загрузка...

Лекція професора В. Комарова: Вступ до курсу «Цивільний процес»

МЕТА

Розкриття природи судової влади, її ознак, чинників, що визначають сферу цивільного процесу і правосуддя у цивільних справах як важливого правового інституту, закономірностей формування сфери цивільного процесу та предмета цивільного процесуального права.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

1. Форми захисту цивільних прав, свобод і законних інтересів та судова влада.

2. Сутність і природа правосуддя в цивільних справах.

3. Цивільний процес (цивільне судочинство) та правосуддя у цивільних справах.

4. Структура цивільного процесу (цивільного судочинства).

5. Цивільне судочинство та інші форми судочинства.

6. Предмет цивільного процесуального права.

7. Цивільне процесуальне законодавство.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

  1. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції у 2010 р. (за даними судової статистики) // Вісник Верховного Суду України. — 2011. — № 5 (129). — С. 17—33.
  2. Курс цивільного процесу : підруч. / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін. ; за ред. В. В. Комарова. — Х., 2011. — 1352 с.
  3. Окреме провадження : моногр. / В. В. Комаров, Г. О. Світлична, І. В. Удальцова ; за ред. В. В. Комарова. — Х., 2011. — 312 с.
  4. Міжнародні стандарти у сфері судочинства. — К., 2010. — 488 с.
  5. Питання цивільного процесу у практиці Верховного Суду України (1961—2011 рр.) / В. В. Комаров. — Х., 2011. — 536 с.
  6. Позовне провадження : моногр. / за ред. В. В. Комарова. — Х., 2011. — 552 с.
  7. Проблемы науки гражданского процессуального права / под ред. В. В. Комарова ; кол. авт. В. В. Комаров, В. А. Бигун, В. В. Баранкова, В. И. Тертышников, П. И. Радченко. — Х., 2002. — 440 с.
  8. Проблеми теорії та практики цивільного судочинства / за заг. ред. В. В. Комарова. — Х., 2008. — 928 с.
  9. Процесуальні документи у цивільних справах (теорія, методика, практика) : наук.-практ. посіб. / за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. С. Я. Фурси. — 3-тє вид. — К., 2011. — 896 с.
  10. Фурса С. Я., Щербак С. В., Євтушенко О. І. Цивільний процес України. Проблеми і перспективи. — К., 2006. — 448 с.
  11. Цивільний процес України : академ. курс / за ред. С. Я. Фурси. — К., 2009. — 848 с.

Загальні зауваження щодо актуальності вивчення курсу «Цивільний процес»

Вивчення та засвоєння курсу цивільного процесу має основоположне значення у зв’язку з тим, що цей курс належить до циклу фундаментальних навчальних дисциплін у програмі вищої юридичної освіти, а правосуддя в цивільних справах як об’єкт правового регулювання певною мірою відображає професіоналізм юридичної практики в цілому. Крім того, механізм правового регулювання правосуддя в цивільних справах не тільки визначає порядок цивільного процесу з розгляду цивільних справ згідно з внутрішнім національним законодавством, а й є передумовою субсидіарного застосування міжнародних стандартів правосуддя та міжнародних механізмів, судових інститутів захисту прав людини.

Сучасна практика цивільного судочинства має орієнтуватися на новий рівень судового правозастосування, а це означає не лише дотримання чинного законодавства, судових процедур, а й застосування Конституції України як нормативного акта прямої дії та Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — ЄКПЛ), забезпечення доступності цивільного судочинства з точки зору реалізації конвенційного права на справедливий судовий розгляд. Застосування Конституції України та механізмів реалізації ЄКПЛ — ключове питання з точки зору втілення ідеї справедливого правосуддя, права на справедливий судовий розгляд. Воно визначається фундаменталізацією прав людини, вкрай важливою роллю правосуддя як функції правової держави і, врешті-решт, фундаментальним принципом правової системи і правосуддя — верховенством права.

У структурі справ, які розглядаються судами України, за даними судової статистики, чільне місце посідають цивільні справи. Зокрема, до місцевих загальних судів по першій інстанції у 2010 р. надійшло 2 млн 478,6 тис. заяв від громадян та юридичних осіб про захист їх прав і свобод. Суди закінчили провадження в 2 млн 548,2 тис. цивільних справ і матеріалів, у тому числі з прийняттям рішення розглянуто 1 млн 398 тис. справ позовного та окремого провадження. Місцеві загальні суди минулого року видали, за винятком скасованих, 378,8 тис. судових наказів. Заочне рішення прийнято в 293,7 тис. справ, ці ж суди скасували 13,8 тис. заочних рішень, або 4, 7 % від прийнятих.

Кількість апеляційних скарг на судові рішення місцевих загальних судів, що надійшли до апеляційних загальних судів, у 2010 р. становила 384,2 тис. В апеляційному порядку скасовано та змінено 54,7 тис. судових рішень (постанов).

До судової палати з цивільних справ Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ станом на 21 січня 2011 р. надійшло майже 11,5 тис. касаційних скарг. З них за 1,6 тис. скарг — касаційне провадження відкрито і витребувані справи; за 2,7 тис. скарг — відмовлено у відкритті провадження. Надійшло на розгляд 815 цивільних справ, витребуваних для перевірки в касаційному порядку.

У 2010 р. на розгляді Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в касаційному порядку за нововиявленими та винятковими обставинами перебувало 69,8 тис. справ і матеріалів. Усього Верховний Суд України в касаційному порядку скасував і змінив 3,3 тис. судових рішень [1].

Утвердження верховенства права та гарантування кожному права на справедливий судовий розгляд незалежним та неупередженим судом потребує при розгляді цивільних справ вжиття заходів щодо забезпечення ефективності правосуддя у цивільних справах, удосконалення порядку судочинства відповідно до конституційних та міжнародно-правових стандартів, оскільки і законодавцями, і судовою практикою усвідомлюються чинники, які перешкоджають ефективності правосуддя, — затримка розгляду справ, неефективність правової допомоги, невиконання судових рішень тощо. Очевидно, що в таких умовах принципове значення має узгоджена політика забезпечення й досягнення доступності правосуддя і права на справедливий судовий розгляд, які відображають сучасний рівень функціонування судової влади. Тому закономірно, що в наш час набуває гостроти вкрай важлива проблема подолання перешкод щодо доступу до правосуддя. В Європі у 1970-х роках сформований рух «Доступність правосуддя», а в подальшому наприкінці ХХ ст. — початку 2000-х років мали місце процесуальні кодифікації в Англії, Франції, Німеччині, Гонконзі, Росії, Японії, Італії, Естонії, інших країнах, а також в Україні.

1. Форми захисту цивільних прав, свобод і законних інтересів та судова влада

Частина 1 ст. 55 Конституції України передбачає, що права і свободи громадянина захищаються судом. У системі захисту прав і свобод людини ця стаття визнається стрижневою, оскільки в ній закріплюється право на судовий захист, яке в міжнародній практиці отримало назву «право на суд» або «право на правосуддя». Це право за своїм статусом належить до основних конституційних прав людини і громадянина. Межами реалізації цього права виступають принципи верховенства права і належного здійснення правосуддя, які визначально гарантують право на справедливий судовий розгляд [2].

У розвиток конституційних положень право на судовий захист конкретизується в інших законах України, у тому числі й законах про ратифікацію міжнародних договорів у галузі прав людини, в яких ключове місце відводиться праву на суд. У зв’язку з цим особливо слід наголосити, що право на суд виступає як елемент наднаціонального правопорядку і по суті — як загальновизнана норма і принцип міжнародного права [3, 132-150].

Відповідно до ст. 16 ЦК за захистом цивільних прав та інтересів кожна особа має право звернутися до суду. Втім, цей Кодекс також передбачає, що захист цивільних прав та інтересів може здійснюватися і в адміністративному порядку — Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Так, орган державної влади, орган влади АРК або орган місцевого самоврядування здійснюють захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законами. Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду (ст. 17 ЦК).

Згідно з чинним законодавством деякі трудові спори розглядаються комісіями по трудових спорах, які є органами з розгляду трудових спорів, що виникають між працівниками і службовцями та власником або уповноваженим ним органом, за винятком спорів, що підлягають розгляду безпо- середньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах (ст. 232 КЗпП).

Відповідно до ст. 18 ЦК захист цивільних прав може здійснювати і нотаріус шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом. Таким спеціальним законом є Закон України «Про нотаріат».

Чинне законодавство також окреслює сферу юрисдикції третейських судів. Відповідно до Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом (ст. 1 Закону). Різновидом третейського суду є міжнародний комерційний арбітраж. Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачає, що до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися спори з договірних та інших цивільно- правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків (ст. 1 Закону).

Урешті-решт, захист цивільних прав та інтересів може здійснюватися як самозахист. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства (частини 1, 2 ст. 19 ЦК). Крім того, захист цивільних прав може здійснюватися у претензійному порядку. Наприклад, ст. 925 ЦК передбачає необхідність пред’явлення претензій перевізникові, і в разі повної або часткової відмови перевізника задовольнити претензію особа, право якої порушено, може пред’явити позов.

Останнім часом актуалізується практика впровадження медіації (посередництва) при розгляді цивільних спорів. Більше того, існують міжнародні стандарти медіації — Рекомендація Rec (98)1 Е Комітету Міністрів державам — членам Ради Європи щодо медіації в сімейних справах від 21 січня 1998 р., Рекомендація Rec (2002)10 Комітету Міністрів державам — членам Ради Європи щодо медіації в цивільних справах від 18 вересня 2002 р., Типовий закон «Про міжнародну комерційну погоджувальну процедуру», прийнятий Комісією ООН по праву міжнародної торгівлі UNCITRAL 2002 р., та ін.

За сучасних умов прикметним є захист прав людини Європейським судом з прав людини (далі — ЄСПЛ). Згідно зі ст. 35 ЄКПЛ скарга вважається прийнятною для розгляду ЄСПЛ, якщо вичерпані всі національні засоби правового захисту. Це означає, що в принципі захист прав і свобод особи покладається на національні органи, але за певних умов можна звернутися за захистом конвенційних прав і до ЄСПЛ.

Отже, незважаючи на те, що право на судовий захист (судова форма захисту) передбачено у Конституції України, чинне законодавство передбачає декілька форм захисту суб’єктивних прав і законних інтересів та систему органів цивільної юрисдикції.

Найбільш узагальненим поняттям форм захисту цивільних прав і інтересів у теоретичному плані є їх розуміння як регламентованого правом комплексу особливих процедур, здійснюваних правозастосовними органами або самою уповноваженою особою в межах правозахисного процесу, що спрямовані на відновлення порушеного, оспорюваного чи невизнаного права [4].

На відміну від такого (загальнотеоретичного) підходу поняття форм захисту тлумачиться в контексті окремих галузей права. Наприклад, Д. Чечот, який спеціально досліджував це питання, виділяв судову, адміністративну, арбітражну, нотаріальну й громадську форми захисту цивільних прав і законних інтересів і тим самим схилявся до того, що поняття форми захисту є тотожним поняттю процесуальної форми [5, 53]. Майже аналогічне визначення дається О. Верши- ніним, який вважає, що форма захисту — це певний порядок захисту прав та інтересів, що здійснюється тим або іншим юрисдикційним органом залежно від його природи [6]. Г. Осетинська також схиляється до того, що формою захисту слід вважати комплекс внутрішньо узгоджених заходів із захисту суб’єктивних прав і охоро- нюваних інтересів, певний процедурний (процесуальний) порядок [7].

