загрузка...

Конституційний Суд України: минуле, сьогодення, майбутнє (до 15-ї річниці)

Україна цього року багата на ювілейні дати: 20років незалежності, 15 — Основному Закону. І стільки ж єдиному органу конституційної юрисдикції в Україні — Конституційному Суду. Це такий вік, коли вже можна підбити й певні підсумки: період становлення нашої держави, який по праву можна назвати лише першим етапом її розбудови. Водночас і таким, завдяки якому можна сказати, — Україна як держава відбулася!

Конституційний Суд України. Сьогодні йому — 15. Він — єдиний орган, який здійснює конституційне судочинство у нашій країні. Головна його місія — гарантування верховенства Основного Закону шляхом конституційного контролю.

Конституційний контроль. Уперше таке поняття з’явилось у 1803 р. у США. Верховним Судом цієї країни проголошено, що федеральна Конституція є найвищим законом і будь-який закон, що суперечить їй, може бути визнаний судом неконституційним. З часом такий порядок був запроваджений у низці держав Американського і Європейського континентів (Бразилія, Уругвай, Норвегія, Греція). А після Першої світової війни у Європі він досить активно поширюється в інших країнах. Сьогодні існують дві системи конституційного контролю: американська та європейська.

Американська система зводиться до того, що конституційність законів та інших нормативних актів мають право перевіряти суди загальної юрисдикції. Якщо справа доходить до розгляду у Верховному Суді, рішення останнього стає обов’язковим для всіх судів у державі.

На відміну від американської системи, європейська не передбачає повноважень про визначення конституційності загальними судами. Водночас таке право надається єдиному спеціальному органу конституційного контролю. У різних країнах його назва звучить по-різному, утім суть залишається незмінною. Приміром, у Польщі — це Конституційний трибунал, в Єгипті — Вищий Конституційний Суд, у Німеччині — Федеральний Конституційний Суд.

Ще на початку творення вищого органу конституційного контролю, українці запозичували досвід саме європейських країн. Тому у нас діє саме така модель. В Україні органом вищої конституційної юрисдикції є Конституційний Суд України.

Напередодні ювілею КСУ нашим кореспондентам вдалося поспілкуватися з усіма головами Конституційного Суду про минуле, сьогодення та майбутнє цього, свого роду, унікального органу конституційної юрисдикції.

Очолювали Конституційний Суд України за 15років «життя» цієї інституції шестеро суддів. Піонером і засновником організації та діяльності українського конституційного контролю став Іван Артемович Тимченко — заслужений юрист України, дійсний член НАПрН України. Саме він став першим очільником реально існуючого, діючого державного органу, який відстоює, захищає і роз’яснює норми Основного Закону України.

Назад у минуле — 1996р. Країні вже 5років незалежності. Майже всі республіки Співдружності Незалежних Держав (СНД) на цей час вже мали свої Конституції. Україна ж жила ще за нормами старої — прорадянської Конституції УРСР. Конституційний контроль у державі здійснюється фактично Президією Верховної Ради (за радянських часів — до перевороту 1991 р. — був комітет конституційного контролю СРСР. У республіках окремих органів конституційної юрисдикції не створювалося. Проте робота цього органу була неефективною. Він був немов би «додатком» до З’їзду народних депутатів УРСР). Тобто на практиці конституційного контролю як такого не було.

І. Тимченко — Голова КСУ 1996-1999 рр Раніше, за радянських часів, конституційний контроль здійснювала фактично Президія Верховної Ради. Але як такого контролю практично не було. І ми це знаємо прекрасно на прикладі, коли за старою Конституцією розглядалося питання про конституційність Указу Президента України «Про заборону компартії України».

Нова Конституція дала поштовх організації та діяльності органу, який нині забезпечує всеохоплюючий конституційний контроль. Зазначимо, що спроби створити КСУ вже у суверенній Україні зародилися 1992 р. Адже ще тоді українські парламентарі прийняли Закон «Про Конституційний Суд України». Почалося навіть формування цього органу. Але тоді усе пішло не так, як мало бути, й інституція так і не була створена.

