Свобода діяльності засобів масової інформації і право людини на приватність: пошук правового компромісу

В. Бобрик

Однією з обов´язкових умов становлення і належного функціонування громадянського суспільства та демократичної, правової держави є забезпечення свободи діяльності засобів масової інформації (далі - ЗМІ). Лише незалежні, не заангажовані владою або чиїмись особистими амбіціями ЗМІ можуть об´єктивно і неупереджено інформувати громадян про найважливіші події та обставини суспільного життя. Проте ЗМІ не обмежуються висвітленням лише суспільного життя. Нерідко на шпальтах газет можна зустріти публікації, в яких висвітлюються обставини приватного життя окремих людей. Існують навіть спеціалізовані видання, багатотиражна діяльність яких спрямована виключно на інформування своїх читачів про інтимні подробиці життя зазвичай відомих людей - політиків, спортсменів, акторів, артистів, співаків та ін.

Разом з тим у ст. 32 Конституції України вказується, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте та сімейне життя. Ця конституційна норма конкретизується в ряді інших законодавчих актів. Отже, законодавство України гарантує кожній людині право на особисте і сімейне життя, яке останнім часом називають ще правом на приватність. Як і будь-які інші права людини, це право згідно із ст. 55 Конституції України захищається судом.

Таким чином, між двома цінностями громадянського суспільства, якими є свобода діяльності ЗМІ і право кожної людини на приватність, існує певна неузгодженість, наслідком якої можуть бути судові спори між фізичними особами та ЗМІ. І, як показує практика судів України, а також практика судів та інших юрисдикційних органів іноземних країн, фізичні особи, які цінують свою репутацію і власне приватне життя, активно реалізують у суді своє право на захист від свавільного втручання в сферу особистого життя. Для українського правосуддя справи про втручання в приватне життя є досить новими. Ситуація погіршується і недосконалістю відповідної правової бази.

Згідно із ст. 3 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16.11.92 р. (далі - Закон про пресу) забороняється використання друкованих засобів масової інформації для втручання в особисте життя громадян. Це означає, що за загальним правилом журналісти і ЗМІ не мають права розголошувати обставини особистого життя особи без її згоди. Проте кожна особа в змозі на власний розсуд визначати можливість і межі ознайомлення зі своїм приватним життям інших осіб. Тому при вирішенні спору між ЗМІ і фізичною особою про свавільність втручання в її особисте життя насамперед необхідно з´ясувати, чи не добровільно особа допустила розголошення обставин свого особистого життя. При цьому слід ураховувати, що в деяких випадках, коли особа хоче розкрити певні відомості щодо свого особистого життя, вона автоматично розкриває і деякі інші аспекти приватності.

Наприклад, особа запросила до себе додому журналіста для розмови про своє особисте життя, і в подальшому у відповідній публікації, окрім тексту самого інтерв´ю, було опубліковано ще й опис інтер´єру квартири цієї особи. На нашу думку, в таких випадках особа не матиме права на позов, оскільки, запрошуючи журналіста до себе в квартиру, вона усвідомлює (або принаймні має усвідомлювати) те, що цим вона дає мовчазну згоду на публікацію тих фактів з приватного життя, які можуть стати відомі журналісту як з почутого, так і з побаченого.

Заборона втручання в особисте життя особи не може бути абсолютною. У певних випадках, передбачених чинним законодавством, дозволяється розголошувати конфіденційну інформацію про особу, але лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 2 ст. 32 Конституції України).

Проте, на нашу думку, в умовах становлення інформаційного суспільства, коли будь-яка інформація (і про обставини приватного життя) стає цінним товаром, такий стан законодавчого регулювання не може вважатися достатнім. З метою недопущення різноманітних зловживань, як з боку приватних осіб, так і з боку ЗМІ, необхідно законодавчо узгодити міру свободи діяльності ЗМІ та здійснення і захист права на приватність.

Концептуально існує три способи проведення такого узгодження.

Перший спосіб полягає у встановленні загальної заборони публікувати відомості з особистого життя особи, крім випадків, чітко вказаних у законі. До такого способу тяжіє наше сучасне законодавство. Однак цей спосіб є позитивістським і в сучасних умовах непридатним, оскільки в законі неможливо формально відобразити всі випадки, коли втручання в особисте життя особи шляхом публікації певних його обставин є виправданим. Застосування цього способу суттєво обмежувало б свободу діяльності ЗМІ.

Відповідно до другого, радикального способу, закон має дозволяти найширше втручання ЗМІ в особисте життя, крім спеціально визначених випадків, коли встановлюється спеціальний правовий захист певних аспектів приватності (наприклад, недоторканність житла, таємниця грошових вкладів тощо). Такий спосіб узгодження свободи діяльності ЗМІ і права на приватність застосовувався в кінці XIX - на початку XX ст. в Західній Європі та США. Наслідком такої «демократії» стало засилля «жовтої преси», яка безкарно могла на той час влазити майже у всі «закутки» особистого життя людей. Тому застосування вказаного способу узгодження містить небезпеку для права на приватність.