Таке розуміння форми захисту притаманне, як правило, процесуалістам. Що стосується цивілістів, то вони здебільшого вважають формами захисту і юридичні дії власне правомочних суб’єктів цивільного матеріального права щодо захисту своїх суб’єктивних прав безпосередньо самою особою, права якої порушені, тобто самозахист.

Очевидно, що форми захисту — процесуальні форми, тобто юрисдикційні процедури розгляду цивільних справ, і тому зміст законодавчого визначення форм захисту суб’єктивних прав та інтересів полягає у правовому забезпеченні реалізації цих прав через відповідні механізми правозастосування, тобто за допомогою відповідних юридичних процедур.

Таким чином, форми захисту — категорія цивільного процесуального права. Що стосується способів захисту, то це категорія матеріального цивільного права, які здійснюються в межах механізму правового регулювання відповідної галузі матеріального права та застосування судом чи іншим юрисдикційним органом норм матеріального права. Стаття 4 ЦПК прямо передбачає, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Зокрема, способи захисту цивільних прав та інтересів передбачені ст. 19 ЦК.

Значна кількість форм захисту цивільних прав ставить питання про те, чи наявні для цього об’єктивні причини, зважаючи насамперед на те, що конституційно регламентуються лише сфера судової влади (ст. 121 Конституції України) та засади правосуддя (статті 124, 129 Конституції України).

Деякі теоретики цивільного процесу вважають, що сама по собі наявність декількох форм захисту цивільних прав є об’єктивною необхідністю, хоча у становленні системи форм, у практиці використання окремих форм значну роль відіграє і суб’єктивний фактор, який визначається економічними, політичними та іншими обставинами. Через особливий характер деяких прав або особливе становище володарів прав та з інших причин держава залишає частину функцій із захисту права у веденні адміністративних органів або передає їх іншим органам. Судова форма захисту права є головною, але не єдиною формою юрисдикційної діяльності [5, 54-55].

Окремі вчені множинність форм захисту права пояснюють дією кількох факторів — специфікою прав, що підлягають захисту або охороні, складністю або, навпаки, простотою пізнання правовідносин і прав, що підлягають захисту, ступенем розвитку демократичних процесів у суспільстві, правовими традиціями [8].

Наведені положення мають характер загальних підходів, які дійсно так чи інакше відображаються в національних процесуальних законодавствах. Разом з тим слід зауважити, що сучасні законодавства принципово виходять із пріоритетності судових форм захисту, але все ж таки закладають можливості захисту цивільних прав в інших процесуальних формах — несудових формах захисту. В теорії цивільного процесуального права несудові форми захисту називають альтернативними. При цьому використання альтернативних форм захисту має диспозитивний характер та не виключає можливості судового захисту. Більше того, впровадження альтернативних форм захисту і формування інституційних механізмів і процедур розгляду цивільних справ кваліфікується як створення умов розвантаження судів, забезпечення доступності правосуддя, з огляду на те, що в сучасних умовах, і це стосується всіх держав, доступ до правосуддя є ускладненим внаслідок ряду існуючих перешкод — неефективності судової системи, тривалих строків розгляду справ, державного мита і відсутності ефективної системи правової допомоги, невиконання судових рішень тощо.

Тобто наявність різних форм захисту цивільних прав є позитивним фактом у контексті не лише забезпечення захисту цивільних прав, а й у контексті забезпечення і реалізації ідеї правосуддя, його доступності як важливого правового інституту. Що стосується ініціативного захисту прав та інтересів, то він є можливим як самозахист або як претензійний спосіб вирішення цивілістичних спорів. Отже, формами захисту є: 1) судовий захист (ст. 55 Конституції, ст. 16 ЦК);

2) адміністративний захист (ст. 17 ЦК); 3) захист нотаріусом (ст. 18 ЦК);

4) захист Європейським судом з прав людини, який діє відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод); 5) захист в альтернативному порядку — третейськими судами, комісіями з трудових спорів, за участю медіатора тощо.

Таким чином, питання щодо форм захисту цивільних прав має принципове значення, його доречно інтерпретувати в контексті доктрини поділу влади в сучасній державі на законодавчу, виконавчу та судову та концепції правової держави, яка, зокрема, передбачає наявність права на суд як абсолютного права (необмеженого).

Згідно із ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Конституція передбачає, що судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Відокремлення від законодавчої та виконавчої і специфічність функції судової влади передбачає як суттєву передумову те, що судова влада має бути єдиною. Єдність судової влади не тільки є умовою її відокремлення від законодавчої і виконавчої влади, а й забезпечення гарантій недоторканності суб’єктивних прав фізичних і юридичних осіб. Інакше кажучи, єдність судової влади означає необхідність конституювання у правовій державі єдиного і рівного для всіх суду, який є гарантом захисту суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Послідовна реформа правосуддя, як показує український досвід, здійснювалася на основі зміцнення судової системи. Засади, закріплені в Конституції України 1996 р., незважаючи на драматизм судово-правової реформи в Україні [9], дозволяють декларувати правосуддя як нову за змістом інституцію з надзвичайною прерогативою вирішувати спори про права й обов’язки суб’єктів права. Слід зважити і на те, що Конституція України як фундаментальні визначила права і свободи людини, верховенство права, виключність судової влади та судової юрисдикції, конституційні засади правосуддя (статті 8, 55, 124, 129 Конституції України). Саме в цьому аспекті суд як орган судової влади має бути незалежним, оскільки презентує самостійну гілку влади, а принцип верховенства права як такий, що визначає характер та зміст правового статусу громадянина, є обов’язковим для органів судової влади — судів та визначає функції судочинства. Усе це складає умови і створює механізм дотримання конституційних прав у цивільному процесі та реалізації абсолютного (необмеженого) конституційного права на судовий захист.

З огляду на наведене, категорія судової влади — категоріальний вияв політико-правової доктрини, яка відображає концепцію поділу влади у правовій державі і фундаментальне значення правосуддя у правовій системі, у державному механізмі та сучасному суспільстві. Щодо цього інститут правосуддя, по суті, має розглядатися як форма здійснення прав і свобод людини та громадянина і як самостійне соціальне та правове благо, яке здійснюється через справедливе судочинство, належні судові процедури.

Правосуддя, таким чином, з точки зору принципу поділу державної влади — найвища процесуальна форма захисту суб’єктивних прав і законних інтересів суб’єктів права в тому відношенні, що інституційно і процедурно правосуддя має забезпечити реалізацію конституційного права на судовий захист відповідно до принципу верховенства права у належних процедурах судочинства.

2. Сутність і природа правосуддя в цивільних справах

Стаття 124 Конституції України проголошує, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Названа норма текстуально продубльована у ст. 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Конституційно-правовий зміст ст. 124 Конституції України був предметом тлумачення Конституційним Судом України. У рішенні Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) Конституційний Суд України констатував, що суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їхні права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші порушення прав та свобод. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі ст. 64 Конституції України не може бути обмежене. Щодо ч. 2 ст. 124 Конституції України, то її необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В іншій справі, даючи тлумачення положень Конституції України щодо правосуддя, Конституційний Суд України в ухвалі про відмову у відкритті конституційного провадження (справа за конституційним зверненням державного зовнішньоекономічного підприємства «Славутич-Сталь» щодо тлумачення ст. 124 Конституції України і Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 14 жовтня 1997 р. № 016/1241-97 № 44-з) зазначив, що відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя — це самостійна галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом, процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ. Таку ж позицію Конституційний Суд України підтвердив і у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців 7, 11 статей 2, 3, п. 9 ст. 4 та розділу VIII «Третейське самоврядування» Закону України «Про третейські суди» (справа № 1-3/2008 про завдання третейського суду) від 10 січня 2008 р. При цьому Конституційний Суд України зазначив, що згідно з положеннями ч. 1 ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.

Спираючись на конституційні приписи та процесуальний режим здійснення правосуддя, загальноприйняте визначення правосуддя зводиться до того, що правосуддя — одна з форм державного управління щодо виконання державою внутрішньої функції охорони правопорядку, власності, прав і свобод громадян шляхом вирішення спеціальним органом державної влади — судом цивільних, господарських, адміністративних та кримінальних справ за правилами, передбаченими процесуальним законодавством.

Це визначення дозволяє сформулювати такі основні загальновизна- чені ознаки правосуддя: 1) здійснення його тільки спеціально створеним органом — судом; 2) здійснення його шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних і кримінальних справ; 3) здійснення його тільки у передбаченому законом порядку (процесуальна форма); 4) можливість застосування заходів державного примусу; 5) наявність спеціальних цілей.

Наведені ознаки, дійсно, характеризують правосуддя, але навряд чи можна вважати, що вони дозволяють повно і вичерпно визначити сутність правосуддя, його відмінність від інших форм юрисдикції. Такі ознаки правосуддя тією чи іншою мірою знаходять свій прояв і в діяльності інших юрисдикційних органів, які здійснюють захист порушених прав. Тому поняття правосуддя має інтерпретуватися в єдності із судовою владою. Формула «правосуддя здійснюється тільки судом» є точною, проте сама по собі вона не розкриває змісту і сфери правосуддя взагалі та щодо цивільних справ зокрема.

Зважаючи на очевидну єдність судової влади і правосуддя, слід стверджувати, що правосуддя — це форма реалізації судової влади. Судова влада як влада державна, окрім як у правосудді, втілюватися не може і не повинна. І тому винятковість як характерна риса судової влади і є своєрідним ключем до розуміння правосуддя у правовій державі й того, що судовий захист — найвища гарантія забезпечення прав та свобод громадян.

Крім винятковості судової влади, у правосудді втілюється і повнота судової влади. Повнота судової влади — невід’ємна якість правосуддя. Вона відображається в тому, що у правовій державі правосуддя має бути доступним, інакше кажучи, всі громадяни повинні мати рівні можливості використовувати судовий захист своїх прав і свобод. Крім того, повнота судової влади передбачає, що всі громадяни без винятку визнаються рівними перед судом, і це не тільки теоретичне положення, це аксіома, яка підтверджена соціально-історичною практикою і знайшла своє закріплення в міжнародно-правових документах з прав людини. Так, згідно із ст. 8 Загальної декларації прав людини кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією чи законом.

Якщо винятковість судової влади — це, так би мовити, генетична ознака правосуддя і стверджує відокремлення судової влади від законодавчої та виконавчої, то повнота судової влади є функціональною ознакою правосуддя, визначає сферу правосуддя, тобто сферу реалізації судової влади.

Повнота судової влади знайшла своє закріплення в Конституції України, яка проголосила право громадян на судовий захист серед основних прав громадянина (ст. 55), що відповідає міжнародно-правовим стандартам. Згідно із ст. 5 ЦПК правосуддя в цивільних справах здійснюється на засадах поваги до честі й гідності, рівності перед законом і судом. Суд зобов’язаний поважати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу і здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.

У статті 14 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права передбачено, що кожний громадянин має право при розгляді будь-якого кримінального звинувачення, яке пред’явлене йому, чи при визначенні його прав та обов’язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий та публічний розгляд справи компетентним, незалежним і неупередже- ним судом, створеним на основі закону. Найбільш масштабно повнота судової влади відображена у п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, яка визначає право на справедливий судовий розгляд.

Характеристика правосуддя як форми реалізації судової влади з її винятковістю і повнотою потребує визначення не тільки генетичної, функціональної, а й предметної ознаки судової влади, тобто змісту судової влади і правосуддя як діяльності, спрямованої на певний соціальний об’єкт.