І. Тимченко: Тоді був зовсім інший порядок — Голова Конституційного Суду, його заступники обиралися Верховною Радою, як й інші судді. Але було обрано лише Голову КСУ — Леоніда Петровича Юзькова — відомого юриста. Суддів так і не було обрано.

І. Тимченко: Справа в тому, що Україна прагнула при створенні системи органів державної влади запозичити й досвід, який існує у світі, зокрема в Європі — наявність органу конституційної юрисдикції, органу конституційного контролю. І, відповідно, були закріплені положення в Конституції про Конституційний Суд — про його конституційно-правовий статус, повноваження, порядок призначення суддів, організацію діяльності та ін. Зокрема, встановлювався контроль за актами і парламенту, і уряду, і президента, а також право офіційного тлумачення положень Конституції та законів України.

Своїми спогадами та роздумами про суть, причини та підвалини, які неминуче зумовили появу такого органу судової влади в Україні, як Конституційний Суд, з нами поділився й наступник І. Тимченка — Голова КСУ (19 жовтня 1999 р. - 18 жовтня 2002 р.) Віктор Єгорович Скомороха.

В. Скомороха — Голова КСУ 1999-2002 рр.: Держава, яка оголосила себе правовою, демократичною, самостійною, соціальною, мала такий інститут запровадити, щоб забезпечувати те, що належить забезпечувати у країнах, у цьому випадку молодої демократії колишнього Радянського Союзу. Для того щоб цей інститут виконував ту функцію, яку виконують і в інших демократичних
державах подібні установи. Як свого часу сказав член Конституційної ради Франції Джордж Ведель: «Ми запровадили конституційну юстицію за прикладом своїх сусідів не для того, щоб він був для моди, а для того, щоб краще жити». Забезпечення верховенства Конституції, стабільність конституційного режиму, захист прав та свобод людини, словом, усе те, що слід виконувати в країні, яка записала у Конституції, що понад усе — честь, гідність, здоров’я, життя людини. Тобто визначальним є і те, що, насамперед, ставить не держава, а людина. Ось у чому суть цієї інституції.

Щось нове завжди тягне за собою певні складнощі, чи було щось подібне при створенні КСУ?

І. Тимченко: Проблеми, швидше проблемні питання, у формуванні складу КСУ були передусім на початку його організації та діяльності. Якщо про це говорити, то треба сказати, що коли проект Конституції лише розроблявся (я також був членом Конституційної Комісії України), ми працювали і над цим питанням. Але на той час, оскільки Конституція ще не була прийнята, не було створено і робочої групи з підготовки проекту закону про Конституційний Суд, тобто вже нового Закону, бо Закон 1992 р. не вписувався у положення нової Конституції України. Тут мається на увазі те, що стосується як формування складу, так і повноважень суддів КСУ. Але у квітні 1995 р. була створена, так би мовити, ініціативна робоча група у складі чотирьох осіб. Цьому посприяв Німецький Фонд Міжнародного правового співробітництва. До складу групи увійшли Шишкін Віктор Іванович — від Верховної Ради України, Німченко Василь Іванович — від Верховного Суду України, Мартиненко Петро Федорович як вчений, а я — від Адміністрації Президента України. І ми паралельно із розробкою проекту Конституції працювали над проектом цього закону. Конституція прийнята 28 червня, а 7 липня — уже через 9 днів — було зареєстровано проект закону про Конституційний Суд. Вніс цей проект закону В. Шишкін як народний депутат. А 16 жовтня новий Закон було прийнято. Тобто офіційно з боку держави, з боку парламенту не утворювалась робоча група. Це просто була така собі самоініціатива, якщо можна так сказати. Парламентарі, представники інших державних органів визнали проект перспективним, бо вже тоді у вересні розпочався процес призначення суддів КСУ. Президент призначив свою кількість суддів відповідно до Конституції. Так що тут було легко з огляду на те, що норми Основного Закону є нормами прямої дії. І, відповідно, закону ще не було, а весь склад суду вже було призначено. Парламент призначив тільки чотирьох суддів, а двох не призначив. Свою квоту призначив З’їзд суддів. Тому так швидко все відбулося — 16 жовтня парламент приймає закон, Президент тут же його підписує, а 18 жовтня 16 суддів складають присягу. Було обрано Голову Суду та його заступників і КСУ приступив до роботи.

