загрузка...

Поняття доказів у кримінально-процесуальному провадженні, їх зміст і класифікація

КОНЮШЕНКО Я.

Анотація. У статті розглянуто наукові підходи до розуміння поняття й змісту доказів, їх сут­ності у кримінальному процесі. Автором запропоновано більш досконале викладення в законі дефініції доказів, яка б, на його думку, точніше віддзеркалювала сутність цієї фундаментальної кримінально-процесуальної категорії. На підставі системного аналізу існуючих поглядів автор пропонує, оптимальний варіант класифікації доказів, визначає її наукові та практичні переваги.

Ключові слова: докази, факти, фактичні дані, відомості, доказування, класифікація доказів.

Конюшенко Я. Ю. Понятие доказательств в уголовно-процессуальном производстве, их со­держание и классификация

Аннотация. В статье анализируются научные подходы к уяснению понятия и содержания до­казательств, их сущности в уголовном процессе. Автором предлагается более усовершенство­ванная формулировка в законе дефиниции доказательств, которая бы, по его мнению, точнее отображала сущность этой фундаментальной уголовно-процессуальной категории. На осно­вании системного анализа существующих взглядов автор предлагает оптимальный вариант классификации доказательств, определяет ее научные и практические преимущества.

Ключевые слова: доказательства, факты, фактические данные, сведения, доказывание, классификация доказательств.

Konyshenko Ya. Yu. The notion of «evidence» in criminal proceedings, their content and classifi­cation

Annotation. In the article the scientific approaches for the understanding the meaning and con­cept of evidence and its essence in the criminal process. The author proposed more detailed mean­ing of the evidence in the law definition, that can snow more exactly the concept of its fundamental criminal procedure category. On the base of the system analyses of existing approaches the author shows optimal variant of classification of evidences, indicate its scientific and practical advantages.

Keywords: evidence, facts, factual material, knowledge, the process of validation, the classifi­cation of evidence.

Серед основоположних категорій кримінального процесу докази посідають чільне місце. З метою єдиного підходу до розуміння змісту доказів у кримінально-процесуально­му провадженні чинним законодав­ством передбачено легальну дефініцію цього поняття.

Відповідно до ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК України) доказами у кримі­нальній справі визнаються всі фактич­ні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечно­го діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирі­шення справи.

Наведена дефініція, на перший погляд, відповідає завданням криміна­льного судочинства, його керівним засадам, що мають забезпечувати до­сягнення об´єктивної істини, прийнят­тя законних і обґрунтованих рішень органами досудового розслідування і судової влади.

Утім, науковці-процесуалісти (Р. Бєлкін, С. Галунський, Р. Домбровський, B. Дорохов, І. Лузгін, Б. Матюшкін, М. Михеєнко, С. Нікітін, М. Погорецький М. Чельцов, М. Салтевський, C. Стахівський, А. Хмир та ін.) не-
безпідставно вважають її недосконалою, полемізуючи протягом не одного десятиріччя на сторінках юридичних видань.

Тому цілком справедливою, на на­ше переконання, є думка Є. Долі, що докази, як фундаментальну криміна­льно-процесуальну категорію, необ­хідно ще більш глибоко дослідити, на­уково обґрунтувати і поставити на чолі базових понять кримінального процесу [1, 54-55]. Саме цим зумовле­но доцільність і актуальність наступ­ного аналізу в цій статті окресленої проблеми з внесенням пропозицій що­до можливих шляхів її вирішення. Отже, однією з головних причин три­валої полеміки вітчизняних і зарубіж­них авторів є різне тлумачення ними визначеного законодавцем поняття доказів «фактичними даними».

М. Чельцов та інші відомі вчені об­рали безкомпромісну позицію, яку відстоюють вже багато років, що під доказами слід розуміти не фактичні дані, а саме виключно тільки факти, до оперування якими і зводиться процес доказування, саме вони не можуть бу­ти сумнівними чи недоброякісними: вони або існують, або ні [2, 137; З, 23-24]. Інші процесуалісти вбачають під фактичними даними не тільки факти, а й відомості про них [4, 118; 5, 101], решта — лише відомості про фак­ти [6, 80; 7, 22].

Досконалість тієї чи іншої позиції авторів можна виявити, насамперед, звернувшись до етимологічного тлу­мачення змісту застосованої терміно­логії.

