Персонал » 2007 » № 2

Якою була роль євреїв у післяреволюційній Росії? (початок)

Кожинов В.

Отже, питання, що віддавна викликає найгостріші суперечки і породжує різні, часом прямо протилежні, відповіді. Я ставлю перед собою завдання висвітлити його якомога більш об´єктивно, неупе-реджено і всебічно. При цьому необхідно попередити читачів, що відповіддю на це складне питання виявиться тільки весь розділ в його цілісності: зосередження уваги на якихось окремих його частинах і сторонах неминуче спричинить перекручування самої суті справи.

...Полярність відповідей на підняте питання є особливо очевидною в наш час: одні стверджують, що в жовтні 1917 року в Росії встановлюється чисто «єврейська влада», що більшовики того часу — це або євреї, або слухняні виконавці їхньої волі, а інші, навпаки, що більшовицька влада була ворожа євреям, що до влади в Жовтні прийшли люди, яких доречно навіть назвати «чорносотенцями»...

Так, впливовий на Заході автор, Дмитро Сегал (у 1970-х роках емігрував з Росії до Ізраїлю), опублікував 1987 року в паризькому альманасі «Минувшее» (випуски якого масовим тиражем перевидавалися в Москві) велику статтю, покликану, так би мовити, відкрити очі на факти, що доводять, мовляв, що Жовтневий переворот (на відміну від Лютневого) відразу ж призвів до жорстоких гонінь на євреїв. На початку статті її завдання чітко сформульовано: «...звернути увагу дослідників... на додаткові факти, що лише тепер починають збиратися в осмислену картину...» [1].

Зібрані в статті «факти» справді здатні справити сильне враження на непідготованого читача. Так, виявляється, уже 28 листопаду (11 грудня) 1917 року — тобто через місяць після більшовицького перевороту — один з найвизначніших меншовиків, А. Н. Потресов, заявив на сторінках газети «Грядущий день», що «йде просочування в більшовизм «чорносотенства» [2]. Трохи пізніше, 3 (16) грудня, В. В´югов публікує в популярній есерівській газеті «Воля народа» статтю, де йдеться вже не про «просочування», а про тотожність більшовизму і «чорносотенства»; стаття так і названа: «Чер-носотенцы»-большевики і большевики-«черносотенцы», і автор «розгадує» у ній «чорносотенну» політику Смольного», мешканці якого, за його словами, «орудують щосили... відновлюючи старий (тобто долютневий! — В.К.) лад» [3].

«Тій самій загальній темі розгулу «чорносотенної», охотноряд-ської стихії в революції, — веде мову далі Дмитро Сегал, — присвячують свої статті в газеті партії народної волі (тобто кадетської. — В. К.) «Наш век» у номері від 3 грудня 1917 року О. С. Ізгоєв («Путь реставрации») і Д. Філософов («Русский дух»)» (с. 141).

Далі, 17 січня 1918 року широко відомий тоді (зокрема, своєю надзвичайною мінливістю) літератор О. В. Амфітеатров ставить задачу «конкретизувати» образ більшовика-чорносотенця, і Дмитро Сегал так викладає зміст його статті, опублікованої в газеті «Петроградський голос» під назвою «Троцкий-великоросс»:

«Амфітеатров виступає зі спростуванням традиційно прийнятої тоді в деяких колах думки про те, що Троцький є чужий Росії, про те, що він — «інородець». Навпаки, говорить автор... біда саме в тім, що Троцький занадто добре засвоїв типові риси великороса, причому великороса-шовініста» (с. 174).

Зрештою, Дмитро Сегал начебто демонструє пізніші «плоди» діяльності Троцького й інших мешканців Смольного, цитуючи опублікований 14 червня 1918 року (тобто через вісім місяців після Жовтня) у ліберальній газеті «Молва» нарис С. Аратовського з циклу «Белые ночи и черные дни». Нарисовець розповідає, як «збираються строкатими юрбами голодні люди на Знаменській площі:

—       Помитингувати, трошки, чи що ?...

Проти усіх протестують, але на «жидах» усі згоджуються, як один. І не тільки вільні громадяни, а й черво-ногвардійці охоче потакують їм.

—       Звичайно, жиди багато псують. Вони соціалізмові шкодять, адже в банках — жиди, у газетах — жиди... А за справжньої комуни — насамперед, звичайно, усіх жидів потопити...» (с. 188).

В останньому тексті є, щоправда, деталь, що явно суперечить «концепції», що намагається обґрунтувати Дмитро Сегал: нарисовець зазначає, що червоногвар-дійці тільки «потакують». Але ж, здавалися б, саме червоногвардійці, натхненні «чорносотенною політикою Смольного», мали б виступати як ініціатори боротьби з «жидами», які шкодять соціалізмові...

Неминуче виникає подив і з приводу цих цитат з антибільшовицьких газет кінця 1917-го — початку 1918 року: адже в тому самому Смольному (звідки ширилася «чорносотенна політика») засідав тоді всевладний ЦК РКП(б), майже третину членів якого становили євреї Г. Є. Зинов´єв, Л. Б. Камєнєв, Я. М. Свердлов, Г. Я. Сокольников, Л. Д. Троцький, М. С. Урицький. Ще більш «єврейським» був верховний, з формального погляду, орган влади — Президія Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету Рад (ВЦВК), обраний 26 жовтня 1917 року: із шести його більшовицьких членів четверо були євреї — В. Володарський, Камєнєв, Свердлов і Ю. М. Стєклов, чиє справжнє прізвище — Нахамкіс (крім них, у Президію були обрані ще двоє більшовиків — поляк Дзержинський і латиш Стучка; росіян там не було взагалі).

Але Дмитро Сегал на останній сторінці своєї статті прагне, так би мовити, розвіяти це здивування. Він цитує газету «Вечерний час» від 27 листопаду (10 грудня) 1917 року, що опублікувала виклад промови помітного єврейського діяча М. С. Шварцмана на «мітингу сіоністів», що відбувся напередодні в Петрограді:

«...»
Ми хочемо, аби за тих відщепенців єврейства, що зараз відіграють огидну роль насильників, відповідав не весь єврейський народ, а щоб такі насильники були відповідальні за свої злочини перед усім народом (мається на увазі єврейський народ. — В. К.)...» «Оратор не називав імен (коментує газета. — В. К.), але уважна аудиторія впізнала в цій репліці пп. Нахамки-сів, Бронштейнів та ін.» (с. 194. Бронштейн — справжнє прізвище Троцького).

Багато хто напевно сприймуть сьогодні цю заяву сіоніста М. С. Шварцмана як «гарну міну за поганої гри», бо поширеним є уявлення, згідно з яким сіоністи — це і є, так би мовити, найбільш «небезпечна» для Росії частина євреїв, і Троцького та інших більшовицьких вождів єврейського походження усюди зараховують саме в «сіоністи», нерідко навіть протиставляючи їх іншим, не перейнятим сіоністською ідеологією євреям, що, мовляв, не завдавали настільки великої шкоди Росії.

Але таке уявлення зумовлене, на жаль, елементарним незнанням історичних фактів. Ту т неможливо обговорювати питання про сіонізм взагалі й особливо про його сучасне, сьогоднішнє значення і роль у світі. Якщо ж говорити про місце сіонізму в революційній Росії, про діяльність російських сіоністів у 1900–1920-х роках, немає жодних підстав засумніватися в щирості наведених тут висловлень М. С. Шварцмана.

Я не раз звертався до суджень найвизначнішого російського сіоніста Володимира (Зеєва) Жаботинсько-го, який категорично виступав проти участі євреїв у Російській революції, заклинаючи своїх одноплемінників зайнятися власними національними проблемами, а не «грати на чужому весіллі».

