Моральний імператив у правозастосуванні

КОНДРАТЬЄВ Р.

Анотація. У статті розглядаються питання про роль моралі та віри у попередженні (профілактиці) правопорушень. Автор вважає, що в умовах, коли правовий нігілізм зростає, а правосвідомість знижується, моральні цінності та віра набувають у суспільстві все більш акту­ального значення у процесі прийняття законодавчих актів та їх реалізації на практиці.

Ключові слова: моральний імператив, мораль, віра, релігія, правовий нігілізм, пра­восвідомість, правозастосування, культура, моральні цінності, ефективність права.

Кондратьев Р. И. Моральный императив в правоприменении

Аннотация. В статье рассматривается вопрос о роли морали и веры в предупреждении (профилактике) правонарушений. Автор считает, что в условиях, когда правовой нигилизм воз­растает, а правосознание снижается, моральные ценности и вера преобретают в обществе все более актуальное значение в процессе принятия законодательных актов и их реализации на практике.

Ключевые слова: моральный императив, мораль, вера, религия, правовой нигилизм, право­сознание, правоприменение, культура, моральные ценности, эффективность права.

Kondratiev R. Moral imperative in law inforcement

Annotation. The article is devoted to the problem of the role of morals and faith in prevention of crimes. The author considers that in the situations when the legal nihilism is increasing and legal awareness is decreasing, the moral values and faith are acquiring more topical meaning in the process of adopting legislative acts and their realization in practical work.

Keywords: moral imperative, morality, faith, religion, legal nihilism, awareness, law applying, culture, moral values, law effectiveness.

У вересні 1905 р. граф Л. Толстой отримав листа, автор якого, розповідаючи про свої вражен­ня від поїздки до Швейцарії, між іншим писав: «Я завжди згадую напис на ратуші в Лугано: "Чого варті закони без моралі та мораль без віри?"». Цим автором був відомий російський пра­вознавець, державний і громадський діяч того часу А. Коні.

З Л. Толстим він регулярно листу­вався, причому питання про роль пра­ва, моралі та релігії в суспільстві набу­вали часом гострого дискусійного характеру, тим більше, що в багатьох випадках їхні думки розбігались. Особливо це стосувалося віри і мо­ральних цінностей та їх суспільного призначення в умовах царської Росії.

А. Коні був послідовним прихиль­ником прогресивних на той час ідей про зміцнення ролі права в суспіль­стві, підтверджуючи це власною прак­тикою в судовій діяльності. Він знав, що Л. Толстой займав іншу позицію, його погляди и оцінка ролі права в суспільстві були відверто негативни­ми. Л. Толстой, наприклад, вимагав замінити право моральними заповідя­ми, а юридичну науку називав «бол­товней про право» [7].

Надсилаючи листа, А. Коні споді­вався, що напис на ратуші, де право розглядається у нерозривному зв´язку з мораллю та вірою, буде для Л. Тол­стого більш компромісним і сприйнят­ливим.

Було б помилково говорити, що А. Коні, який возвеличував закон, недо­оцінював суспільне призначення віри та моралі у їх взаємозв´язку з правом.

Правова думка того часу, спираю­чись на історичні дані та судову прак­тику, засвідчувала, що ефективність виконання законів полягає у поєднан­ні дії всіх трьох факторів: права, мо­ралі, віри. Саме такий підхід, на нашу думку, є єдино правильним і розумним у наш час. І сьогодні він має виступати як певна аксіома у боротьбі з правопорушеннями, особливо в країнах, де рівень моралі загрозливо падає, а пра­вовий нігілізм набирає обертів.

Коментуючи погляди Л. Толстого щодо негативної оцінки ролі права в суспільному житті, слід враховувати, що визначний мислитель і всесвітньо відо­мий майстер художнього слова Л. Тол­стой був, однак, сином свого часу і на нього не міг не впливати низький рівень правосвідомості не тільки населення Росії, а й певної частини інтелігенції.