Етимологічним значенням поняття «відомості», наприклад, є «повідо­млення, вісті про кого-, що-небудь; певні факти, дані про кого-, що-не­будь, інформація; знання в якій-не-будь галузі» тощо [8, 315].

«Факти», за тлумачним словником української мови, — це «дійсна, не ви­гадана подія, дійсне явище; реальність, дійсність; те, що сталося, відбувалося насправді; те, що є матеріалом для пев­них висновків і відповідає об´єктивній дійсності; те, що об´єктивно існує, справді, безперечно, безсумнівно» [9, 667].

Під терміном «дані» тлумачаться «відомості, що необхідні для будь-яко­го висновку, рішення» [10, 207].

Аналіз наведеної термінології дає, на нашу думку, цілком зрозумілу безальтернативність використання по­няття «відомості». І саме відомості про факти, як ми вважаємо, мав на увазі законодавець, визначаючи у ст. 65 КПК України докази «фактич­ними даними».

Як справедливо підкреслює з цього приводу С. Стахівський, факти — це явища дійсності, які, як правило, нале­жать до минулого і є недопустимими для безпосереднього сприйняття слід­чим або судом; для того, щоб факт був використаний при доказуванні, він має бути пізнаний, тобто відображе­ний свідомістю людини [11, 124].

Слід також навести на користь цієї позиції ще ряд аргументів. Як відомо, згідно з ч. 2 ст. З КПК України, при провадженні у кримінальній справі застосовується кримінально-проце­суальний закон, який діє відповідно під час дізнання, досудового слідства або судового розгляду справи. Але ж у будь-якому разі він має зворотню силу, тобто процесуальні правовідно­сини, що виникають при його застосу­ванні, завжди спрямовані й «поверта­ють» нас до події, яка мала місце у часі, що минув, до встановлення і з´ясування обставин цієї події, досяг­нення щодо неї об´єктивної істини. Це — по-перше.

По-друге, державний орган чи по­садова особа, уповноважені на кримі­нально-процесуальне провадження, за своєю правовою сутністю і призначен­ням об´єктивно не можуть, не мають права оперувати фактами, — в іншому разі вони втрачають право бути суб´єктами, які «рухають» криміналь­не судочинство, ведуть дізнання, досудове слідство чи судове засідання, і підлягають відводу (статті 54, 60 КПК України).

Отже, якщо фактичні дані розуміти як факти, то є абсолютно безглуздим вимагати від слідчого чи суду безпосе­реднього дослідження доказів у кримі­нальній справі. Ні той, ні інший не мо­жуть оперувати фактами, а лише відо­мостями (знаннями) про ці факти, саме ці відомості про факти допомага­ють слідчому (суду) встановити мо­дель події, яка мала місце в минулому [12, 146].

В аспекті проблеми, що розгля­дається, не можна не помітити, що на­ведена у ст. 65 КПК України дефініція «доказів» стосується лише доказів у «кримінальних справах». Аналогічну термінологію мають також назва і зміст ст. 64 КПК України щодо пред­мета доказування при провадженні до-судового слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді.

У той же час раніше нами вже наво­дилися аргументи на користь панівної в юридичній літературі позиції, що кримінально-процесуальне доказу­вання відбувається значно раніше — на початковому етапі кримінального процесу — у стадії порушення криміна­льної справи [13, 325]. Тому видається, що редакція ст. 65, а також назва і зміст ст. 64 КПК України потребують відповідного уточнення вказівкою на докази і доказування «в кримінально­му судочинстві».

Водночас вважаємо наступним упу­щенням законодавця, який не передба­чив у ст. 65 КПК України серед суб´єктів доказування прокурора, який власне здійснює процесуальне керівництво усього процесу досудового проваджен­ня в цілому.

З огляду на викладене, пропо­нується наступна редакція ч. 1 ст. 65 КПК України: «Докази — це будь-які відомості про факти, отримані в уста­новленому законом порядку органами дізнання, досудового слідства, проку­ратури й суду для підтвердження чи спростування події злочину, з´ясуван­ня, відтворення та доведення обставин, що мають значення для встановлення істини та зумовлюють прийняття ни­ми законних і обґрунтованих рішень».

Не менш дискусійною у теорії кримінального процесу проблемою є систематизація і класифікація доказів, тобто приведення їх у порядок, зумов­лений правильним, планомірним роз­ташуванням та взаємним зв´язком [14, 207], розподіл на групи за спеціальни­ми ознаками і властивостями [15, 258].