Отже, Конституційний Суд створено, судді склали присягу, утім досвіду ЯК працювати судді не мали, незважаючи на те, що більшість із новопризначених вже не перший рік (а більшість — понад 10 років) пропрацювали у судах загальної юрисдикції.

І. Тимченко: Безперечно, що досвіду роботи в органі конституційної юрисдикції не було, хоча у складі і були судді, мається на увазі — загальної юрисдикції. У першому складі КСУ таких було набагато більше, ніж вчених. Науковці були всі, тільки від Президента. І на відміну від суддів, які зналися на правовому процесі, ті, хто прийшов з науки, і я зокрема, його не знали. Що ж стосується саме конституційного контролю, то тут досвіду не було ні в тих, ні в інших. Тоді нам також допоміг Німецький Фонд Міжнародного правового співробітництва — вже у листопаді були перші поїздки суддів до Німеччини для вивчення питань організації та роботи тамтешнього Федерального Конституційного Суду, конституційних судів земель. Поїздки за кордон стали регулярними. З часом та практикою українці набиралися досвіду. Процес ми пізнавали під час роботи, а судді, які прийшли з судів загальної юрисдикції, все глибше осягали суть самого конституційного контролю, який здійснював КСУ.

Тож, з огляду на історію, можна сказати, що вже тоді Україна започаткувала стратегію зближення з Європою, набиралася досвіду та знань. І досі українці тісно співпрацюють у царині конституційного контролю зі своїми, так би мовити, «вчителями» — німецькими колегами. Про це свідчать численні й регулярні українсько-німецькі конференції та різноманітні колоквіуми з питань конституційного права.

Доповідь директора Німецького Фонду міжнародного правового співробітництва пана Дірка Міро на Міжнародній конференції з нагоди 15-річчя КСУ

Нас пов’язує з Конституційним Судом України традиційно добре та інтенсивне співробітництво. Воно походить ще з часів до створення Конституційного Суду, коли Фонд підтримував та забезпечував консультації німецьких фахівців для робочої групи з розробки проекту Закону «Про Конституційний Суд України» під керівництвом пана Івана Тимченка, який пізніше став Головою цього Суду.

Починаючи з 1998 р. по 2005 р. ми провели спільно із Федеральним Конституційним Судом та Конституційним Судом України — почергово в Німеччині та в Україні — десять німецько-українських та українсько-німецьких колоквіумів з питань конституційного права. Ці колоквіуми пропонували можливість інтенсивного фахового обміну між українськими та німецькими суддями обох конституційних судів, під час яких обговорювались актуальні для обох держав конституційно-правові питання на високому фаховому рівні.

2011 р. Сьогодення українського конституційного судочинства. Яке воно? Які проблеми та досягнення має за 15 років свого життя Конституційний Суд України?

М. Селівон — Голова КСУ 2002-2005 рр .: На мою думку, Конституційний Суд — це складова демократичної держави. І 15-річний досвід функціонування Суду — тому доказ. Багато конфліктів, багато питань, які пов’язані з правами людини, не були б вирішені до цього часу. Так, КСУ по суті витлумачив усі права — політичні, соціально-економічні, особисті права громадян, роз’яснивши їх зміст, обсяг. Якби не було КСУ, багато чого було б зовсім по-іншому. Але, на жаль, конфлікти між гілками влади і певними державними органами існують і понині. І усі такі спори, які виникатимуть, має вирішувати КСУ. Тобто Суд — елемент стабільності у державі.

