Проблеми участі прокурора у кримінальному судочинстві в аспекті судової реформи

ДОЛЕЖАН В.

Анотація. Статтю присвячено завданням і функціям прокурора як учасника кримінального судочинства, передусім при підтриманні державного обвинувачення. Аналізуються відповідні положення проекту нового КПК України і вносяться пропозиції щодо їх удосконалення.

Ключові слова: прокурор, прокурорський нагляд, кримінальне судочинство, підтримання державного обвинувачення, угода про визначення вини, суд присяжних.

Долежан В. В. Проблемы участия прокурора в уголовном судопроизводстве в аспекте судебной реформы

Аннотация. Статья посвящена задачам и функциям прокурора как участника уголовного судопроизводства, прежде всего при поддержании государственного обвинения. Анализиру­ется соответствующие положения проекта нового УПК Украины и вносятся предложения по их совершенствованию.

Ключевые слова: прокурор, прокурорский надзор, уголовное судопроизводство, поддер­жание государственного обвинения, соглашение о признании вины, суд присяжных.

Dolezhan V. The problems of the public prosecutor´s participation in criminal proceedings in the aspect of the judicial reform

Annotation. The article is devoted to tasks and functions, especially the function of accusation carried out by public prosecutors as the party in criminal proceedings. The author analyses the respective statements of the proposed Criminal Procedural Code of Ukraine and makes some amendments to the bill.

Keywords: public prosecutor, public prosecutor´s supervision, criminal proceedings, to accuse, plea bargaining, jurytrial.

На нинішньому етапі судово-пра­вової реформи в Україні по­трібно вирішити низку невід­кладних завдань, пов´язаних з удоско­наленням правової бази судоустрою і судочинства.

Реформування у цій сфері неминуче матиме комплексний характер і охоп­люватиме законодавство про судоуст­рій, про статус суддів, процесуальне, передусім кримінально-процесуальне законодавство, законодавство про про­куратуру і про інші правоохоронні органи, а також про адвокатуру. При цьому дуже важко забезпечити одно­часне прийняття відповідних законо­давчих актів, або принаймні попіклува­тись про те, щоб наступні закони не містили положень, які суперечать прийнятим раніше, як уже не раз бува­ло в історії незалежної України. Також не варто обмежуватися фрагментар­ними змінами, які нічого не дають для вирішення концептуальних проблем, а нагадують горезвісний «ямковий» ремонт розбитої автотраси.

Крім того, повноцінне реформуван­ня законодавства про судівництво і суміжні з ним інститути потребує сер­йозних змін до чинної Конституції України [1, 30-34]. Ідеальним рішенням було б спочатку ухвалити ці зміни, а вже після цього здійснити удоскона­лення норм поточного законодавства. Але це важко зробити в умовах сучас­них політичних реалій. Президент України В. Янукович поставив на засі­данні робочої групи по судовій рефор­мі завдання розробити відповідну концепцію невідкладно і на її основі приступити до оновлення законодав­ства. Серед них і останній (?) проект нового КПК України, підготовлений у Мін´юсті України.

У законопроекті простежується лінія на зміцнення демократичних засад кримінального судочинства, за­безпечення прав учасників процесу, передусім права на захист. Деталізова­но зміст низки норм кримінально-про­цесуального законодавства з ураху­ванням практики їх застосування. І все ж у запропонованому вигляді йо­го навряд чи можна рекомендувати для обговорення парламенту.

Враховуючи обмежений обсяг стат­ті, зупинимося лише на положеннях проекту, які стосуються прямо чи опосереднено ролі прокурора у кримі­нальному судочинстві.

У сучасних умовах прокурор, по-пер­ше, здійснює нагляд у сфері розсліду­вання злочинів, по-друге, може особи­сто здійснювати розслідування і, по-третє, від імені держави підтримує об­винувачення в суді. Останні два види діяльності за європейськими мірками є проявами кримінального пересліду­вання (п. 2 Рекомендації Парла­ментської Асамблеї Ради Європи «Про роль прокуратури в системі кри­мінального судочинства» від 6 жовтня 2000 р. [2]. Частково як кримінальне переслідування можна розглядати і наглядову діяльність прокурора на досудовій стадії кримінального процесу, оскільки прокурорський нагляд має сприяти розкриттю злочинів і забезпе­ченню невідворотності кримінальної відповідальності (пункти 2-3 ч. 1 ст. 29 Закону України «Про прокура­туру») [3].

