Судова реформа та проблематика предмета змін

МАЛЯРЕНКО В.

Анотація. Автор статті подає власне бачення взаємозв´язку проблем судочинства та нор-мотворчої діяльності законодавця в Україні. Зокрема акцентується увага на зволіканні з реалізацією законодавчого закріплення конституційної норми щодо суду присяжних та можли­вих проблемах, пов´язаних із впровадженням цього інституту. Наводиться характеристика по­зитивних рис скасованого нині інституту перегляду судових рішень у порядку судового нагляду.

Ключові слова: судова реформа, суд присяжних, перегляд судових рішень, судовий нагляд.

Маляренко В. Т. Судебная реформа и проблематика предмета изменений Аннотация. Автор статьи дает собственное видение взаимосвязи проблем судопроизвод­ства и нормотворческой деятельности законодателя в Украине. В частности акцентируется внимание на промедлении с реализацией законодательного закрепления конституционной нормы относительно суда присяжных и возможных проблемах, связанных с внедрением этого института. Приводится характеристика положительных черт отмененного ныне института пере­смотра судебных решений в порядке судебного надзора.

Ключевые слова: судебная реформа, суд присяжных, пересмотр судебных решений, судеб­ный надзор.

Malyarenko V. Judicial reform and problems of the object of changes

Annotation. The author of the article gives own vision of intercommunication of problems of rule­making and normative-creation activity of legislator in Ukraine. In particular attention is accented on a delay with realization of the legislative fixing of constitutional norm in relation to a court oath and possible problems, related to introduction of this institute. Description over of positive lines of the institute of revision of court decisions abolished now is brought in order of judicial supervision.

Keywords: judicial reform, court of jurors, revision of court decisions, judicial supervision.

Досліджуйте, зважуйте, а потім приймайте рішення, у всякому разі по відношенню до судочин­ства законодавець має діяти так, як хо­че, щоб діяв хороший суддя під час розгляду справи. На жаль, слід визна­ти, що за той стан судочинства, який є сьогодні, вину значною мірою пови­нен взяти на себе і законодавець, бо він не завжди щодо судочинства діє продумано і виважено.

Проблеми судочинства в основно­му є наслідком дій законодавця, а та­кож відображають стан економіки та політики в державі.

Важко уявити бездоганне судочин­ство у державі з занедбаними еконо­мічною та соціальною сферами, з низькою мораллю та правосвідомістю населення та еліти.

Протягом багатьох десятиліть ук­раїнці з усією наполегливістю намага­лися довести, що «радянський суд найкращий у світі». Нині з такою ж наполегливістю фактично майже ті ж люди намагаються довести протилеж­не і безкінечно говорять про необ­хідність реформування судової систе­ми. На жаль, не знають, як її зробити кращою за ту, що була раніше. Звичай­но, зі зміною політичного, економічно­го та соціального ладу в державі має бути змінене і судочинство. Воно по­винно бути адекватним тим позитив­ним змінам, які відбулися в економіці політиці та соціальній сфері. Але ми бачимо, що становище в економіці та соціальній сфері не змінюється на кра­ще. Кожна галузь економіки та со­ціальна сфера для їх реанімації потре­бують значних капітальних вкладень. Влада з великими труднощами нама­гається віднайти кошти на найнеобхідніше. За таких обставин у судо­вій системі потрібно запроваджувати лише ті нововведення, без яких не­можливо обійтися, або які не потребу­ють великих державних коштів, але принесуть позитивний результат. На­самперед потрібно підправляти те, що запроваджено під впливом ейфорії перших років незалежності та сьогодні шкодить правосуддю.

У судовій системі з´явилися нові явища, які не були притаманні ра­дянській добі, зокрема, політизація суддів, а у зв´язку з цим їхній поділ на антагоністичні групи, намагання полі­тичних сил мати «своїх» суддів і будь-що захищати їх, але карати тих, хто орієнтується на іншу політичну силу. З´явились амбіційні уявлення про те, що «суд все може».