Зміст судової влади, на відміну від законодавчої та виконавчої, полягає у визначенні виду й обсягу суб’єктивних прав і юридичних обов’язків суб’єктів права. Ці права й обов’язки встановлюються на основі застосування судом норм права і з урахуванням відповідних фактичних обставин. Отже, реалізація судової влади завжди пов’язана з розглядом конкретної юридичної справи. Предметна ознака правосуддя визначається потребами забезпечення реалізації прав усіх і кожного, а правосудна форма захисту прав громадян — розглядом і вирішенням юридичної справи, а не адміністративними веліннями, що ставить громадянина в рівне становище не тільки з іншими громадянами, а й з державною владою, державою. Ось чому саме судова влада природно є фактором обмеження втручання будь-кого у правовий статус громадянина і в системі розподілу влади є тією противагою, яка забезпечує невід’ємні й недоторканні права особи. Ця глибока закономірність становить зміст і функції правосуддя у правовій державі як інституту охорони прав і свобод особи. При цьому правосуддя являє собою єдину форму, остаточну інстанцію забезпечення законності та справедливості у стосунках з участю громадян. Громадянин стає не тільки носієм певних прав, а й безпосереднім захисником їх у суді, він є, так би мовити, споживачем судової влади і законності.

Таким чином, предметна ознака судової влади втілюється в певному напрямі функціонування правосуддя, яке сприяє шляхом розгляду і вирішення юридичних справ судовому здійсненню прав і свобод особи в суспільстві, реалізації законності та справедливості в державі.

Правосуддя відрізняється від інших форм правозастосування і тим, що рішення органів правосуддя мають загальнообов’язковий характер, пріоритет перед рішенням інших органів. Згідно із ст. 14 ЦПК судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади й органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Судові рішення, на відміну від актів інших органів, мають законну силу. Рішення суду, так би мовити, прирівнюється до сили закону. Саме в законній силі актів судового правозастосування виявляється судова влада як дійсна влада. Згідно з ч. 1 ст. 209 ЦПК суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду.

Нарешті, правосуддя як правозасто- совна діяльність характеризується специфічною процесуальною формою. На відміну від інших процесуальних форм процесуальна форма правосуддя та її дотримання визначає правосудність судових рішень. У контексті цього слід ще раз звернути увагу на системоутворюючі статті ЦПК, які визначають ціннісні характеристики процесуальної форми правосуддя у цивільних справах. Згідно із ст. 1 ЦПК завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, а порядок провадження в цивільних справах у судах, як випливає зі ст. 2 ЦПК, визначається процесуальним законодавством. Без перебільшення, справедливе правосуддя, сприйняття справедливості правосуддя суспільством і довіра суспільства до правосуддя — ознака демократичності й самого суспільства. У широкому соціальному вимірі невипадково судочинство визначається як інновація в галузі справедливості, яка має справжнє всесвітньо-історичне значення [10].

У Рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003 у справі про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора зазначається, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості та забезпечує ефективне поновлення у правах. При цьому Конституційний Суд України наголосив, що право на судовий захист є одним із конституційних прав. З огляду на це, він дійшов висновку, що положення ч. 6 ст. 234, ч. 3 ст. 236 КПК України, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого та прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи, обмежуючи право людини на судовий захист, закріплене ч. 3 ст. 8, частинами 1, 2 ст. 55 Конституції України, порушують вимоги статей 3, 21,ч. 2 ст. 22, ч. 1 ст. 64 Конституції України, тобто є неконституційними.

Цей аспект рішення Конституційного Суду є знаковим стосовно того, що підкреслює значущість для реалізації права на судовий захист процедур судочинства, тобто процесуальних правил і порядку розгляду судових справ. І тому саме факти порушення або неправильного застосування норм процесуального права можуть бути підставою для скасування рішення у справі або підставою для визнання неконституційності певних обмежень у реалізації права на судовий захист, передбачених процесуальним законодавством. Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК підставами для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення або зміни рішення апеляційним судом може бути розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні рішення судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, що викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглядав справу.

Невипадково для правосуддя є однаковим і прикметним особлива юридична процедура, інакше кажучи, цивільна процесуальна форма, в якій відбувається цивільний процес. Ця процедура втілює найважливіші демократичні принципи правосуддя, що закріплені в Конституції України і процесуальному законодавстві.

3. Цивільний процес (цивільне судочинство) та правосуддя у цивільних справах

Цивільний процесуальний кодекс України визначає завдання цивільного судочинства. Як було зазначено, відповідно до ст. 1 ЦПК завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Очевидно, що родовою ознакою цивільного судочинства є те, що воно становить процедуру розгляду і вирішення цивільних справа. Але це занадто загальна характеристика, оскільки цивільний процес є складною, комплексною конструкцією.

Невипадково щодо поняття цивільного процесу (цивільного судочинства) в літературі існують різні судження. Перш за все у правовій літературі терміни «цивільний процес» і «цивільне судочинство» вживаються як рівнозначні. Що стосується суті, то деякі вчені визначають цивільний процес як діяльність судових органів з вирішення спорів та інших справ, які стосуються прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, і з примусового виконання судових постанов, що здійснюється в точно визначеному порядку із забезпеченням активної участі заінтересованих осіб.

Висловлюється думка, що цивільний процес — це діяльність суду зі здійснення правосуддя, яка складається з розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних справ; діяльність осіб, які беруть участь у справі, і сукупність цивільних процесуальних правовідносин між судом і заінтересованими особами та органами держави, що беруть участь у справі.

Поряд із спробами дати визначення поняття цивільного процесу існує думка, що цієї проблеми не існує взагалі. В. Щеглов підкреслює, що діяльність учасників правовідносин в інших галузях права, на відміну від процесуального, не виділяється як окрема категорія. Немає необхідності виокремлювати її і в процесуальній теорії. У суспільних відносинах, урегульованих нормами права, відокремлення діяльності неминуче веде до її відриву від правової форми і до протиставлення правовій формі, що однаково неприпустимо. На підставі цього робиться висновок про тотожність понять цивільного процесу і цивільних процесуальних правовідносин. Цивільний процес є суспільними відносинами, врегульованими цивільним процесуальним правом [11].

Перш за все дослідження змісту цивільного процесу повинно здійснюватися в такому аспекті, який дозволяє визначити його зв’язок та співвідношення з правосуддям у цивільних справах. Крім того, важливе значення має також змістовна, структурна його характеристика як самостійного правового явища.

Нерідко правосуддя у понятійному відношенні майже ототожнюють із цивільним процесом. Найбільш крайня позиція зводиться до того, що правосуддя у цивільних справах — це діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі, а цивільне процесуальне право регламентує діяльність суду зі здійснення правосуддя, встановлюючи права та обов’язки учасників цивільного процесу. Наприклад,

М. Арапов зазначав, що правосуддя в цивільних справах є діяльністю державного суду і осіб, які беруть участь у ньому, із розгляду і вирішення спорів про право цивільне [12]. М. Гурвич зазначав, що цивільне процесуальне право, регламентуючи діяльність суду зі здійснення правосуддя, встановлюючи права й обов’язки учасників процесу, є гарантією реалізації завдань цивільного судочинства [13, 9]. На думку В. Семенова, цивільний процес поряд із кримінальним процесом є видом правосуддя, різновидом судової діяльності [13, 7].

Як бачимо, М. Арапов відносить до правосуддя і діяльність суду, і діяльність осіб, заінтересованих у здійсненні правосуддя. Для цивільного процесу місця не залишається. М. Гурвич відокремлює поняття правосуддя і цивільного процесу. В. Семенов, навпаки, ототожнюючи цивільний процес і правосуддя, під цивільним процесом розуміє тільки судову діяльність.

Поняття цивільного процесу тісно пов’язане з поняттям правосуддя, однак не може зводитися до нього. Правосуддя і цивільний процес — нетотожні поняття. Зміст правосуддя полягає у визначенні виду й обсягу суб’єктивних прав і юридичних обов’язків персоніфікованих осіб, у вирішенні конкретної цивільної справи судом шляхом ухвалення рішення, яке має законну силу. Правосуддя характеризується і тим, що воно повинно бути побудоване на засадах, які забезпечують можливість реалізації заінтересованою особою права на судовий захист, тобто можливість особисто бути захисником своїх прав у суді, брати участь у вирішенні своєї справи. Саме ця обставина і визначає необхідність встановлення специфічної форми здійснення правосуддя, яка передбачає суворо встановлений поря док розгляду і вирішення цивільної справи. Порядок розгляду і вирішення цивільних справ є формою здійснення правосуддя в цивільних справах і становить, на нашу думку, цивільний процес (цивільне судочинство).

Якщо правосуддя — це судова діяльність із реалізації судової влади, то цивільний процес — це форма реалізації правосуддя, яка забезпечує і гарантії здійснення правосуддя, і гарантії права громадян на судовий захист. Такий зв’язок правосуддя і цивільного судочинства пояснює їх принципову єдність як змісту і форми. Поза цивільним судочинством, яке забезпечує гарантії його здійснення, правосуддя неможливе, як і розгляд справи, якщо він не здійснюється судом, не є цивільним процесом.

Таким чином, правосуддя в цивільних справах і цивільний процес у спеціально-юридичному значенні — самостійні явища. Поняття цивільного процесу пов’язане з поняттям правосуддя, однак не повинно зводитися до нього. Під час здійснення правосуддя реалізуються конкретні юрисдикційні повноваження суду. Реалізація цих повноважень судової влади потребує певного правового режиму розгляду юридичної справи, який відображається у процедурах, що забезпечують умови судової діяльності. Втім, правосуддя має бути побудоване на засадах, які забезпечують можливість реалізації не лише компетенційних повноважень суду, а й права на судовий захист, яке має, як зазначалось, конституційний характер, а також закріплено в ЄКПЛ та інших міжнародно-правових актах з прав людини. Тому саме належне здійснення судової юрисдикції, компетен- ційних повноважень суду, а також права на судовий захист потребують юридичних механізмів та конструкцій як правових форм їх буття. Такими механізмами, конструкціями і є процесуальні форми, процедури, в яких здійснюється правосуддя як синтез реалізації компетенційних повноважень органів судової влади і права на судовий захист. Вони забезпечують гарантії здійснення правосуддя і права на судовий захист як основи правового статусу особи у судочинстві.

Отже, категоріальний ряд «правосуддя — цивільний процес» відтворює певні закономірності, які мають системний характер і пов’язані з реалізацією судової влади і правосуддя в належних судових процедурах. Правосуддя у цивільних справах стосовно цивільного судочинства (цивільного процесу) має субстанціальний характер і вони співвідносяться як сутність і явище. Такий зв’язок правосуддя і цивільного судочинства пояснює їх принципову єдність як змісту і форми. Поза цивільним судочинством, яке забезпечує гарантії його здійснення, правосуддя неможливе, так само як і розгляд цивільної справи, якщо він не здійснюється судом, не є цивільним процесом.

Розглядаючи взаємовідношення правосуддя і цивільного процесу в такому аспекті, слід зазначити, що не будь-які дії судді у цивільному процесі належать до складу правосуддя і є діями зі здійснення правосуддя. Правосуддя, правосудна діяльність зводиться до прийняття лише судових актів, які вирішують цивільну справу по суті. Такий концепт має принципове значення для дослідження теоретичних проблем правосуддя, кваліфікації процесуальних дій судді та їх наслідків при розгляді цивільної справи. Як приклад, на цей час є аксіоматичним положення, що процесуальна діяльність суду, окремі процесуальні дії не можуть бути предметом оскаржень або оспорювання, крім випадків, передбачених цивільним процесуальним законодавством. Проблем не виникає, коли йдеться про оскарження актів правосуддя та інших актів (наприклад ухвал суду першої інстанції), які за законом можуть бути предметом оскарження. А як бути у випадках, коли заінтересовані особи погоджуються з рішенням суду по суті, але вважають, що іншими діями суду їм завдано шкоди? Найбільш типовим є безпідставне порушення строків розгляду справ, затримка направлення справи до апеляційної чи касаційної інстанції, що іноді призводить до негативних майнових наслідків тощо.

