Судова влада як основна юридична гарантія захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні

Стефанюк В.

Тема прав людини, механізмів її реалізації, забезпечення та захисту, зокрема — судового, набула особливого, якщо не першочергового значення в суспільстві з прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України. Питання захисту прав людини і громадянина в Україні стали предметом серйозних наукових досліджень правників. Особливе місце у цих дослідженнях відводиться саме судовому захисту прав людини і ролі судової влади у розв´язанні спорів, які виникають між людиною і державою.

У державі, що прагне стати правовою, суд зобов´язаний бути саме судом - авторитетним, владним, самостійним, справді незалежним. Люди хочуть бачити в ньому не бюрократичну установу, повільну при розгляді і швидку на розправу, а реального гаранта їх прав, надійного захисника їх інтересів, яку б високу посаду не займав порушник, які б впливові зв´язки не пускав він у хід.

Конституція України (ст. 55) проголошує: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб». На жаль, однієї цієї норми недостатньо. Необхідний сильний, всебічний судовий захист. Слабкий захист лише породжує ілюзії, здивування й озлобленість громадян, дискредитує саму ідею звертання за допомогою до суду. Але сильний захист здатний здійснювати тільки сильний суд. Створити такий суд — головне завдання судової реформи.

Щоб виконати це завдання, необхідний комплекс заходів: політичних, правових, організаційних, матеріальних. Косметики й раніше було вдосталь, а на серйозні перетворення рішучості не вистачало. Тим часом до успіху можуть привести лише радикальні заходи, здійснювані в сукупності й одночасно.

Що мається на увазі? Насамперед — людський фактор. Класичне питання: «А судді хто?» - змушує більш пильно глянути на систему підготовки суддів. Далеко не всі вони відповідають сьогоднішнім вимогам. Мені нерідко доводиться читати копії рішень, вироків, які громадяни надсилають разом зі скаргами. Читаєш — і дивом дивуєшся. Документ, яким визначено долю людини (і буває — на довгі роки), іноді просто неможливо зрозуміти — настільки невдало описані в ньому докази, не додержано елементарної логіки викладу, а мова дуже далека від правил граматики. І винен у цьому не тільки вуз, а й школа.

Поки школа буде перебудовуватися, необхідно запровадити ретельний, за участю досвідчених суддів і психологів, професійний добір абітурієнтів, які вступають до юридичних вузів. Частину з них уже зі студентської лави потрібно готувати до виконання нелегких суддівських обов´язків. Повинна бути значно посилена спеціалізація майбутніх суддів: нині вони досить поверхово, якщо не сказати гірше, знайомі з формальною логікою, судовою етикою і психологією, юридичною соціологією і деонтологією, теорією аналізу судової діяльності й судового адміністрування, теорією прийняття рішень і таке інше. І, звичайно, потрібно відмовитися від висування на посаду судді юристів, які одержали вищу освіту заочно. Тільки денна, стаціонарна форма навчання може дати студентові той мінімум необхідних знань, який дозволяє йому приступити до судової роботи.

Далі. До випускника юридичного вузу, який заявив про бажання стати суддею, повинні бути пред´явлені максимально жорсткі, по суті, еталонні вимоги, щоб не допустити до суддівського крісла випадкових осіб, тих, хто з якихось причин не може бути вершителем правосуддя, уособлювати собою вищу справедливість.

Але повернімося до нинішнього статусу суддів, який дозволяє їм залишатися на посаді без обмеження терміну. Передбачаю стрижневе запитання: припустимо, судді вдалося пройти всі випробування, але згодом з´ясувалося, що він недостатньо освічений, грубий і взагалі тугодум. Невже він до кінця життя залишатиметься на своїй посаді? Питання непросте. Так, згодний, якась кількість суддів — нехай це буде 1—2 відсотки — можуть виявитися недостатньо навченими чи підготовленими. Але з цим доведеться миритися заради того, щоб інші 98—99 відсотки були на висоті, вершили суд тільки за законом, переконанням і по совісті, захищали інтереси громадян, викорінювали несправедливість. У такій архіважливій справі втрати, на жаль, неминучі — надто великі цінності лежать на вагах правосуддя. Звідси випливає, що необхідно якнайретельніше вивчати й узагальнювати досвід застосування Конституції, нових законів і на цій основі продовжувати удосконалювати механізм підбору кандидатів у судді і наділення їх повноваженнями.