Глибоке й точне розуміння суті справи втілено в роботі видатного мислителя Л. П. Карсавіна «Россия и евреи» (1927), де він розмежовує 1) «релігійно-національне єврейство», 2) «євреїв, зовсім асимільованих тією чи иншою национальною культурою» (у Росії, природно, насамперед російською культурою) і 3) «єв-реїв-інтернаціоналістів», що «уже не євреї, але ще і не «неєвреї»; саме їхня діяльність неминуче набуває характер «нігілістичної руйнівності». «Цей тип, — робить висновок Л. П. Карсавін, — є ворогом усякої національної органічної культури (у тому числі й єврейської)», і він — «наш вічний ворог» [4].

Сіоніст М. С. Шварцман визначив євреїв, що виявилися при влади в жовтні 1917 року, як таких, що грають «огидну» роль «відщепенців» і «злочинців». Можуть заперечити, що гоніння на сіоністів з боку більшовицької влади і пізніше були помітно і набагато менш послідовними і жорстокими, аніж гоніння на мешканців Росії, які мислили національно. Це справді так, і були, мабуть, дві причини для «м´як-шого» ставлення влади до єврейських «націоналістів». По-перше, протистояння влади і порівняно нечисленних (у співвідношенні з росіянами) національно орієнтованих євреїв не становило грізної небезпеки для більшовиків, а по-друге, давалася взнаки, звичайно, єдність походження, племінна солідарність. Ось характерний факт. У 1920 році група діячів єврейської культури на чолі з найбільшим поетом X. Н. Бяліком вирішила емігрувати з Радянської Росії. І клопотатися про дозвіл на від´їзд береться єврей-меншовик І. Л. Соколовський — рідний брат першої дружини Троцького, який замолоду дружив зі своїм згодом настільки знаменитим зятем. Однак, радячись з людьми, що були інформовані про пореволюційну діяльність Троцького, Соколов-ський «довідався безліч фактів про жорстокість Троцького», про те, що він «ніс відповідальність за терор і страти НК», і відмовився від свого наміру зустрітися з колишнім зятем. Але далі справі все-таки допоміг інший єврей-більшовик, який раніше був національно мислячим і, навіть ставши згодом більшовиком, й далі найвищою мірою цінував поезію сіоніста Бяліка. Зрештою, поет благополучно емігрував разом із усією своєю групою [5].

У цій історії проглядається багатозначність проблеми. Якщо ж говорити про хід подій у найзагальнішому плані, не можна не визнати, що російські сіоністи після революції або емігрували, або, залишаючись під владою більшовиків, ризикували піддатися репресіям, що й осягло багатьох з них у 1920–1930-х роках.

Як уже сказано, йдеться тут не про сіонізм узагалі і не про його діяльність упродовж нашого століття, а тільки про долю сіоністів у Росії в перші пореволюцій-ні роки. Незважаючи на те, що єврейська племінна солідарність полегшувала цю долю, зовсім помилково все-таки «поєднувати» сіоністів і євреїв-більшовиків (і тим більше ототожнювати їх!), хоча подібна тенденція, на жаль, дуже широко поширена сьогодні.

Так що Дмитро Сегал тією чи іншою мірою справедливо розмежовує національне єврейство і більшовицьких вождів-євреїв, — «відщепенців», що боролися проти «національного» узагалі. Але в той же час навряд чи ґрунтовною є його спроба розгледіти в більшовицькій владі щось «чорносотенне». Він, до речі, наводить у своїй статті аж ніяк не реальні факти (як він обіцяв на початку), що підтверджують його думку, а чисто суб´єктивні, думки представників різних політичних партій, які були тоді в гострому конфлікті з більшовиками, що захопили владу. У цитованих ним антибільшовицьких статтях використано досить нехитрий прийом ідеологічної боротьби: оскільки до 1917 року в суспільну свідомість було упроваджено вкрай негативне уявлення про «чорносотенців», зближення чи пряме ототожнення з ними більшовиків покликане було цілком дискредитувати останніх.

«Чорносотенців» зовсім неправдиво зображували якимись жахливими насильниками, що «залили Росію морем крові», хоча насправді цим займалися їхні непримиренні вороги — «червоносотенці», і більшовики зокрема (згадаймо хоча б кривавого «експропріатора» Петросяна-Камо). Захопившись своєю «концепцією», Д. Сегал наводить зовсім вже сміховинне «звинувачення» есера В. Вьюгова, який стверджував у грудні 1917 року, що більшовики, мовляв «відновлюють старий лад», — тобто російську монархію...

Повторю ще раз, що більшовики (у тому числі і єврейського походження) справді були далекі або навіть ворожі сіонізмові і узагалі власне національним устремлінням євреїв, але оголошення Троцького «велико-росом-шовіністом» у повному розумінні слова є безглуздим, і Дмитро Сегал, серйозно посилаючись на подібне «одкровення», по суті, ставить себе в смішне становище (нижче ще буде докладно сказано про сутність «позиції» Троцького).

Однак не слід думати, що цитована стаття Д. Сегала — якийсь рідкісний курйоз. Досить активний московський публіцист Владлен Сіроткін стверджує (про що вже йшлося) приблизно те ж саме. Говорячи про боротьбу проти антисемітизму на початку XX століття, коли, зокрема, на чолі захисників євреїв у Франції був Емиль Золя, а в Росії — Володимир Короленко, він так робить висновок:

«На щастя, прихильників Е. Золя у Франції виявилося більше, ніж у Росії прихильників В. Короленка, і антисеміти там зазнали нищівної поразки... У Росії, на жаль, усе було інакше». Бо, мовляв, борці з антисемітизмом у Росії «становили меншість», хоча і «в Совде-пії (так вчорашній ортодоксальний комуніст Сіроткін іменує нині Радянську Росію. — В. К), і в еміграції вони й далі боролися проти антисемітизму». Далі Владлен Сіроткін посилається як «доказ» на промову, що пролунала на VIII з´їзді більшовицької партії (у березні

1919 року): «Зинов´єв. В Україні, в одному місті, «другого дня після того, як... Ради узяли владу від петлюрівців, у Раді протягом чотирьох з половиною годин... обговорювалося питання: бити чи не бити «жидів». І більшістю голосів вирішили, що краще поки що (!) не бити. Докладно обговорювали питання про те, допускати або не допускати євреїв на відповідальні посади в Ради, і більшістю вирішили, що бувають і з євреїв пристойні люди». До речі, — додає до цієї цитати Сі-роткін, — цікавими є мотиви, за якими один із «най-пристойніших тоді людей»... Лев Троцький волів відмовитися від посади першого заступника голови Рад-наркому, що йому в 1922 році запропонував сам Володимир Ілліч. Ось як Троцький... згадував цей цікавий і досить знаменний епізод: «Я заперечував і серед інших доказів висунув національний момент: чи варто, мовляв, давати в руки ворогів таку додаткову зброю, як моє єврейство?» [6]

Отже, згідно з твором Владлена Сіроткіна, до 1917 року «антисеміти» у Росії нібито панували, і якимось їхнім відважним супротивникам, які проте не мали великої сили, у «Совдепії» довелося «далі боротися» з ними. Щоб обґрунтувати це своє твердження, «професор» наводить виразно «хохмацькі» фрази з промови Зинов´єва, що повідало, що десь в українській глушині є, якщо скористатися пізнішим знущальним визначенням Іллі Ільфа, «край неляканих ідіотів» (Ільф вів далі: «Сам час полякати»), які зайняті обговоренням питання про те, чи варто допускати євреїв у місцеву Раду, навіть не підозрюючи, що у верховному органі Рад, Президії ВЦВК, після Жовтня із шести більшовиків четверо були євреї! Не кажучи вже про те, що ці українські антисеміти усе-таки вирішили питання на користь євреїв, — хоча тільки «пристойних», тобто, відповідно до наведеної думки Сіроткіна, таких, як Троцкий...