З огляду на те, що не всі процесуальні дії або бездіяльність є здійсненням правосуддя, очевидно, що незаконні або помилкові дії судді, які спричинили матеріальну або моральну шкоду, можуть бути самостійними підставами для їх оспорювання в позовному порядку по іншій справі, крім актів правосуддя. Хоча цей висновок навряд чи буде безспірним для судової практики, все ж таки він має методологічне обґрунтування в аспекті співвідношення правосуддя і цивільного судочинства як сутності та явища, змісту і форми.

Слід додати також, що наведена характеристика категоріального ряду «правосуддя — цивільне судочинство» дає змогу визначити не лише самостійність правосуддя у правовій системі, а й самостійність цивільного судочинства як певної процедури, яка забезпечує конституційне право на судовий захист і головне — зв’язаність процесуальної діяльності суду процесуальними правами сторін на судовий розгляд. По суті такий підхід практично та теоретично дозволяє моделювати процедури цивільного судочинства і доктринально оцінювати ці процедури як належні з точки зору вимог правової держави, права сторін на судовий захист, а також меж дискреційних повноважень органів судової влади.

У зв’язку з цим становить виключний інтерес постанова Конституційного суду Російської Федерації від 25 січня 2001 р. № 1-П, предметом розгляду якого стала норма, що міститься в п. 2 ст. 1070 Цивільного кодексу Російської Федерації. Конституційний суд понятійно відмежував поняття правосуддя та судочинства, констатувавши, що під здійсненням правосуддя розуміється не все судочинство, а лише та його частина, яка полягає в ухваленні актів судової влади із розгляду підвідомчих суду справ, тобто судових актів, що вирішують справу по суті. Виходячи з необхідності відшкодування збитків, заподіяних при здійсненні цивільного судочинства, суд дійшов висновку про необхідність законодавчого врегулювання підстав і порядку відшкодування державою шкоди, заподіяної діями (або бездіяльністю) судді під час здійснення цивільного судочинства, у випадку якщо він видає незаконний акт (або виявляє протиправну бездіяльність) з питань, що визначають не матеріально-правове (рішення суду по суті), а процесуально-правове становище сторін (порушення розумних строків судового розгляду, інші грубі порушення процедури). З урахуванням цього законодавцеві запропоновано визначити підвідомчість і підсудність справ такого роду.

Слід також зазначити, що в Законі Російської Федерації «Про внесення змін до окремих законодавчих актів Російської Федерації у зв’язку з прийняттям Федерального закону «Про компенсацію за порушення права на судочинство в розумний строк або права на виконання судового акта в розумний строк»» від 30 квітня 2010 р. № 69-ФЗ зроблено спробу врегулювати це питання.

4. Структура цивільного процесу (цивільного судочинства)

Завдання цивільного судочинства, що закріплені у ст. 1 ЦПК, реалізуються у системі проваджень цивільного судочинства, які відповідно до визначеної законом судової юрисдикції та уособлюють автономні процесуальні порядки розгляду цивільних справ.

Структурно відповідно до ЦПК цивільне судочинство є системою судових проваджень — позовного, наказного та окремого, провадження у справі до судового розгляду. Виходячи з інстанційності судової системи і процесуальних функцій судів різних інстанцій, крім проваджень у суді першої інстанції (позовного, наказного та окремого, провадження у справі до судового розгляду), структурно цивільне судочинство як система складається з апеляційного, касаційного проваджень та провадження справ у Верховному Суді України. Також ЦПК передбачає такі специфічні провадження цивільного судочинства, як перегляд судових рішень, ухвал та постанов за нововиявленими обставинами (глава 4 розділу V), провадження у справах про скасування рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів (розділ VII-1), відновлення втраченого судового провадження (розділ ІХ), провадження у справах за участю іноземних осіб (розділ Х).

Окремо слід зазначати про статус виконавчого провадження у структурі цивільного судочинства. ЦПК передбачає лише процедури, пов’язані з вирішенням процесуальних питань з виконання судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів, посадових осіб (розділ VI), судового контролю за виконанням судових рішень (розділ VII), про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні (розділ VIII). Втім, незважаючи на те, що ЦПК не містить норм, які комплексно регулюють порядок виконання судових рішень (виконавчого провадження), виконавче провадження слід вважати структурним компонентом цивільного судочинства. Правосуддя здійснюється не лише в результаті розгляду і вирішення цивільної справи, а за умов реального захисту прав, свобод та інтересів учасників цивільного судочинства, що можливо при реалізації судових рішень і перш за все в порядку їх примусового виконання у процедурах виконавчого провадження, передбачених Законом України «Про виконавче провадження».

У практиці ЄКПЛ неодноразово наголошував на значенні своєчасного виконання рішень суду, зауважуючи, що виконання судових рішень є невід’ємною частиною цивільного процесу, а несвоєчасне виконання судових рішень є таким, що суперечить п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, і є порушенням права на суд. Так, у справі «Хорнсбі проти Греції» ЄСПЛ зауважив, що право на суд стало б ілюзорним, якщо б правова система держави дозволяла, щоб кінцеве та обов’язкове рішення суду залишалося невиконаним, що завдавало б шкоду одній зі сторін. Виконання рішень, ухвалених будь-яким судом, слід розглядати як невід’ємну частину «судового розгляду» для цілей ст. 6 ЄКПЛ. Така позиція ЄСПЛ підтримувалася судом також і у рішеннях «Ромашов проти України», «Дубенко проти України», «Вассерман проти Росії», «Малиновський проти Росії», «Гіззатова проти Росії» та ін.

Таким чином, базову структуру цивільного процесу, його «матерію» складають судові провадження як первинні елементи судочинства. Структурно провадження мають вертикально інтегруючий характер і визначають, так би мовити, інстанційні періоди здійснення правосуддя при розгляді цивільних справ цивільними судами різних інстанцій, а також фронтальну інтеграцію цивільного процесу, яка відбиває процедури цивільного судочинства в межах відповідного інстанційного періоду (перегляд за новови- явленими обставинами, відновлення втраченого судового провадження може здійснюватися судами різних інстанцій) або, навпаки, відбиває абсолютну лінійність тих чи інших проваджень (те чи інше провадження в суді першої інстанції, виконавче провадження) поза межами інстанційних періодів.

Як видно, цивільне судочинство — це в своїй основі асиметрична система різних судових проваджень. Така асиметричність судових проваджень цивільного судочинства означає реальну диференціацію судових процедур, тобто певну гнучкість цивільного судочинства, адаптовану до здійснення завдань цивільного судочинства, а самі судові провадження як структурні компоненти цивільного процесу мають системоутворюючий та субстанціальний характер. У теоретичному плані юридичне провадження визначається як комплекс взаємопов’язаних і взаємозумов- лених процесуальних дій, які: 1) становлять певну сукупність процесуальних правовідносин, що відрізняється наочною характеристикою і зв’язаністю з відповідними матеріальними правовідносинами; 2) виникають у зв’язку з потребою встановлення, доведення, а також обґрунтування всіх обставин і фактичних даних юридичної справи, яка розглядається; 3) зумовлюють необхідність закріплення, офіційного оформлення отриманих процесуальних результатів у відповідних процесуальних актах — документах [14, 71-91].

Згідно зі ст. 15 ЦПК суди розглядають справи відповідно до цивільної юрисдикції в порядку позовного, наказного та окремого провадження* [15, 13-21]. Позовне, наказне та окреме провадження, як провадження в суді першої інстанції, становлять основу цивільного процесу не лише в межах першого інстанційного циклу, а й процесу в цілому.

До позовного провадження належать справи у спорах про право, які виникають із цивільних, житлових, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Наказне провадження цивільного судочинства є спрощеною процедурою розгляду лише певних категорій цивільних справ на підставі представлених документів (ст. 96 ЦПК), яка має забезпечити прискорення цивільного судочинства, що не завжди можливо при розгалуженій системі формальних вимог і процедур позовного провадження. Щодо окремого провадження, то відповідно до ст. 234 ЦПК воно визначається як вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

У разі наявності трьох проваджень цивільного судочинства в суді першої інстанції позовне провадження, хоча формально і є одним із структурних компонентів цивільного судочинства, на відміну від інших, є фундаментальним провадженням, яке віддзеркалює сутність, власне, цивільного судочинства та правосуддя у цивільних справах. У позовному провадженні відбивається морфологічна структура цивільного судочинства в цілому як форми захисту та процесуальної форми, оскільки воно характеризує родову ознаку цивільного судочинства як процедури з розгляду спорів у сфері приватних правовідносин. Крім того, правила позовного провадження в юридикотехнічному відношенні визначаються як загальні правила цивільного судочинства, які тією чи іншою мірою застосовуються при розгляді справ у різних провадженнях цивільного судочинства (статті 97, 121, 235 ЦПК).

Для позовного провадження сут- нісним є: наявність спору про право як предмета судового розгляду; специфічний об’єкт судового захисту — суб’єктивне право або охоронюваний законом інтерес; рівноправність суб’єктів спору та відсутність, як правило, між ними відносин влади та підпорядкування; здійснення процесуальної діяльності у позовному провадженні з метою розгляду та вирішення спору про право у спосіб, передбачений законом.

Особливим для позовної форми захисту завдяки названим вище ознакам є також її універсалізм. У результаті своїх, так би мовити, генеративних властивостей вона використовується як інструмент захисту в різних галузях матеріального і процесуального права і тим самим набуває конститутивного значення для формування галузей процесуального права (господарського судочинства, адміністративного судочинства, третейського судочинства).

Що стосується наказного провадження, то воно, як і позовне, є автономною процедурою розгляду цивільних справ у суді першої інстанції. Воно переважно сконструйоване не тільки як альтернативне позовному провадженню, а і як таке, що виключає можливість для заінтересованих осіб звертатися до суду з позовом за вимогами, які розглядаються у наказному провадженні (ч. 3 ст. 118 ЦПК). Тому позовне та наказне провадження цивільного судочинства мають взаємовиключний характер.

Функціональні неузгодженості позовного та наказного проваджень цивільного судочинства стали підставою для дискусії щодо правосудних засад наказного провадження та природи судового наказу як акта, який ухвалює суд при розгляді справ наказного провадження [16]. Чинна конструкція наказного провадження, що побудована не на загальнодозвільному регулюванні альтернативної позовному провадженню процедури, яка врівноважує позовне та наказне провадження, а на протиставленні та виключенні позовного провадження, не може вважатися формою здійснення правосуддя у цивільних справах.

Щодо окремого провадження, то відповідно до ст. 234 ЦПК воно в самому законі визначається як вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності нео- спорюваних прав (про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення; встановлення фактів, що мають юридичне значення; відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі тощо).

Легальне визначення окремого провадження хоча і є позитивним, але воно не вирішує питань щодо природи окремого провадження та його місця в системі цивільного процесу, співвідношення з позовним та наказним провадженнями.