Розбалансоване законодавство і по­роджені у зв´язку з цим амбіції призве­ли до того, що в більшості судів немає легітимних керівників. Непродумані процесуальні норми та норми структурно-інстанційні призвели до того, що одні суди недовантажені, а інші — перевантажені. Наявне масове невико­нання судових рішень. Якщо за радян­ської доби тяганиною вважався нерозгляд справи протягом тижнів чи двох місяців, то нині справи розглядаються роками. Якщо за радянської доби за­конність судових рішень вважалася аксіомою, то сьогодні це майже друго­рядне питання. За радянських часів навіть у Верховному Суді республіки через кожні шість місяців усі судові рішення конкретного судді Верховно­го Суду вивчалися його колегами і не лише з точки зору права, а й з точки зору граматики, а потім обговорюва­лися на засіданні колегії, що спонука­ло суддю до надзвичайної добро­совісності, то сьогодні такі перевірки вважаються «посяганням на неза­лежність судді», у зв´язку з чим в окре­мих невеликих за змістом судових рішеннях можна знайти десятки, а то і сотні помилок, і не тільки граматич­них.

Поряд з цим суди знову опускають­ся до все більш пригніченого, занедба­ного стану. На порядку денному бага­тьох судів, так як і в 90-ті роки XX ст., постають питання за що придбати марки і конверти, де узяти кошти на «Укрпошту», як бути зі світлом та во­дою, хто помиє підлогу в суді за мізер­ну зарплату прибиральниці тощо. Тотальна бідність населення та відсут­ність закону про захист малозабезпе­чених створюють і для суду, і для його клієнтів величезні проблеми у плані захисту підсудних. Названі та багато неназваних проблем знижують якість відправлення правосуддя та його опе­ративність, підривають довіру насе­лення до судової системи, викликають масовий потік скарг до Президента держави, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, до Євро­пейського суду з прав людини та в інші національні та міжнародні струк­тури. Тобто є про що думати нинішній владі, яка бере на себе сміливість змінити становище в судах на краще.

На жаль, окремі рішення влади не адекватні тим проблемам, що існують в судах. Чого варте хоча б рішення про механічний розподіл справ. Ну хіба це найактуальніше питання для судів сьогодні? Хіба кошти треба вишукува­ти саме на це? Думка про те, що саме в такий спосіб можна зменшити вплив голови суду чи іншого працівника суду, який розподіляє справи, на суд­дю, — наївна. Наша людина завжди знайде спосіб, як обманути чи зламати машину. Все залежить від порядності голови суду. Порядний ніколи не буде тиснути на суддю, а непорядний — завжди знайде спосіб, як це зробити, незважаючи на те, може він дати спра­ву конкретному судді чи ні. На мою думку, це не зовсім продумане та зва­жене рішення, яке забере із бюджету колосальні кошти, але позитивно не вплине на законність та справед­ливість судових рішень. Узагалі треба знати, що судова діяльність творча, там безліч нюансів, які жодна машина врахувати не може.

При запровадженні певних змін у судочинстві насамперед треба перед­бачати, принесуть вони суспільству позитив чи негатив. Тобто перш ніж щось змінювати, треба ґрунтовно вив­чити всю проблематику предмета змін. На жаль, проблеми судової сис­теми України ніхто не досліджує. З цих питань в Україні немає не те що науково-дослідного інституту чи яко­гось центру, а навіть маленької групи людей, яка б вивчала проблематику судочинства хоча б на примітивному рівні.

Як відомо, в кожному правоохорон­ному відомстві є науково-дослідні інститути, центри, лабораторії тощо. Але нічого подібного немає в судовій системі. За таких обставин реформу­вати судову систему, не маючи елемен­тарно простих даних про психологію судді та про процеси, явища, тенденції, які існують у судочинстві, важко і не­безпечно.

Фактично ті чи інші пропозиції про реформування судової системи Украї­ни ґрунтуються на якомусь окремому негативному факті, який став відомим суспільству, або певних прикладах з інших країн світу чи висновках деяких науковців. Але цього явно недостат­ньо для реформування судової систе­ми держави. За такого реформування народжується щось таке, що або не приживається, або приносить ще біль­ші проблеми.

Найпоказовішим у цьому плані є конституційна норма про суд присяж­них. Ось уже 14 років існує вона в Конституції, але не реалізована. І на­вряд чи буде реалізованою, бо наро­джена без елементарних досліджень і обґрунтувань, без найпростіших роз­рахунків, у що це обійдеться державі, які наслідки і проблеми принесе. Вона народжена як популістська акція на підставі чиєїсь уяви про те, що в Аме­риці чи у Великій Британії з судом присяжних комфортно. Але якби це й було так, то треба знати, що, як казав Є. Гребінка у своїй знаменитій повісті «Чайковський», від «здорового бор­щу» козак лише гладшає, а коняка мо­же здохнути*.

Уже вісім років у Законі «Про судо­устрій України» існує норма про Апе­ляційний суд України. Але він не по­дає ознак життя, бо народжений мерт­вим без попереднього дослідження елементарних обставин його право­мірності та доцільності існування.