* * *

Фігура Троцького має, по суті, центральне значення для розуміння обговорюваного питання — і за тією винятково важливою роллю, що він відігравав у перші пореволюційні роки (його тодішнє місце в більшовицькій ієрархії — відразу ж за Леніним і Свердловим, до того ж останній помер уже на початку 1919 року), і через те, що він був, безсумнівно, «розумнішим» від багатьох інших більшовицьких «вождів».

Однак, перш ніж зосередитися на цій фігурі, слід повернутися до цитованої вище промови сіоніста М. С. Шварцмана, який назвав більшовиків-євреїв «відщепенцями» і що заявив, що єврейський народ не несе за них відповідальності, — навпаки, вони самі несуть відповідальність перед цим народом за свої «злочини».

Як уже сказано, Троцький й інші «вожді» дійсно були «відщепенцями» єврейства — хоча нині багато хто прагне побачити в них ледь не сіоністів. У 1923 році група помітних єврейських діячів, які емігрували з більшовицької Росії, видала в Берліні збірник статей «Россия и евреи», що досить переконливо продемонстрував їхнє неприйняття більшовизму і приналежних до нього євреїв (див. про цей збірник змістовну статтю Олександра Казінцева в листопадовому номері «Нашего современника» за 1990 рік).

Але в той же час без особливо складного роздуму можна зрозуміти, що сіоніст М. С. Шварцман — хай сам він навіть і не усвідомлював це виразно — усе-таки вважав Троцького й інших євреями (хоч і «відщепенцями»): адже, заперечуючи відповідальність за них єврейського народу, він разом з тим покладав на них відповідальність саме перед цим народом!

І сам Троцький (як і інші діячі його типу) мав цілком очевидне почуття відповідальності перед своїми одноплемінниками — хоча він і стверджував (ці його слова вже цитувалися), що «національний момент» не відігравав у його житті «майже ніякої ролі» і інтернаціоналізм «усотався» у саму його «плоть і кров». Що все було інакше, зрозуміло хоча б з недавньої статті палкого сучасного апологета Троцького В. З. Роговіна, який наводить цілу низку висловлювань свого кумира, що недвозначно свідчать про доволі небайдуже ставлення до долі одноплемінників. Так, Троцький обурювався навіть тоді, коли «під час судових процесів хабарників та інших негідників» висувалися «єврейські імена на перший план» [7]. Немає жодного сумніву, що Троць-кому навіть не могло б спасти на думку гніваться тоді, коли «на першому плані» виявлялися «негідники» з якими-небудь іншими національними іменами...

Описане В. З. Роговіним обурення Троцького датовано 1925 роком. Раніше, під час Громадянської війни, коли Троцький був усевладним «головреввійськради», він не просто «обурювався». Відомо, що в козацтві до початку XX століття так чи інакше збереглася давня «традиція» (зрозуміло, варварська) грабування селищ, що траплялися на його бойовому шляху. У 1920 році під час боїв з «білополяками» козаки, які перебували в складі червоних кінних армій, часом грабували єврейські містечка. І учасник походу на Польщу Ісаак Бабель свідчив, що як наслідок «300 козаків, найбільш активних учасників погромів, було за розпорядженням Троцького розстріляно» [8]. У «Конармии» сам Бабель не раз згадував, що козацька «вольниця» подеколи поводилася по-варварськи з будь-яким населенням; але немає ніяких відомостей, що Троцький вживав настільки нещадних, «надзвичайних» заходів заради відплати за образу яких-небудь інших людей, окрім євреїв...

Ту т доречно було б зачепити проблему, що її більш розгорнуто буде висвітлено далі. Той факт, що Троць-кий (і, звичайно, інші більшовики єврейського походження) по-різному ставився до своїх одноплемінників і, з іншого боку, до іншого населення Росії, викликає сьогодні в багатьох російських людей крайнє обурення. Але така — чисто емоційна — реакція навряд чи є якоюсь мірою обґрунтована і справедлива. Адже ті, хто беззастережно засуджуює єврейську солідарність в умовах жорстокої революційної епохи, разом з тим готові захоплюватися проявами російської солідарності, що — нехай і набагато рідше (тому що росіяни ніколи не мали тієї згуртованість, що властива євреям, які розсіялися по світу,) — усе-таки траплялися того часу (їх описано, наприклад, у цілій низці емігрантських мемуарів). І не годиться, погодьтеся, зовсім по-різному оцінювати єврейську і російську солідарність...

Однак головне навіть і не в цьому. Не потрібно довгих роздумів, щоби дійти висновку, що набагато більш обґрунтоване і набагато більш справедливе обурення мають викликати більшовицькі діячі російського (а не єврейського) походження, які нещадно розправлялися з російським населенням!

Вище йшлося про надзвичайну жорстокість колишніх російських офіцерів Тухачевського, Какуріна й Ан-тонова-Овсієнка на Тамбовщині. Слід згадати і про З. І. Сирцова, який очолював у 1918–1920 роках Донське бюро РКП(б) і безпосередньо керував політикою, що мала за мету цілковите знищення козацтва (пізніше, під час колективізації, він за свої «заслуги» став — хоч і ненадовго — кандидатом у члени Політбюро ЦК і головою Раднаркому РСФРР). І, як не сумно, подібних фактів можна навести безліч...

Можуть заперечити, що над Сирцовим стояв секретар ЦК Свердлов, а Тухачевський й інші підкорялися голові Реввійськради Троцькому. Однак це зовсім не знімає з них відповідальності за вчинене — особливо, якщо враховувати, що адже були і тоді в Червоній армії високопосадовці, які самовіддано, незважаючи на смертельну небезпеку, виступали проти масового терору стосовно російського народу — хоча б широко відомий нині воєначальник Ф. К. Миронов.

До нього й інших російських людей такої ж долі ми ще повернемося. Поки ж я закликаю читачів спокійно і тверезо поміркувати над поставленою проблемою. Певна річ, гнівне обурення тим, що якісь «чужинці» нещадно поводяться на російській землі, природно виникає в душах людей. І все ж переборімо в собі цю (повторюю, цілком природну) емоційну реакцію, оскільки емоції взагалі навряд чи сприяють щирому розумінню реальності історії. І якщо надзвичайно важко, ба навіть неможливо відмежуватися від емоцій, говорячи про сучасні, сьогоднішні явища, то під час осмислення подій восьмидесятилітньої давнини цього все--таки можна навчитися.

Оскільки більшовики-євреї були «чужинцями» у російському житті, їхню відповідальність і їхню провину слід визнати, безумовно, менш тяжкими, ніж відповідальність і провина тих російських людей, які діяли пліч-о-пліч з ними. А в зв´язку з цим слід з усією певністю сказати, що серед євреїв-більшовиків було дуже мало таких, що до 1917 року більш-менш глибоко прилучилися до російської культури й побуту. Ті євреї, що ставали більшовиками, починали своє життя, зазвичай, у власне єврейському середовищі, де все російське сприймалося як далеке або навіть прямо вороже, а також як щось апріорі «другосортне» або взагалі «примітивне» (приклади ще буде наведено).

