Доктрини та концепції у правовій системі України: форми і сфери застосування

ЄВГРАФОВА Є.

Анотація. У статті розглядаються актуальні питання теорії вітчизняної правової системи. Йдеться про використання в юридичній науці, нормотворчій і правозастосовній діяльності ка­тегорій «доктрина» і «концепція», місце і роль яких у правовій системі до цього часу не визначе­но. Зазначені поняття є різними за змістом і призначенням, неоднаково впливають на процеси, що відбуваються в суспільстві та державі. У зв´язку з цим, на думку автора, необхідно виокрем­лювати: наукові доктрини і концепції, акти-доктрини і акти-концепції, які, крім того, що різнять­ся між собою, мають також і спільні ознаки. Аналізуються особливості кожної з цих категорій, форми та сфери застосування, недоліки, що мають місце* їх реалізації.

Ключові слова: наукова доктрина (концепція), акт-доктрина, акт-концепція, форма, право­ва сфера.

Евграфова Е. П. Доктрины и концепции в правовой системе Украины: формы и сферы применения

Аннотация. В статье рассматриваются актуальные вопросы теории отечественной право­вой системы. Освещается использование в юридической науке, нормотворческой и правопри­менительной деятельности категорий «доктрина» и «концепция», место и роль которых в право­вой системе до этого времени не определены. Указанные понятия являются разными по содер­жанию и назначению в обществе и государстве. В связи с этим, по мнению автора, необходи­мо выделять: научные доктрины и концепции, акты-доктрины и акты-концепции, которые, кроме того, что отличаются друг от друга, имеют также и общие признаки. Анализируются особенно­сти каждой из этих категорий, формы и сферы применения, недостатки, имеющие место в их реализации.

Ключевые слова: научная доктрина (концепция), акт-доктрина, акт-концепция, форма, пра­вовая сфера.

Yevgrafova Ye. Doctrines and concepts in the legal system of Ukraine: forms and areas of appli­cation

Annotation. The article discusses the topical issues of the theory of national legal system. It deals with the use of such notions as «doctrine» and «concept», their place in the legal system not defined until now, in the legal science, norm-creation and law application activities. These notions are dif­ferent as to their content and distinguish scientific different, have similar features too. Specific char­acteristics of each of these categories, forms and spheres of application and defects that exist in their realisation are analysed.

Keywords: scientific doctrine (concept), act-doctrine, act-concept, from, legal sphere.

Юридична наука як один із соціальних інститутів віді­грає значну роль у державо­творенні, формуванні сучасної системи національного законодавства, правозастосовній діяльності тощо. Науково обґрунтовані висновки, рекомендації, пропозиції становлять основу загаль­нодержавних програм і концепцій роз­витку України як економічно само­стійної, демократичної, правової та соціальної держави. Незважаючи на численну літературу з проблем функ­ціонування правової науки, зокрема її методології, реалізації результатів дослідження актуальних проблем дер­жави і права, усе ж залишаються питан­ня, які потребують з´ясування та ви­рішення сьогодні. Насамперед це сто­сується природи і значення у правовій системі таких явищ, як «доктрина» і «концепція». З цього приводу в літера­турі звертається увага на те, що в «пра­вознавстві систематично загоряються надто гострі дискусії з цілком визначе­них проблем, які без будь-яких науко­вих аргументів називають доктриною.

У зв´язку з цим необхідно створити по­нятійний апарат, що ми розумієм під юридичною доктриною» [1].

У практичному плані термін «докт­рина» найчастіше застосовується у зв´язку з тлумаченням правових норм, розробкою та ухваленням нових за­конів, інших юридичних актів, визна­ченні джерел права. Головним чином саме цими обставинами зумовлено вживання відповідної термінології: доктрина (наука) і похідні від неї — доктринальне тлумачення, доктринальне право. Крім того доктриною (і концепцією) називають й окремі юри­дичні акти (документи), схвалені Пре­зидентом і парламентом України, яки­ми визначаються напрями здійснення державної політики в тій чи іншій сфері життєдіяльності суспільства (економічній, соціально-культурній, оборонній, системі правосуддя тощо).

