Персонал » 2007 » № 2

«Я волію працювати з талановитими людьми»

Архипчук С.

Біографічна довідка

Народився 18 листопада 1960 р. на хуторі Ганнівка Костопільського р-ну Рівненської області. У 1979 р. закінчив Дніпропетровське державне театральне училище, акторський факультет, актор драматичного театру, у 1984 р. - Державний інститут театрального мистецтва ім. А.Луначарського, м. Москва, режисер музичного театру. Працював режисером у Донецькій опері, Дніпропетровському театрі ім. Т. Шевченка. Лауреат Міжнародного конкурсу режисерів естради (Москва, 1989 р.). «Режисер року» (фестиваль «Нові зірки старого року», 1994 р.). Вагнерівський стипендіат (Байройт (ФРН), 1997 р.).

Постановки: «Котигорошко» А. Шияна, Б. Котюка (Львів, 1984 р.), «Іоланта» П. Чайковського (Донецьк, 1985 р., 2003 р.), «А, нумо створимо оперу» Б. Бріттена (Донецьк, 1986 р.), «Мачуха Саманішвілі» Г. Канчелі (Дніпропетровськ, 1987 р.; краща вистава року), «Лис Микита» І. Франка, Б. Янівського (Дніпропетровськ, 1988 р.), «Пан Коцький» М. Лисенка (Коломия, 1991 р.; лауреат I Міжнародного конкурсу ім. М. Лисенка), «Купало» А. Вахнянина (Київ, 1993 р.), «Набукко» Верді (Донецьк, 1994 р., 1999 р.), «Аїда» Верді (Львів, 1995 р.), «Пігмаліон» Б. Шоу, О. Козаренка (Ніжин, 1996 р.), «Отелло» Верді 2005 р., «В пекучій мушлі слова» Н. Клименко (Київський театр поезії «Мушля», 2002), «Заповітне» М. Вінграновського (2005) та ін. Режисура: вечір пам´яті В. Івасюка (Львів, 1989 р.), «Володимир Івасюк. Повернення» (Київ, 1998 р.), «Задивляюсь у твої зіниці» В. Симоненко (Львів, 1988 р.), «Я повен любові» О. Гончар (Київ, 1998 р.). Фестивалі: «Червона рута» (1989 р., рок-конкурс), «Оберіг» (1992 р., 1993 р., 1994 р.), «Тарас Бульба» (1992 р., 1993 р.), «Золота корона» (Одеса, 1998 р., 1999 р.), конкурс «Роксолана. Великий вальс» (1996 р.), урочиста церемонія Національного конкурсу гостросюжетних романів «Золотий Бабай» (1999 р.), у 1989-1992 рр. -шоу-вистави з Гуцульським естрадно-фольклорним театром-студією «Заграва» (головний режисер, гастролі у містах: Вроцлав, Москва, Монреаль, Торонто та інші).

Головний режисер свят: 700-ліття Коломиї, 620-ліття Болехова, Дня Києва - 93, Всеукраїнського свята пива (1995 р., 1996 р., 1997 р., 1998 р.), 590-ліття Рашкова (Придністров’я, 1992), мистецьких програм Великого збору КУН (1993 р., 1995 р.), «Дійство про Св. Миколая» (Київ, 2000 р.). (www.arkhipchuk.openua.net)

Творча самореалізація й мандри. Для багатьох людей, які вибудовували українську культуру, ці два поняття є невіддільними. Про свої мандри у двох площинах — географічній і професійній — розповідає рель´єфна постать національного театру — Сергій Архипчук.

—  Сергію, що дало найяскравіші враження, які спонукали обрати саме театр і драму як сфери професійної діяльності?

— Свідомо, мені здається, телевізія. Вечори Іраклія Анд-роннікова. Його розповіді — майстерні, красномовні, які я порівнював з тими розповідями, які були в моєму житті на хуторі Ганнівка до того, бо було «ходіння в гості», і кожен з гостей приходив, щось балакав. Історії асоціювалися з оповідачами, носіями, потім — існували невіддільно від них. А ще був фільм «Угрюм-ріка», який став подієвим у житті того «полісу», де я мешкав. Я досить точного імітував одного персонажа, який мені дуже сподобався.