Тим часом євреї, так чи інакше прилучені з раннього років до російської культури, зазвичай, не перетворювалися на більшовиків — у чому неважко переконатися, звернувшись до біографій письменників, філософів, науковців єврейського походження, які виступили в кінці XIX — початку XX століття. Після 1917 року вони або емігрували (як відомий письменник Марк Алда-нов-Ландау), або були вислані (філософ С. Л. Франк), або опинилися в дедалі більшому конфлікті з владою (поет О. Е. Мандельштам), або, зрештою, трималися осторонь від влади (критик і мистецтвознавець О. Л. Во-линський-Флексер); перелік цей можна, звичайно, значно розширити.

Для розуміння доль російських євреїв у революційну епоху найвищою мірою доцільним буде ознайомитися з одним воістину унікальним людським документом — багатої на найвиразніші деталі «Автобиографии» визначного філолога М. С. Альтмана (1896–1986), написаної наприкінці 1970-х років. Унікальність цього документа в тім, що його автор надзвичайно щиро розповів про свої вчинки, думки і почуття; іншого подібного взірця щирості я просто не знаю.

Перш ніж цитувати розповідь М. С. Альтмана, необхідно пояснити, що, почавши свій життєвий шлях як далека і навіть ворожа усьому російському людина, яка закономірно приєдналася до більшовиків, Мойсей Семенович з кінця 1921 року пережив глибокий переворот, причому вирішальну роль відіграло його тісне спілкування з двома дуже різними, але — кожен по-своєму — чудовими представниками російської культури — В´ячеславом Івановим і Веліміром Хлебніко-вим. М. С. Альтману було на той час двадцять чотири роки, він прожив потім на рідкістть довге життя, у якому були й успіхи, і тяжкі злигодні (так, у 1942–1944 роки він за безпідставним обвинуваченням перебував у ГУЛАГу). Визначний філолог, він опублікував у 1920–1970-ті роки близько сотні робіт, головне місце серед яких займають дослідження життя слова у творчості Гомера і — такий був його діапазон — Достоєв-ського (ці роботи М. С. Альтмана цінував М. М. Бахтин) [9]. Свого роду «підсумок» його шляху набув виразного втілення в такому епізоді.

У 1970 році М. С. Альтман побував у США, зокрема, для того щоби побачити свого двоюрідного брата Давида Аронсона, з яким він дружив в отрочні роки; потім брат — ще до 1917 року — емігрував до США і зробив там блискучу духовну кар´єру: до 1970 року він очолював єврейську релігійну громаду Лос-Анджелеса, що нараховує 500 тисяч (!) осіб, і одна з вулиць цього знаменитого міста була названа його ім´ям уже тоді, за його життя (це характерно для єврейських звичаїв, упроваджених після 1917 року й у Росії). Однак дружба з двоюрідним братом не змогла відновитися, тому що той зажадав від Мойсея Семеновича не користуватися російською мовою (хоча вільно володів нею з дитинства), а або єврейською, або англійською. Як зазначив М. С. Альтман, на тім його відносини з братом і «скінчилися».

Але звернімося до його розповіді про початок життєвого шляху. Він народився в містечку Улла Вітебської губернії й одержав, так би мовити, повноцінне єврейське виховання. Про «основи» цього виховання він говорить, наприклад, таке:

«Узагалі росіяни в євреїв не вважалися «людьми». Російських хлопчиків і дівчин прозивали «шейгец» і «шикса», тобто «поганню»... Для росіян була навіть особлива номенклатура: він не їв, а жер, не пив, а впивався, не спав, а дрихнув, навіть не вмирав, а здихав. У росіянина, звичайно, не було й душі, душа була тільки в єврея... Уже будучи (у першому класі) у гімназії (раніше він учився в іудейському хедері. — В. К.), я сказав (своєму батькові. — В. К.), що в прочитаному мною оповіданні капітан помер, але ж капітан не був євреєм, тож треба було написати «здох», а не «помер». Але батько обережно мене застеріг, щоб я з такими виправленнями в гімназії не виступав... Христа бабуся називала не інакше як «мамзер» — незаконнонароджений, — розповідав ще М. С. Альтман. — А коли якось на вулицях Улли була хресна хода й носили хрести й ікони, бабуся спішно накрила мене хусткою: «щоб твої світлі очі не бачили цього неподобства». А всі книжки з розповідями про Богородицю, матері Христа, вона називала зневажливо «матери патери»... [10]» (слід зазначити, що «патери» — це, цілком ймовірно, неточно передане талмудична образа Христа, чиїм батьком нібито був якийсь Пандира-Пантера: Христа, як відомо, іменували Син Діви, а «діва» по-гречески — «парфе-нос-партенос», з чого виник цей самий талмудичний «син Пантери»).

Такі були основи духу юного Мойсея, і цілком закономірно, що він із захватом зустрів Жовтень. На той час він учився на медичному факультеті Київського університету, куди надійшов у 1915 році. Влада більшовиків установилася в Україні після тривалої війни з петлюрівцями:

«Я передбачив перемогу більшовиків, — згадував М. С. Альтман, — і ще до закінчення їхньої війни випустив газетний листок, де це населенню передвіщав. «Ми прийшли!» — писав я в цьому листку. І от коли більшовики перемогли, вони, прочитавши листок, здивувалися і... призначили мене редактором вже офіційної газети... Я фанатично увірував у Леніна і «світову революцію», ходив вулицями з таким революційним виразом на обличчі, що мирні подорожні не наважувалися ходити зі мною поруч... Писав я в «своїй» газеті статті довжелезні і пререволюційні... У місті на мене дивилися з певним острахом... А гроші в мене завелися: я за кожну свою статтю одержував за кількістю рядків, а рядків у них було багато (більше, ніж зазвичай й газетних статтях). І я, по виході до друку, ревне перераховував кількість рядків».

Але молодий революційний діяч не тільки писав. «Якось мені повідомили, — згадував він, — що в селі... вимагають у євреїв гроші нібито для держави. Я зважився в цю справу втрутитися... Мені з Чека видали загін, і я з ним поїхав у село...» (с. 219–221).

Далі йде йде докладна розповідь про зіткнення в селі зі своєрідною махновською вольницею. Зокрема, сільський ватажок на ймення Люта так поставився до Альтмана, що заявився до села:

«— Різні, — почав він, — існують більшовики: є такі, котрі проти капіталу, і є такі, що за капітал. От ми з вами проти капіталу, а той, хто приїхав, приїхав за капітал. Хто з вас бажає що сказати? — запитав він і при цьому взяв пістолет у руки» і т. д. (с. 221). Унаслідок цього Мойсея Семеновича ледве не убили, але зрештою командир загону НК врятував його. Зрозуміло, на вільнодумство селянських ватажків можна було відповісти з кулеметів (що суцільно і поруч робилося), але М. С. Альтман дійшов такого висновку: «важко євреєві зносити російську революцію», і припинив спроби «керувати» нею (с. 222). Щоправда, від революції узагалі він поки не відмовився й у червні 1920 року відправився здійснювати її в Ірану, де нібито почалося тоді «комуністичне» повстання з центром у прикаспійському місті Ензелі (нині — Пехлеві), на «допомогу» якому було відправлено загін Червоної армії.

«Я, — згадував М. С. Альтман, — в Ензелі став видавати газету... Виходила «моя» газета зі складеними мною аншлагами на кшталт: «Шах і мат дамо ми шаху. З кожним днем він ближчий є до краху...» Персияни... відзначалися крайньою (але тільки на словах) увічливістю. Так, коли ми вперше прибули до Ензелі, усі перси, які стояли на вулицях, постукували себе руками по грудям і бурмотали: «Болшевик, болшевик», тобто зазначали, що вони всі прихильники більшовиків і раді їх приходові... коли ми місяців за три залишили Ензелі, ці ж самі «прихильники» стріляли в нас із усіх вікон» (с. 224–225).