У зазначеному контексті термін «доктрина» є ключовим, тому варто розглянути його значення і викорис­тання в юридичній науці та практиці докладніше. У довідкових виданнях міститься як схожі, так і різні тракту­вання змісту поняття «доктрина». До­ктрина (лат. doctrina — вчення) — по­літичне, наукове, філософське, вій­ськове тощо вчення, теорія, система поглядів; теза, принцип, світогляд [2, 581; 3, 751]. На відміну від такого ро­зуміння доктрини існують нібито «похідні» від неї вислови: «доктри­нер», «доктринерський», «доктринер­ство», які нічого не мають спільного з наукою, а навпаки, є носіями проти­лежного, негативного значення. За­звичай ними називають тих, хто пе­дантично захищає або дотримується застарілої та відірваної від життя док­трини, схоластичних і догматичних поглядів [2, 886]. Справжня наука і доктринерство з його претензіями на науковість (псевдонаука) природно не­сумісні в суспільстві явищами. Бо­ротьба між ними завжди була непри­миримою, а в окремих історичних умовах вона була драматичною, навіть призводила до трагічних наслідків, за якими більше всього потерпала наука, її представники. Подібне не обійшло й юридичну науку, особливо за радян­ських часів, коли виключно доктрина марксизму-ленінізму офіційно визна­валась «єдино правильним науковим ученням» про право і державу, а будь-які альтернативні погляди, скажімо, теорія правової держави, природного права, поділу влади тощо, визначали­ся антисоціальними явищами.

За такою доктриною юридична на­ука, наповнена догматичними уявлен­нями щодо права і держави, була над­то заідеологізована, слугувала знаряд­дям підтримки існуючого на той час політичного режиму. Зміни, що відбу­ваються сьогодні в юридичній науці, передусім є змінами в доктринах, у то­му числі поверненням до попередніх здобутків вітчизняного і зарубіжного право- і державознавства. Але не все так просто, прозоро і зрозуміло, як мо­же здаватися на перший погляд. Так, з огляду на роль і місце держави в суспільстві, в літературі звертається увага на необхідність перегляду «хиб­ної в своїй основі ідеї розбудови держа­ви», «оскільки ця ідеологія призвела до депопуляції українського суспіль­ства...», в чому «окрім політиків-ідеалістів, негативну роль у цьому зігра­ли... юристи-науковці, які свідомо чи несвідомо сприяли створенню нових ідеологем, які знову, як і за радянських часів, деформували громадську свідо­мість на користь державного Молоху» [4]. З цією думкою не можна не пого­дитися, оскільки держава в ній сприй­мається як її публічні органи влади: інституту президента, парламенту, ви­конавчої та судової влади тощо, а не як утворене на засадах права об´єднання громадян, народу.

Отже, аналіз зазначених аспектів теми свідчить, що за своєю сутністю категорія доктрини майже збігається з поняттям науки. Не випадково, при­наймні у правознавстві, вони сприй­маються як синонімічні (доктринальне (наукове) тлумачення) [5], хоча на­справді наука за обсягом є явищем більш глибоким і складнішим, завжди знаходиться в динаміці, передусім здійснює функції пізнання законо­мірностей природи і суспільства, в то­му числі права і держави. До того ж наука, зокрема юридична — це складна багатогалузева система фундамен­тальних і прикладних знань, які прямо та опосередковано пов´язані з вирі­шенням практичних завдань в держа­вотворенні, місцевому самоврядуванні, міжнародних відносинах, пра­вовій системі країни тощо.

Доктрина ж є результатом науково­го пізнання, певною частиною науки; за часом їй притаманна більше стати­ка, консерватизм (наприклад, доктрина соціально-природного або легістського праворозуміння). У цьому сен­сі доктрина з проблем права (доктри­на верховенства права) і держави (до­ктрина правової держави) включає ус­талені наукові ідеї (пріоритет прав людини перед публічною владою), сформульовані принципи (справедли­вості, рівності перед законом і судом) і поняття відповідних категорій (право, закон, державна влада).

