Персонал » 2007 » № 2

Демократичні детермінанти трансформації українського суспільства

Бабкіна О.

Суспільно-політичні процеси у світі, у тому числі в Україні, засвідчують колосальний розрив між цілями та можливостями здійснення реформування суспільства, його демократизації. Це зумовлює потребу теоретичного осмислення проблем політичного розвитку і модернізації, що виникають і динамічно змінюються в сучасних умовах. Існуючі наукові дослідження не вичерпали можливостей подальшої розробки широкого кола питань, пов´язаних з процесами демократичного політичного розвитку політичних систем, державної влади та політичної участі, концептуальних і процесуальних підходів до їх формування та функціонування тощо. У сучасній політології демократія розглядається як важливий здобуток людства, оскільки вона являє собою вироблений і збагачений ходом всесвітньої історії механізм вирішення життєво важливих питань, за яким усі члени суспільства мають змогу рівноправно вирішувати ці питання відповідно до принципу підпорядкування меншості більшості.

Історичний досвід свідчить, що незалежно від суб´єктивних прагнень різних панівних угруповань основним засобом розвитку й функціонування політичного життя розвинених країн сучасного цивілізованого суспільства є демократія. Політичний плюралізм, розподіл влади, електоральна змагальність, юридична рівність індивідів є системою, що адекватна ринковій економіці й громадянському суспільству. Це не тільки дає можливість утримувати на легальних засадах соціально-політичні конфлікти та якоюсь мірою амортизувати напруження, що виникає в суспільстві, а й забезпечувати використання демократичних інститутів для стабілізації існуючого ладу.

Незважаючи на те що демократію як форму політичного розвитку людство освоює дві з половиною тисячі років, багато в чому вона й далі залишається «річчю в собі». У сучасному світі розуміння демократії й демократизації різне й навіть протилежне. До впровадження, наприклад, пропонуються спрощені теоретичні моделі без урахування особливостей конкретного соціуму та його національної культури.

Демократія — це створені тривалим перебігом розвитку цивілізації спосіб і умова діалогу, компромісного узгодження, взаємного обмеження суперечливих і конфліктних інтересів, посягань і переконань різних суб´єктів соціального процесу. Це спосіб організації політичних та інших суспільних відносин і діяльності людей, що забезпечують інтеграцію суспільства на основі загальних інтересів, які виражають нормальну та оптимальну активність усіх його суб´єктів. Демократія — це одна із суспільно-політичних, морально-правових і культурних цінностей, оскільки виражає права людини та єдність загальнолюдських, класових, інтернаціональних і національних інтересів у політичному житті.

Вона охоплює всі досягнення людства — не тільки культурні явища людського духу, а й матеріальне життя, економіку, соціальну сферу. Більшість політологів справедливо зазначають, що демократія є синонімом свободи. Її унікальна цінність полягає в тому, що, задовольняючи певні потреби людини, її прагнення до свободи та будучи сама цією свободою, вона сприяє розвитку активності людей, всієї людської спільноти, протистоїть свавіллю, насильству над особистістю.

Наукове розуміння демократії полягає не тільки і не стільки у різновиді політичної структури суспільства, скільки у визначенні її як основного способу організації, упорядкування та регулювання відносин між усіма елементами соціальної структури суспільства, особливо з приводу їхніх економічних і соціальних інтересів. Ту т ідеться про економічну та соціальну демократію. Рівень розвиненості громадянського суспільства залежить від співвідношення цих сторін демократії.

Демократія є суттєвою ознакою громадянського суспільства. Але при цьому необхідно долати традиційні погляди на демократію як обов´язковий атрибут тільки політико-владної сфери. Таке розуміння демократії як форми політичного устрою базується на невиправданому методологічному посиланні про можливе вирішення суспільних проблем тільки (або) переважно політичними, владними, державно-адміністративними методами.

У зв´язку з цим потрібно ширше застосовувати загальноцивілізаційний підхід до розуміння демократії не тільки як феномена політичної сфери, а й як найширшого соціального процесу, як способу організації та функціонування суспільства. Такий підхід передбачає єдність соціологічного й політологічного вимірів демократії.

Не менш складним є виокремлення критеріїв демократії. Відомий американський політолог Роберт Даль наголошує на небезпечності ілюзій щодо спроб сформувати раз і назавжди сучасний демократичний ідеал, який може бути пристосований для «всіх країн і народів». Демократія, в його розумінні, — це процес розширення, оновлення ідеалів і принципів інститутів і процедур. Отже, в такому розумінні демократія — це процес, що постійно відбувається і трансформується. Це мета, що постійно вислизає, якої прагнуть, але повною мірою ніколи не досягають.