Після цього М. С. Альтман, на відміну від багатьох своїх одноплемінників, які брали участь у революційній діяльності, цілком припинив її і, по суті, початків життя заново, вступивши (будучи вже, як говориться, людиною зрілою) на перший курс філологічного факультету Бакинського університету, де викладав тоді В´ячеслав Іванов.

У передмові до альтманівської «Автобіографії» її публікатори зовсім справедливо підкреслили, що вона «заповнює важливий пробіл у вітчизняній мемуаристиці — вона дозволяє по-новому поглянути на духовне життя і релігійний уклад єврейських містечок, вихідці з яких, маючи здебільшого настільки ж ортодоксальне виховання, як і М. С. Альтман, відіграли згодом значну (вірніше, величезну. — В. К.) роль в історії Радянської держави і його культури» (с. 206).

Унікальна чесність розповіді недвозначно підтверджує, що М. С. Альтман справді зміг причаститися до російської культури (про це саме яскраво свідчить його розрив, що стався вже в похилі роки з високопоставленим братом, який зневажав російську мову).

Але шлях М. С. Альтмана, на жаль, не був «типовим». Ті, хто одержував таке саме виховання, а потім пов´язував свою долю з більшовизмом, найчастіше залишалися чужими російському буттю і культурі. Варто навести досить виразний приклад. Того ж таки 1896 року, коли з´явився на світ М. С. Альтман, і в тій самій Білорусії народився Я. А. Епштейн, відомий під псевдонімом Яковлєв (до речі, народилися вони майже водночас: перший 4 червня, другий — 6-го), який став згодом одним із найвизначніших більшовиків. Життя Епштейна почалася в Гродно, що був такою самою — хоча і набагато більшою — єврейською обителлю, як і альтманівська Улла (у 1897 році в Гродно з 49,9 тис. мешканців 29,7 тис. були євреї, а в Уллі з 2,5 тис. — 1,6 тис. — тобто і там, і тут більш 60 відсотків). Епш-тейн закінчив реальне училище і вступив до Петроградського політехнічного інституту, що його потім полишив заради революційної діяльності. Як і М. С. Альтман, він після 1917 року боровся за установлення влади більшовиків на Україні, зіткнувся з опором, змушений був у 1919 році навіть втікати до Центральної Росії, але це його аж ніяк не похитнуло. Як сказано в його біографії, опублікованій в 1927 році, «починаючи з 1921 р. працює переважно над сільськими питаннями» [11]. Зокрема, з цієї причини він у 1929 році, з початком колективізації, став наркомом сільського господарства СРСР і головою Всесоюзної ради сільськогосподарських колективів СРСР («Колгосп-центр») і — з 1930-го — членом ЦК ВКП(б), а з 1934 року керував сільськогосподарським відділом ЦК.

І ось, здавалося б, дрібний, але за своєю суттю дуже багатозначний факт. У своїх відомих мемуарах М. С. Хрущов розповів, як у 1937 році на Московській партійній конференції «виступив Яків Аркадійович Яковлєв, який завідував сільгоспвідділом ЦК партії, і розкритикував мене. Утім, його критика була досить оригінальною: він лаяв мене за те, що мене в Московській партор-ганізації усі називають Микитою Сергійовичем. Я теж виступив і у відповідь роз´яснив, що це мої ім´я й по батькові, так що називають правильно. Тим самим начебто натякнув, що сам бо він не Яковлєв, а Епштейн». Явно заради того, щоб уникнути звинувачень в антисемітизмі, Хрущев одразу додав: «А після засідання до мене підійшов Мехліс... і з обурюванням заговорив про виступ Яковлева. Мехлис був єврей, знав стародавні традиції свого народу (очевидно, мається на увазі єврейська «традиція», що не передбачає вживання імені співрозмовника разом з по батькові, як це прийнято в російському побуті. — В. К.) і повідомив мені: «Яковлєв — єврей, тому і не розуміє, що у росіян прийнято... називати одне одного по імені і по батькові» [12].

Може здивувати, що Хрущов через три десятки років чітко пам´ятав і визнав за необхідне докладно описати цей випадок, який начебто не має істотного значення. Однак випадок справді вражає! У будь-якому російському селі будь-якого шановного селянина називали по імені, по батькові, а тим часом Яковлєв, який уже півтора десятка років «керував» російським селом, не знав цього й звинуватив Хрущова в насадженні якогось низькопоклонства або навіть «буржуазно-феодальних» звичаїв! Воістину разюча відчуженість від життя, який Яків Аркадійович заправляв!.. Словом, «курйоз» цей виявляє дуже істотну «особливість» тодішніх володарів.

* * *

Отже, для євреїв-більшовиків була характерна споконвічна відчуженість від російського життя, і це, цілком зрозуміло, не могло не позначитися на їхньому ставленні — зокрема власне «практичному» — до російського буття і свідомості. І природно пригадуються лермонтовські рядки:

Смеясь, он дерзко презирал Земли чужой язык и нравы; Не мог щадить он нашей славы: Не мог понять в сей миг кровавый, На что он руку поднимал!..

Як переконує вивчення історії, у періоди «смути» закономірною ба навіть неминучою є поява на політичній авансцені будь-якої країни «чужинців»; надзвичайно гостре, навіть нерозв´язне зіткнення різних сил усередині нації начебто настійно вимагає «чужого» втручання. І прокльони на адресу чужинців, які нічого не щадили, цілком природні, але такі прокльони аж ніяк не наближають нас до розуміння ходу історії. Утім, цю нелегку тему буде докладно висвітлено далі; зараз слід спинитися на іншому питанні.

З´ясовуючи роль євреїв у більшовизмі часто стверджують, що їх було все-таки доволі небагато і вони, мовляв, не могли такою великою мірою визначати життя країни. Скажімо, американський «русознавець» Уолтер Лакер, навіть визнавши, що «євреї становили високий відсоток більшовицького керівництва», відразу намагається посіяти сумнів щодо цього факту: «Однак з п´ятнадцяти членів першого Радянського уряду тринадцять були росіяни, один грузин і один єврей» [13]. Це дійсно так (хоча для точності зазначу, що нарком продовольства в першому уряді І. А. Теодоро-вич — не росіянин, а поляк, до того ж, який виріс, згідно з його власною розповіддю, у націоналістично й ан-тиросійськи налаштованій родині). Однак уряд мав тоді в ієрархії влади в буквальному сенсі слова третьорядне значення (так, навіть у довідкових відомостях про владу спочатку згадувався ЦК із його Політбюро, потім ВЦВК Рад і лише на третьому місці — Раднар-ком).

Важливим є й той факт, що в Тимчасовому уряді, що передував Радянському, з 29 осіб, які були на посадах міністрів, 28 були росіяни, 1 — грузин (меншовик І. Г. Церетелі) і жодного єврея, — хоча на чолі тих партій, чиї представники ставали тоді міністрами, євреїв було чимало. Але, наприклад, один з головних есерівських лідерів, А. Р. Гоц, якому пропонували увійти в Тимчасовий уряд, «і чути не хотів узагалі ні про яку міністерську посаду; свою відмову він мотивував єврейським походженням» [14].