— Спершу Ви зосередилися на акторській стезі. Що ж спонукало «змінити професію»?

— Річ у тім, що мій «шеф», керівник курсу в Дніпропетровську Віталій Ковалев-ський, був багато в чому парадоксальна людина. Він вважав, що як Станіславський навчав режисера через акторство, так само актора можна навчати через режисуру. І тому кожен з нас був відповідальним за якийсь «шматок» вистави. Сам проводив репетиції, організовував, збирав матеріал,  писав  експлікації, розробки... Але найважливішим у постанні рішення займатися режисурою, було те, що я був собою дуже незадово-лений як актор. Я розумів, що потрібно робити на сцені, але як актор не міг цього втілити, був, як мені здавалося, не дуже природний. Як досить самокритична людина, вважаю, що це була головна причина, аби постав режисер, який у мені «сидів», той, хто оцінював себе як актора.

Пам´ятаю, яку гіркоту як актор відчував. Вступивши до театрального училища, коли мені було чотирнадцять з половиною років, я ріс, формувався як актор і як людина одночасно. Коли ж у неповних дев´ятнадцять вступив на режисуру, уже московський керівник Георгій Ансімов дорікав, що я занадто юний. Щоправда на рік чи на півроку молодшим від мене був хлопчина з Грузії. Та все ж всі інші були старші, дехто мав стільки років, як я зараз. Мій наставник сам у режисуру прийшов, довший час пропрацювавши актором. Почав учитися, коли йому було тридцять «з гаком». Це була така тенденція в ті роки. І зараз вважається, що режисер — це людина, яка має значний досвід. Скажімо, були міфи, про кінорежисуру, куди брали людей «з біографіями».

—  А яким було театральне середовище, у якому Ви формувалися в Дніпропетровську, чим воно відрізнялося від московського?

—  Всі були націлені на Москву. З нашого тільки курсу приїхало 17 осіб. Усі спали в одній квартирі. І з того першого українського «десанту» вступило тільки двоє — я й моя однокурсниця. Потім багато хто ще закінчив різні театральні вищі навчальні заклади. Головною відмінністю було те, заради чого й зараз їдуть до столиці Росії. Вона могла показати зразки передового театру. Ті твори, про які ти читав, роботи тих режисерів, які досліджував через публікації в книжках, газетах, журналах можна було побачити на власні очі, почути про справу як кажуть, з перших вуст.

Це мало дуже різні прояви в той час. Була ціла низка театральних напрямків, нових «брендів», імен: Гончаров, Ра-венських, Ефрос, Любімов, Васильєв, Покровський; інше покоління — Морозов, Захаров. Я був на репетиціях (зокрема у Покровського) порівнював, ходив на «здачі». Найбільше подобався тбілісець Роберт Сту-руа. Здавалося, що його театр — наймагічніший. Запам´яталися «Кавказьке крейдяне коло», «Ричард III», інші. Я щотижня переглядав мінімум три вистави, крім того, що були ще репетиції, заняття й т. ін.

Я був дуже «зав´язаний» на навчанні. Наприклад, у нашому інституті читав лекції відомий шекспірознавець Олексій Барташевич, я ходив спеціально на інші курси, слухав його лекції, заприятелював з ним. Це було подією в моєму житті.

Багато важили гастролі закордонних театрів — театру Марселя Марешаля з Франції, болгарської, німецька опери. З Праги приїздив дуже цікавий модерновий театр, називався він «На забрадли». Ходив у цирк, на концерти різних естрадних співаків, цікавився джазом, роком. Міг спеціально поїхати на край міста, аби в якомусь індустріальному будинку культури послухати певний східноєвропейський рок-колектив. У Києві складно уявити, що ми їдемо до Василькова чи Ірпеня заради театру, що його з якихось причин не пустили до центру столиці. Їдеш, зустрічаєш знайомих людей, спілкуєшся...

— Чому Ви вирішили спеціалізуватися на музичному театрі, опері?