Так, дійсно, політичні протистояння нерідко стають підставою для розгляду справ у Конституційному Суді. Представники партій звертаються за роз’ясненнями, офіційними тлумаченнями тих чи інших положень Конституції й законів України. Виносять це на широкий загал, що нерідко нагадує певний, так би мовити, піар. Суддям КСУ не залишається нічого іншого як сприймати все це як належне, відповідно до законодавства. Зокрема, Голова КСУ І. Тимченко зазначає: складається таке враження, що це робиться із певними навмисними політичними намірами.

І. Тимченко: Політичні протистояння, якщо їх розглядати як більшість і меншість парламентську, які проголосували або не проголосували за той чи інший закон, і хтось вважає його неконституційним та йде до суду, — то тоді можна сказати, що вони дійсно використовують КСУ, щоб через цей орган якось утвердити свою позицію, хоч вони і в меншості можуть бути. Безперечно, політиками використовується такий політичний хід, і це дуже погано, коли для відстоювання своїх інтересів звертаються до КСУ. Це не метод.

Чому й на сьогодні багато подібних звернень? Зокрема, звернень від народних депутатів. Тільки щось, на їх думку, не в їх інтересах — звертаються до суду. Але є питання, приміром, зміни до Конституції 2004 р. Була порушена конституційна процедура розгляду проекту закону про внесення змін до Конституції, оскільки з двох проектів законів було зроблено один. Тобто народні депутати самі писали нові положення, на які Конституційний Суд не дав висновків про те, що у цих положеннях немає порушень статей 157 і 158 Конституції, тобто проектом не скасовуються, не звужуються конституційні права і свободи людини. Не було такого висновку.

Те саме можна говорити про третій строк Президента України Л. Кучми. Глава держави дотримувався однієї точки зору, інші були протилежної думки, зокрема народні депутати. Тоді Президент звернувся до суду, щоб той дав роз’яснення з метою припинити цю політичну балаканину. Суд прийняв відповідне рішення. Я вважаю, що воно ґрунтується на Конституції 1996 р., а не на Конституції 1978 р. Тому говорити про те, що то був третій термін — неграмотно з правової точки зору. А відтак рішення КСУ цілком виправдане. Я за нього голосував, більшість суддів також.

Питання стосовно третього строку не виникало б, якби, наприклад, у новій Конституції глава держави називався з точно таким самим статусом, такими самими повноваженнями, як «Гетьман України» тощо. Тоді його вибори призначалися б відразу ж за новим Основним Законом і на перший строк, потім — на другий. До уваги не бралися б роки перебування Л. Кучми на посту Президента до 28 червня 1996 р.

Резонансні справи не раз ставали підставою для диспутів на різних рівнях, враховуючи вищий. Коли ми заговорили про них із суддями КСУ, думки з тих чи інших питань теж розділилися. Приміром, Голова КСУ 2007-2010 рр. А. Стри- жак хоч і вважає (як суддя) рішення КСУ щодо Кучми конституційним, однак як людина його не сприймає.

А. Стрижак — Голова КСУ 2007-2010 рр.: Відверто кажучи, суспільство не сприйняло того рішення КСУ, бо люди рахують просто: двічі був, а третій раз — не може. Ми, судді, так арифметично не можемо підходити до цього. Можливо я теж, якби був тоді суддею, не проголосував би за це рішення — не знаю. Для цього потрібно дуже багато складових знати. Бо рішення Конституційного Суду — це не рішення суду загальної юрисдикції, де є докази, один-два — і вина доведена. Тут зовсім не так, тут великий аспект і, мабуть, якщо б переглянути те рішення, то там дуже багато мотивів, чому його таки прийняв КСУ.

Хочу сказати, що, мабуть, як людина я також не сприймаю це рішення. Але! Як суддя я повинен керуватися не відчуттями, як це роблять звичайні люди, я повинен вивчити усі мотиви і зробити висновок, тільки тоді можна говорити правильно чи неправильно. На сьогодні я вам просто не можу сказати, конституційним було те рішення чи ні. Однак хочу зазначити, рішення, яке набуло чинності, завжди має презумпцію конституційності, бо воно не скасоване. До речі, ніхто не звертався щодо його перегляду. Тому ця дискусія, звичайно, цікава, але вона має вестися або на широкому загалі, де люди вміють просто рахувати один плюс один, або на загалі вчених, юристів і спеціалістів, які можуть сказати, чи була це помилка.