Точно так само — можливо, не без «наслідування» А. Р. Гоца-Троіцький, спроможний передбачати, наполягав, що «у першому революційному уряді не мало бути жодного єврея, оскільки в іншому разі реакційна пропаганда стане зображати Жовтневу революцію «єврейською революцією»... [15]. Коментуючи цю «позицію» Троцького, його нинішній палкий шанувальник В. 3. Роговін прагне, зокрема, переконати читачів у тім, що Лев Давидович був, мовляв, позбавлений властолюбства, мав твердий намір «після перевороту залишитися поза урядом і... погодився зайняти урядові посади лише на наполегливу вимогуу ЦК» (там же, с. 92, 93).

Але ці міркування розраховані на зовсім простодушних людей, тому що Троцький ніколи не відмовлявся від членства в ЦК і Політбюро, а член Політбюро стояв в ієрархії влади неспівмірно вище, аніж будь-який нарком! І Троцький, до речі, не приховував свого крайнього обурення, коли його в 1926 році «звільнили від обов´язків члена Політбюро»...

Забігаючи вперед, слід зазначити, що відсутність євреїв після 1926 року в Політбюро (крім одного лише введеного до його складу в 1930 році Л. М. Кагановича) пояснювалася зовсім не «антисемітизмом» (хоча багато хто тлумачать це саме так), а саме навпаки, прагненням не будити в країні протиєврейскі настрої, оскільки в середині 1920-х років усім стало зрозуміло, що верховна влада зосереджена аж ніяк не в уряді, не в Раднаркомі, а в Політбюро. Характерно, що якщо в 1920-ті роки у складі уряду — особливо на чолі провідних наркоматів — було не так вже й багато євреїв, то в 1930-ті все було інакше: наркомом внутрішніх справ став Ягода, закордонних — Литвинов-Балах, зовнішньої торгівлі — Розенгольц, шляхів сполучення — Рухимович, землеробства — Яковлев-Епштейн, головою правління Держбанку — Калманович... До цього часу, повторюю, усі розуміли, що вищою владою в країні є не Раднарком, а Політбюро, якому цілком підпорядковані ці наркоми-євреї. Інакше було в перші післяреволюційні роки. Так, у вересні 1922 року постало питання про запровадження посади «першого заступника голови Раднаркому», який у періоди загострення хвороби Леніна мав автоматично заступати його. На цю посаду планували Троцького, та він, як сам визнавав, «рішуче відмовився... щоб не дати нашим ворогам приводу стверджувати, ніби країною править єврей» [16]. Та згодом, у 1930–1940-ті роки, заступниками голови Раднаркому призначалися — крім горезвісного Кагановича — Землячка-Залкінд і Мехліс, але на цій підставі не могло виникнути уявлення, що євреї правлять країною; адже цих діячів (на відміну від членів Політбюро, навіть портрети яких набули загального «ритуального» значення) і знали бо не настільки вже широкі верстви населення СРСР.

Утім, є ще й інший бік проблеми. Троцький, як ми бачимо, відмовився від посади першого заступника Го-ловрадркома, щоб, мол, не можна було стверджувати, що «країною править єврей». Однак найкращий сучасний дослідник життєвого шляху Троцького, М. О. Ва-сецький, недавно засвідчив, що Лев Давидович аж ніяк не заперечував, коли йому раз — хай ненадовго — випала можливість дійсно «правити країною» (а не бути «заступником»).

30 серпня 1918 року Леніна, як усім відомо, було важко поранено, але «у літературі, — зазначив М. О. Ва-сецький, — якось залишається поза увагою один факт... Свердлов телеграмою терміново викликав до Москви зі Східного фронту Троцького. 2 вересня ВЦВК оголосив запровадження в країні стану військового табору. Трохи пізніше також він, за пропозицією Свердлова затвердив наркомвійськмор Троцького головою Рев-військради (РВР) Республіки — посада більш значуща, аніж у голови Раднаркому, яким був Ленін. Ці розбіжності Ленін усуне потім у листопаду 1918 року створенням Ради Праці й Оборони (РТО) республіки, у який запровадить РВР, підпорядкувавши його РТО» [17].

У цей текст М. О. Васецького укралася, щоправда, неточність. 30 листопада 1918 року Ленін домігся створення нового «надзвичайного вищого органу влади — Ради робітничої і селянської оборони, а на Раду Праці й Оборони цей орган було перетворено тільки в квітні 1920 року, коли він, до речі, уже не відігравав аніякої важливої ролі [18]. Але несподіване створення Леніним, який одужав після поранення, нової «структури», що, по суті, позбавляла очолений 6 вересня Троцьким РВР верховної влади, вельми вражає; Ленін тоді спритно «переграв» Троцького. Разом з тим стає зрозуміло, що Троцький відмовлявся від тих чи інших посад не тільки (або навіть не стільки) через свого «єврейства», а й через небажання бути не «першою скрипкою»... М. О. Васецький нагадує дуже виразне визнання Троцького: «Ленінові потрібні були слухняні практичні помічники. Для такої ролі я не годився» [19] .

Як уже говорилося, багато нинішніх публіцистів намагаються всіляко применшити роль євреїв у тодішній владі. Для цього, зокрема, використовується статистика. Відомо, що в 1922 році, до XI з´їзду, у більшовицькій партії, що налічувала 375 901 осіб, євреїв було лише 19 564 особи, тобто не набагато більше 5 відсотків... [20] Яке вже тут «єврейське засилля»! Однак зовсім інше побачимо, якщо звернутся до найвищих рівнів «піраміди» влади: так, серед делегатів з´їзду партії євреїв було вже не 5%, тобто один з 20, а один із шести, у складі обраного на з´їзді ЦК — більш як чверть членів, а з п´яти членів Політбю-ро ЦК євреями були троє — тобто три п´ятих!

Утім, уже згадувалося, що навіть ці цифри не повністю розкривають стан речей, тому що керівники єврейського походження найчастіше відігравали важливішу роль, аніж росіяни, які займали ті ж самі «поверхи» влади; їх нерідко висували на перший план, по суті, заради «прикриття» (як ми бачили, Троцький не раз закликав не висувати на перший план євреїв). У зв´язку з цим доречно послатися на свідчення двох сторонніх спостерігачів.

Доктор богослов´я А. Саймонс зі США жив під час революції в Петрограді, будучи настоятелем місцевої єпископальної церкви. Він заявив 1919 року: «...багато хто з нас був здивований тим, що єврейські елементи із самого початку відігравали таку велику роль у російських справах... Я не хочу нічого говорити проти євреїв як таких. Я не співчуваю антисемітському рухові... Я проти нього. Але я твердо переконаний, що ця революція... має яскраво виражений єврейський характер. До того часу... існувало обмеження права проживання євреїв у Петрограді; але після революції (мається на увазі Лютий. — В. К.) вони злетілися цілими зграями... у грудні 1918р. у так званій Північній Комуні (так вони називають ту секцію радянського режиму, головою якої є містер Апфельбаум) (тобто Зинов´єв. — В. К.), з 388 членів тільки 16 є росіянами» [21].

А. Саймонс явно «незадоволений» цим «єврейським засиллям», і, хоч він запевняє, що він — не «антисеміт», його заяву все-таки можна сприйняти як тенденційну. Але от твердження іншого іноземця — видатного письменника Герберта Веллса, який відвідав Росію в 1920 році. Він писав про головну «силу» революції, про безліч «енергійних, повних ентузіазму, ще молодих (так, Троцькому до 1917 року було 37 років. — В. К.) людей, що втратили... російську непрактичність і навчилися доводити справа до кінця (дуже багатозначна характеристика! — В. К.)... Ці молоді люди і становлять рушійну силу більшовизму. Багато хто з них — євреї... але дуже мало хто з них налаштований націоналістично. Вони борються не за інтереси єврейства, а за новий світ... Деякі (от саме: усього лише деякі! — В. К.) з найвизначніших більшовиків, з якими я зустрічався, зовсім не євреї... У Леніна... татарський тип обличчя, і він, безумовно, не єврей» [22] (про «походження» Леніна окрема мова).