У законодавстві України, на від­міну від інших європейських країн, навіть Росії, не використовується тер­мін «кримінальне переслідування». Можливо тому, що у суспільній свідо­мості слово «переслідування» має до­сить зловісний присмак, ототожнюю­чись з політичними переслідування­ми. Але ж зараз зовсім інші часи!

Чи можна розглядати кримінальне переслідування як одну з функцій прокуратури? Очевидно, ні, оскільки ця діяльність охоплює декілька функ­цій. Швидше, це не функція, а завдан­ня прокуратури. Його доцільно визна­чити як таке і в Законі України «Про прокуратуру», і в КПК України, що не суперечитиме чинній Конституції.

У пояснювальній записці до зако­нопроекту задекларовано, що «органи прокуратури будуть позбавлені функ­ції здійснення розслідування». Це твердження суперечить деяким поло­женням самого законопроекту. Відпо­відно до п. 6 ч. 2 ст. 34 прокурор матиме право брати участь у проведенні слідчих (розшукових дій) та самостій­но проводити будь-яку слідчу (розшукову) дію. Причому обсяг такої слід-чо-розшукової діяльності прокурора у проекті не обмежується.

Автори проекту не навели досить вагомих аргументів на підтримку за­пропонованого ними злиття досудового слідства і оперативно-розшукової діяльності (ОРД), хоча на практиці ос­тання може передувати досудовому слідству, а може і супроводжувати йо­го. При здійсненні і ОРД, і досудового слідства мають однаковою мірою до­держуватись особисті та інші права та свободи громадян, і в їх забезпеченні важливу роль поряд із судом відіграє прокурор. Поряд із цим очевидно, що форми й особливо методи ОРД істот­но відрізняються від досудового слідства. Це стосується і повноважень прокурора по здійсненню нагляду. І не випадково сам проект містить спе­ціальну главу, присвячену негласним діям. То ж невже можна припустити таку ситуацію, коли прокурор, вико­ристовуючи надані йому повноважен­ня, особисто здійснюватиме аудіовідеоконтроль або вести спостереження за пересуванням громадян, перетворив­шись на ординарного «філера»?

Зрештою, в КПК можна відобрази­ти норми і про досудове слідство, і про ОРД (зараз останній присвячено спеціальний Закон), але вони мають бути чітко відділені одне від одного, як і відповідні наглядові повноважен­ня прокурора.

Що ж стосується здійснення проку­рором досудового кримінального про­вадження в повному обсязі, то слід відзначити, що наявність у прокурора такої функції не має конфронтаційно­го характеру у відносинах України та структур ПАРЄ. Така можливість пря­мо випливає з пунктів 3, 22 Рекомендацій-2000. Причому в останньому прокурор недвозначно вважається суб´єктом «поліцейського розсліду­вання».

Очевидно, кардинальне скорочен­ня функцій розслідування у діяль­ності прокуратури, яке здійснюється останнім часом, є доцільним. Але для особливих випадків прокурору по­трібно надати право здійснювати таке розслідування, в тому числі й у повно­му обсязі.

Відповідно до ч. 1 ст. 34 законопро­екту «державним обвинувачем є служ­бова особа органу прокуратури, до по­вноважень якої належить здійснення нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розсліду­вання, повідомлення про підозру та складання обвинувального акта, під­тримання державного обвинувачення в суді». Таке поєднання є досить сумнівним.

По-перше, державне обвинувачен­ня за самим змістом цього поняття пов´язано з пред´явленням претензій щодо вчинення злочину до конкретної особи або осіб. Про яке обвинувачення може йтися, коли справа про насиль­ницький злочин розслідується декіль­ка років, а фігура обвинувачення так і не вималювалась. Нагляд за розсліду­ванням такого злочину, безумовно, здійснюється, але ж не обвинувачення!