Сьогодні у суспільній думці з демократією асоціюються багато величних ідеалів і цінностей — народовладдя, індивідуальні свободи і права людини, плюралізм, толерантність, загальний добробут, справедливість, гласність та ін. Однак у реальному житті не всяка демократія їх гарантує. Крім того, в перехідних суспільствах, в умовах незавершеності політичних процесів і невизначеності суспільно-політичної моделі розвитку, використання цих критеріїв не тільки «забруднено», а й іноді протистоїть ідеї розвитку (плюралізм, демократія, наприклад, може призвести до послаблення керованості суспільством або навіть до встановлення недемократичних форм правління).

Порівняння таких уявлень про демократію з реаліями сучасного політичного розвитку України свідчить про істотні розбіжності між ними. Автори колективної монографії «Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку» зазначають: «…досягнення дійсно демократичної політичної системи є для України стратегічною метою як з огляду на довгостроковість цього завдання, так і зважаючи на його ключову роль у стабільному функціонуванні і динамічному розвиткові суспільства».

Очевидно, серцевина проблематики українських реформ бачиться не у встановленні необхідних для прогресу країни принципів і форм організації суспільного життя в економіці, політиці, соціальній сфері, культурі. Для цього існує багатий світовий досвід, який зростав не стільки на теоретичних засадах, скільки з потреб суспільної практики. Складною, але не досить реальною є адаптація цього досвіду до української специфіки. Основною перешкодою на шляху реформ в Україні постала проблема поєднання об´єктивних потреб суспільного розвитку з інтересами окремих соціальних груп, насамперед «еліти».

Проте в сучасній теорії й практиці демократії і демократизації найголовнішою є та проблема, що вона створює тільки умови (можливості) для досягнення цих високих цілей, а чи здійсняться вони, чи ні — залежить якраз від того, як і за яких обставин відбуватимуться демократичні процеси, які сили впливатимуть на них, беручи в них участь, які цілі вони задекларують. Звідси, суттєвою рисою демократичного розвитку є передусім невизначеність результатів демократичного процесу, у якому беруть участь різні суспільні і політичні сили, що декларують різні цілі, інтереси і цінності. У цьому полягає основна специфічна риса сучасного розвитку демократії у світі, яку деякі автори визначають як «консолідацію» демократії. Ступінь консолідації демократії визначає добровільність прийняття демократичних інститутів і процедур усіма головними учасниками політичного процесу, коли ніхто не може застосувати право «вето» на будь-який результат відкритого та змагального демократичного процесу.

На відміну від демок-ратизаційних процесів, що відбувалися в минулому, посткомуністична трансформація охоплює не лише сферу політики. Виникнення дилеми одночасності зумовлено тоталітарним характером колишньої держави. Історичний досвід свідчить, що ці процеси можуть бути ефективними, якщо вони супроводжуватимуться синхронним динамізмом в економічній, соціальній і духовній сферах.

На жаль, при визначенні стратегії розвитку українського суспільства частину загальноп-рограмних цілей було обрано довільно, без критичного аналізу практики західних суспільств, без необхідного врахування внутрішньої логіки та особливостей розвитку України. Плідними є судження й дослідження деяких науковців про актуальність для України вич-ленування проблеми пізнання та трансформації власної цивілізації центральноєвропейського типу в рамках світового цивілізаційно-го процесу.

Україна нині перебуває на межі, коли завершується початковий етап становлення демократичної соціально-правової держави і має відбутися перехід до втілення принципів і норм Конституції у реальне життя суспільства, держави, кожної людини. Але це бажання далеко не завжди збігається з реальністю. Існує суперечність між задекларованими нормами і реальними можливостями та бажанням їх втілювати. До основних причин такої ситуації належать:

•     недостатній розвиток стійких елементів громадянського суспільства;

•     відсутність необхідної кількості активних соціальних суб´єктів демократичної трансформації суспільства;

•     недостатній рівень політичної і правової культури як всього суспільства, так і його еліти;

•     певна безсистемність та невпорядкованість законодавства.

У політико-правовій літературі розрив між бажаними конституційно визначеними змінами і суспільно-політичною реальністю одержав назву «уявний конституціоналізм» (М. Вебер). Однією із суттєвих причин цього явища є глибока суперечність між бажаним конституційно-вираженим демократичним ладом і реальною практикою управління, що поєднує як демократичні, так і авторитарні тенденції.