На відміну від Саймонса, Веллса жодною мірою не можна запідозрити в «антисемітизмі», тому що він цілком схвалює діяльність євреїв-більшовиків. І той факт, що настільки різні за своїми поглядами іноземні спостерігачі згідно говорили про панівну роль євреїв у по-жовтневій владі, додає їх однаковому «діагнозові» особливої ваги.

Відомий сіоністський діяч М. С. Агурський, який не боявся гострих проблем, писав у своєму змістовному творі «Ідеологія націонал-більшовизму», що в 1920-х роках установився погляд «на радянську владу як на владу з єврейським домінуванням», і «радянське керівництво... має було постійно знаходити засоби, щоби... переконувати зовнішній світ, що все насправді навпаки. Це було нелегко, особливо в 1923 р., коли в першій четвірці радянського керівництва не виявилося жодного росіянина. Воно складалося з трьох євреїв і одного грузина... [23]»

« М. С. Агурский, говорячи про «першу четвірку», мав на увазі, що п´ятий член тодішнього Політбюро, Ленін, до 1923 року через хвороби вже не міг виконувати свої обов´язки. Але насправді Ленін надовго занедужав ще наприкінці 1921 року і, залишивши Москву, уперше з´явився привселюдно тільки 6 березня 1922 року. У виступі того дняь він сказав про хворобу, «яка кілька місяців не дає мені можливості безпосередньо брати участь у політичних справах і зовсім не дозволяє мені виконувати обов´язки на радянській посаді, на яку мене поставлено» [24] (Ленін навіть закреслював тоді свій титул «голова Раднаркому», коли йому доводилося «накидати» записки на офіційних бланках, що були під рукою).

Словом, «перша четвірка», про яку йшлося в книзі М. С. Агурського, правила країною в 1922-му, а не в 1923 році; остання дата неправильна тому, що Політ-бюро, «вишукуючи засобів» (як сформулював Агур-ський) для спростування тих, хто акцентував на «єврейському домінуванні», якось раптово 3 квітня 1922 року прийняло до свого складу двох росіян — О. І. Ри-кова і М. П. Томського (Єфремова)*, які раніше навіть не були кандидатами в члени Політбюро. Можливо, це було зроблено з ініціативи Троцького, а не Леніна, тому що є свідчення, що «після перших же засідань По-літбюро за участю двох нових його членів Ленін зауважив: «Ну от, і представництво від комобивателів (тобто комуністичних обивателів. — В. К.) є тепер у нашому Політбюро» [25]. Показово, що у своєму «заповіті» — «Листі до з´їзду» від 24 грудня 1922 року — Ленін охарактеризував усіх чотирьох членів Політбюро — неросіян (у такому порядку: Сталін, Троцький, Зи-нов´єв, Камєнєв), але взагалі не згадав ані Рикова, ані Томського. Проте саме Риков по смерті Леніна очолив уряд — без сумніву, саме як росіянин і до того ж син селянина (оскільки тоді ще багатьом здавалося, що країною править Раднарком). Але роль Рикова й інших ви-сокопосадовіців-росіян у визначенні основ політичного курсу країни навряд чи мала вирішальний характер.

Утім, незважаючи на цілком певні відомості про «пропорції» на вищих поверхах влади, твердження про «єврейське засилля» у пореволюційній Росії і раніше, і нині багато хто прагне кваліфікувати як «антисемітські» вигадки. У зв´язку з цим доцільно ще раз послатися на судження людей, яких ніяк не можна запідозрити в «антисемітизмі».

Відомий на початку століття адвокат і літератор М. П. Карабчевський, який був справді кумиром російського єврейства (він, зокрема, блискуче вів захист під час відомої «справи Бейліса»), у 1921 році видав у Берліні свої мемуари «Что глаза мои видели», де визначив тодішнє положення в Росії як «єврейську революцію» [26].

Надзвичайно характерні післяреволюційні щоденники В. Г. Короленка, який не пішов в еміграцію, письменника, який навіть більше, ніж Карабчевський, був до 1917 року об´єктом єврейського поклоніння. Отут особливо доречно безпосередньо зіставити дореволюційної і пізнішу «позиції» прославленого письменника. Свого часу, почувши чиюсь фразу: «Я російська людина і не можу зносити цього єврейського нахабства», — Короленко категорично заперечив: «...ніякого «єврейського нахабства» немає і не може бути, як немає і не може бути «єврейської експлуатації», тому що невихованих, та й підлих, людей вистачає в будь-якому народі» [27].

Однак той бо Короленко записав 8 березня 1919 року у своєму щоденнику, наче спростовуючи самого себе: «...серед більшовиків — багато євреїв і єврейок. І риса їхня — крайня безтактність і самовпевненість, що впадає в око й дратує. Нахабства багато й у неєвреїв. Але воно особливо впадає в око в цьому національному вигляді» [28]. Хто-небудь, цілком можливо, дійде висновку, що в Короленка, так би мовити, пробудився «антисемітизм», який раніше дрімав у ньому, і він почав викривати специфічно «єврейську» нахабність, тобто висувати звинувачення євреям узагалі, євреям як таким. Але це зовсім не так. Володимир Галактіонович зауважив лише, що в єврейському «вигляді» нахабство «особливо впадає в око».

І твердження це слід, мабуть, зрозуміти в тім сенсі, що нахабство у російському «вигляді» звична і тому не дуже помітна, а та ж нахабність у «чужому», «іншому» вигляді сприймається набагато гостріше.

У щодневниковому записі Короленка справді вагомим є інше: констатація дуже значної участі євреїв у більшовицькій владі, яка — про що на раз говорив письменник — була більш насильницькою й жорстокою, ніж дореволюційна влада (яку постійно і нещадно засуджував раніше і сам Короленко, і численні єврейські автори). Письменника, зокрема, обурювали факти, що свідчать про відому «привілейованість» євреїв за нової влади. Він описує (25 травня 1919 року) сцену в «житловому відділі» Ради: «...якийсь «товариш» вимагає реквізувати кімнату для однієї комуністки. Тут також неподалік хазяїн квартири і претенден-тка-комуністка. Це стара єврейка зовсім старозавітного виду, навіть у перуці». І вона «усім своїм виглядом намагається підтвердити свою приналежність до партії... «Комуністка» поміщається революційним шляхом у чужу квартиру і родину... Для росіянина тепер немає недоторканності свого вогнища... При цьому... раз у раз змінюють квартири. Запаскудять одну — беруть іншу» (с. 108).

Ще раз підкреслю, що перед нами свідчення письменника, якого нікому не вдасться обвинуватити в горезвісному «антисемітизмі». Справа йде про цілком об´єктивну характеристику тодішньої ситуації. Ось Короленко заходить у приміщення НК, щоб спробувати допомогти заарештованим співвітчизникам: «Це популярне тепер серед родичів арештованих ім´я: «товариш Роза» — слідчий. Це молода дівчина, єврейка... Показна, тільки не зовсім приємний вираз губ. На поясі в неї револьвер у кобурі [29]. Спускаючи по сходах, зустрічаю цілий хвіст відвідувачок. Вони піднімаються до «товариша Розі» за пропусками на побачення. Серед них впізнаю і селянок, які йдуть до чоловіків-хліборобів, і «дам». Товариш Роза... на докір Прасковії Семенівни (сестра дружини Короленка. — В. К.), що вона залякує допитуваних розстрілом, відповідає зі щиросердною простотою: «А якщо вони не зізнаються?..» (с. 108, 109).