Російська самодержавність, багато­вікове кріпацтво, репресивне законо­давство, підкупне правосуддя і повна нерівність громадян перед царським судом убивала у людях будь-яку пова­гу до закону.

Недаремно А. Герцен у той час пи­сав: «Росіянин, якого б звання він не був, обходить або порушує закон всю­ди, де це можна зробити безкарно; і аб­солютно так само чинить уряд» [3].

Заради справедливості слід сказа­ти, що в Росії після судової реформи в 60-х роках XVIII ст. розпочався до­сить активний процес розвитку юри­дичних професій, юридичної освіти та правової науки в цілому. Але з огляду на короткий історичний проміжок ча­су судова реформа не змогла піднести на достатній рівень правову культуру населення, подолати юридичний нігілізм у масовій свідомості.

Банальна істина: закони і раніше, і сьогодні пишуть, щоб їх виконували. Добре відомо, що їх застосування (реалізація) прямо залежить від рівня загальної культури, правосвідомості та меншою мірою — від можливого по­карання.

Яке місце в ефективному правозастосуванні посідає рівень моралі? Оче­видно, вона є складовою загальної культури населення. Однак коли зга­дуємо напис на ратуші в Лугано, мораль виступає як самостійний фактор впливу в поєднанні з силою правових норм, як моральний імператив (забо­рона, моральний припис) переступити або обійти закон.

Суспільне призначення і роль моралі в суспільстві визначається не стільки рівнем правосвідомості лю­дей, скільки моральними цінностями, які   поділяє   більшість   населення. У наш час зростає тривога щодо різкого падіння рівня моралі у тієї групи населення, окремі представники якої безпосередньо застосовують закони в судах і правоохоронних органах.

Ця тривога (можливо, загроза) мо­же бути мінімальною, якщо зусиллями суспільства і держави загальні культура і правосвідомість будуть підтримуватись на високому рівні. І тривожний стан зростає, коли з тих чи  інших причин моральні критерії поведінки ослаблені, розмиті, а у досить  великих групах населення практично відсутні. Поступово складається небезпечна ситуація: правосвідомість, зокрема професійна, не спрацьовує, а моральні цінності послаблюються.

У цих умовах прийняття нових за­конів (нормативно-правових актів), які передбачають для правопоруш­ників посилення юридичної відпо­відальності, не вирішує проблеми кардинальним способом і може мати лише короткий, мінімальний ефект.

Вихід один і, на нашу думку, єдино результативний. Необхідно поступово, систематично, у різних формах і методах підвищувати в очах людей роль моральних цінностей у суспільстві, де порушення законодавства за внутрішнім переконанням кожного сприймалося б як зло і несправед­ливість, а його дотримання — як доброї і благо для окремої людини і суспільства в цілому.

Зрозуміло, процес цей складний  тривалий, тим більше в умовах зростаючого правового нігілізму. Але треба починати. Поступово значущість мо­ральних цінностей у суспільстві буде зростати і набувати якостей морально­го імперативу (заборони) у дотри­манні норм права, тобто настане той Час, коли потенційний правопоруш­ник зупиниться у своїх намірах пере­ступити закон не через страх перед покаранням, а через внутрішнє почут­тя того, що він творить зло.

Ще раз повторимо, що роль мо­ральних переконань як своєрідного регулятора правил поведінки невпин­но знижується, про що свідчить зрос­тання правового нігілізму. І не лише в Україні. Це певною мірою загальна прикмета часу.

Представники наук гуманітарного (і не тільки) профілю вже давно від­значають цю тенденцію. Вони ствер­джують, що небезпека ерозії моралі в наш час не поступається небезпеці ядерної або екологічної. Один із відо­мих класиків марксизму ще понад 150 років тому писав: «У наш час все ніби таїть у собі протилежності. Пере­моги техніки ніби куплені ціною мо­ральної деградації. Здається, що в міру того, як людство підкоряє собі приро­ду, людина стає... рабом своєї власної підлості. Всі наші відкриття і весь наш прогрес призводять до того, що ма­теріальні сили наділяються інтелекту­альним життям, а людське життя, поз­бавлене свого інтелектуального боку, зводиться до ступеня простої мате­ріальної сили» [4].