— Я дуже довіряв своєму керівникові Віталію Ковалев-ському. Він казав: «Ти все одно працюватимеш в українському театрі!» А наш театр є дуже синтетичний. Традиційна класична українська драматургія обов´язково є насичена піснями, танцями. Тож ми дійшли думки, що буде добре, якщо я підходитиму до цього зі знанням справи. Не як драматичний режисер, який дивиться, і часом не знає, як оперувати з певними жанрами, а як музичний, що вивчав оперу, оперету, мюзикл, музичну комедію, водевіль, цілий спектр жанрів. Дуже виразним аргументом було те, що знаменитий на той час Товстоногов, італійські кінорежисери ставили опери. Й досі є тенденція, коли відомих майстрів запрошують до постановки опер. Я ж, вирішив навпаки набувати майстерності, опановуючи оперні жанри.

— Як так сталося, що Ви освоїли іще одну спеціальність — режисуру масових видовищ?

— Справа от у чому. На той час в ДІТМ (рос. — ГИТИС) відкрили факультет режисури естради й масових видовищ. І його очолив режисер Іоаким Шароєв, який згодом видав підручник. Своїм учителем він вважав вчителя мого. У нас були прецеденти, коли художній керівник курсу залучав нас до підготовки урядових концертів. Цей жанр не був чужий музичному театрові. Розуміння його структури, драматургії, принципів придалося, коли виникла «Червона Рута».

—  А як Вам поталанило потрапити до оргкомітету, ба більше — стати її режисером?

— Цікаво, що я мав дві рекомендації — одну я отримав після того, як створив концерт пам´яті Володимира Івасюка у Львові (до десятиліття з дня смерті, і сорокаріччя з дня народження). А другу — по тому як поставив у Кіровограді фестивальний завершальні заходи «Степові джерела». Її мені дав Микола Хомандюк (нині покійний), директор музею-за-повідника Івана Карпенка-Ка-рого «Хутор Надія».

На той час я був без постійної роботи. Заробивши певну суму, я вирішив її витратити, поїхавши на перегляд вистав Еймунтаса Някрьошюса у Литві. І в той самий день, коли я прилетів — дзвінок: «Вас запрошено на розмову з приводу фестивалю «Червона Рута». Я сказав, що приїду, розповів про свої плани в Литві. Мені пішли назустріч.

Коли летів додому, я уявляв — знаючи, який жорсткий відбір до дирекції — що мають зібратися такі собі аси-козаки, семеро українських самураїв; кожен приїжджає зі свого уділу робити фестиваль.

— Що Ви відчували, працюючи в напружений час, з величезною кількістю людей?

— Відчуття були дуже революційні, ми були свідомі того, що ми робимо те, що мусило бути давно, але через різні бар´єри, заборони, не відбувалося. Чому «Червона рута» дала так багато імен у кожному жанрі, у кожному напрямку? Тому що це був перший фестиваль, який мав чітку національну ідеологію. Він, я це не раз казав уже, поділив естраду на «со-вєтську» й «українську». Були чіткі критерії, за якими ми оцінювали в трьох жанрах: рок-, поп-музика й авторська пісня.

Я працював у оргкомітеті й журі. Був у Херсоні, Рівному, Луцьку, на відборі в Києві. Мені приємно пригадувати тодішні відчуття. Не так давно, на відкритті виставки «Коломия.

Персони» до мене підійшли поспілкуватися люди: вони через стільки років мене впізнали. Був цікавий випадок невдовзі після фестивалю, коли я працював з джаз-фольк-рок-театром-студією «Заграва», який існував на спонсорські кошти, що на той час було безпрецедентним.

А ми з родиною тоді жили під Коломиєю. Саме гуцули запропонували мені роботу й житло. Я тоді був ведучим, автором кількох сценаріїв. Ми зробили унікальну програму «Великодні дзвони», «Набувайте си браття!». Побували з нею і в багатьох містах України, і за океаном...

Тож пам´ятаю, після роботи, о пів на дванадцяту, коли ніякий транспорт не ходив, намагався я «піймати попутну». Зупиняється машина. Чоловік за кермом каже: «Я вас знаю. Це ж ви робили «Червону руту»? Це дуже зворушливо, — коли навіть серед ночі впізнають.