Повторю ще раз: В. Г. Короленко аж ніяк не був «антисемітом»; характерна його стурбованість таким (запис 13 травня 1919 року): «Маячення єврейських фізіономій серед більшовицьких діячів (особливо в над-звичайці) розпалює традиційні й дуже живучі юдофобські інстинкти» (с. 106). Воістину примітно, що майже водночас про це саме говорить і Троцький на засіданні Політбюро (18 квітня 1919 року): «...величезний відсоток працівників прифронтових НК... становлять латиші і євреї... і серед червоноармійців (навіть! — В. К.) ведеться і знаходить деякий відгук сильна шовіністична агітація» [30].

Наведу ще фрагмент із нещодавно уперше виданих спогадів російського дипломата Г. М. Михайловсько-го — людини, який знов-таки абсолютно не можна запідозрити в «антисемітизмі», тому що він сформувався в тому середовищі, де найвищим моральним авторитетом були люди такі, як Короленко (Георгій Миколайович — син Миколи Георгійовича Михайловсько-го, письменника, який увійшов у російську літературу під ім´ям «Гарін» — автора чотиритомного автобіографічного оповідання, що відкривається усім відомим «Детством Тёмы», а також чудової, — на жаль, набагато менш відомої — нарисової книги «Несколько лет в деревне»). Під час Громадянської війни Г. М. Михай-ловський багато блукав по Росії і не раз мав справу з НК. Він розповідає, зокрема, як у 1919 році єврейка-чекістка «відверто пояснила, чому всі надзвичайки перебувають у руках євреїв:

«Ці росіяни — м´якотілі слов´яни і постійно говорять про припинення терору і надзвичайок, — говорила вона мені. — Ми, євреї, не даємо пощади і знаємо: тільки-но припиниться терор, від комунізму і комуністів сліду не залишиться...». Так з державністю Дантона міркувала провінційна єврейка-чекістка, цілковито здаючи собі справу в тому, на чому саме тримається успіх більшовиків. За всієї моральної відрази, — зробив висновок Г. М. Михайловський, — я не міг з нею не погодитися, що не тільки російські дівчата, а й російські чоловіки-військові не змогли б зрівнятися з нею в її кривавому ремеслі» [31].

Вище вже згадувався нинішній палкий прихильник Троцького, В. 3. Роговін, який, зокрема, прагне представити свого кумира людиною, яка нібито не бажала влади, намагалась (хоч, мовляв, і марно) відмовлятися від нав´язуваних йому ЦК і Політбюро високих посад. І Роговін навіть дорікає післяреволюційній владі за недостатню увагу до закликів Троцького. Він пише, наприклад, що «після Жовтневої революції більшовики, як мені здається, недооцінили силу і глибину антисемітських настроїв... Тому вони не виявили достатньої обережності висуваючи євреїв, як і інших «інородців», на керівні посади, й мимоволі відкриваючи тим самим можливість своїм супротивникам грати на чуттєвих національних струнах мас» [32].

Але це міркування по суті є абсурдним, тому що для реалізації «програми», пропонованої Роговіним, необхідно було, наприклад, щоб сам Троцький (а також Зи-нов´єв і Каменєв) залишив Політбюро, що складалося в 1919-му — на початку 1922 року з п´яти верховних володарів!.. І, між іншим, Троцький лише раз, по суті справи, «проговорився» про правжній зміст своїх кількаразових відмовлянь від керівних посад (наприклад, голови НКВС): «Якщо в 1917 р. і пізніше, — писав він, — я висував іноді своє єврейство як довід проти тих чи інших призначень, те винятково з міркувань політичного розрахунку» [33].

(Закінчення в наступному номері)

* Кожинов В. В. Россия век XX (1901 — 1939). — М., 2002.

* У найновішій літературі існує також пізніше датування вступу в Політбюро цих двох членів ЦК (1923 р.), проте дата, вказана у виданому ще 1927 року біографічному словнику, очевидно, точніша.


Література

1. Сегал Д. Сумерки свободы: о некоторых темах русской ежедневной печати 1917–1918 гг. // Минувшее. Исторический альманах. 3. — М., 1991. — С. 131.

2. Там само. — С. 141.

3. Там само. — С. 137.

4. Карсавин Л. П. Россия и евреи // Тайна Израиля. «Еврейский вопрос» в русской религиозной мысли конца XIX — первой половины XX вв. — СПб, 1993. — С. 412–416.

5. Див.: Агурский М. Горький и еврейские писатели // Минувшее. Исторический альманах. 10. — М.-СПб, 1962. — С. 181, 183–184.

6. Сироткин Владлен, доктор исторических наук, профессор. Так кто же раскручивает «кровавую карусель»?.. // Резник Семен. Кровавая карусель. — М., 1991. — С. 213–214.

7.  Роговин В. Троцкий об антисемитизме // Вестник Еврейского университета в Москве». — 1993. — № 2. — С. 95.

8.  Воспоминания о Бабеле. — М., 1989. — С. 207.

9.  С писем М. М. Бахтина // Москва. — 1992. — № 11– 12. — С. 179.

10. Автобиографическая проза М. С. Альтмана // Минувшее. Исторический альманах. 10. — М.-СПб,

1992. — С. 208, 213. Див. також: Альтман М. С. Разговоры с Вячаславом Ивановым. — СПб, 1995.

11. Деятели СССР и революционного движения России. — М., 1989. — С. 783.

12. Вопросы истории. — 1992. — № 2–3. — С. 85.

13. Laquer Walter. Slalin. The Glasnost Revelations. — N.J., 1990. — Р. 252.

14. Цит. за кн.: Политические деятели России. 1917. Биографический словарь. — М., 1993. — С. 85.

15. Роговин В. Троцкий об антисемитизме... — С. 92.

16. Там само. — С. 94.

17. Васецкий Н. Взгляд со стороны // Вождь. Ленин, которого мы не знали. — Саратов, 1992. — С. 279.

18. Трайнин И. П. СССР и национальная проблема.-М., 1924. — С. 26.

19. Большая Советская Энциклопедия. Третье издание, т. 24, книга 1. — М., 1976. — С. 18.

20. Васецкий Н. А. Троцкий... — С. 160.

21. См.: Октябрьская революция перед судом американских сенаторов. — М., 1990 — С. 12–13, 14, 15.

22. Уэллс Герберт. Россия во мгле. — М., 1958 — С. 43.

23.  Агурский М. Идеология национал-большевизма. — Paris, 1980. — С. 195.

24.  Ленин В. И. Поли. собр. соч. Издание пятое. — Т. 45. — М., 1982. — С. 6.

25.  Зимин А. У истоков сталинизма. 1918–1923. — Paris, 1984. — C. 340.

26.  Карабчевский И. Что глаза мои видели. — Берлин, 1921, книга 2. — С. 10.

27.  Див.: Резник Семен. Кровавая карусель. — М., 1991. — С. 126.

28.  Негретов П. И., Короленко В. Г. Летопись жизни и деятельности. 1917–1921. — М., 1990. — С. 97.

29.  Цит. за кн.: Васецкий Н. А. Троцкий... — С.122.

30.  Михайловский Г. Н. Записки. Из истории российского внешнеполитического ведомства. 1914–1920. — М., 1993, книга 2. — С.176–177.

31.  Роговин В. Троцкий об антисемитизме.... — С. 92.

32.  Троцкий Л. Моя жизнь. — С. 324.

33.  Цит. за кн.: Бухарин Н. И. Проблемы теории и практики социализма. — М., 1989. — С. 177,180.