Право за своїм соціальним призна­ченням перебуває у функціональній єдності з нормами моралі. Російські правознавці (В. Соловйов, І. Ільїн та ін.) незмінно наголошували, що право є лише мінімум моралі або юридично оформлена мораль. Більше того, без моралі, етики право немислиме [5].

Природно, виникло питання про співвідношення права і моралі з точки зору їх визнання як визначальних факторів суспільної поведінки.

Розглядаючи цю проблему, С. Алєксєєв надає перевагу праву, вважаючи, що ставити мораль вище права немає серйозних підстав і що це може внести невизначеність у суспільне життя, ста­ти основою, що виправдовує свавілля дій [1, 59-60].

Щоправда, він визнає, що існує інший, прямо протилежний погляд на цю проблему. Зокрема, він поси­лається на слова такого визначного мислителя і суспільствознавця, як М. Бердяєв, який у своїй відомій праці «Философия неравенства» писав: «Віра в конституцію — жалюгідна ві­ра. Вона повинна бути спрямована на предмети більш гідні. Робити з себе кумира із правової держави недостойно» [2].

Відкидаючи категоричність такого висновку стосовно ролі конституції у правовій державі, одночасно не можна вважати помилкою критичне відно­шення М. Бердяєва до ідеї всемогут­ності права і держави, особливо там, де панує правовий нігілізм і зневіра насе­лення до закону.

Разом з тим співвідношення (взає­мозв´язок) права і моралі можна і необхідно розглядати під іншим кутом, а саме: чи можна мораль замінити яко­юсь іншою силою, коли йдеться про бо­ротьбу зі свідомим порушенням норм закону? Тим більше, якщо правосві­домість опинилася на небезпечному для суспільства рівні, а правопорушен­ня стали ледь не нормою поведінки. Ось тут і виступає на перший план са­ме моральний імператив, тобто заборо­на протиправної поведінки через внут­рішні моральні переконання.

У цьому контексті посилення ролі морального імперативу особливо необхідне для тих, хто застосовує норми права, від кого залежить організація справедливого й об´єктивного право­суддя і, зрештою, від тих, хто приймає закони. Останні, безумовно, мають бу­ти своєрідними провідниками мораль­них цінностей, які склалися в суспіль­стві.

Тут, до речі, слід нагадати, що мораль не буває вчорашньою і сьогод­нішньою, її носії жили в патріархаль­ному селі й живуть у сучасному місті. У спадковості моральних традицій по­лягає неспадаючий духовний капітал людства, його унікальна достатність. Оскільки закони об´єктивно зміню­ються, а моральний імператив як важ­ливіший чинник їх неухильного вико­нання по суті залишається незмінним, ми не поділяємо думки, що право має завжди йти попереду, сприяти утвер­дженню нових моральних принципів.

Навпаки, в ідеалі право має форму­ватись на базі моралі й саме від того, наскільки право відповідає моральній свідомості більшості громадян, зале­жить найважливіша властивість пра­вових норм — їх ефективність.

Наведені міркування дають підста­ву критично оцінювати своєчасність запровадження в деяких країнах повною мірою таких прогресивних законоположень, як інститут недотор­канності й пожиттєвого призначення. Дійсно, ці правові гарантії символізу­ють культурні та політико-правові до­сягнення в країнах Європи і США, які прийнято називати цивілізаційними. Натомість недоторканність особи і по-життєве призначення можна законо­давчо впроваджувати без певних об­межень лише в країнах, де правовий примус заснований не на силі закону і юридичній відповідальності, а на нор­мах моралі та релігії.