Система доказів у кримінальному судочинстві об´єднує у своїй структурі групи доказів, взаємопов´язані між со­бою відповідно до структури предмета доказування обставин, що підлягають становленню для відтворення істинної картини суспільно небезпечної події, яка відбулася.

Систематизація доказів дає змогу поступово, повно, всебічно і об´єктив­но відтворити всі обставини, які мають значення і є складовими пред­мета доказування.

Дослідженню тих чи інших елемен­тів, або ж частини усієї системи до­казів, визначенню особливостей їх отримання, перевірки і оцінки, належ­ного використання тощо сприяє їх класифікація, в основу якої можуть бути покладені різни підходи чи визначені ознаки.

Загальновизнаною і сприйнятою більшістю процесуалістів є класифіка­ція доказів на обвинувальні й виправ­дувальні, первинні та похідні, прямі й побічні [16, 149; 17, 52; 18, 121].

Але ж поряд існує ряд інших по­глядів і підходів учених. М. Алєксєєв, В. Бож´єв і М. Чельцов принаймі дода­ють до зазначених трьох ще одну гру­пу доказів: особисті та речові — відпо­відно до механізму їх формування [19, 96; 20, 10].

У свою чергу, В. Дорохов пропонує класифікувати докази не на три — чо­тири, а на шість груп:

1) особисті й речові (залежно від видів фактичних даних, механізму їх формування і використання);

2) за видами джерел (залежно від процесуальних способів їх отримання і відповідно до специфіки тих чи інших видів фактичних даних): пока­зання свідків, потерпілих, підозрюва­них, обвинувачених, висновки експер­тів, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, інші документи;

3) за характером зв´язку предмета І з подією злочину (об´єкт посягання, знаряддя злочину та ін.);

4) первинні й похідні (залежно від наявності чи відсутності джерел доказової інформації);

5) прямі (одноступеневі) й побічні (багатоступеневі) — залежно від струк­тури обґрунтування обставин, що під­лягають доказуванню;

6) обвинувальні та виправду­вальні (відповідно до тези доказуван­ня, його спрямованості) [21, 257-258].

Водночас категорично проти поділу доказів на особисті й речові виступа­ють, зокрема, М. Видря і М. Строгович. Вони вважають, що такий підхід протиставляє речові докази показан­ням свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених [22, 311; 23, 19].

У свою чергу, не погоджуючись з їх думкою, О. Хмиров небезпідставно наголошує, що при поділі доказів на речові й особисті йдеться не про про­тиставлення доказів, а про визначення очевидних відмінностей між повідом­леннями про факти, які виходять від людей, — і матеріальними предмета­ми, що вимагають іншого процесуаль­ного режиму їх збирання і закріплен­ня [24, 69].

На шість груп поділяє докази у кримінальному процесі і В. Гмирко, але на відміну від В. Дорохова кладе в основу класифікації інші критерії. На його думку, докази необхідно розподі­лити на: 1) первинні й похідні; 2) осо­бисті й речові; 3) належні й неналежні; 4) достовірні та недостовірні; 5) допу­стимі й недопустимі; 6) підготовчого та юрисдикційного провадження [25, 40-43].

Частково погоджуючись із запропо­нованою класифікацією, С. Стахівський ставить під сумнів обґрунтова­ність існування останніх чотирьох груп. Він вважає, що навряд чи доцільно й до­речно класти в основу класифікації доказів критерії їх оцінки (належність, допустимість, достовірність тощо).

Позиція С. Стахівського, як ми вва­жаємо, є слушною і заслуговує на підтримку.

Доречно також зауважити, що се­ред наукових висновків і пропозицій щодо класифікації доказів, можна зустріти і досить неординарні підходи. Р. Бєлкін, наприклад, самостійною групою вбачає докази істинності й до­кази неправдивості. Він обґрунтовує свою позицію тим, що наука логіка вважає доказами лише ті тези, що ма­ють на меті встановлення істинності, докази неправдивості тези — іменує спростуванням. Тобто доказування істинності будь-якої обставини може відбуватися шляхом спростування тих чи інших протилежних обставин. То­му метод спростування може застосо­вуватись лише коли достовірно відомі всі обставини, які підлягають спросту­ванню, а отже, практично цей метод майже ніколи не може бути застосова­ним при доказуванні, оскільки слід­чий неспроможний об´єктивно виклю­чити наявність усіх інших, не передба­чених ним можливостей [26, 26].