Найбільш прийнятним, на нашу думку, є третій спосіб, сутність якого полягає у виробленні та законодавчому закріпленні загального критерію розмежування випадків свавільного (незаконного) і виправданого (легального) втручання в приватне життя особи. Цей спосіб передбачає встановлення компромісу між свободою діяльності ЗМІ і правом на приватність.

Вироблення вказаного критерію зводиться до визначення інтересу, який спонукав втручання у сферу приватного життя. Оскільки за загальним правилом суспільний інтерес переважає над приватним, розголошення обставин особистого життя, які мають значне суспільне значення, не може вважатися протиправним. У нашому законодавстві вже були спроби затвердити даний підхід узгодження свободи діяльності ЗМІ і правового захисту приватності. Так, у Законі України «Про телебачення і радіомовлення» від 21.12.93 р. наголошується, що телерадіокомпанії зобов´язані не розголошувати інформацію про приватне життя громадянина без його згоди, якщо ця інформація не є суспільно необхідною.

Тут знову ж виникає питання: наскільки значущим має бути суспільний інтерес, щоб виправдати втручання у приватну сферу людини? У Законі «Про телебачення та радіомовлення» вказується, що у разі, якщо суд визнає, що розповсюдження інформації про особисте життя громадянина не становить суспільно необхідної інформації, моральна шкода та матеріальні збитки відшкодовуються в порядку, встановленому чинним законодавством України.

Отже, визнання інформації про особисте життя суспільно необхідною покладається у кожному конкретному випадку на суд. При цьому законодавство не містить ніяких посилань на те, на підставі чого суд визначає суспільну необхідність поширення такої інформації.

На нашу думку, такий стан законодавчого регулювання не може вважатися достатнім, оскільки застосування цього законодавчого формулювання не дає змоги журналістам та іншим особам, причетним до діяльності ЗМІ, наперед визначати правомірність чи неправомірність своїх вчинків. Вважаємо, що концептуальні засади визначення суспільної необхідності поширення інформації про особисте життя мають бути закріплені законодавчо.

У проекті нового ЦК України вказується, що обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені без її дозволу іншими особами лише за умови, якщо вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено вироком, рішенням (постановою) суду. Цю норму було б доцільно дещо розширити, включивши до умов, за якими можливе розголошення обставин особистого життя особи, затримання особи з речовим доказом на місці вчинення злочину, а також явне спричинення особою суспільно небезпечних наслідків, які мають великий суспільний резонанс (наприклад, спричинення пожежі в одній з квартир багатоквартирного будинку тощо). При цьому наявність підтвердження вироком, рішенням або постановою суду ознак правопорушення була б необов´язковою.

Слід також пам´ятати, що в будь-якому випадку забороняється розголошення як інформації про приватне життя, так і інших відомостей, які можуть призвести до вказання на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди і згоди його представника (ст. 3 Закону про пресу).

Для визначення критерію доцільності втручання ЗМІ в особисте життя позитивний досвід має практика Європейського суду (комісії) з прав людини і, зокрема, рішення у справах «Брюггеманн і Шойтен проти Федеративної Республіки Німеччини» (1977), «Лінгенс проти Австрії» (1986) та «Обершлік проти Австрії» (1997) та ін. У справі «Брюггеманн і Шойтен проти ФРН» Європейська комісія дійшла висновку, що «вимога поваги до приватного життя автоматично обмежується тією мірою, в якій окрема особа сама ставить своє життя у залежність від громадського життя або інших інтересів, які забезпечуються захистом». І хоча зазначена справа не була пов´язана з діяльністю ЗМІ, наведене твердження демонструє загальну позицію європейських правозахисних організацій щодо співвідношення приватного і суспільного інтересів при вирішенні справ про втручання в приватне життя.

Крім того, згідно з рішеннями Європейського суду (комісії) щодо зловживань ЗМІ свободою своєї діяльності необхідно враховувати особистість потерпілого. Прецеденти Європейського суду доводять, що межі допустимої критики і втручання в особисті справи з боку ЗМІ є ширшими, коли вона стосується політика чи іншої так званої публічної особи, а не звичайного пересічного громадянина (приватної особи). Займаючись політичною чи іншою громадською діяльністю, публічний діяч має усвідомлювати підвищений суспільний інтерес до всіх аспектів свого життя з боку громадян, особливо, коли йдеться про особу, яка займає виборну посаду в державному апараті або претендує на обрання на таку посаду. Суспільство хоче бачити в своєму представнику втілення ідеалу моральності, порядності та інших чеснот. Тому, наприклад, розголошення факту подружньої невірності відомого політика не повинно вважатися порушенням його права на особисте життя.

Які ж особи повинні вважатися «публічними особами»?