У концептуально-теоретичному плані окреме провадження як структурний компонент цивільного процесу слід розглядати в контексті ст. 1 ЦПК, тобто завдань цивільного судочинства, та ст. 3 ЦПК, яка передбачає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 1 ЦПК об’єктами судового захисту виступають суб’єктивні права, свободи та інтереси. Ці об’єкти судового захисту як такі є у позовному та наказному провадженнях цивільного судочинства. У цьому зв’язку окреме провадження стає начебто безоб’єктним з точки зору завдань цивільного судочинства та юрисдикційних повноважень суду як органу судової влади [15, 25].

Таким чином, ЦПК України закріплює специфічну конструкцію цивільного судочинства на рівні диференціації судових проваджень. Виходячи з наявної структури цивільного процесу та сутності проваджень цивільного процесу в суді першої інстанції, можна дійти висновку, що правосуддя у цивільних справах втілюється в повному масштабі у позовному провадженні. У наказному та окремому провадженнях цивільного процесу правосуддя не здійснюється, виходячи з того, що незважаючи на так би мовити правосудні ознаки об’єкта судової діяльності (суб’єктивні права і законні інтереси) наказного провадження, процесуальний порядок розгляду цих справ є суто документарним, не відбиває правосудні засади (принципи) цивільного судочинства. Окреме провадження, навпаки, з точки зору об’єкта судового захисту (суб’єктивні права та юридичні інтереси) та предмета судової діяльності (відсутність спору про право) не містить правосудних ознак.

У світлі таких підходів очевидно, що сучасний цивільний процес, базуючись на позовному провадженні та його інститутах, відбиває специфічний стиль національного цивільного процесу, який засновано на фундаментальному позовному провадженні, яке є формою здійснення судової влади і правосуддя у цивільних справах та інших судових провадженнях — наказному й окремому, які мають квазі- правосудний характер.

Традиційно цивільний процес характеризується у структурному плані не лише через судові провадження, а й через стадії цивільного судочинства, які відбивають логіко-часові (просторові) характеристики судової діяльності та процесуальної діяльності всіх учасників цивільного процесу.

У процесуальній літературі під стадією цивільного процесу розуміють сукупність процесуальних дій суду, учасників процесу, спрямованих на певну процесуальну мету (порушення справи, підготовка справи до судового розгляду та ін.).

При цьому наводяться різні класифікації щодо складу стадій цивільного судочинства, які суттєво відрізняються одна від одної. Наприклад, пропонується виділяти такі стадії:

1) подання заяви до суду (ст. 118 ЦПК), на якій можуть мати місце такі ускладнення:

— залишення заяви без руху (ч. 2 ст. 121 ЦПК);

— повернення заяви (ч. 3 ст. 121 ЦПК);

2) відкриття провадження у справі (ст. 122 ЦПК);

3) провадження у справі до судового розгляду (глава 3 ЦПК), яка поділяється на дві підстадії:

— попереднє судове засідання (ст. 130 ЦПК);

— підготовка справи до судового розгляду (ч. 6 ст. 130 ЦПК);

4) судовий розгляд (глава 4, статті 157-196 ЦПК), який закінчується ухваленням судового рішення;

5) звернення судового рішення до виконання [17].

В іншому випадку виокремлюють такі стадії:

  • провадження в суді першої інстанції (від порушення справи до винесення рішення чи іншої заключної постанови);
  • провадження в суді другої інстанції (оскарження і перегляд рішень і ухвал, які не набрали законної сили, — апеляційне чи касаційне провадження);
  • провадження з перегляду рішень, ухвал і постанов у порядку нагляду;
  • провадження з перегляду рішень, ухвал і постанов за нововиявленими обставинами;
  • виконавче провадження [18].

Наведені точки зору, незважаючи на певну єдність родових ознак у визначеннях процесуальних стадій, приводять до різних висновків щодо їх номінації. Якщо у першому випадку в цілому не заперечується не лише понятійна, а й фактична автономність стадій, то у другому — стадії ототожнюються з процесуальними провадженнями. Ці точки зору відбивають достатньо сталі погляди на поняття та структуру стадій цивільного процесу, які склалися у процесуальній теорії. Разом з тим очевидно, що теоретична та практична сутність стадійності цивільного судочинства розуміються по-різному і головне, що слід підкреслити, науковці в основному змішують стадії з провадженнями цивільного судочинства. У структурі цивільного судочинства як комплексної системи провадження цивільного судочинства та стадії мають самостійне значення і їх не можна ототожнювати.

Стадійність юридичного процесу в цілому і цивільного судочинства зокрема слід розглядати з позицій загаль- нологічної характеристики здійснення процесуальних дій та з позиції функціональних проявів всієї процесуальної діяльності.

Видається, що у структурі цивільного судочинства доречно виокремлювати стадії логічного і стадії функціонального характеру. Стадії логічного та функціонального характеру, власне, характеризують цивільне судочинство з точки зору того, що цивільне судочинство як певна організаційно-правова форма здійснення судової влади і правосуддя у цивільних справах розглядатиметься як різновид правозастосування, що здійснюється судом, та як процедура розгляду цивільної справи (процесуальна діяльність), що забезпечує систему процесуальних гарантій та право на справедливий судовий розгляд.

Що стосується стадій логічного характеру, то вони складають алгоритм судового правозастосування і становлять органічну єдність: 1) встановлення фактичних обставин цивільної справи; 2) вибору й аналізу норм права, що підлягають застосуванню; 3) ухвалення судового акта по застосуванню норм процесуального чи матеріального права. Що стосується стадій функціонального характеру, то вони можливі тільки в рамках конкретних проваджень цивільного судочинства і характеризують алгоритми процесуальної діяльності не як одноактних дій суду чи дій окремого учасника цивільного судочинства, а як генералізовані сукупності їхніх процесуальних дій у комплекси, спрямовані на: 1) порушення цивільної справи; 2) підготовку справи до судового розгляду; 3) судовий розгляд; 4) ухвалення судового рішення.

Таким чином, функціональні стадії цивільного судочинства генералізовані сукупності процесуальних дій суду, учасників цивільного процесу в межах того чи іншого провадження цивільного судочинства.

Понятійна та структурна автономність стадій функціонального характеру в системі цивільного судочинства, крім вказаних характеристик, дозволяє також визначати нормативні, гносеологічні та фактичні межі процесуальних стадій, що є важливим для конкретної характеристики процесуальних стадій цивільного судочинства. Така інтерпретація стадій судочинства була подана В. Зеленецьким вже давно, але, незважаючи на принципову важливість, у літературі залишилась недооціненою [19].

Нормативні межі процесуальної стадії передбачаються процесуальним законодавством у спосіб визначення власне системи процесуальних дій суду і учасників цивільного судочинства, які допустимі, та часових параметрів їх здійснення. Нормативні межі процесуальної стадії закладають умови їх процесуальної можливості та здійсненності з точки зору передбачених законом процесуальних наслідків. Нормативні межі процесуальних стадій закладають такий сутнісний чинник судочинства, як темпоральність, який, незважаючи на свої формальні характеристики, опосередковано сприяє досягненню завдань судочинства щодо розгляду цивільної справи, остаточного її вирішення і досягненню такої за- гальноправової цінності, як правова визначеність у застосуванні права. У цьому зв’язку саме і визначається значущість такого інституту цивільного процесуального права, як інститут процесуальних строків і строків розгляду цивільних справ, який став у контексті ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ принциповим для оцінки ефективності судочинства з точки зору реалізації права на справедливий судовий розгляд і, зокрема, такої його складової, як права на розгляд справи у розумні строки.

Гносеологічні межі процесуальних стадій визначаються тим, що, виходячи зі змістовних ознак процесуальної діяльності, важливими для розгляду та вирішення цивільної справи є діяльність з доказування та оцінки доказів судом, розпорядчі дії сторін, які впливають на результати розгляду цивільної справи, відповідні ритуально-церемоніальні форми здійснення процесуальної діяльності тощо. У цьому відношенні цивільне судочинство — це система потоків процесуальної інформації. Потоки процесуальної інформації, які й становлять основу перш за все юридико-фактологічного складу судової справи, мають свою конфігурацію залежно від проваджень цивільного судочинства і передусім проваджень, що мають вертикально інтегруючу природу. У цьому аспекті очевидним є те, що гносеологічні межі стадій цивільного судочинства визначаються функціями відповідних судів (суду першої інстанції, апеляційного суду тощо), процесуальними можливостями учасників цивільного судочинства щодо надання доказів, специфікою оцінки наявних доказів судом тощо.

Фактичні межі процесуальних стадій, на відміну від нормативних і гносеологічних, характеризуються тим, що у реальній практиці цивільного судочинства розгляд цивільної справи за формальним показником темпоральності може і не відповідати вимогам процесуального законодавства щодо строків розгляду цивільних справ. Разом з тим з точки зору принципів справедливого судочинства очевидно, що це не може бути перешкодою для подальшого й остаточного розгляду цивільної справи, оскільки правосуддя має бути здійснене за будь-яких умов, а тому фактичні межі процесуальних стадій мають бути досягнуті, і з точки зору публічних, і з точки зору приватних інтересів правосуддя. На нашу думку, невипадково в результаті довготривалої практики Європейський суд з прав людини сформулював концепти права на справедливий судовий розгляд перш за все як право на розгляд справи в розумні строки.

Структурним компонентом цивільного процесу (цивільного судочинства), крім процесуальних проваджень та стадій цивільного судочинства, є також процесуальний правовий режим. Мінімальним рівнем достатності характеристики процесуального режиму є його інтерпретація як синтетичної конструкції, яка складається з принципів, що діють у сфері цивільного судочинства, засобів та способів їх реалізації, та реально існуючих процесуальних гарантій [14, 151].

Що стосується принципів цивільного судочинства, то вони є фундаментальними началами цивільного судочинства та відбивають його спрямованість на захист прав, свобод та інтересів, соціальну цінність правосуддя. Враховуючи регуляторне значення принципів цивільного процесуального права, їх нормативний характер, вони є своєрідними нетиповими нормативними приписами і мають характер норм jus cogens, що мають вищу юридичну силу.

Особливо заслуговує на увагу те, що до складу принципів цивільного судочинства належать загальновизнані норми і принципи міжнародного права, а також конституційні принципи правосуддя. Це свідчить про високий рівень правової регламентації фундаментальних засад публічної функції судової влади та фундаментальності самого права на суд як права людини і громадянина [3, 118-124].

5. Цивільне судочинство та інші форми судочинства

Судочинство в Україні є диференційованим відповідно до судової спеціалізації. Якщо до прийняття КАС існував дуалізм двох цивілістичних порядків судочинства (дуалізм судової цивільної юрисдикції) — цивільного і господарського судочинства [20], то у цей час йдеться про подальшу диференціацію процесуальної сфери, що свідчить про певну законодавчу концепцію розбудови окремих режимів судочинства.

Цивільний процес як форма реалізації правосуддя і права громадян на судовий захист має свою предметну сферу. Визначення сфери цивільного процесу важливе, бо вона є показником секторального функціонування в державі судової влади і правосуддя. Цивільний процес розраховано на здійснення правосуддя в широкій галузі правовідносин, які характеризуються юридичною рівністю їх учасників (цивільних, сімейних тощо). Коло цивільних справ, які суди розглядають у порядку цивільного судочинства, визначені процесуальним законодавством (ст. 15 ЦПК), яке закріплює в основному правила цивільної юрисдикції, а в окремих випадках — передбачає конкретні справи, віднесені до юрисдикції цивільних судів.