Важливого методологічного значення при цьому набуває подолання легістського (коли право зводиться до сукупності правових норм) підходу до розуміння прав людини. Тому зазвичай прийняття демократичних конституційно-правових норм ще не знімає питання реальної демократизації суспільства. Відомий український мислитель Богдан Кістяківський, порівнюючи закон і право, сприймав їх як партитуру і музику. Принцип верховенства права передбачає розрізнення права й закону, використання права як головного регулятора всіх відносин у суспільстві, зокрема обмеження держави правом.

Існують певні особливості українського варіанта демократії, на які звертають увагу вітчизняні політологи. Вони зазначають, що значною мірою ці особливості зумовлені характером політичного режиму, що склався в Україні з 1991 по 2004 р., який поєднував ознаки патримоніального авторитарного режиму і панування кланової олігархії.

Трансформаційні процеси, що відбуваються в Україні, не треба розглядати в лінійній площині. На нашу думку, тут коректніше було б вести мову принаймні про два різновекторні процеси:

1)    пов´язаний зі змінами політичних інститутів, суспільної свідомості в напрямі демократизації;

2)    пов´язаний з рухом у зворотному напрямі: збереження і розвиток інститутів авторитарного режиму, процес олігархізації.

У широкому просторі соціальних трансформацій, в якому опинилась нині Україна та інші пострадянські країни, багато в чому спостерігається хаотичність, яка зумовлюється поки що незавершеністю протистояння соціальних сил реформації і реставрації та наявним унаслідок цього вакуумом влади, права, моралі. Межі сфери соціального хаосу в посттоталітарно-му суспільстві не залишаються незмінними, вони постійно рухаються між мінімумом і максимумом. Амплітуда таких коливань визначається тим, які саме соціальні компоненти — реформаційні або реставраційні — домінують на тому чи іншому етапі історичного розвитку певного суспільства. Тому, незважаючи на розмаїття форм переходу від тоталітарної до пос-ттоталітарної системи, зазначимо, що головними все-таки є дві вказані вище взаємовиключні тенденції.

Отже, в Україні відбувається особливий варіант суспільних трансформацій — формування новітнього варіанта авторитаризму, що чітко проглядається на тлі слабко виражених демократичних інститутів.

Той проміжний режим, що виник в Україні внаслідок дії означених умов і чинників, поки що не можна вважати демократичним. Радше його можна розглядати як формально демократичний. До нього можна застосувати різні назви: ілліберальний або, як пише Б. Осадчук, «бюрократичний авторитаризм», або «делеґа-тивна демократія», або «посткомуністичний неототалітаризм» (за висловом О. Дергачова). Та незалежно від назви реальність в Україні є такою, що суспільство має політичні інститути, які за формальними ознаками цілком демократичні, але визначені конституцією закони постійно порушуються. Перебіг парламентських і президентських виборів засвідчує недотримання політичними елітами демократичних норм у реальній, а не декларованій політичній діяльності. За фасадом демократичної і ліберальної риторики приховується стійка тенденція збереження стану невизначеності на тривалий час.

Поведінці більшої частини української владної еліти властиві риси, що не належать до демократичних. Це непублічність, непрозорість, зорієнтованість переважно на особисті (сімейні, кланові, групові), а не на суспільні інтереси. Як інструмент регулювання суспільних відносин інститути державної влади в Україні досить слабкі. А це призводить до підсилення інших посередницьких структур і зв´язків, які намагаються замінити громадянські стосунки негромадянськими. Основними перешкодами консолідації демократії в Україні, як і в інших країнах колишнього СРСР, є слабкість політичних інститутів, недемократична поведінка еліти, недостатньо активна участь населення в політичному житті країни. Для подолання цих перешкод потрібен час.

Небезпечним є процес конституювання політичного режиму на таких засадах, де основними суб´єктами його виявляються коаліції із середовища політичної й ділової еліти, що визначаються як «корпоративні клани». Очевидно, що «тінізація суспільства» стає суттєвим негативним фактором, який істотно зменшує можливості демократичної альтернативи і створює передумови для подальшого утвердження нег-ромадянського суспільства з неототалітарним вектором еволюції.

Тому незавершений демократичний транзит призвів в Україні до появи «оновленого керівного класу», який утримав владу і, використовуючи масштабний перерозподіл, закріпив офіційно у своє фактично приватне і акціонерне володіння державну власність. Можна констатувати ознаки формування в Україні олігархічної політичної системи, що ґрунтується на відстоюванні корпоративних інтересів малої групи людей, водночас масові інтереси, як і раніше, недостатньо артикульовані і не мають адекватного політичного представництва. У вітчизняній науковій літературі, як і в політичній публіцистиці, з´явився феномен так званої «олігархії». Нинішня українська олігархія — особлива.