Хоча, були подібні приємні моменти й раніше. Коли я 1984 року приїхав до Львова ставити дипломну роботу (мюзикл «Котигорошко» в театрі ім. Марії Заньковецької), одна дівчина, рекомендуючи мене, казала: «Це Сергій! Він приїхав з Москви. Але він «наш»!»

До речі я кілька разів шукав щастя у Львові. Намагався «зачепитися».

—  Чим для Вас був Львів, яким було ваше оточення?

— Я закохався у Львів ще коли я ставив там дипломну виставу. У той час я познайомився з митцем Іваном Остафійчуком, це приятелювання збереглося й досі, і дуже цікавим графіком Олександром Аксініним (він загинув в авіакатастрофі в 1985 році), ми дружили зі Святославом Максимчуком, Лесею Гуменецькою та Лесею Бонковською.

Вдруге я приїхав до Львова робити виставу, сценарій якої створили за неопублікованими творами й щоденниковими записами Василя Симоненка. Ми з молоддю театру ім. М. Зань-ковецької здійснили цю постановку. На прем´єру прийшли Михайло Косів, В´ячеслав Чор-новіл, брати Горині. До сценарію увійшли розповіді декого з дисидентів і їхні сни. Вистава була своєрідна. Міфи. Спогади. І, звичайно, Симоненко. Це був кінець 1988 — початок 1989 року. Тоді, до речі, художник Володимир Лобода завів до кав´ярні, куди заходили Ігор Калинець, брати Горині, В´ячес-лав Чорновіл. Про неї згадує бард Андрій Панчишин у пісні про приїзд Горбачова.

Найяскравішим був, звичайно, період перед «Червоною Рутою». Тоді я жив у друзів, намагався щось робити. Їздив зі Львова до Кіровограда, до Києва, потім ми поїхали до Чернівців робити «Червону Руту».

По активному контактуванні зі Львовом на початку дев´яностих, я побував у цьому місті лише кілька разів. Зокрема в 1995 році. Ставив «Аїду». Я настільки любив Львів, що мені навіть боляче було туди потім приїздити: мені хотілося творчої реалізації там, але підстав якихось не було... А я люблю, щоби мандри якось були пов´язані з роботою. Торік я все ж побував у Львові на Форумі видавців. За атмосферою свята, внутрішнього карнавалу, осіяння, він є унікальним.

—    Чому нині Ваша діяльність зосереджується головно на фестивалях?

—    Нині постановки театральних вистав є у певному сенсі проблематичними. Якщо в перші роки Незалежності режисер отримував за постановку гроші, тепер приносити їх має він. Багато є невиразних, безтенденційних заходів. До того ж, вистава розрахована максимум на 1000 осіб. Видовища ж апелюють подеколи до аудиторії кількадесят тисячної (стадіон «Україна» у Львові, чи Майдан Незалежності...). Жанрово вони дуже багаті.

—  А як щодо творення сучасної української обрядовості?

—  Якби українська ідея була панівною, домінантною, то можна було би про це говорити.

А вона на маргінесі, як українська література в Україні. Про це ми дискутували з письменником Віктором Небораком. Коли я запитав, як просуваються його проекти, зокрема «Пси святого Юра», він сказав, що це нікому не потрібно. На його думку, щось зміниться тоді, коли українських письменників цитуватимуть всюди, і в Верховній Раді, нарівні з російськими. Примітним є те, що люди й далі існують у полоні чужої культури, чужих цитат. Я займаюся літературними, оперними, бардівськими, рок-, джаз-фестивалями, оскільки, це є вирівнення сил у змаганнях за українську культуру.

—       Ви працювали з багатьма талановитими людьми, що Вам дає таке спілкування?