Але не так, як це пропонують деякі високі чиновники, окремі народні депутати і, на жаль, навіть науковці. У проектах Закону України «Про судовий устрій» вони ініціюють зменшення кількості суддів у судах, в першу чергу у Верховному Суді України, не шляхом скорочення вакантних посад, а шляхом звільнення суддів у зв´язку зі скороченням штатів судів. А це не відповідає ст. 126 Конституції України, де чітко й конкретно в десяти пунктах визначено підстави звільнення судді. І ніякий закон, навіть Закон «Про судовий устрій», не може розширити перелік цих підстав, оскільки будь-який закон повинен прийматися на основі Конституції і відповідати їй. Якби не було цієї гарантії, то можновладці могли б маніпулювати суддями на свій розсуд, а так доводиться вгамовувати свою амбітність, щоб не мати справи в суді.

Ні для кого не секрет, що з кадрами суддів у нас в сучасний період далеко не все гаразд Багато хто з них ще не перевернув у своїй свідомості піраміду, в основі якої, у найнижчій її площині, завжди була маленька людина, що просить і схиляє голову, а на вершині царственно лежали інтереси всемогутньої держави. Однак саме життя — не без допомоги демократичного законодавства — змушує змінювати колишню ієрархію цінностей. Серйозно коригується й система юридичної освіти. У судові кабінети приходять люди нової формації. Судді на практиці, за допомогою оновленого законодавства, вчаться мати справу з незвичними для нас юридичними явищами, зокрема із судом присяжних, апеляцією судових рішень, судовим контролем законодавчої та виконавчої влад, контролінгом і алгоритмом діяльності суду та іншими новелами. У результаті поступово формується інший за своєю ментальністю суддівський корпус, який має працювати в умовах реальної, а не примарної незалежності і тому брати на себе всю повноту відповідальності — і юридичної, і моральної.

Зрозуміло, незалежність — не самоціль, а лише найперша і необхідна умова гідного виконання судом покладеної на нього функції. Якою є ця функція, що саме чекають від суду, які масштаби його діяльності, — це головні питання, коли йдеться про судову владу. Якщо судові довірено лише розгляд цивільних і кримінальних справ, тобто те, що ми традиційно називаємо здійсненням правосуддя, то незалежність, звичайно, потрібна й тут — без неї наївно очікувати від суду об´єктивного і неупередженого вирішення долі обвинувачуваного або спору між позивачем і відповідачем. Проте понад 70 років радянський суд рутинно займався розглядом конкретних цивільних і кримінальних справ. І нікому не спадало на думку називати це судовою владою Судової влади не було в реальному житті, тому не було й не могло бути відповідного поняття і в нашому політичному, юридичному, науковому лексиконі. Але коли після довгих років самоізоляції ми нарешті зрозуміли, що приєднатися до світової цивілізації можна, тільки засвоївши і прийнявши за початок відліку загальнолюдські цінності, однією з них є концепція правової держави (суть цієї концепції — поділ державної влади на три ланки: законодавчу, виконавчу і судову, які повинні бути самостійними, але в той же час взаємостримуючими і взаємокоригуючими), — ось тоді посттоталітарна суспільна свідомість сприйняла ці ідеї як свої власні, тоді ми близько підійшли до необхідності дати вичерпну відповідь на запитання, з яких елементів складається судова влада і як «вбудувати» її в систему нашої сьогоднішньої державності.

Судова влада — це той новий політичний і правовий феномен, який адекватно відображає прагнення побудувати на українській землі правову державу, засновану на доктрині поділу влади. Судова влада за своїм призначенням, функціональними особливостями має особливу перевагу перед іншими гілками влади. І полягає ця перевага в тому, що не існує такої діяльності держави в особі її органів, яка не підлягала б судовому контролю. Принципам організації судової влади і потрібно вчити студентів, щоб вони, ставши юристами, а тим більше суддями, чітко уявляли собі роль суду у вирішенні спорів соціального характеру і суть його взаємовідносин з іншими органами і посадовими особами, які так чи інакше мають справу із судом при здійсненні ним правосуддя.

Специфіка судової діяльності потребує не тільки чистих рук, а й позбавленої політичної пристрасті голови, додержання вимог несумісності. Суддя з партквитком (будь-якої партії) небезпечний для правосуддя. Необхідна за законом політична нейтральність судді не може бути зведена тільки до формальних заборон його зв´язків з політичними партіями і рухами. У принципі можливі й інші прояви суддею його політичних симпатій або антипатій (надання матеріальної підтримки певним партіям, участь у вуличних демонстраціях, агітація за кандидатів у депутати та ін.). Усе це — акції політичного характеру, і суддя повинен залишатися осторонь них. Якщо ж його політична заангажованість перетворюється на постійний фактор, на фоні якого він продовжує виконувати свої професійні суддівські обов´язки, то незалежно від відсутності в судді формального членства в партії або русі цілком правомірним є порушення питання про припинення його суддівських повноважень.