На нашу думку, відомий російський учений особисто наголосив на безпер­спективності своєї позиції як для на­уки, так і для практики кримінального процесу.

Можна було б і далі аналізувати по­гляди на поняття та класифікацію до­казів і їх обґрунтування, які існують чи пропонувалися в літературі, зо­крема й далеких часів, починаючи з ХVІІІ-ХІХст. [27, 133-134], або доре­волюційними юристами Росії [28, 1004; 29, 7-8; ЗО, 174]. Але ж слід мати на увазі, що будь-які підходи до кла­сифікації, визначення її критеріїв, віднесення доказів до тих чи інших видів і груп мають досить умовний ха­рактер і залежать від конкретних об­ставин, встановлення і доказування яких відбувається. Один і той самий доказ може бути віднесений залежно від них до тієї чи іншої їх різновид­ності, і жодний науковець чи практик ніколи не визначать раз і назавжди конкретний доказ лише в одній єдиній їх групі.

Тим не менш, приваблюють погля­ди вчених-процесуалістів, які в основу класифікації і розподілу доказів на групи обирають такі важливі критерії, як джерела їх отримання, механізм формування, відношення до предмета доказування або обставин, що підляга­ють встановленню, тощо.

Тому нам уявляється найбільш вда­лою і раціональною класифікація до­казів, запропонована С. Стахівським, який розподіляє їх на чотири само­стійні групи:

1. За джерелом одержаних відо­мостей: а) первинні докази; б) похідні докази.

2. По відношенню до предмета обвинувачення: а) обвинувальні дока­зи; б) виправдувальні докази.

3. По відношенню до обставин, що підлягають доказуванню: а) прямі докази; б) побічні докази.

4. За механізмом формування і носієм додаткової інформації: а) осо­бисті докази; б) докази, що містяться в об´єктах матеріального світу (предме­ти і документи) [31, 132-133].

Наведений варіант класифікації є оптимальним і має не тільки наукове, а й велике практичне значення, є зро­зумілим і доступним для будь-якого фахівця правоохоронної сфери, до­сить зручним і ефективним у викори­станні.

Так, первинні докази — це відомості про факти, отримані з першоджерел (показання очевидця, потерпілого, підо­зрюваного, обвинуваченого; відомості, що містяться в оригіналі документів).

Похідні — це докази, отримані не з першоджерела, а «з інших рук» (копія оригіналу документа, свідчення особи, яка має відомості від очевидця, по­терпілого чи опосередковано зі слів підозрюваного, обвинуваченого).

Обвинувальні докази — докази, які придатні для викриття особи у скоєнні злочину, підтверджують чи встановлю­ють обвинувачення або вказують на обставини, що обтяжують покарання.

Виправдувальні — докази, що спро­стовують звинувачення (як повністю, так і частково), вказують на наявність обставин, які пом´якшують покарання.

Прямі докази — це відомості про факти, які за своїм змістом однознач­но спростовують чи підтверджують ту чи іншу обставину, що підлягає дока­зуванню.

Побічні — докази, які неоднозначно підтверджують або спростовують існування обставин, які належить до­вести у процесі й завдяки криміналь­но-процесуальному доказуванню.

Особисті — докази, що одержують­ся від людей (показання свідка, по­терпілого).

Практична значущість розподілу доказів на первинні й похідні, напри­клад, полягає у правильному визна­ченні оптимальних шляхів їх пе­ревірки, отримання доказів з більш надійних джерел.

Поділ доказів на обвинувальні й виправдувальні впливає на висунення версій, складання плану розслідуван­ня злочину, відіграє важливу роль при винесенні рішення про притягнення особи як обвинуваченого, про закрит­тя кримінальної справи, при складанні обвинувального висновку та ін.

Практичне значення поділу доказів на особисті (від людей) і такі, що містяться в об´єктах матеріального світу (предметах і документах) поля­гає в тому, що доказова інформація мо­же надходити органам розслідування як від людей, які здатні по-різному сприймати, оцінювати й відтворювати обставини, що ними спостерігались, так і від предметів і документів, їх форми, змісту тощо.