Як зазначалось, у порядку цивільного судочинства розглядаються позовні справи, справи наказного та окремого провадження. Цивільні суди розглядають справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу (ч. 4 ст. 15 ЦПК). Таким чином, сфера цивільного процесу «опредмечує» соціальну функцію правосуддя в цивільних справах, профілює його певну групу суспільних відносин і допускає розгляд і вирішення будь-якої цивільної справи, який забезпечує однаковий стандарт судового захисту.

Процесуальне законодавство, диференціюючи процесуальну сферу взагалі, визначає юрисдикційні повноваження та компетенцію цивільних, адміністративних та господарських судів (ст. 15 ЦПК, ст. 12 ГПК, ст. 17 КАС).

На відміну від цивільного судочинства господарські суди за загальним правилом розглядають спори, що виникають при укладанні, зміні, розірванні й виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна та з інших підстав, справи про банкрутство тощо (ст. 12 ГПК). Що стосується адміністративних судів, то їх юрисдикція поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв’язку з публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму, тобто публічно-правові спори, за винятком тих, що віднесені до юрисдикції інших судів чи органів (ст. 17 КАС).

До прийняття КАС у порядку цивільного судочинства відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 24 ЦПК 1963 р. здійснювалося правосуддя і у справах, що виникали з адміністративно-правових відносин, в яких громадянин перебуває з державним органом або службовою особою (наприклад справи по скаргах на рішення, дії чи бездіяльність державних органів, юридичних або посадових осіб у сфері управлінської діяльності, а також спори, що виникають із застосування законодавства про вибори за заявами прокурора про визнання правового акта незаконним; по скаргах на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби тощо, перелік яких наводився у ст. 236 ЦПК 1963 р.). Тому прийняття КАС певним чином було наслідком втручання у сферу цивільного судочинства. Крім того, КАС, по суті, став «дублюючим» нормативним актом стосовно ЦПК, оскільки конструкція адміністративного судочинства заснована на позовному провадженні як фундаментальному для цивілістичного судового процесу. Можна врешті-решт констатувати, що адміністративне судочинство в цілому сприйняло також цивільну процесуальну форму здійснення правосуддя зі всіма її атрибутами — процесуальними провадженнями, процесуальними стадіями, процесуальними режимами та інститутами (позову, сторін, третіх осіб то- що). Очевидно, що наявність однотипних порядків розгляду справ, поза сумнівом, буде стимулом до дискусії про співвідношення цивільного й адміністративного судочинства та цивільного процесуального й адміністративного процесуального права. Що стосується господарського судочинства, то і структурно, і на рівні процесуальних інститутів він історично є певним аналогом ЦПК.

Таким чином, у процесуальній сфері очевидним є факт судової спеціалізації та розгалуженості, диференціації процесуального законодавства, що становить особливість національного процесуального законодавства.

Судова спеціалізація у сфері судової влади визначена конституційно і вона стосується системи судів. Щодо організації судової влади (судової системи), то вона будується відповідно до таких засадничих конституційних положень, як територіальність та спеціалізація (ст. 125 Конституції України). Оскільки форми здійснення спеціалізації та територіальності можуть бути різними, то конституційні приписи формулюють функціонування судової влади лише на рівні принципів і, власне, безпосередньо з цих конституційних приписів не випливає необхідності формування систем адміністративних, господарських та інших судів чи окремих різновидів адміністративного, господарського та інших видів судочинства.

Господарські суди були створені завдяки трансформації існуючих свого часу органів державного арбітражу, а арбітражний процес трансформований у господарське судочинство, виходячи з тривалої історії існування спеціальної юрисдикції для розгляду господарських спорів [21]. Що стосується адміністративних судів та адміністративного судочинства, то йдеться про суттєві кроки щодо конституювання адміністративної юстиції як самостійної гілки судової влади. Разом з тим очевидно, що вектор розвитку українського процесуального законодавства та прийняття КАС відбиває лише певні підходи законодавця щодо форми впровадження та новелізації адміністративної юстиції в сучасний період, оскільки засади адміністративної юстиції були закладені у ЦПК 1963 р. та наступними змінами цього Кодексу.

Історико-правовий аналіз еволюції адміністративної юстиції та створення адміністративних судів не розкриває і не може розкривати зміну законодавчого підходу щодо створення адміністративних судів та спеціального порядку адміністративного судочинства. І тому за великим рахунком, на перший погляд було зайвим або створення адміністративних судів, або прийняття спеціального процесуального кодексу. Формально суди загальної юрисдикції були потенційно готові забезпечити абстрактний і конкретний судовий нормоконтроль і через це — функціонування адміністративної юстиції, оскільки, здійснюючи захист прав у сфері публічних владних відносин, суди визнавали ті чи інші нормативні чи індивідуальні правові акти незаконними. Швидше за все, адміністративна юстиція більшою мірою потребувала змін у правозастосуванні, ніж у правовій регламентації. Але все ж таки на етапі судово-правової реформи зміна практики застосування стала визначальною і тому створення адміністративної юстиції як системи спеціалізованих судів було практичною необхідністю.

Український законодавець, таким чином, пішов шляхом формальної диференціації судових процедур і створення окремих процесуальних кодексів (ЦПК, ГПК, КАС), хоча і доктринально, і практично диференціація юрисдикції судів і навіть створення спеціалізованих судів не приводить обов’язково до необхідності існування та прийняття різних процесуальних законів. Оскільки в основу конструкції цивілістичних процесів (усіх, крім кримінального) покладені позов та позовне провадження, то базові інститути цивільного процесуального права та цивільного процесу можуть бути основою єдиного процесуального кодексу, який може містити правила розгляду цивільних, господарських та адміністративних справ.

Річ у тім, що оптимізація судової влади переважно стосується тих чинників, які забезпечують ефективність судочинства через впровадження належних процедур судового розгляду. При цьому, визначаючи суттєву роль процедур для забезпечення права на справедливий судовий розгляд, слід зауважити, що ресурс судової влади зосереджується в судовій юрисдикції, дискреційних повноваженнях суду та обов’язковості судових рішень. Що ж стосується, власне, судових процедур, то вони відбивають окремий і дуже суттєвий самоціннісний аспект правосуддя, який є загальним і не залежить безпосередньо від предмета судового розгляду, тобто юрисдикції судів, що додатково свідчить про універсалізацію позовних форм захисту. Порівняльний аналіз процесуальних кодексів підтверджує в основному те, що принципові відмінності ЦПК, ГПК та КАС стосуються тільки правил юрисдикції, а не процесуальних процедур різних видів судочинства.

6. Предмет цивільного процесуального права

Цивільне процесуальне право є самостійною галуззю права і має притаманний йому предмет правового регулювання. Розгляд питань про судову владу і правосуддя в цивільних справах, про форму здійснення правосуддя в рамках цивільного процесу приводить до висновку, що предметом процесуального права є суспільні відносини, які виникають при здійсненні правосуддя в цивільних справах. Цивільне процесуальне право визначає порядок розгляду і вирішення цивільних справ, установлюючи для кожного суб’єкта процесуальної діяльності права та обов’язки, тобто міру можливої або належної поведінки.

З огляду на ст. 1 ЦПК, яка визначає завдання цивільного судочинства, суспільні відносини, які виникають при здійсненні правосуддя в цивільних справах, мають специфічний характер. Вони виникають у зв’язку з необхідністю судового захисту суб’єктивних прав, свобод або інтересів фізичних осіб, юридичних осіб або держави. Якщо суспільні відносини, які є предметом правового регулювання галузей матеріального права (цивільного, сімейного, житлового, трудового та ін.), виникають для досягнення певних економічних та інших цілей, то суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя в цивільних справах виникають з метою розгляду цивільної справи зі спору між заінтересованими особами та судового захисту порушених, невизнаних або оспорюваних суб’єктивних прав, свобод або інтересів. Таким чином, суспільні відносини, які становлять предмет цивільного процесуального права, виникають у зв’язку з реалізацією заінтересованими особами права на судовий захист.

Такий підхід до предмета цивільного процесуального права як галузі права став традиційним і майже загальновизнаним. Разом з тим у 60-х роках

ХХ ст. М. Зейдер запропонував концепцію ширшого розуміння предмета цивільного процесуального права. Автор обґрунтовував ту позицію, що предметом цивільного процесуального права є більш широке коло відносин, які виникають не тільки при розгляді цивільних справ судами у порядку цивільного судочинства, а й при розгляді цивільних справ іншими органами цивільної юрисдикції, виходячи із того, що законодавство передбачає множинність процесуальних форм захисту цивільних прав (арбітраж, товариські суди, нотаріат тощо) [22]. За такого підходу очевидно, що поняття цивільного судочинства та цивільного процесу не збігаються і не є тотожними. Цивільний процес є більш узагальнюючим поняттям, який охоплює і цивільне судочинство, й інші юрис- дикційні процедури розгляду і вирішення цивільних справ з метою захисту суб’єктивних прав та інтересів учасників цивілістичних правовідносин.

Теорія широкого розуміння предмета цивільного процесуального права мала своїх прибічників, втім не дістала підтримки та подальшої розробки. У наш час вона практично залишилася поза увагою теоретиків цивільного процесу. Однак, враховуючи об’єктивні чинники, диференціація процесуальної сфери, виходячи з упровадження спеціалізації судової діяльності та диференціації судових процедур відповідно до судової спеціалізації, виникнення різних форм судочинства, ця проблема як наукова так чи інакше може знову постати.

Видається, що широкий підхід до теоретичної конструкції цивільного процесу є до кінця недооціненим. Він за своєю суттю був серйозною спробою побудови теорії цивільного процесу на рівні виявлення найбільш загальних закономірностей формування процесуальної сфери та функціонування системи органів цивільної юрисдикції та різних форм захисту суб’єктивних прав, свобод та інтересів. Дійсно, саме в контексті широкого розуміння цивільного процесу як системи процесуальних процедур, заснованих на інститутах позовного провадження цивільного судочинства, а також альтернативних форм захисту цивільних прав, які забезпечують доступність власне цивільного судочинства і правосуддя у цивільних справах, прослідковується певна гармонізація процесуальної сфери правового регулювання. Крім того, вище зверталась увага на те, що, незважаючи на законодавчу практику впровадження різних форм судочинства (цивільного, господарського, адміністративного), сутніс- на їх єдність підтверджує все ж таки можливість існування єдиного цивільного процесуального кодексу, що дозволить оптимізувати процесуальне законодавство в цілому.

У зв’язку з питанням про предмет цивільного процесуального права виникає питання про визначення співвідношення цивільного процесуального права з галузями матеріального права, оскільки в юридичній науці існує наукова парадигма, що галузі процесуального права визначаються галузями матеріального права. Цивільне процесуальне право як самостійна галузь права генетично і функціонально пов’язане з іншими галузями права. Генетично цивільне процесуальне право пов’язано з конституційним правом, судоустрійним правом та кримінальним процесуальним правом, господарським процесуальним правом та адміністративним процесуальним правом. Функціонально цивільне процесуальне право пов’язано з цивільним, сімейним, трудовим, адміністративним, фінансовим та іншими галузями матеріального права.

Генетичні зв’язки цивільного процесуального права ґрунтуються на існуванні норм, які становлять основу цивільного процесуального законодавства (зв’язок із конституційним правом) або мають міжгалузевий характер (принципи організації й діяльності судових органів, інститут доказів, преюдиціальність судових постанов, виконання вироків у частині майнових стягнень за правилами цивільного процесу, правила юрисдикції тощо — притаманне для галузей процесуального права).