Фактично це один з різновидів елітарного правління, при якому тісно переплетені влада і власність, а формальні інститути демократії використовуються в недемократичних цілях. Така поверхова демократизація особливо небезпечна при відсутності механізму демократичного контролю за діями влади. Однозначні критерії для такої демократії суперечливі.

Нині наш парламент — це не стільки інститут соціального або ідейного представництва, скільки арена сутички інтересів частин політичної еліти, що конкурують між собою. Це зіткнення може набувати вигляду представництва інтересів регіонів, кланів, але насправді воно виражає інтереси єдиного політичного картелю.

Формально головним центром політичного впливу, починаючи з березня 2006 р., став парламент. Важко нині спрогнозувати чи будуть успішними спроби творення в Україні парламентсько-президентської республіки. Відомий політик Меттерніх недарма відмічав: «Представницьке правління — це інструмент, на якому можуть грати неперевершені музиканти, тому що цей інструмент важкий і вередливий». Ситуація з багатопартійністю може призвести лише до утворення розмитої, багатоликої парламентської коаліції та опозиції.

У сучасній політології режим, який різко обмежує можливості масової політичної участі, але допускає елементи конкуренції між елі-тами, отримав назву «демократура» (Т. Карл, Ф. Шміттер). У таких умовах набуває великого значення реалізація політичної реформи, оптимізація розподілу функцій влади, зміцнення демократичних засад організації нової державності, усунення дисбалансу між представницькою і виконавчою владою, розвиток засобів судового захисту конституційного правопорядку.

Наявність таких труднощів зовсім не означає неможливість проведення процесу демократизації; усі названі вище передумови є лише факторами, що сприяють або ускладнюють її. Науковці пишуть і про структурні фактори демократизації, про ті чи інші конкретні процедури і політичні рішення, що здійснюються політичними силами. Їх послідовність і взаємообумов-леність, вибір тактики політичними лідерами, що ініціюють демократизацію, значно важливіші для її долі, ніж існування або відсутність передумов демократії. Взаємодія конкретних еліт, їх свідомий вибір у процесі політичного торгу організаційних форм та інститутів нового політичного устрою відрізняє демократію як цивілізований спосіб розв´язання конфліктів від інших політичних систем.

Демократичними детермінантами трансформації українського суспільства можна вважати і політико-культурні чинники.

У сучасній політології окрім системного розрізняють також ціннісний вимір демократії.

Якою мірою демократія має спиратися на масові демократичні цінності й орієнтації і якою мірою їх можна вважати передумовами для демократизації? Які саме цінності і політичні орієнтації сприяють формуванню і функціонуванню інститутів демократії? Як впливає на ці нові політичні інститути масова підтримка з боку суспільства?

Результати соціологічних досліджень фіксують у значної частини електорату декларативне і прагматичне розуміння демократії, правовий нігілізм, недостатню терпимість, посилення недемократичних настроїв і дій, орієнтацію на «голос натовпу», невміння вести політичний діалог. Але демократія не впроваджується за замовленням, її здійснюють люди з протилежними інтересами, альтернативними позиціями.

Загальновизнаною є думка, згідно з якою посттоталітарні трансформації загалом і сучасні демократичні транзитивні процеси здебільшого постали в результаті внутрішньої елітної динаміки. Водночас не менш очевидним є те, що і демократія, і її інститути, і політичні процедури в перспективі потребують легітиміза-ції і масової підтримки, для чого вже сьогодні потрібно поширювати і закріплювати у свідомості громадян демократичні цінності і масові політичні орієнтації. Вони, хоч і не прямо, але все ж таки впливають на хід демократичного транзиту, що особливо відчувається у процесі консолідації демократії. Можна припустити, що демократичні інститути можуть бути встановлені без масової участі громадян (початкові стадії демократизації), проте для свого подальшого існування і розвитку демократія обов´язково потребує масової підтримки і підґрунтя у вигляді відповідних політичних орієнтацій і цінностей. Саме в такому розумінні є всі підстави говорити про те, що розвиток і консолідація демократії передбачає також і масове сприйняття демократичної політичної культури, її норм і цінностей. Можна вважати, що існує двобічний взаємозв´язок між політичними інститутами і політичними цінностями та орієнтаціями у процесі демократизації. З одного боку, функціонування демократичних інститутів здійснює свій вплив на динаміку і поширення демократичних цінностей, навіть незважаючи на їх недосконалість, з іншого — існують переконливі свідчення того, що наявність у суспільстві демократичних цінностей, у свою чергу, помітно впливає на нові демократичні інститути, що «прищеплюються» суспільству.