Поки залишається чинним Кримінально-процесуальний кодекс України 1961 р., суд, виходячи з традиційної концепції, змушений, на жаль, здійснювати визначені законом елементи обвинувальної функції (порушувати кримінальні справи, оголошувати обвинувальні вироки, першим допитувати підсудних і свідків, виносити обвинувальні вироки навіть при відмові прокурора від обвинувачення тощо). Усі ці обвинувальні рудименти у діяльності суду відкинуто при розробленні проекту нового К.ПК. Але на практиці така відмова можлива тільки за умови, що суд перестане розглядатись як один з правоохоронних органів, як знаряддя боротьби зі злочинністю.

І от тепер, коли в Конституції України закріплено принцип поділу влади, коли в країні стала, нарешті, зароджуватися дійсно незалежна авторитетна судова влада, деякі практики та науковці пропонують нам повернутися до старої ідилії: судді і прокурори, слідчі і дізнавачі, дружно взявшись за руки, створять таке коло, елегантно іменоване «правоохоронні органи». Всупереч положенням Конституції, нормам галузевого законодавства, новому підходу в теорії й на практиці до становища суду в правовій державі, вони, як і раніше, чіпляються за деякі загальні, властиві всім органам влади характеристики, не бажаючи констатувати нову, цілком особливу, унікальну роль суду як носія такої влади, якої не має ніхто інший у суспільстві й державі.

Завдання суду — судити, тобто розглядати й перевіряти достовірність наданих сторонами доказів, дати їм свою оцінку і викласти її у своєму рішенні. Іншими словами, суд повинен вирішувати спір, здійснювати правосуддя — не більше і не менше. Ніякої особистої ініціативи, ніякої спонукальної зацікавленості — це ознаки істинного правосуддя в новому демократичному його розумінні, які базуються на конституційних принципах незалежності суддів, змагальності й рівності сторін.

Разом з тим судову владу як одну з основних структур правової держави не можна зводити тільки до розгляду конкретних справ, передбачених нормами цивільного або кримінального права. Такий підхід себе зжив.

Діюча судова влада виникла в результаті набуття судом додаткових, якісно нових функцій Свідченням цього є сформульоване в ч. 2 ст. 124 Конституції положення про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. У контексті системи противаг судову владу характеризує юридична можливість впливати на рішення і дії законодавчої та виконавчої влади, «врівноважувати» їх. Названі повноваження в повному обсязі, коли вони надані судові і використовуються ним при здійсненні правосуддя, перетворюють його в могутню стабілізуючу силу, здатну захищати права і свободи громадян, оберігати суспільство від руйнівних соціальних спорів.

На жаль, у питанні про судовий захист у нас завжди було багато риторики, але мало діла. Особливо це стосується контролю суду за законодавчою діяльністю, точніше, за конституційністю законів та інших нормативних актів, — тут донедавна був цілковитий вакуум.

Становище суттєво змінилося після створення в Україні Конституційного Суду. Законом про Конституційний Суд України, прийнятим 16 жовтня 1996 p., цей суд наділено повноваженнями розглядати справи про конституційність міжнародних договорів, здійснювати офіційне тлумачення Конституції та законів України, давати висновки у встановлених законом випадках. Прийняті ним рішення спричиняли визнання неконституційного акта нечинним, таким, що не підлягає виконанню, або покладали на орган, який видав суперечливий акт, обов´язок усунути допущене внаслідок його застосування порушення прав і свобод людини і громадянина. Практика показала, що Конституційний Суд не раз виступав гарантом прав особи.

Не ставлячи під сумнів важливу роль Конституційного Суду у зміцненні в країні конституційного ладу, у затвердженні засад законності в правотворчості і правозастосуванні, все-таки було б невиправданим спрощенням ситуації, з урахуванням змісту статей 150, 151 Конституції, покладати виконання багатогранної функції конституційного контролю тільки на Конституційний Суд. Єдність судової системи вимагає того, щоб ця стрижнева для всієї судової влади функція відповідно до статей 124 та 144 Конституції була тією чи іншою мірою властива кожній ланці зазначеної системи. Ось чому перспективною і плідною є практика виконання багатогранної функції конституційного контролю за органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування кожним судом. Тут важливо підкреслити, що всі носії судової влади покликані діяти в правовому просторі відповідно до їх юрисдикції як потенційних захисників Конституції.

Як свідчить практика, тепер і народним депутатам, і урядовцям доводиться вгамовувати гординю і, полишивши амбіції, думати про долю прийнятого ними правового акта з точки зору можливої його перевірки судами.

По стосується судового контролю за виконавчою владою, то вся історія його становлення — свідчення активного опору могутнього партійно-державного апарату будь-яким спробам хоч на йоту зменшити його визначальний вплив на життя країни, її внутрішню і зовнішню політику, на долю громадян.