До того ж термін «доктрина», як уже згадувалося, нерідко пов´язується з визначенням заходів впровадження державної внутрішньої і зовнішньої політики. За назвою «доктрина» на офіційному рівні визначаються сфери суспільства, які потребують реформу­вання, у зв´язку з чим встановлюються основні цілі, засади (принципи), за­вдання, строки тощо щодо їх впрова­дження. Акт, яким оформляються ці доктрини, затверджуються, як прави­ло, вищими органами державної вла­ди - Президентом, парламентом, уря­дом України. Як відомо, перша «Воєн­на доктрина України» була затвердже­на Постановою Верховної Ради Украї­ни від 19 жовтня 1993 р. № 3529-ХІІ, друга (як і наступні доктрини) — Ука­зом Президента України від 15 червня 2004 р. № 648/2004 [6]. Ця практика була продовжена схваленням «Націо­нальної доктрини розвитку освіти», «Національної доктрини розвитку фізичної культури і спорту», «Доктри­на інформаційної безпеки України», затвердженими відповідними указами глави держави в період з 2002 по 2009 рр. Такі юридичні документи умовно назвемо актами/доктринами, що, до речі, відповідає їх сприйняттю в суспільстві.

За юридичною природою зазна­ченні акти/доктрини, на мою думку, становлять специфічний різновид нормативно-правових документів і є обов´язковими до виконання на тери­торії держави. Вони не є вченням, те­орією, системою поглядів на ту чи іншу проблему держави і права, не є пізнанням державно-правової реаль­ності, а спрямовані на вирішення існу­ючих у ній проблем. Усі приписи, що викладені в актах/доктринах, неза­лежно від способу їх формулювання (цілі, принципи, завдання, терміни), є правовими імперативами, а не рекомен­даціями чи пропозиціями. Тобто офі­ційні акти/доктрини не є тотожними доктрині/науці — провідної частини в системі юридичних знань. Існує пре­зумпція, що акти/доктрини мають наукове обґрунтування, спираються на певні дані наукових досліджень (фі­нансово-економічні показники, розра­хунки тощо), хоча, як відомо, не завжди останні відповідають вимогам часу.

Крім того, на відміну від доктри­ни/науки, яка може лише прогнозува­ти та пропонувати практичне викори­стання її результатів у тій чи іншій сфері державотворення, правового ре­гулювання, законопроектній роботі тощо, акти/доктрини прямо спрямо­вані на досягнення у певні строки встановлених ними цілей і завдань. Так, розділ XVI Національної доктри­ни розвитку освіти названо: «Очіку­ванні результати», у п. 42 якого зазна­чено, що «...реалізація Концепції забез­печить перехід до нового типу гума­ністично-інноваційної освіти, що сприятиме істотному зростанню інте­лектуального, культурного, духовно-морального потенціалу особистості та суспільства. У результаті цього відбу­дуться потужні позитивні зміни у сис­темі матеріального виробництва та ду­ховного відродження, структурі полі­тичних відносин, побуті і культурі» [7].

Аналогічне, власне, міститься й в інших актах/доктринах, а обов´язок щодо їх виконання покладено на органи державної влади, органи влади АР Крим та органи місцевого самовряду­вання. Водночас виконання визначе­них в актах/доктринах завдань, які пе­реважно спрямовані на реформування економіки, політичної системи і систе­ми державної влади, місцевого само­врядування, соціальної сфери, поки що залишається надто проблематич­ним, про що переконливо свідчить ре­альна практика їх вирішення.

Досить схожими з актами/доктри­нами є акти/концепції, ухвалені Пре­зидентом, парламентом, урядом, цент­ральними органами виконавчої влади, іншими державними установами та організаціями. їх назва також є умов­ною, а схожість з актами/доктринами полягає у програмовій спрямованості, цільовому і функціональному призна­ченні, структурі, змісті, а також обо­в´язковістю до виконання на території держави. Витоки цієї схожості знахо­дяться у визначенні термінів «доктри­на» і «концепція», зокрема остання (лат. — conceptio) означає «систему по­глядів на те чи інше явище; світогляд, світорозуміння» [2, 581].