Функціональні зв’язки цивільного процесуального права з галузями матеріального права виявляються у факті застосування судом норм матеріального права при розгляді й вирішенні цивільних справ. Так, відповідно до ст. 16 ЦК способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов’язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, а також іншими способами, передбаченими законом або договором.

Правильне застосування відповідних норм матеріального права безпосередньо впливає на законність судової діяльності, законність актів правосуддя. Стаття 8 ЦПК передбачає законодавство, на підставі якого суд вирішує справи.

Відповідно до сталих догм цивільного судочинства, якщо суд неправильно застосував норму матеріального права, рішення по справі підлягає скасуванню (статті 311, 338 ЦПК), що свідчить про важливість застосування норм матеріального права в аспекті законності судових рішень та правосуд- ності судової діяльності з точки зору завдань судочинства.

Отже, грань взаємозв’язку цивільного процесуального права з іншими галузями матеріального права проходить через застосування судом чинного законодавства, яке регулює матеріально-правові відносини. Ця обставина багатьма вченими не враховується, що призводить до неправильного трактування взаємозв’язку цивільного процесуального права з іншими галузями права. Наприклад, нерідко стверджується, що цивільне процесуальне право має залежний характер, визначається галузями матеріального права. Ці твердження нівелюють самостійність цивільного процесуального права.

Проблема співвідношення процесуального і матеріального права привертає увагу перш за все тому, що реальна законодавча практика, як зазначалось, йде шляхом уведення різних порядків судочинства — цивільного, господарського, адміністративного. Крім того, особливої актуальності вона набуває і у зв’язку з подальшою диференціацією та інтеграцією матеріальних галузей права та вдосконаленням процесуальних форм захисту прав, свобод та інтересів. Вияв цінності (ефективності) цих форм і тенденцій їх подальшого розвитку пов’язаний зі встановленням меж впливу матеріального права на форму про цесу, ступенем детермінованості процесуальної форми матеріальним правом [23].

Співвідношення матеріального, перш за все цивільного права та цивільного процесуального права традиційно визначають як співвідношення змісту й форми та залежності процесуального права від галузей матеріального права. При цьому процесуальний порядок розгляду цивільних справ кваліфікують як форму примусової реалізації матеріально-правових вимог і, отже, одну з форм здійснення суб’єктивного права. При примусовій реалізації суб’єктивного права особливості матеріального права впливають на сам процес (процедуру) судочинства, тому порядок судочинства в судах має визначатися з урахуванням характеру матеріальних правовідносин [24].

Таке розуміння природи цивільного процесуального права не узгоджується з фундаментальними началами диспо- зитивності у приватному праві та у цивільному процесі. Правовий примус у цивілістичних відносинах має бути мінімальним, оскільки завжди існує можливість диспозитивного, добровільного виконання цивілістичних обов’язків, використання різних форм медіації при розгляді правових конфліктів. Крім того, цивільне право — це не лише класична самостійна галузь права, а й ядро приватного права в цілому [25]. Що стосується цивільного процесуального права та сфери його реалізації, тобто цивільного процесу, то воно якщо не належить до галузі публічного права, то більшою мірою тяжіє до публічного права, оскільки у сфері регулювання цивільного процесуального права мають місце суттєві прояви процесуальної диспозитивності. Причиною цього є те, що сторонами цивільного судочинства виступають суб’єкти приватноправових відносин і тому природа матеріально-правових відносин, незважаючи на публічність діяльності суду, не може бути знівельована при вирішенні спору про право та розгляді цивільної справи органом судової влади.

Диспозитивність сторін у цивільному процесі щодо цього має фундаментальне значення. Приватні інтереси сторін, механізм їх здійснення через реалізацію суб’єктами приватного права конституційного права на судовий захист у процедурах цивільного судочинства виступають тим специфічним моментом, який закладає основи самостійності цивільного процесуального права. У зв’язку з цим можна сказати, що цивільне судочинство має двоїсту природу — приватноправову та публічно-правову — приватноправову, виходячи з мети реалізації завдань судочинства, та публічно-правову, виходячи з того, що справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд цивільних справ становлять і публічні інтереси правосуддя як правового і соціального інституту.

Таким чином, проблема співвідношення матеріального і процесуального права як галузей права має чітко визначений аспект. Мова може йти про міжсистемні зв’язки цивільного процесуального права та матеріального права в аспекті функціонування матеріально-правового та процесуально-правового у механізмі правового регулювання в цілому. Щодо цього матеріальне право без процесуальних гарантій не може потенційно бути реальним та високозначущим. Процедури судочинства та судові рішення в механізмі правового регулювання у певних випадках неможливості реалізації матеріальних прав надають їм правової визначеності, що забезпечує і правопорядок у цілому. Тобто цивільний процес забезпечує формалізацію та неоспоримість конкретних суб’єктивних прав та обов’язків. А це означає, що кваліфікація співвідношення процесуального і матеріального права як форми і змісту є принципово неправильною.

У зв’язку з проблематикою співвідношення матеріального та процесуального права в літературі існує також точка зору, що це співвідношення можна розглядати в аспекті не галузей права, а норм матеріального і норм процесуального права. При цьому стверджується, що норми матеріального права впливають на норми процесуального права. Таке твердження також є явним перебільшенням. У теорії цивільного процесуального права доведено, що норми процесуального права за предметом їх правового регулювання умовно можна розділити на декілька груп: а) група норм, які регулюють відносини з формування позову та розпорядження ним; б) група норм, які регулюють доказову діяльність суду, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу; в) група норм, які регулюють правове становище суду (його структуру, організацію, повноваження). Жодна з норм, що входять до цих груп, не знаходяться у такому співвідношенні з нормами матеріального права, яке можна було б назвати співвідношенням форми та змісту. Жодна з цих норм не є способом застосування або взагалі реалізації норми матеріального права. Автор пояснює це тим, що матеріальне право (у тому числі цивільне право) поліморфне, а процесуальне право, на відміну від матеріального, є монолітним. Норми процесуального права не відокремлені одна від одної, а призначені для сумісної з іншими нормами дії. Поліморфність матеріальних галузей права і монолітність процесуальної галузі свідчать про те, що процес може бути способом застосування норм різних галузей права. При цьому зміни та доповнення у випадку необхідності мають бути внесені лише до тієї групи норм, яка регулює відносини з визначення та розпорядження предметом позову й правомочності суду при ухваленні рішення [26].

7. Цивільне процесуальне законодавство

Джерелами цивільного процесуального права є Конституція України, ЦПК, закони та інші нормативні акти.

У Конституції України містяться норми, які регламентують право громадян на судовий захист, їх правовий статус у цивільному судочинстві (статті 24, 29, 30, 31, 32, 55, 59) і визначають принципи організації та діяльності суду (розділ VIII).

ЦПК є основним джерелом цивільного процесуального права і встановлює порядок провадження в цивільних справах. Він складається з дванадцяти розділів: І. Загальні положення; ІІ. Наказне провадження; ІІІ. Позовне провадження; IV. Окреме провадження; V. Перегляд судових рішень; VL Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб); VH. Судовий контроль за виконанням судових рішень; VH-1. Провадження у справах про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів; УІІІ. Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні; ІХ. Відновлення втраченого судового провадження; Х. Провадження у справах за участю іноземних осіб; ХІ. Прикінцеві та перехідні положення.

Концептуально структура ЦПК в основному будується на системі проваджень цивільного судочинства.

До основних джерел цивільного процесуального права належить Закон України «Про міжнародне приватне право». Відповідно до ст. 2 цього Закону він застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом:

1) визначення застосовуваного права;

2) процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб;

3) підсудність судам України справ з іноземним елементом; 4) виконання судових доручень; 5) визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів. Безпосередньо питанням цивільного процесу присвячено три розділи (розділи ХІ, ХІІ, ХІІІ), які регламентують провадження у справах за участю іноземних осіб, питання підсудності на виконання іноземних судових доручень, визнання та виконання рішень іноземних судів. Норми права, що містяться в цьому Законі, мають спеціальний характер щодо загальних правил цивільного судочинства, у тому числі й тих, які містяться в ЦПК у розділах, присвячених визнанню та виконанню рішень іноземних судів в Україні та провадженню у справах з іноземним елементом.

До основних джерел цивільного процесуального права належить також і Закон України «Про виконавче провадження», який визначає порядок примусового виконання судових рішень (виконавче провадження) і забезпечує реальний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів суб’єктів права, підтверджених судовим рішенням.

До джерел цивільного процесуального права належить Закон України «Про судоустрій та статус суддів», яким встановлені мета і завдання правосуддя, засади організації діяльності органів судової влади, а також деякі інші закони. Так, Закон України «Про прокуратуру» містить норми, які регламентують питання участі прокурора у цивільному судочинстві. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачає право виконавчих органів сільських, селищних, міських рад та їх голів звертатися до суду для захисту прав відповідної територіальної громади. Закон України «Про здійснення державних закупівель» визначає особливості розгляду цивільних справ у сфері державних закупівель. Закон України «Про державний збір» регулює питання судових витрат при розгляді цивільних справ.

До джерел цивільного процесуального права належать і міжнародні договори. Відповідно до ч. 2 ст. 2 ЦПК якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.

У цьому відношенні важливим джерелом цивільного процесуального права є ЄКПЛ. Її ратифікація — важлива подія для правових систем європейських країн, оскільки вона стала ефективним міжнародно-правовим інструментом захисту прав людини. Зокрема, особа, яка звертається до суду, отримує можливість посилатися безпосередньо на Конвенцію щодо захисту конвенційних прав, а також на практику ЄСПЛ. Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Верховний Суд України також звертає увагу на обов’язковість застосування судами України міжнародних договорів у своїх рішеннях та постановах Пленуму. Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної «немайнової» шкоди» від 31 березня 1995 р. зазначено, що відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Зокрема, до них належить ратифікована Верховною Радою України Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, що, як і інші міжнародні договори, підлягають застосуванню при розгляді справ судами [27].

Специфічними джерелами цивільного процесуального права є рішення Конституційного Суду України. Вищий авторитет Конституційного Суду України, його верховенство в судовій системі держави забезпечується переконливістю аргументації, яка проводиться Судом, у своїх рішеннях, обґрунтованістю юридичних висновків і послідовністю правових позицій, тобто власної практики. Цей авторитет визначається також тим, що рішення Конституційного Суду України і формально мають загальний характер, і поширюються на всі аналогічні випадки судової практики, є загальнообов’язковими, не підлягають затвердженню чи підтвердженню з боку якихось органів чи посадових осіб. Це дає підстави стверджувати, що рішення Конституційного Суду України, тобто акти тлумачення конституційних положень, безумовно, можливо віднести до джерел права, якщо їх розуміти як систему факторів і соціальних явищ, які виступають як певний процес правотворення та застосування права.

Особливістю рішень Конституційного Суду України є те, що вони є джерелами права України з тієї точки зору, що, вирішуючи питання конституційності нормативно-правових актів, суд не створює норми, а визнає нечинними ті чи інші нормативно-правові акти або ту чи іншу їх частину. Те саме стосується і рішень Конституційного Суду України щодо тлумачення чинного, у тому числі й цивільного процесуального законодавства. Для практики застосування цивільного процесуального законодавства принципово важливими стали, наприклад, такі рішення Конституційного Суду України: від 22 квітня 2008 р. (справа про мову судочинства); від 27 січня 2010 р. (справа про апеляційне оскарження ухвал суду); від 28 квітня 2010 р. (справа про забезпечення апеляційного оскарження ухвал суду); від 9 вересня 2010 р. щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов’язаних з соціальними виплатами»).