Різке зниження рівня моралі в суспільстві висвітлило одну характер­ну ознаку цього негативного процесу. Спостерігається тривожна тенденція висувати на перше місце індивідуаль­ну мораль за рахунок зниження ролі моралі суспільної. Дослідники про­блеми констатують: раніше люди оцінювали себе по іншим людям, сьо­годні інших людей оцінюють по собі.

Такій трансформації поглядів, безу­мовно, сприяє спірна, на нашу думку, теорія антропоцентризму, де оцінка людини здійснюється шляхом її непо­мірного возвеличення й автономності (очевидно, від суспільства), через її внутрішнє світобачення. С. Алексеев так і пише: «На перший план виступає мораль, яка через «егоцентризм», «моє тілесне» переводить філософсько-правовий аналіз у площину життєвих ре­алій» [1, 59-60]. Звичайно, недооці­нювати індивідуальну моральність не можна, однак не вона, а саме суспільна свідомість формує моральні цінності та погляди окремих людей.

Саме таке бачення проблеми обґрунтовує у своїх працях Ю. Тихонравов. «У суспільної людини, — пише він, — не існує в принципі жодних збудників її поведінки, за ВИНЯТКОМ! тих, що породжені інстинктами; але останні не належать до розряду су­спільних, а отже, і моральних. Уся поведінка людини зумовлена її соціальним оточенням, навіть якщо вона перебуває з ним у конфлікті» [6].

Отже, моральний імператив може активно відігравати свою роль у ре­алізації права, якщо він відображає саме суспільну мораль, яка, як відомо, н є механічним об´єднанням етичних п глядів окремих людей. І хоча, н відміну від права, мораль не є продуктом діяльності держави, остання нем же стояти осторонь від цієї проблем І тут на перше місце слід поставити обов´язок держави формувати висок рівень загальної культури населення включаючи належне фінансування, активно протидіяти спробам перегляду через різні інформаційні канали віками сформованих культурно-мораль¬них цінностей, посилаючись при цьому на «демократію» і «свободу».

Напис на ратуші в Лугано за своїм змістом пов´язує суспільну значущість моральних установок людей з їх релігійними переконаннями. Якщо поділяти думку про цей зв´язок, то віруючий, який застосовує норму права і має таємний намір її обійти, повинен зустріти ще одну (крім моралі) перешкоду. Сила такої перешкоди не викликає сумніву, тому віра може і повинна розглядатись у поєднанні з правом як додаткова і своєрідна заборона (імператив) чинити неправомірно.

На генетичний зв´язок норм моралі з нормами релігійними звертає увагу С. Алєксєєв. «У моралі вирішальне значення має рівень елементарних... вимог, імперативів, заповідей. Ядром їх є Христові заповіді... цінності та ідеали, які часто отримують релігійну інтерпретацію і відповідну оцінку як «високі», «вищі», такі як Спасіння, Добро, Звільнення від зла» [1, 54].

Церква відокремлена від держави. Однак, турбуючись про проблему протидії зростанню правового нігілізму і прямого порушення законів, зокрема представниками судових і правоохоронних органів, державі через суспільні організації необхідно підтримувати належний рівень тих Христових заповідей, які очищають суспільство від зла і проповідують добро.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Алексеев С. С. Философия права. — М., 1998. — С. 59-60. Бердяев Н. Философия неравенства. — М., 1990. — С. 109.
  2. Герцен А. И. Собр. соч. - М., 1950. - Т. 7. - С. 251. Маркс К., Енгельс Ф. Соч. — Т. 12. — С. 4.
  3. Матузов Н. И., Малько А. В. Теория государства и права : курс лекций. — М., 1997. — С. 294.
  4. Тихонравов Ю. В. Основы философии права : учеб. пособие. — М., 1997. — С. 413.
  5. Ячевский В. В. Общественно-политические и правовые взгляды Л. Н. Толстого. — Воронеж, 1983. — С. 17.