У 2002 р. у названому Законі був передбачений також Касаційний суд України, який не був сформований, а через кілька років Конституційний Суд визнав, що його існування супере­чить Конституції України, хоча було зрозуміло, що касаційна інстанція обов´язкова.

Сьогодні створюється той же ана­лог, але під іншою вивіскою — Вищий кримінальний та цивільний суд для розгляду кримінальних та цивільних справ у касаційному порядку з одно­часним віднесенням всіх цих справ по першій інстанції у підсудність судам районної ланки.

На жаль, можна навести і ряд ін­ших аналогічних прикладів діянь вла­ди щодо судочинства.

Що ж це за держава, яка спочатку передбачає в законі якийсь інститут влади, а потім думає, що з ним робити, чи мовчки роками його ігнорує, бо не знайде де взяти кошти на його функціонування, або усвідомлює, що він не вписується в певні правові рамки?

Без належного дослідження мож­ливих наслідків, які настануть, як ска­зав О. Толстой, «начитавшись видно Вальтер Скотта иль классицизмом за­ражен», тобто догматично, механічно сприймаючи досвід Західної Європи, не усвідомлюючи, що українцям мен­тально, поведінково до Європи ще ду­же далеко, в Україні був знищений перегляд судових рішень у порядку так званого судового нагляду. У ре­зультаті ми маємо замовні судові рішення, участь суддів у рейдерських атаках, доволі «вільне» поводження окремих суддів, зниження якості судо­вих рішень, корупцію в судах. Особ­ливість цього судового провадження полягала в тому, що під час перегляду судових рішень у порядку судового нагляду справа могла бути витребува­на в обласний або Верховний Суд тоді, коли рішення набрало законної сили. При цьому незалежно від наявності скарги чи протесту прокурора. Достат­ньо було виявити сумнівне рішення при перевірці організаційної діяль­ності суду, критиці його у ЗМІ, уза­гальненні судової практики тощо.

Суддя знав, що незаконне чи сум­нівне судове рішення не може залиши­тися непоміченим, що не сьогодні, так завтра президія обласного суду, судова колегія Верховного Суду чи Пленум Верховного Суду його скасують чи змінять, а він буде покараний. І тому вів себе більш виважено, обережно і добросовісно.

Важливо звернути увагу, що «гріх» у будь-якій судовій інстанції не міг бу­ти прихований, голова суду не міг про­штовхнути щось «своє», бо постанова президії обласного суду переглядала­ся в судовій колегії Верховного Суду, а ухвала судової колегії — на Пленумі Верховного Суду республіки при ко­легіальному прийнятті рішення. На­віть Пленум Верховного Суду рес­публіки не міг собі нічого дозволити, оскільки його постанови могли бути переглянуті на Пленумі Верховного Суду СРСР.

Тобто була система жорсткого судо­вого контролю за кожним судовим рішенням, яка забезпечувала законослухняність і належну поведінку судді.

У такий спосіб президія обласного суду забезпечувала також єдину за­конність на території області, а Пле­нум Верховного Суду — на території держави.

Ліквідувавши перегляд судових рішень у порядку судового нагляду і не запровадивши іншого механізму за­безпечення єдиної законності в дер­жаві та належної поведінки суддів, за­конодавець в Україні фактично випус­тив із пляшки джина на «вільне літан­ня і свавільне діяння».

Відпрацювавши в судовій системі майже 35 років, пройшовши усі її щаблі і дійшовши до її вершини, я як «Отче наш» знаю всі її позитивні та негативні сторони, всі її біди і пробле­ми, і тому можу стверджувати, що сьо­годнішні проблеми судових рішень в Україні в основному є наслідком ліквідації їх перегляду в порядку судо­вого нагляду. Пошуки компенсатора успіхом поки що не увінчуються, бо вимагають колосальних коштів, громіздких технічних та правових сис­тем, а найголовніше — нової високо­моральної людини.

Суддя майже повністю залежить від закону. Його дії та бездіяльність, рішення і поведінка взаємопов´язані з законом. Чим досконаліший закон, чим більше він враховує психологію судді, специфіку його життя і діяль­ності, чим менше для судді він перед­бачає, чим менше він залишає можли­востей для суддівського розсуду, чим чіткіший і жорсткіший процесуальний контроль за кожним судовим рішен­ням, тим якісніше й оперативніше бу­де діяти суддя. Якщо ж закон «як диш­ло», то «неча на зеркало пенять».