Нагадаємо, що намагання демократичного перетворення в пострадянських країнах на початкових етапах являли собою результат внут-рішньоелітних процесів, а політична культура «громадянського» типу практично ніде не була передумовою демократизації. Як відомо, існуючі виміри громадянської культури — почуття особистої політичної значущості, тобто реальної причетності до політичних подій, здатності так чи інакше впливати на них; терпимість до чужих поглядів і позицій, політична толерантність, підтримка індивідуальних прав і свобод, довіра до наявних політичних інститутів та ін. — ще недостатньо поширені в українському суспільстві. Багатьма соціологічними дослідженнями, що проводились в останнє десятиліття в Україні, встановлено, що у масовій свідомості населення пострадянської України переважає роздвоєне сприйняття реального життя. Люди висловлюють взаємовиключні думки, підтримують цінності та орієнтації, що суперечать одні одним.

Демократичній консолідації України можуть сприяти всеосяжні ідеї і цінності, що схвалюються і підтримуються противниками різних політичних течій, представниками різних соціально-економічних угруповань. Наприклад, досить легко в пострадянський період був досягнутий так званий негативний консенсус за формулою «так жити не можна». Однак для конструктивних перетворень він виявився малопридатним і виражає заперечення не стільки колишнього тоталітарного порядку, скільки плутанини перехідного періоду.

Звісно, перехідна політична система вже не є системою, що заснована на ієрархічній структурі незмінюваної влади, але вона ще не є системою розвинених інститутів конкурентної представницької демократії, відкритих змінам і соціальним, і політичним імперативам розвитку. Звідси її конфліктогенність, взаємна недовіра членів громадянського суспільства, що формується, і схильність до політичної монополії на владу з боку авторитарно-бюрократичної держави. Політико-правові відносини нового типу ще тільки формують свою систему норм, інститутів і цінностей. Саме модель регулювання суспільних відносин, що заснована не на пануванні і підпорядкуванні, а на партнерстві та взаємозалежності, складає політико-пра-вовий зміст консенсусної демократії.

В умовах сучасної демократизації України відбувається поступове подолання звичних стереотипів щодо політики, влади, демократії, держави, місця і ролі людини в суспільно-політичному житті. Весь світовий і вітчизняний досвід свідчить про те, що політику не можна сприймати лише як сферу конфронтації та суперництва в боротьбі різних сил за владу. Натомість вона сприяє інтегруванню соціальних груп, досягненню громадської злагоди, консолідації, співробітництва та подолання політичних, національних, міжпартійних, міжособис-тих конфліктів, реалізації національної ідеї.

Надмірна концентрація політичної влади і ресурсів у руках керівної еліти змушує контре-літу та опозицію оформлятися і виступати в якості радикальних рухів, а не політичних опонентів. Гостре протистояння еліти і контреліти є наслідком культурно-політичної неоднорідності самої еліти, різні групи якої орієнтуються на взаємовиключні цінності. Ідеологічне протистояння доповнюється процесом посилення інтересів до економічних чинників — приватної власності, конкуренції, ринку тощо. Прагнення правлячої еліти монопольно контролювати політичний процес породжує в опозиції бажання використовувати найрадикаль-ніші засоби боротьби, щоб змусити офіційну владу визнати опозицію і враховувати її думку при виробленні політичного курсу. При цьому маргіналізація суспільства, що зберігається і помітно посилюється через руйнування звичних соціальних зв´язків і форм індивідуальної і групової ідентифікації, підвищує значення емоційних і символічних чинників політичної взаємодії. Їх переважання ставить на другий план прийняття і реалізацію конкретних рішень. Цим пояснюється невисока динаміка реформаторського процесу і слабкої ефективності прийнятих політичних рішень.

Розвиток політичного плюралізму, що не зводиться тільки до багатопартійності, має виходити з розуміння правомірної розбіжності інтересів різних соціальних верств, націй, груп і потреб пошуку їх узгодження, досягнення соціальної злагоди в інтересах суспільства і особи.

У перспективі демократизації українського суспільства на плюралістичній основі можливе виникнення якісно нової, раціоналістичної, мобілізаційної свідомості та відповідних соціально-політичних позицій, здатних вплинути на структуру політичної участі.

Перехід до демократії — не самоціль, а шлях створення цивілізованої сучасної системи, стабільної, здатної до саморозвитку і створення всіх необхідних умов для нормального життя людини. Проблема демократії для нашої країни — це проблема формування такої соціальної і політичної системи, яка забезпечувала б керованість суспільством при участі народу, припускала б можливість заміни влади без насильства, гарантувала б дотримання і захист прав і свобод людини.