ленні позовних вимог у позовному провадженні. Внаслідок винесення ухвали про визнання вимог кредитор набуває права брати участь у прова­дженні у справі про банкрутство і отримати задоволення своїх вимог за рахунок майна боржника, що за своїм змістом дорівнює судовому рішенню про задоволення позову. За таких об­ставин відсутність вказівки у Законі про можливість оскарження таких ухвал не може бути перешкодою для оскарження цих судових актів.

Аналогічна ситуація має місце і при вирішенні питання щодо можливості оскарження ухвал місцевих судів про видачу виконавчого документа на підставі рішення третейського суду. З цього приводу будь-яке регулюван­ня ГПК відсутнє. Згідно зі ст. 56 Зако­ну України «Про третейські суди» сто­рони мають право протягом 15 днів після винесення компетентним судом ухвали про відмову у видачі виконав­чого документа оскаржити цю ухвалу в апеляційному порядку. А чи можли­ве оскарження ухвали у випадку пози­тивного рішення місцевого суду? Адже воно також може порушувати права сторін. Зокрема, згідно з п. 7 ст. 56 Закону України «Про третейські суди» компетентний суд відмовляє в задоволенні заяви про видачу вико­навчого документа, зокрема, якщо рішення третейського суду містить способи захисту прав та охоронюваних інтересів, які не передбачені зако­нами України. Але ж така ознака не пе­редбачена ст. 51 Закону України «Про третейські суди» як підстава для ос­карження рішення третейських судів. Таким чином, невизначеність можли­вості оскарження ухвал місцевих судів про видачу виконавчого документа на підставі рішення третейського суду обмежує можливості судового контро­лю за діяльністю третейських судів. Очевидно, керуючись цим, ВГСУ роз­глядає касаційні скарги на такі ухвали. Так, постановою ВГСУ від 4 грудня 2007  р. у справі № 5/61-07-1347ТС скасована ухвала господарського суду Одеської області від 20 лютого 2007 р. у цій справі про видачу виконавчого документа на підставі рішення Постійно діючого третейського суду [6].

Разом із тим загальні суди підхо­дять до цієї проблеми по-іншому. Так, ЗАТ оскаржив до Апеляційного суду Кіровоградської області ухвалу Олек­сандрійського міськрайонного суду цієї ж області про видачу виконавчого листа на виконання рішення третейсь­кого суду. Але ухвалою від 24 вересня 2008  р. Апеляційний суд у прийнятті апеляційної скарги відмовив. При цьому Апеляційний суд послався на те, що положеннями ч. 1 ст. 293 ЦПК України (далі — ЦПК) передбачений вичерпний перелік випадків, в яких ухвали суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Можливість оскарження ухвали про видачу виконавчого документа у вказаній нормі права не зазначено. Не погоджуючись з цією ухвалою, Заявник звернувся до Верховного Суду України (далі — В СУ) з касаційною скаргою. Але ухвалою ВСУ від 28 жовтня 2008 р. Заявникові відмовлено у відкритті касаційного провадження. Порівнявши цю ухвалу та зазначену вище постанову ВГСУ від 4 грудня 2007 р. у справі № 5/61-07-1347ТС, ЗАТ, у порядку ст. 354 ЦПК, подало скаргу у зв´язку з винятковими обставинами. Але ВСУ від вирішення цього спірного питання ухилився, відмовивши у відкритті провадження за винятковими обставинами. На жаль, про­блема оскарження ухвал про видачу виконавчого документа на виконання рішення третейського суду не виріше­на і новим Законом України «Про вне­сення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності тре­тейських судів та виконання рішень третейських судів» від 5 березня 2009 р. № 1076-VI.

Разом із тим в іншому випадку Су­дова палата у господарських справах ВСУ застосувала п. 8 ч. З ст. 129 Кон­ституції як норму прямої дії. Так, Кон­церн звернувся з касаційною скаргою на ухвалу господарського суду [3]. Але господарський суд відмовився направ­ляти до ВГСУ вказану касаційну скар­гу. Тоді Концерн звернувся до ВГСУ безпосередньо. Але ВГСУ в прийнятті касаційної скарги відмовив на підставі п. 2 ч. 1 ст. Ill3 ГПК, посилаючись на те, що касаційна скарга подана безпо­середньо до ВГСУ, а не через госпо­дарський суд, який прийняв оскаржу­вану ухвалу. За таких умов у постанові ВСУ від 18 вересня 2007 р. (справа № 3-2509ук07/27/19) зазначається, що первісна касаційна скарга була подана Концерном 2 лютого 2007 р. через господарський суд, як це перед­бачено нормами процесуального пра­ва. Але ця касаційна скарга повернута без розгляду листом заступника голо­ви господарського суду від 6 лютого 2007 p., чим порушено вимоги ч. 1 ст. 4 ГПК, за якою господарські суди здійс­нюють правосуддя шляхом прийнят­тя обов´язкових до виконання на усій території України рішень, ухвал, по­станов. ВГСУ на це уваги не звернув, хоча на вказані обставини Концерн посилався у касаційній скарзі, пода­ній повторно безпосередньо до ВГСУ. Враховуючи викладене, ВГСУ неза­конно відмовив Концерну у прийнятті касаційної скарги, чим обмежив суб´єк­та оскарження у здійсненні прав, пе­редбачених п. 8 ч. З ст. 129 Конституції та фактично ухилився від здійснення визначених законом повноважень. За таких обставин оскаржену ухвалу ВГСУ слід скасувати як незаконну, а справу передати на розгляд до цього суду

Але найбільш небезпечною є ситу­ація, коли суди приймають судові рі­шення, які взагалі не передбачені відповідним процесуальним кодексом, тобто коли суд навмисно виходить за межі процесуальних норм. Якщо керу­ватися принципом, що оскаржити можна тільки те судове рішення, яке передбачене процесуальним кодексом, то явно незаконне рішення оскаржити буде неможливо, оскільки воно просто не згадується у процесуальному кодек­сі як таке, що не передбачено кодексом.