Класифікація доказів на прямі й побічні дає змогу уникнути слідчих та судових помилок. При цьому слід ма­ти на увазі, що непрямий (побічний) доказ вказує на неточний факт чи факти, тому не меншого значення він на­буватиме лише в органічній єдності з іншими доказами обставин, що потре­бується встановити й довести. Як справедливо зазначають відомі проце­суалісти, прямі докази щодо певної об­ставини (події) допускають лише єди­не тлумачення, а побічні — декілька [11,57].

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Доля Е. А. Проблема начала в теории уголовного процесса (постановка вопроса) // Государство и право. — 1996. — № 10. — С. 54-63.

2. Чельцов М. А. Советский уголовный процесс. — М., 1951. — 510 с.

3. Каз Ц. М. Доказательства в советском уголовном процессе. — Саратов, 1960. — 106 с.

4. Лукашевич В. 3. О понятии доказательств в советском уголовном процессе // Правоведение. — 1963.-№ 1.-С. 118-124.

5. Горский Г. Ф., Кокорев Л. Д., Элькинд ГГ. С. Проблемы доказательств в советском уголовном про­цессе. — Воронеж, 1978. — 303 с.

6. Михеенко М. М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. — К., 1984. — 134 с.

7. Карнеева Л. М. Доказательства в советском уголовном процессе. — Волгоград, 1988. — 65 с.

8. Новий тлумачний словник української мови. — К., 2004. — Т. 1. — 927 с.

9. Новий тлумачний словник української мови. — К., 2001. — Т. 4. — 941 с.

10. Великий тлумачний словник української мови. — К., 2001. — 1400 с.

11. Стахівський С. М. Теорія і практика кримінально-процесуального доказування : моногр. — К., 2005. -272 с.

12. Стахівський С. М. Кримінально-процесуальні засоби доказування : дис. ... д-ра юрид. наук : спец. 12.00.09. - К., 2005. - 396 с.

13. Шдюков П. П., Конюшенко Я. Ю., Устименко Б. М. Удосконалення процедури початку кримінального судочинства в контексті реформування чинного кримінально-процесуального законодавства як складової частини судово-правової реформи в Україні // Засади кримінального судочинства та їх реалізація в законотворчій і правозастосовній діяльності : тези науково-прак­тичної конференції, присвяченої пам´яті професора А. Я. Дубинського (м. Київ, 3 квітня 2009 р.). - К., 2009. - 832 с.

14. Новий тлумачний словник української мови. — К., 2001. — Т. 4.— 941 с.

15. Новий тлумачний словник української мови. — К., 2001. — Т. 2. — 911 с.

16. Кримінальний процес України : підруч. / за ред. Ю. М. Грошевого, В. М. Хотенця. — X., 2000. — 494 с.

17. Трусов А. И. Основы теории судебных доказательств. — М., 1960. — 176 с.

18. Арсеньев В. Д. Вопросы общей теории судебных доказательств в советском уголовном процес­се. - М., 1964. - 180 с.

19. Алексеев С. С, Божьев В. П. Обсуждение спорных вопросов теории доказательств в советском уголовном процессе // Соц. законность. — 1965. — С. 95—98.

20. Чельцов М. А. Советский уголовный процесс. — М., 1962. — 503 с.

21. Теория доказательств в советском уголовном процессе. — М., 1973. — 735 с.

22. Строгович М. С. Материальная истина и судебные доказательства. — М., 1955. — 383 с.

23. Выдря М. М. Вещественные доказательства в советском уголовном процессе. — М., 1955. — 118с.

24. Хмыров А. А. Косвенные доказательства. — М., 1979. — 183 с.

25. Гмирко В. П. Кримінально-процесуальні докази : поняття, структура, характеристика, кла­сифікація. — Дніпропетровськ, 2002. — 63 с.

26. Белкин Р. С. Собирание, исследование и оценка доказательств. — М., 1966. — 295 с.

27. Владимиров Л. В. Учение об уголовных доказательствах. — Тула, 2000. — 464 с.

28. Владимиров Л. Е. Учение о доказательствах. Части : общая и особенная. — СПб., 1910. — 400 с.

29. Спасович В. Д. О теории судебно-уголовных доказательств в связи с судоустройством и судопро­изводством. — СПб., 1861. — 432 с.

30. Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства. — СПб., 1999. — Т. 2. — 573 с.