—  Моє навчання дало мені своєрідну броню від речей малоталановитих. Так само я волію працювати з талановитими людьми, професіоналами з великої літери. Така людина готова до праці, а не до перетягу
вання каната амбіцій, тому що організація будь-якого, навіть невеликого заходу, в якому є різні стихії, жанри, — як, наприклад торішній вечір пам´яті Симона Петлюри до 80-річчя з дня його загибелі, названий рядком із Миколи Зерова «Ця золотом цвяхована блакить» — потребує колосальних зусиль,
зібраності і впевненості у тому, що ти робиш. Людина, не впевнена в своїх силах, або така, що їй Господь мало відпустив, завжди знаходить причини для вияву амбіцій. Я страшенно не люблю, коли йде нагнітання на порожньому місці, облуда словесна, коли людина не є обдарована, проте імітує творчу діяльність.

Після інституту було враження, що ти — як яблуко, що росло-росло, доспіло, відірвалося і — все. Але потім доходиш думки, що «ін´єкція» знань, зроблена за студентських часів, потребує постійного оновлення, осмислення. Певна річ, запас почутого на лекціях, пов´язаних з історією мистецтва, є колосальною підтримкою й опорою. Ті люди, які приходять у мистецтво, в журналістику, і «жнив культурних» не влаштовують собі, є приречені на мілину.

Мені, зокрема, багато дає спілкування з художниками, які свідомо осмислюють свою діяльність. Скажімо, свій графічний цикл, що його було колись виставлено в Дніпропетровську, Володимир Лобода назвав «У ріднім краї емігрант, на батьківській землі чужинець».

Спілкування, яке почалося ще перед «Червоною Рутою», з художником, тепер моїм близьким товаришем Володимиром Раком, який пише вірші (він філолог за освітою), але займається все життя дослідженням народного мистецтва. Та в деякі моменти розумієш, що твої опоненти можуть більше тебе навчити, ніж твої друзі.

Деякі речі я намагаюся зробити зрозумілими для себе. Грандіозним вишколом для мене стала виставка німецьких експресіоністів. Коли ти побачив напрямок мистецтва у найкращих виявах, у такій кількості, коли ти міг переосмислити, прийти й знов переглянути, тоді це стає твоїм надбанням. Воно виробляє твій смак, критерії.

— Минулий рік для Вас був дуже насиченим, розкажіть про ті проекти, які він дав?

— По-перше, згадуваний уже вечір пам´яті Симона Петлюри, вистава «Заповітне», що ми її зробили за творами Миколи Вінграновського з Київським театром поезії «Мушля». Її було поставлено ще позаторік восени, але минулого року вона «утверджувалася» в Рівному, Києві, Острозі. Була також мандрівна громадянська акція. Ми з двома друзями (українка з Америки й українка з Канади) створили проект. І ми два тижні їздили містечками Кіровоградщини, закликали людей брати участь у виборах, роздавали літературу про права виборців. А ще я на Трухановому острові працював над «Купальськими ігрищами».

Потім «Маzеpа-фест», який я робив кілька років поспіль, перенесли на осінь, тож я свідомо поїхав у Шешори. Збагнути принципи зовсім іншої справи (тамтешнє дійство проводять без режисера). Подивитися на виконавців. Там було закладено зачіпку для роботи з Донієм над фестивалем «День Незалежності з Мах-ном», де моя роль була скоріше консультативно-режисерська, а ще — ведення. Були й інші не менш цікаві проекти.

—  У чому Ваш найголовніший режисерський секрет?

—  По-перше, я не поділяю свою роботу на «нетлінки» й «халтурки». Я перебуваю «у вільному польоті», проте почуваюся все ж стабільно і без стабільної зарплати. Спрацьовує принцип моїх вчителів — «Кожне замовлення — як перше й останнє». Я намагаюся виходити за вузькі межі міста. Не має значення, чи це фольклорне свято, чи театралізований концерт. Кожен захід — як написання свіжого твору. Я намагаюся внутрішньо оберігати себе від «халтури», навіть не використовую цього слова.

А ще, якщо переглянути мої, дуже різні за жанрами і принципами постановки вистави, фестивалі, концерти, наскрізним буде прагнення бути в органічному зв´язку з тією землею, де я народився, де живу й працюю. Якщо цей зв´язок є, його ти відчуваєш, несеш, намагаєшся оживлювати, щоби кров не засихала твоя. Такий от мій секрет.