Так, суддя Слов´янського міськрайонного суду Донецької області І. Мінаєв прийняв судову постанову щодо дозволу працівникам міліції здійсни­ти огляд виробничого приміщення ЗАТ, вилучення всієї бухгалтерської документації, яка має відношення до діяльності ЗАТ, а також вилучення у випадку виявлення системних блоків персональних електронно-обчислю­вальних машин із неліцензійним про­грамним забезпеченням. При цьому суддя послався на статті 177,190 КПК. Але відповідно до статей 177,190 КПК суд може прийняти постанову про ог­ляд та/або обшук тільки за звернен­ням слідчого та за погодженням з про­курором. У цьому випадку місцевий суд прийняв відповідну постанову за зверненням начальника міліції, що є порушенням КПК. Крім того, рішення про огляд та/або обшук може прийма­тися лише за умови наявності кримі­нальної справи. У разі її відсутності таке рішення може прийматися у виключних випадках, але тоді кримі­нальна справа повинна порушуватися негайно після таких дій. У цьому ви­падку кримінальна справа не поруше­на більше двох років. Це підтверджує те, що підстав для її порушення, а зна­чить і підстав для всіх описаних дій, не було.

З наявністю порушень фактично погодився Апеляційний суд Доне­цької області, який за скаргою ЗАТ розглядав цю справу. У постанові Апеляційного суду зазначається таке: «Не можна не погодитися з доводами апелянта, що на виконання ст. ЗО Кон­ституції України огляд житла чи іншо­го володіння особи проводиться за постановою судді, що виноситься в по­рядку, передбаченому ч. 5 ст. 177 КПК, згідно з яким суддя розглядає подання слідчого за погодженням з прокуро­ром у суді за місцем провадження слідства, з вивченням матеріалів спра­ви і за наявністю підстав. Рішення про проведення виїмки приймається у ви­падках, коли є точні дані, що предмети чи документи, які мають значення са­ме у зазначеній справі, знаходяться у певної особи чи у певному місці, в по­станові судді повинно бути зазначено: які предмети і документи підлягають вилученню, які дані є стосовно їх місцезнаходження та яке вони мають значення для справи». Тобто фактич­но Апеляційний суд погодився з на­явністю порушень, але скасувати неза­конну постанову місцевого суду від­мовився, оскільки оскарження таких постанов не передбачено КПК. Цю ж позицію підтримав і В СУ. Внаслідок цього незаконна постанова місцевого суду продовжує діяти. У результаті су­довий контроль за дотриманням прав людини перетворився у свою проти­лежність: «завдяки» незаконній поста­нові працівники міліції змогли отри­мати те, що без такого судового рішен­ня вони б не отримали.

Таким чином, викладене свідчить про те, що:

• побудова процесуальних ко­дексів за принципом «оскаржити мож­на тільки у випадках, встановлених за­коном» суперечить конституційному принципу «...крім випадків, встанов­лених законом», що суттєво порушує права осіб на апеляційне та/або каса­ційне оскарження і не відповідає пози­ції КСУ та конвенційним зобов´язан­ням України;

• у більшості випадків суди уни­кають застосування норми п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції як норми прямої дії, що суперечить ст. 8 Конституції (право на звернення до суду безпосередньо на підставі Конституції). Отже, побудова процесуальних кодексів у частині пра­ва на оскарження має бути змінена.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.     Осетинський А. Й. Організація та функціональні засади діяльності суду касаційної інстанції гос­подарської юрисдикції: моногр. — К., 2006. — 192 с.

2.     Шуляк Я. А. Щодо проблеми зловживання учасниками судового процесу правом апеляційного (касаційного) оскарження судових актів, які не підлягають оскарженню // Вісник госпо­дарського судочинства. — 2010. — № 1. — С. 22—24.

3.     Бєлкін М. Л., Бєлкіна Ю. Л. Актуальні питання апеляційного та касаційного оскарження в гос­подарському судочинстві // Актуальні питання цивільного та господарського права. — 2008. -№4(11).-С. 34-40.

4.     Офіційний сайт КСУ // http://www.ccu.gov.ua/doccatalog/document?id=9932

5.     Вибрані рішення Європейського суду з прав людини (1993—2002 pp.). Праці Львівської лабора­торії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України. Серія II. Коментарі прав і законо­давства. Вип. 3. / редкол.: П. М. Рабінович та ін. — X., 2003. — 464 с.

6.     Офіційний сайт Вищого господарського суду України // www.arbitr.gov.ua