По-друге, у процесі нагляду за роз­слідуванням не лише збираються докази обвинувачення, але й з´ясову­ються інші обставини, які мають відношення до забезпечення повного, всебічного і безстороннього з´ясуван­ня обставин справи, вживаються захо­ди щодо відповідальності суб´єктів розслідування у разі порушення ними закону тощо.

По-третє, покладення лише на осо­бу, яка здійснювала процесуальне керівництво розслідуванням, підтри­мання державного обвинувачення в суді, може сприяти проявам упередже­ності з його боку. Крім того, це може викликати організаційні труднощі у колективах прокуратур, особливо не­великих за штатною чисельністю, обмежить можливості керівників цих прокуратур особисто підтримувати державне обвинувачення.

Відповідно до п. З ч. 34 проекту ви­ключно державний обвинувач може «повідомляти про підозру та звертати­ся до суду з обвинувальним актом».

Таким чином, тут вимальовується цілком новий статус підозрюваного порівняно з чинним КПК України (статті 106-107), відповідно до яких -це особа, яку тимчасово затримують через підозру у вчиненні злочину. По суті підозрюваний у трактовці авторів проекту — це певною мірою аналогія обвинуваченого. Проте обвинувачен­ня йому на цьому етапі розслідування не пред´являється, а лише повідом­ляється про наявність підозри. Фігура обвинуваченого виникає у зв´язку із складанням прокурором обвинуваль­ного акта. У принципі з таким підхо­дом можна погодитися, якщо він на[ практиці приведе до підвищення рівня оперативності розслідування при збе­реженні за підозрюваним під час про­вадження всіх процесуальних прав, насамперед права на захист. Проте сам термін «повідомлення особі про підо­зру» із змістовного і стилістичного боку слід визнати невдалим. Очевид­но, відповідну процесуальну дію про­курора слід оформляти документом під назвою «постанова про визнання особи підозрюваним», з якою ознайом­лювати самого підозрюваного і його захисника.

Пунктом 3 ч. З ст. 34 проекту на прокурора пропонується покласти обов´язок звертатися до суду з обвину­вальним актом.

На перший погляд, це мало чим відрізняється від існуючого порядку. Адже і зараз обвинувальний висновок у справі, затверджений прокурором, набуває сили обвинувального акта. Проте, як можна дійти висновку із ч. 2 ст. 39 проекту, слідчий, який розсліду­вав справу, не має до цього дійства жодного відношення, а отже, держав­ний обвинувач сам має складати обви­нувальний акт. Теоретично це, можли­во, і правильно, але на практиці може істотно ускладнити цей процес [4, 72-73]. Важко погодитися з тим, що слідчий, провівши великий обсяг роботи з розслідування злочину, не висловив власного ставлення до його результатів. Саме він найкраще знає всі обставини справи і може надати державному обвинувачеві не якийсь «напівфабрикат», а повноцінні ма­теріали провадження. Затвердження державним обвинувачем обвинуваль­ного висновку у справі аж ніяк не впли­ває на ступінь його відповідальності за результати розслідування і передачу матеріалів провадження до суду.

У проекті (абзац 1 ч. 4 ст. 39) зазна­чено, що прокурорський нагляд за розслідуванням злочинів здійснюєть­ся у формі процесуального керів­ництва розслідуванням. Підґрунтям цієї ідеї є те, що при здійсненні нагля­ду прокурор наділений при цьому низ­кою владно-розпорядчих повнова­жень, яких він переважно не має при здійсненні нагляду за додержанням і застосуванням законів (колишнього загального нагляду) [5, 504].

Очевидно, у КПК потрібно дати визначення процесуального керів­ництва, та й взагалі роз´яснити значен­ня інших термінів. Відповідної статті у ньому, на відміну від чинного КПК України, немає.

У частині 4 ст. 39 проекту відсутні права прокурора скасовувати неза­конні й необґрунтовані постанови слідчого, повертати матеріали прова­дження для додаткового розслідуван­ня. І якщо надання такого права суду під час судового розгляду може бути і є предметом дискусій, то наявність такого права при здійсненні ним на­гляду за розслідуванням, очевидно, має бути визнано беззаперечним.