У сучасних умовах акти/концепції набули великої популярності, оскіль­ки вважається, що перш ніж прийняти те чи інше рішення державного, відо­мчого чи місцевого значення, необ­хідно визначити його концептуальні положення (завдання, цілі, ідеї, прин­ципи, етапи, терміни реалізації та ін.), надати їм належне наукове обґрунту­вання. Тобто акти/концепції майже нічим не відрізняються від актів/докт­рин, їм притаманні ті самі недоліки, зокрема схематизм, зайва патетика, формалізм, необґрунтованість поло­жень та ін. Ці недоліки разом з іншими несприятливими умовами (корупція, низька виконавча дисципліна, кризові явища тощо) призвели до неефектив­ного виконання акта/концепції в ціло­му,   втрати   ними   авторитету   в суспільстві. Яскравим прикладом цьо­го є акти/концепції судової реформи, остання з яких — «Концепція вдоско­налення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відпо­відно до європейських стандартів», ухваленої Указом Президента України від 10 травня 2006 р. № 361/2006 [8]. Уже сама назва цього документа кон­статує, що далеко не все в системі пра­восуддя  України є нормальним і вирішено відповідно до міжнародно-правових вимог; його реформування вкрай стало нагальним. Як і в попе­редніх, раніше схвалених офіційних документах, основним завданням на­званої Концепції є «створення ціле­спрямованої науково обґрунтованої методологічної основи розвитку правосуддя   в   Україні  на  найближчі десять років». Швидко спливає час, минають роки, а Концепція судової реформи досі не набула належного розвитку, на­самперед через відсутність правового механізму її реалізації, зокрема зако­нодавчого забезпечення, надто низької ефективності роботи (якщо не відсут­ності такої) координуючих органів парламенту,  президента  та  уряду, Наслідком такого стану є те, що вкотре судова реформа в Україні «спіткнулась» на розголосі та неорганізованості її ініціаторів, розробників і самих виконавців реформи.

Чи не тому деякі акти/концепції, і акти/доктрини, не спроможні спрямувати вирішення найбільш важливі для держави та її громадян рішень У зв´язку з цим акти можуть перетворитися в доктринерство, оскільки цьому є реальна загроза. Відповідальних за це як завжди знайти важко, хоч всім вони відомі, як і не можуть бути лише спостерігачами науковці, причетні до розробки названих актів. Але нетреба забувати й про те, що в науці, особливо юридичній, яка не знає що таке безспірні питання, де на істину претендують, співіснуючи різні, нерід­ко взаємовиключні ідеї, теорії, методо­логії, доктрини і концепції.

У кожному разі, коли під час підго­товки того чи іншого рішення виникає потреба у залученні наукових розро­бок, постає досить непроста проблема вибору: оцінки їх з позицій істинності, перспективності, соціальної корис­ності, а також виявлення в них помил­ковості та ін. Тобто йдеться про справжню експертизу того, що могло б стати основою акта/концепції як дійсно наукового обґрунтування. У цьому кон­тексті дещо нагадує дискусію навколо наукового обґрунтування щодо прин­ципових положень концепцій ГК і ЦК України; позиції науковців із проблем господарського і цивільного права ви­явились настільки протилежними, що виключали одна одну. Проте, незважа­ючи на це, прийняті у 2003 р. ГК і ЦК України набули чинності й кожен са­модостатньо і системно здійснює пра­вове регулювання в межах свого пред­мета та у визначених процесуальних формах.

Отже, з однієї й тієї ж проблеми права чи держави можуть бути пред­ставлені різні, у тому числі альтерна­тивні концепції, в основу яких покла­дено різні наукові підходи і дані. У та­кому разі природно виникає питання, як підготувати науково обґрунтовану, ефективну концепцію, коли як пізна­вальні засоби з´ясування проблеми ви­користовуються численні характерис­тики та оцінки, які не відповідають її сутності. У цьому, зазначає В. Баранов, криється одна з причин того, що «заклики до поглибленої послідовної організації концептуального знання повертаються свого роду заклинання­ми, а методологічні рекомендації в переважній більшості випадків доведені до формулювання побажань або намі­рів, втрачаючи головне — дійсне об­ґрунтування можливості реалізації тієї чи іншої загальної або конкретної ре­комендації» [9]. Тому не випадково, що розроблені з однієї й тієї ж проблеми акти/концепції чи акти/доктрини час­то суперечать один одному, згодом ви­являються нереалістичними, що істот­но перешкоджає їх реалізації, а кон­кретно — впровадженню запланованих реформ у суспільстві. Більшість з та­ких актів/доктрин і концепцій не вит­римують перевірки часом, не забезпе­чені фінансово-економічними ресурса­ми, належною організацією їх впровад­ження. У них або вносяться відповідні поправки, адаптуючи до існуючих умов, або скасовуються та заміняються новими актами, як це, наприклад, відбувалося з Воєнною доктриною, Концепцією судової реформи та ін.