Наведу приклад Росії. Нещодавно там був прийнятий закон, який збільшив термін перебування у кріслі Президента. До Конституції внесли певні зміни, і з 4-х років його подовжили до 6-ти. Але ж! Пан Медведєв не буде Президентом

6 років, а буде 4, тому що він обирався при Конституції, яка передбачала перебування на президентській посаді 4 роки. Тобто ця норма Конституції РФ теж не має зворотної дії. Вона діятиме тільки на вибори, які будуть наступні, тобто у березні 2012 р.

Згадали очільники КСУ й інші справи, які хвилею резонансу рознеслися не лише по Україні, а й поза її межами. Хоча майже водноголос усі вони стверджують: простих справ у КСУ бути не може. Адже всі стосуються або офіційного тлумачення норм Конституції, або законів, в яких неоднозначно визначені ті чи інші положення. Були справи, які стосувалися конституційних прав і свобод людини і громадянина, серед яких виділити «ЯКЕ?» (право чи свобода) важливіше морально було б неправильним. Кожна справа по-своєму значуща.

М. Селівон: Усі рішення КСУ — резонансні. Адже вони стосуються практично усіх громадян. Наприклад, мене завжди турбувало питання, що ми дуже мало займаємося правами громадян. От, за 15 років, на жаль, так і не досягли того, щоб громадянин мав можливість звертатися до КСУ із конституційною скаргою. Розмов із цього приводу багато, а до розгляду справ донині це так і не дійшло.

Повторююся, справи КСУ — усі резонансні. Можливо, якісь із них були най- резонансніші у суспільному житті — це так, у політикумі — можливо, але для громадського і політичного життя вони усі головні.

Дійсно, виокремити, яка із справ була «най-най», напевно неможливо, коли йдеться про багатьох людей, про їхні долі, про долю країни у цілому. А от що стосується рішень, які набули широкого розголосу в пресі (так ми їх назвемо), то серед них — і низка рішень про Державний бюджет України, рішення про коаліцію, про імперативний мандат, про дострокові парламентські вибори (2007 р.), про визнання неконституційним Закону про внесення змін до Конституції (Закон № 2222) й ін. Однак найголовніше при винесенні будь-якого рішення — це неупередженість суду. На цьому неодноразово наголосив другий Голова вищого органу конституційної юрисдикції В. Скомороха. За роки, коли він очолював КСУ, було прийнято чи не найгуманніше рішення — заборона смертної кари.

В. Скомороха: Треба завжди зберігати межі повноважень КСУ. Не виходити за них і не політизувати. Не ставати на бік тієї чи іншої сторони. Мірило — Конституція, верховенство права, права людини. Оце і все!

Одна з резонансних справ за мого головування — це визнання неконституційним положення Кримінального кодексу про можливість застосування смертної кари. Крім того, досить широкого розголосу набула справа про державність української мови — я там був суддею-доповідачем. Нелегко вона (ця справа) давалася, але рішення — є. І ще кілька, серед яких безліч соціальних питань вирішено, скажімо, щодо пільг чорнобильцям тощо.

І всі ці справи КСУ розглядав, адже цей орган для того й існує, щоб захищати свободи і права людини. І він це робив, навіть за умов відсутності права громадянина на індивідуальну конституційну скаргу.

Важко далися місяці головування у КСУ Івану Петровичу Домбровському. Це час протистоянь та політичних воєн. Час, коли стіни Суду пікетували прихильники різних політичних сил, а суддям доводилося ходити на роботу під конвоєм, долати паркани та потрапляти в будівлю КСУ з «темних» ходів.