У законопроекті не передбачено та­кої процесуальної дії під час досудового провадження, як допит свідків, і її замінено на опитування (ст. 203) з не досить чітким юридичним змістом. Суперечить ч. 1 ст. 63 Конституції України положення ч. 6 цієї статті, відповідно до якої особа не несе відпо­відальності за відмову давати пояс­нення під час досудового проваджен­ня. Конституційна норма передбачає, що особа не несе відповідальності ли­ше за відмову від дачі пояснень сто­совно себе або своїх близьких родичів.

Не можна оминути спробу авторів проекту легалізувати у КПК укладен­ня угод між державним обвинувачем і обвинуваченим про визнання остан­нім своєї вини (ст. 399 проекту). До­сягнення будь-якої угоди завжди має елементи торгу між її учасниками.

Що може спонукати обвинувача звернутися до обвинуваченого безпо­середньо чи за посередництвом його захисника з пропозицією укласти угоду про визнання вини? Очевидно, передусім, невпевненість у міцності позиції обвинувачення. Що спонукає укласти угоду обвинуваченого? Побо­ювання погіршити своє становище у разі проведення повноцінного судово­го розгляду. Відповідно до ч. 5 зазначе­ної статті суд, перш ніж затвердити угоду, повинен впевнитись у тому, що визнання винуватості не було виму­шеним силою, погрозами або обіцян­ками. Щодо застосування сили і по­гроз — все зрозуміло. А от що розуміти під обіцянками? Адже без певних обі­цянок угода втрачає сенс. Які ж обіцян­ки бере на себе обвинувач? Очевидно, виключити якісь епізоди, пом´якшити кваліфікацію злочину і навіть пообіця­ти застосування покарання, яке задо­вольняє обвинуваченого.

Якщо сумнівів у правильності об­винувачення у прокурора немає, то немає і причин укладати якусь угоду. Якщо ж сумніви є, то він повинен або відмовитися від обвинувачення, або змінити його, керуючись при цьому положенням ч. З ст. 62 Конституції України про те, що «усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь».

У цьому разі це не угода, а ледве прихована форма тиску на обвинува­ченого, причому не виключено, що із корисливими намірами. Ні для кого не є секретом, що неофіційно такі угоди укладаються, особливо, щоб згодом виправдатися за тривалий строк необґрунтованого арешту. Можна тільки уявити, яка вакханалія порушень за­кону буде освячена легалізацією таких угод! А про корупційний потенціал та­кої практики годі й говорити. Тож кра­ще зупинитися і обмежитися нормою існуючої ст. 301і КПК України щодо можливості обмежити обсяг судового слідства допитом підсудного, який визнає свою вину.

У концептуальному плані й у КПК України, і в новому Законі України «Про прокуратуру» потрібно визначи­ти завдання прокурора, який бере участь у судовому розгляді кримінальних справ. При цьому потрібно врахо­вувати, що це стосується не лише під­тримання державного обвинувачення. Прокурор, який бере участь у всіх ви­дах судочинства, здійснює захист прав і свобод громадян та інтересів держа­ви, сприяючи при цьому суду в повно­му, всебічному й об´єктивному розгля­ді справ та постановлению судових рішень, що ґрунтуються на законі (ст. 34 Закону України «Про прокура­туру» [6, 8]. Маючи рівні процесуальні права з іншими учасниками кримі­нального процесу, прокурор водночас несе обов´язки, які не можна покласти на жодного з них.

До того ж прокурор далеко не завжди, беручи участь у кримінально­му судочинстві, підтримує державне обвинувачення. Це стосується вирі­шення судом питань, що виникають у процесі досудового провадження, у розгляді справ за апеляціями і каса­ціями, коли прокурор або ініціює пере­гляд справи з її наступним закриттям, чи висловлює відповідні міркування під час судового розгляду; або при роз­гляді судом справ щодо порядку вико­нання судових рішень. Саме у цих ви­падках завданням прокурора є не об­винувачення, а захист прав і свобод.