Конкретної відповіді на це питання Європейський суд не дає, не містить його і українське законодавство. В літературі пропонується з огляду на чинне законодавство публічною вважати особу, яка прямо чи опосередковано вибирається населенням, наділена правом на виконання функцій держави та може приймати рішення, обов´язкові для виконання на всій її території і виконання яких примусово підтримується державою.

Одним з негативних моментів правової охорони приватності є те, що вона може виступати як засіб придушення свободи діяльності ЗМІ, оскільки політики та інші публічні особи, намагаючись уникнути справедливої критики з боку масмедіа, пред´являють до них позови про відшкодування моральної шкоди, завданої втручанням в їх приватне життя. Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що публічний діяч має право на захист свого приватного життя від свавільних втручань, однак цей захист слід співвідносити із суспільними інтересами.

Схожою є позиція Європейського суду щодо вирішення аналогічних спорів за позовами так званих квазіпублічних осіб - посадових осіб державних і громадських органів (працівників державного управлінського апарату, правоохоронних органів та ін.). Деякі аспекти особистого життя таких осіб залежно від їх суспільної значущості також повинні бути прозоріші, ніж у звичайного пересічного громадянина. При вирішенні спорів за позовами квазіпублічних осіб до ЗМІ необхідно дотримуватися тих самих рекомендацій, що і стосовно позовів публічних осіб.

В юриспруденції західних країн існує також поняття «відносно публічна особа», під якою розуміється людина, яка привернула громадський інтерес до себе не за своєю волею, а внаслідок якоїсь несподіваної події (наприклад, жертва ДТП, потерпілий внаслідок резонансного злочину тощо). Особистість таких людей часто привертає до себе підвищений суспільний інтерес у зв´язку з великим суспільним інтересом до події, учасником якої стала ця особа. Тому межі приватності таких осіб мають також дещо звужуватися, але лише у контексті з даною подією. Це стосується публікації фотографій таких осіб на місці пригоди, інформації про причини і умови події, поведінку особи в неординарній ситуації і т. ін.

Згідно із статтями 3 і 41 Закону про пресу та ст. 47 Закону України «Про інформацію» (далі - Закон про інформацію) в разі свавільного втручання в особисте життя винні особи, а це можуть бути автори інформаційних матеріалів, журналіст редакції, її редактор, головний редактор або інші особи, з дозволу яких ці матеріали було поширено, можуть притягатися до цивільно-правової та іншої відповідальності згідно з чинним законодавством України.

Відповідальність ЗМІ і журналістів за зловживання свободою своєї діяльності відповідно до чинного законодавства може полягати у відшкодуванні майнової та моральної шкоди (статті. 440 і 4401 ЦК), вилученні тиражу тощо, а при наявності передбачених Законом про пресу умов - навіть у припиненні діяльності засобу масової інформації. Вказані заходи відповідальності за незаконне втручання в особисте життя особи можуть застосовуватись в Україні виключно у судовому порядку.

Розглядаючи справи про порушення права на особисте життя, суд повинен враховувати, що згідно із ст. 42 Законів про пресу та про інформацію редакція і журналіст звільняються від відповідальності за публікацію відомостей про особисте життя особи, якщо ці відомості одержано від інформаційних агентств або від засновника (співзасновників); вони містяться у відповіді на інформаційний запит щодо доступу до офіційних документів і запит щодо надання письмової або усної інформації; вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій і об´єднань громадян, а також матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього; щодо того, що ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом.

Отже, при вирішенні питання про відповідальність ЗМІ важливе значення має визначення джерел (шляхів) отримання журналістом інформації. Журналіст має чітко усвідомлювати різницю між фактами і думками. При цьому він повинен наводити лише відомості про факти - це загальновизнане у світовій журналістській практиці правило. Проте ці відомості мають бути отримані законним шляхом, що передбачає неухильне дотримання журналістом приписів законодавства та етичних норм при зборі інформації, і зокрема ст. 26 Закону про пресу, у якій закріплені права і обов´язки журналістів та шляхи отримання ними інформації. На нашу думку, у цьому Законі доцільно було б встановити спеціальну норму, якою б заборонялося журналістам використовувати спеціальну апаратуру та способи збору інформації, які притаманні оперативно-розшуковій діяльності (прихований звуко-, відеозапис, підслуховування тощо).

На основі викладеного можна дійти висновку, що для встановлення правового компромісу між свободою діяльності засобів масової інформації та правом на приватність необхідно провести значний масив законодавчої роботи, яка має втілитися в прийнятті закону про захист приватності або в суттєвому вдосконаленні чинного законодавства. Вироблення такого компромісу можливе лише на основі комплексного підходу, враховуючи здобутки юридичної науки, міжнародного і національного досвіду законотворення та судової практики. Цей компроміс можливий тільки на основі високого рівня професіоналізму і правосвідомості журналістів та інших осіб, причетних до діяльності ЗМІ, що передбачає неодмінне дотримання правових і етичних норм, які стоять на охороні приватності людини.