Джерелами цивільного процесуального права також є рішення Європейського суду з прав людини, особливо що стосується застосування ст. 6 ЄКПЛ щодо права на справедливий судовий розгляд. З точки зору їх впливу на судову практику та правової дії у правовій системі рішення ЄСПЛ можуть розглядатися за певною аналогією з рішеннями Конституційного Суду України. Разом із тим між цими рішеннями мають місце і деякі суттєві відмінності, які визначаються різними статусами цих судів. Якщо функція Конституційного Суду України полягає в нормоконтролі у національній правовій системі, то Європейський суд з прав людини вирішує питання застосування конвенційних норм і не здійснює судовий нормоконтроль за національним законодавством.

Правовою підставою прецедент- ності рішень ЄСПЛ є офіційне визнання державою як джерела права рішення цього Суду. Україна визнала обов’язковою юрисдикцію ЄСПЛ у всіх питаннях тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» суди України застосовують Конвенцію та рішення Європейського суду як джерело права.

Цивільний процесуальний закон, як і будь-який закон, діє в часі, просторі й за колом осіб. Дія цивільного процесуального закону в часі пов’язана перш за все з проблемою зворотної сили закону. У законодавстві існує загальне правило про те, що закон зворотної сили не має. Відповідно до частин 3, 4 ст. 2 ЦПК провадження в цивільних справах у судах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов’язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі. Щодо припинення дії цивільного процесуального закону, то воно, як правило, відбувається в результаті офіційного його скасування, тобто прийняття нового закону.

Згідно з ч. 1 ст. 2 ЦПК цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України «Про міжнародне приватне право». Тобто законодавство про цивільне судочинство застосовується всіма судами України при розгляді ними цивільних справ відповідно до судової юрисдикції і підсудності цивільних справ.

Правила дії цивільного процесуального законодавства визначають його дію і за колом осіб. Цивільне процесуальне законодавство поширюється на фізичних осіб, юридичних осіб України, іноземців, а також осіб без громадянства. Разом з тим дія цивільного процесуального законодавства за колом осіб має особливості. Воно діє тільки відносно учасників цивільного процесу та осіб, які мають будь-яке відношення до справи, що розглядається судом, хоча і не залучених до процесу. Так, згідно зі ст. 137 ЦПК суд може витребувати докази у тих осіб, які не є учасниками цивільного процесу, але утримують письмові або речові докази.

Певні правила цивільного процесуального законодавства діють відносно всіх або тільки щодо окремих суб’єктів цивільного судочинства. Так, ст. 7 ЦПК, яка передбачає правило про національну мову судочинства, стосується всіх учасників цивільного судочинства, а ст. 60 ЦПК, яка передбачає обов’язок доказування та подання доказів, стосується лише сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Принагідно слід зазначити, що чинне законодавство не передбачає можливості застосування цивільного процесуального закону за аналогією. Якщо допустима аналогія у застосуванні матеріального права при розгляді цивільних справ, то аналогія процесуального закону не допускається. Порядок правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин, процедур цивільного судочинства є дозвільним, який забезпечує єдність правового регулювання і тим самим єдність режиму судочинства. Процесуальна діяльність передбачена тільки законом. Незважаючи на це, окремі науковці та практики пропонують можливість аналогії в цивільному процесуальному праві, а в деяких процесуальних законодавствах це питання вже вирішене. Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 1 ЦПК Російської Федерації у випадках відсутності норми процесуального права, що регулює відносини, які виникають під час цивільного судочинства, федеральні суди загальної юрисдикції і мирові судді застосовують норму, що регулює подібні відносини (аналогія закону), а за відсутності такої норми діють, виходячи з принципів здійснення правосуддя в Російській Федерації (аналогія права) [28].

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Аналіз здійснення судочинства судами загальної юрисдикції у 2010 р. (за даними судової статистики) // Вісник Верховного Суду України. — 2011. — № 5 (129). — С. 27.
  2. Конституція України : наук.-практ. комент. / редкол. : В. Я. Тацій (голова редкол.), О. В. Петри- шин (відп. секретар), Ю. Г. Барабаш та ін. ; Нац. акад. прав. наук України. — 2-ге вид., переробл. і допов. — Х., 2011. — С. 410.
  3. Курс цивільного процесу : підруч. / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін. ; за ред.
  4. В. Комарова. — Х., 2011.
  5. Горшенев В. М. Способы и организационные формы правового регулирования в социалистическом обществе. — М., 1972. — С. 17.
  6. Чечот Д. М. Субъективное право и формы его защиты. — Л., 1968.
  7. Вершинин А. П. Способы защиты гражданских прав в суде : дис. ... д-ра юрид. наук. — СПб., 1998. — С. 13.
  8. Осетинська Г. А. Проблеми визначення елементів механізму захисту прав та законних інтересів споживачів у сфері надання послуг // Вісник господарського судочинства. — 2005. — № 1. —
  9. 265-269.
  10. Гражданский процесс / под ред. М. К. Треушникова. — М., 2010. — С. 22.
  11. Кивалов С. В. Судебная реформа в Украине : разочарования и надежды. — Одесса, 2010.
  12. Хеффе О. Справедливость. Философское введение / пер. с нем. — М., 2000. — С. 77.
  13. Щеглов В. Н. Гражданские процессуальные отношения. — М., 1966. — С. 51-52; Щеглов В. Н. Единство гражданского процесса и его объект // Труды ВЮЗИ. — М., 1977. — Т. 51. — С. 26-34.
  14. Арапов Н. Т. Проблемы теории и практики правосудия по гражданским делам. — Л., 1984. — С. 12.
  15. Советский гражданский процесс. — М., 1985.
  16. Теория юридического процесса / под общ. ред. В. М. Горшенева. — Харьков, 1985.
  17. Комаров В. В. Окреме провадження : моногр. / В. В. Комаров, Г. О. Світлична, І. В. Удальцова. — Х., 2011.
  18. Проблеми теорії та практики цивільного судочинства : моногр. / В. В. Комаров, В. І. Тертишніков, В. В. Баранкова та ін. ; за заг. ред. проф. В. В. Комарова. — Х., 2008. — С. 289.
  19. Цивільний процес України : академ. курс : підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. ; за ред. С. Я. Фурси. — К., 2009. — С. 58.
  20. Гражданское процессуальное право : учеб. / С. А. Алехина, В. В. Блажеев и др. ; под ред. М. С. Шакарян. — М., 2004. — С. 24.
  21. Зеленецкий В. С. Возбуждение государственного обвинения в советском уголовном процессе. — Харьков, 1979. — С. 38.
  22. Комаров В. В. Цивільне процесуальне право : проблеми методології науки, диференціації та уніфікації судових процедур // Правова система України : історія, стан та перспективи : у 5 т. / за заг. ред. Н. С. Кузнєцової. — Х., 2008. — Т. 3 : Цивільно-правові науки. Приватне право. — С. 552.
  23. Притика Д. М. Арбітражні суди в Україні : історичний нарис та перспективи розвитку. — К., 1998; Логинов П. В. Сущность государственного арбитража. — М., 1968; Калистратова Р. Ф. Государственный арбитраж. — М., 1973.
  24. Зейдер Н. Б. Предмет и система советского гражданского процессуального права // Правоведение. — 1962. — № 3. — С. 81; Советский гражданский процесс / под ред. С. Ю. Каца, Л. Я. Носко. — Киев, 1982. — С. 4-8.
  25. Гукасян Р. Е. Избранные труды по гражданскому процессу. — М., 2008. — С. 353.
  26. Рожкова М. А. Основные понятия арбитражного процессуального права. — М., 2003. — С. 191.
  27. Цивільне право : підруч. : у 2 т. / В. І. Борисова (кер. авт. кол.), Л. М. Баранова, Т. І. Бєгова та ін. ; за ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. — Х., 2011. — Т. 1. — С. 5—11.
  28. Гукасян Р. Е. Соотношение материального и процессуального права, норм права и правоотношений // Труды ВЮЗИ. — М., 1980. — С. 16-17.
  29. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах 1963-2006 рр. — Х.,2007. — С. 298.
  30. Боннер А. Т. Законность и справедливость в правоприменительной деятельности. — М., 1992. — С. 212-247.

Вибрана бібліографія сучасних монографічних праць з цивільного процесуального права

  1. Адвокат у цивільному процесі / С. Я. Фурса, Є. І. Фурса. — К., 2008. — 452 с.
  2. Бондаренко-Зелінська Н. Л. Підготовка цивільних справ до судового розгляду. — Х., 2009. — 188 с.
  3. Гусаров К. В. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядках. — Х., 2010. — 352 с.
  4. Комаров В. В. Международный коммерческий арбитраж / В. В. Комаров,
  5. Н. Погорецкий. — Х., 2009. — 164 с.
  6. Комаров В. В. Окреме провадження : моногр. / В. В. Комаров, Г. О. Світлич- на, І. В. Удальцова ; за ред. В. В. Комарова. — Х., 2011. — 312 с.
  7. Луспеник Д. Д. Застосування новел ЦК і ЦПК України в судовій практиці. — Х., 2005. — 432 с.
  8. Луспеник Д. Д. Розгляд цивільних справ судом першої інстанції. — Х., 2006. — 480 с.
  9. Луспеник Д. Д. Судопроизводство по делам о защите чести, достоинства и деловой репутации (опровержение недостоверной информации). — Х., 2005. — 320 с.
  10. Навроцька Ю. В. Заочний розгляд справи в цивільному процесі України. — К., 2009. — 192 с.
  11. Позовне провадження : моногр. / за ред. В. В. Комарова. — Х., 2011. — 552 с.
  12. Притика Ю. Д. Міжнародний комерційний арбітраж. Питання теорії та практики : моногр. — К., 2005. — 516 с.
  13. Притика Ю. Д. Проблеми захисту цивільних прав та інтересів у третейському суді : моногр. — К., 2006. — 636 с.
  14. Проблеми теорії та практики цивільного судочинства / за заг. ред. В. В. Комарова. — Х., 2008. — 928 с.
  15. Проблемы науки гражданского процессуального права / под ред. В. В. Комарова, кол. авт. : В. В. Комаров, В. А. Бигун, В. В. Баранкова, В. И. Тер- тышников, П. И. Радченко. — Х., 2002. — 439 с.
  16. Сакара Н. Ю. Проблема доступності правосуддя у цивільних справах. — Х., 2010. — 256 с.
  17. Сибилев Д. М. Участие третьих лиц в гражданском судопроизводстве. — Х., 2001. — 104 с.
  18. Угриновська О. І. Судове провадження у справах, які виникають з публічно- правових відносин / О. І. Угриновська, Ю. В. Білоусов. — Л., 2004. — 160 с.
  19. Фурса С. Я., Цюра Т. В. Докази і доказування у цивільному процесі. — К., 2005. — 256 с.
  20. Цивільний процес України. Проблеми і перспективи / С. Я. Фурса,
  21. В. Щербак, О. І. Євтушенко. — К., 2006. — 448 с.
  22. Штефан О. О. Позовне провадження у справах з авторських і суміжних правовідносин у цивільному судочинстві України. — К., 2003. — 236 с.
  23. Шутенко О. В. Проблемы диспозитивности в гражданском судопроизводстве. — Х., 2004. — 200 с.
  24. Ясинок М. М. Принципи усності, безпосередності та безперервності у цивільному судочинстві / М. М. Ясинок, В. А. Кройтор. — Х., 2007. — 152 с.