У співвідношенні актів/докрин і актів/концепцій, з одного боку, до-крин/науки і доктрин/концепцій, — з другого, на мою думку, більш вагоми­ми і авторитетними є останні, дія яких у часі не обмежена (як через століття дійшли до нашого часу наукові докт­рини правової держави, прав людини, громадянського суспільства та ін.) і можуть бути використані, зокрема державними установами, у процесі підготовки законодавчих та інших актів за умови належного обґрунту­вання в них вирішення тієї чи іншої проблеми та за наявності в цьому суспільної потреби. У зв´язку з цим привертає увагу роль юридичної докт­рини/науки в практичній площині чинної правової системи і в таких її ланках, як застосування правових норм і законотворення, в тому числі визначенні предмета і методів право­вого регулювання, структури і форм нормативно-правових актів.

У правозастосовній діяльності док­трина/наука насамперед пов´язана з праворозумінням, досягненням адек­ватної інтерпретації положення зако­ну чи іншого правового акта. У цьому разі йдеться про досить складний про­фесійно-інтелектуальний пізнаваль­ний процес роботи. У правознавстві він давно позначений терміном «доктринальне тлумачення», спрямованість якого полягає в науковому роз´ясненні смислу і цілей правових норм, яке дається в результаті творчих пошуків, наукового аналізу права [10].

У теорії доктринальне тлумачення визначено як неофіційне, оскільки йо­го результати не є обов´язковими для тих, хто застосовує юридичні норми. При цьому в літературі правильно звертається увага на те, що й офіційне тлумачення, щоб бути цілком науко­вим, має спиратися не на тимчасові розсуди доцільності у вирішенні вини­каючих справ, а на створенні доктри­ною і підтвердженні практикою на­укові цінності, маючі в умовах даного місця і часу усталене значення. І не від офіційного тлумачення до доктринального повинні ми рухатися, а на­впаки, доктринальне тлумачення у разі можливості й необхідності по­трібно піднести в ранг офіційного [11].

Але якщо способам тлумачення присвячена численна література, в то­му числі кандидатські й докторські дисертації, монографічні дослідження тощо, то доктринальному тлумаченню у цьому разі, здається, не зовсім повез­ло. Про це свідчать новітні підручники з теорії права і держави, де доктри­нальному тлумаченню відведено де­кілька рядків тексту, максимум один — два абзаци. І все, що про нього сказано, зводиться до надто короткої характеристики його як особливо важ­ливого, що здійснюється вченими та їх групами,    спеціальними    науково­дослідними установами в формі на­уково-практичних коментарів до чин­них актів законодавства, наукових висновках тощо [12]. Але, як справед­ливо зазначає В. Сирих, «основна особливість доктринального тлума­чення полягає не в тому, що воно дається особами, наділеними вченими ступенями і званнями, а в тому, що містить найбільш глибокий і точний аналіз (виділено мною. — Є. Є.) чинно­го законодавства, правильно розкри­ває і пояснює сутність і зміст норм права» [13]. Разом із тим не можна по­годитись з думкою автора, згідно з якою праці вчених, що не відповіда­ють науковим вимогам, треба розгля­дати як різновид професійного тлума­чення. Але ж з´ясування того, що вкла­дено в правову норму, яка юридична конструкція в ній закріплена тощо, по­требує професійних знань. Доктри­нальне тлумачення одночасно є і про­фесійним, лише з тією відмінністю, що здійснюється ним на більш високому рівні з залученням наукових засобів, методів і даних. Інша справа, коли та­ке тлумачення вчених-правознавців дається на замовлення відповідно до існуючої політичної кон´юнктури, як це, наприклад, було з тлумаченням терміну перебування на посту Президента України напередодні чергових виборів. Таке «тлумачення» аж ніяк не можна назвати професійним і доктринальним, більш за все воно нагадує фокусне дійство. Незважаючи на це,´ саме подібне тлумачення ч. З ст. 103 Основного Закону України було по­кладено в основу сумнозвісного Рі­шення Конституційного Суду України від 25 грудня 2003 р. № 22-рп/2003 (справа щодо строків перебування на посту Президента України) [14]. На­ведений приклад, до якого можна було б додати й інші, офіційного роз´яснен­ня є свідченням того, що результат доктринального тлумачення, зважаю­чи на їх дискусійність, тенденційність, а також недостатню фахову підготов­леність посадових осіб, не завжди можуть бути використані у процесі за­стосування правових норм.