Тим часом давно відомо, що судовий розгляд має величезні переваги перед вирішенням спорів у адміністративному порядку. Як би зовні сприятливо не обставлялася для громадянина можливість оскаржити рішення посадової особи до вищого органу управління (зручні години прийому, м´яке крісло для відвідувачів, чемний клерк, який приймає скаргу і видає розписку на фірмовому бланку з печаткою, тощо), відносини, що складаються внаслідок подання скарги, завжди залишатимуться адміністративно-правовими, тобто такими, де однією стороною є громадянин зі своїми бідами й клопотами, а на іншій — адміністративний, управлінський орган, нерідко орган державної влади. Чи треба говорити, що громадянин почувається не зовсім упевнено, звертаючись зі скаргою до начальника тієї посадової особи, чию дію чи рішення він вважає незаконним. А начальство, що розглядає скаргу, не дуже схильне визнавати помилку, допущену працівником підпорядкованого йому (і керованого ним) апарату. От і йде потік скарг по висхідній, породжуючи справедливі нарікання і віднімаючи безліч часу у найрізноманітніших інстанцій.

Інша справа — подання скарги до суду. Незалежність суду, відсутність у суддів якої б то не було відомчої заінтересованості, широка гласність обговорення, усне і безпосереднє дослідження всіх доказів — загальновизнані характеристики судової процедури. Громадянин і орган влади або управління (посадова особа) постають перед судом як сторони, що мають рівні процесуальні можливості доводити правильність своїх тверджень і оспорювати докази протилежної сторони. Не несміливий спір приниженого скаржника з всесильним господарем службового кабінету, а відкрите змагання рівноправних учасників судового розгляду. Додайте до цього можливість участі в суді прокурора й адвоката — і картина буде повною.

1995 р. до судів України надійшло всього 4830 скарг на дії органів управління і посадових осіб. Але вже у другій половині 1996 p., коли почала діяти Конституція України, кількість поданих до суду скарг збільшилося до 7726, у 1997 р. їх було вже 11033, у 1998 р. — 17217, а у 1999 р. — 28847. Висновок очевидний: громадяни почали більше ніж у п´ять разів частіше звертатися за захистом до суду, що свідчить про неухильне зростання їх довіри до судової влади. І це один з безсумнівних позитивних результатів здійснюваної в Україні судової реформи.

У демократичних державах створено механізм забезпечення верховенства права і здійснюється контроль за тим, як виконавча влада додержує принципів закону. Важливими складовими цього механізму є суди і покладені на них контрольні функції щодо актів і дій виконавчої влади, її інститутів. Рушійні засади механізму контролю законодавець пов´язує з діями громадян, які оскаржують рішення органів управління або посадових осіб.

Описаний механізм заслуговує на увагу і запровадження. В Україні для цього необхідно створити органи адміністративної юстиції, до підсудності яких віднести спори, що виникають у сфері державного управління, за зверненнями фізичних чи юридичних осіб. Ці спори докорінно відрізняються від предмета розгляду справ про адміністративні делікти, суб´єктами яких є фізичні особи. Протиправні діяння останніх нині підсудні судам загальної юрисдикції. Адміністративна ж юстиція запроваджується з іншою метою і являє собою систему спеціалізованих адміністративних судів, покликаних вирішувати не спори, джерелом яких є поведінка громадян, а спори, зумовлені управлінською діяльністю.

Переконаний: з якого приводу не виникало б явне або таке, що несподівано вирвалося назовні, напруження між громадянином і державою — взяття людини під варту, обшук або обстеження її житла; обмеження свободи пересування, виїзду з країни або в´їзду до неї; відмови в реєстрації партій та інших громадських об´єднань, призупинення або заборони діяльності засобів масової інформації; заборони мітингів і демонстрацій; порушення підприємцями договорів; спору щодо додержання порядку реєстрації кандидатів; проведення і визнання результатів виборів, — у всіх цих і в багатьох інших випадках єдиним арбітром між сторонами, які спорять, повинен виступати суд. Можливість безперешкодно звертатися до суду за захистом від неправомірних діянь та актів виконавчої влади — перша умова будь-якої свободи.

На мою думку, аналіз юридичних актів, які були прийняті останнім часом, і практики їх застосування дозволяє однозначно стверджувати, що завдяки новим законоположенням судова влада повільно, але. послідовно набирає сили, авторитету, стає серйозним фактором політичного І правового розвитку суспільства. Зрозуміло, що перші кроки не можуть бути твердими й упевненими. Проте кроки ці зроблено. Отже, є підстави розраховувати на успіх.