Слід зберегти у Законі про прокура­туру положення ст. 35 чинного Закону щодо права прокурора вступити в справу у будь-якій стадії кримінально­го процесу, якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інте­ресів держави і суспільства, і обов´язку своєчасно вжити передбачених зако­ном заходів до усунення порушень за­кону, хоч би від кого вони виходили.

У зв´язку з цим викликає запере­чення, що у статтях 443 і 458 законо­проекту відсутні вказівки щодо участі прокурора в апеляційному і касацій­ному розгляді, за винятком випадків, коли ним подано апеляцію чи касацію. Участь у розгляді представників від­повідно прокуратур обласного рівня і Генеральної прокуратури України, сприяє додержанню законності на цих стадіях судочинства.

У статті 315 доцільно відтворити положення ч. 2 ст. 260 чинного КПК України, відповідно до якої, «коли хто-небудь з учасників судового роз­гляду заперечує проти дій головуючо­го, які обмежують або порушують їх права, це заперечення заноситься до протоколу». Спроба відмовитися від цієї норми не відповідає сучасному рівню правової культури і юридичної етики частини українських суддів.

У статті 339 потрібно дати визна­чення перехресного допиту. Не можна погодитися з дозволом ставити допи­туваним навідні запитання.

Й останнє.

Автори проекту обрали англо-американську модель суду присяжних. Це помилковий підхід, який не відповідає сучасному рівню суспільної право­свідомості.

Та обставина, що присяжні вирішу­ватимуть у своєму вердикті тільки пи­тання факту, а професійний суддя на основі цього вердикту постановляти­ме вирок, дехто вважає перевагою за­значеної моделі [7, 149]. Думається, що, навпаки, у цьому її найсуттєвіший недолік. Важко уявити ситуацію, коли сімом пересічним громадянам (а саме таку кількість присяжних по справі пропонується закріпити у проекті) буде запропоновано визначити, чи здоровою є та чи інша особа, чи ні, а якщо хвора, то поставити їй діагноз. Але ж встановлення «юридичного діагнозу», тобто винуватості чи неви­нуватості особи — не менш складна і відповідальна справа, яка вимагає бо­дай елементарних знань у галузі пра­ва. Запобігти помилкам здатне спілку­вання професійного судді (суддів) із присяжними у нарадчій кімнаті, а не шляхом проголошення напутньої про­мови. Врешті-решт, рішення прийма­тиметься більшістю голосів, тобто цілком може статися, що думка при­сяжних, не згодних із професійним суддею, буде вирішальною. Тобто всі питання, що підлягають висвітленню в судовому рішенні, доцільно прийма­ти спільно. Аргументи і обвинувача, і захисників будуть більш адекватно сприйняті таким складом суду.

Саме таку модель суду присяжних (або представників народу під іншими назвами) сприйняли країни континен­тальної Європи, стандарти яких ми, на­чебто, збираємося сприйняти. Сприй­няли ж досвід Росії. Зрештою, і такий досвід може бути корисним, особливо коли треба врахувати його негативні аспекти, підрахувавши, скільки найбезглуздих рішень там було винесено саме судом присяжних. Чужих помилок слід уникати, а не відтворювати їх у власній практиці.

Отже, можна сподіватися, що ті, від кого залежатиме остаточне вирішення цього питання, передусім законодавці, приймуть зважене рішення, як і з усіх інших питань, пов´язаних із завершен­ням судової реформи в Україні.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.   Долежан В. В. Удосконалення Конституції України як передумова судової реформи // Право України. - 2007. - № 11. - С. 30-34.

2.   Вісник прокуратури. — 2001. — № 2. — С. 70—78.

3.   Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 53. — Ст. 793.

4.   Косюта М. В. Прокуратура України : навч. посіб. — Одеса, 2003. — 312 с.

5.   Кримінально-процесуальний кодекс України : наук.-практ. комент. / за заг. ред. В. Т. Маляренка, Ю. П. Аленіна. - X., 2008. - 944 с.

6.   Середа В. О. Проблеми підвищення ефективності діяльності прокурора з підтримання держав­ного обвинувачення в суді: автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.10 / Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. — X., 2006. — 19 с.

7.   Куйбіда Р. Р. Реформування правосуддя в Україні : стан і перспективи : моногр. — К., 2004. — 288 с.