Окремі вчені-юристи доктрину/науку вважають одним із джерел права, що не може не викликати певних сумнівів і заперечень. «Наука, — пи­шуть М. Придворов і Р. Пузіков, — є безспірним джерелом права, поряд з іншими джерелами, є право науки або, інакше, право юристів, оскільки воно виникає з діяльності юристів» [15; 16]. На мою думку, така позиція вчених не позбавлена певного перебільшення і, просто, романтизму. За їх логікою, усвідомлюють вони це чи ні, але наука, юристи самі становляться правом, а не його суб´єктами та користувачами. Юридична наука має значний вплив на законотворення і таким чином вис­тупає одним із факторів розвитку пра­вової системи в державі, тобто є дже­релом, але не права, а законотворення. Лише у такому сенсі можна зрозуміти думку авторів щодо визначення докт­рини джерелом права. Чи не так потрібно сприймати їхню тезу про те, що «роль доктрини як джерела права проявляється в тому, що саме вона створює словник юридичних (правових) понять, якими користується за­конодавець; містить закономірності, за допомогою яких законодавець знахо­дить право, закріплює його в законах і тлумачить нормативно-правові акти. У вказаних процесах доктрина справ­ляє вплив передусім на самого законо­давця, його свідомість волю» [15]. Те, що законодавець знаходить право і закріплює його в законах, є свідчен­ням об´єктивності права. Водночас на­ука не містить закономірності, а пізнає та розкриває механізм їхньої дії, на підставі чого даються обґрунтування висновків, пропозиції, рекомендації, в кінцевому рахунку формується відпо­відна доктрина — система наукових ідей, теорій, методів дослідження тощо.

Не випадково, що практично всі без винятку галузеві підручники з права розмежовують: 1) науку галузі; 2) на­вчальну дисципліну; 3) саму галузь права (описання її системи, предмета і методів, правового режиму регулю­вання відповідних суспільних відно­син та ін.). І в жодному виданні не йдеться про доктринальне право, визначення його особливостей, фор­ми, системи. До того ж право — це не наукові ідеї, теорії, погляди, яких мож­на дотримуватися чи ні, право ігнору­вати не можна, його обов´язково не­обхідно виконувати.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.    Теоретико-методологические проблемы права / под ред. проф. М. Н. Марченко. — М., 2007. — Вып. 2. - С. 215.

2.    Новиіі тлумачний словник української мови.— К., 2007. — Т. 1.

3.    Толковый словарь русского языка. — М., 1996. — Т. 1.

4.    Верховенство права як принцип правової системи. Проблеми теорії / за заг. ред. Ю. С. Шемшу-ченка. - К., 2008. - Кн. 1. - С. 210.

5.    Черданцев А. Ф. Теория государства и права : учеб. — М., 1999. — С. 287.

6.    Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 43. — Ст. 409; Офіційний вісник України. — 2004. - № 30. - Т. 1. - Ст. 2005.

7.    Офіційний вісник України. — 2002. — № 16. — Ст. 860.

8.    Офіційний вісник України. — 2006. — № 19. — Ст. 1376.

9.    Баранов В. М. Концепция законопроекта : понятие, элементы, виды. Проблемы реализации // Законотворческая техника современной России : состояние, проблемы, совершенствование / под ред. проф. В. М. Баранова. — Нижний Новгород, 2001. — Т. 1. — С. 84.

10. Лазарев В. В. О роли доктринального толкования // Советская юстиция. — 1969. — № 14. — С. 4-5.

11.  Теорія держави і права : академ. курс : підруч. / відп. ред. проф. О. В. Зайчук. — К., 2006. -С. 479; Загальна теорія держави і права : підруч. / за ред. проф. M. В. Цвіка, О. В. Петришина. -X., 2009.-С. 435-436.

12.  Сырых В. М. Теория государства и права : учеб. для вузов. — М., 2006. — С. 288..

13.  Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 2002—2003. Книга 4. — К., 2004. -С. 564-568.

14.  Придворов Н. А., Пузиков Р. В. Юридическая доктрина как источник права России : понятие, сущность, методологические аспекты // Теоретико-методологические проблемы права / под ред. проф. M. Н. Марченко. - М., 2007. - С. 215-216.

15.  Петрова Л. В. Джерела права (критичний методологічний досвід) // Вісник Академії правових наук України. — 1977. — № 6. — С. 61-65.