І. Домбровський — Голова КСУ 2006-2007 рр.: Про резонансні справи під час мого головування я б не хотів говорити... А от останнє рішення, де було визнано неконституційним Закон № 2222 (ред. — відміна політреформи і повернення до КС Конституції 1996 р.) щодо внесення змін до Основного Закону — дійсно значуще. Воно приймалося, коли я вже не працював, але я підписався під ним із задоволенням. Коли я ще працював, то не набрався тоді, певно, сміливості і відмовив у провадженні. Потім за таким самим конституційним поданням, тільки інша група депутатів знову під цим підписалася, а текст був ідентичний. Суд зрештою дійшов висновку, що цю помилку треба виправляти. На жаль, мені це не вдалося, і цю помилку виправили пізніше, хоча потрібно було зробити це заздалегідь. Для цього й існує КСУ, щоб приймати правові рішення у різних конфліктних — політичних чи ні — ситуаціях, але всі вони йдуть через право. Тому що політика без права неможлива, так само як і право без політики. Тому цим КСУ і повинен займатися. Щоб з точки зору верховенства права вирішувати спірні питання.

А. Стрижак: 2007 рік був пов’язаний з указом Президента про розпуск парламенту. Всі бачили, вся Європа бачила, що творилося у нас під стінами. Коли ми на роботу ходили під конвоєм, пробиралися інколи через темні ходи, через паркани. Таке було. І, звичайно, це відобразилося на роботі КСУ, ми так і не могли прийняти жодного рішення стосовно Указу Президента. І не тому, що Конституційний Суд не хотів, а тому, що тільки-но КСУ підходив до прийняття рішення, указ скасовувався самим Президентом і видавався інший. Тому скінчилося все тим, що наш колишній Голова Іван Петрович Домбровський не витримав цього навантаження і тиску, і змушений був, — на мою думку, не з його вини, — подати у відставку.

А цьому передувала заява п’яти наших суддів — офіційна, відкрита заява, яка була оприлюднена на телебаченні, це було звернення до Президента і до народу про те, що КСУ не може працювати у зв’язку з шаленим тиском.

Взагалі за 15 років 2007-й можна назвати найстресовішим роком у роботі КСУ. Щоб зрозуміти ситуацію в цілому, варто згадати історію призначення суддів передостаннього призову. Першим було обрано суддю — А. Стрижака. Це відбулося ще у грудні 2004 р., але склав він присягу тільки через півтора роки — тобто 4 серпня 2006р. Інші, яких було призначено на черговому з’їзді суддів, також чекали складання присяги — майже 8 місяців. Ситуація в державі з допуском нових суддів до роботи загострювалася і майже досягла свого піку. Представники політичної сили «Наша Україна», яка тоді була в парламенті у більшості, не допускали суддів до складання присяги. Аргументували це просто, однак, озираючись назад, досить абсурдно і необгрунтовано. Мовляв, колись Президент Л. Кучма призначив А. Стрижака на посаду голови Закарпатського обласного Суду, а тому, начебто відтоді він став людиною Кучми. Усі ці політичні ігри негативно відобразилися і на початку діяльності складу суддів 2007-2010рр.

А. Стрижак: Можете собі уявити, що означало для мене після того, як ми пережили цілу низку таких стресів, раптом стати Головою. І як було збирати по камінцях ту силу і волю суддів для того, щоб ми могли вистояти перед тим тиском. Я хочу сказати до честі наших суддів, ми змогли це зробити! Уже у 2008 р. ми працювали у звичному режимі. Незважаючи на те, що були намагання після кожного рішення закидати нам різні звинувачення, особливо з колишньої Адміністрації Президента (АП), точніше від деяких представників АП. Вони іноді не гребували нічим, з ким нас тільки не зрівнювали. Але я не хочу це згадувати. Це було дуже неприємно чути, але ми це пережили.

Голова Конституційного Суду України І. Домбровський вважає, що нині Суд переживає свої найкращі часи.

І. Домбровський: Форма створення КСУ, яка існує сьогодні, на мою думку, найдемократичніша. Третину призначає судова влада, третину — Президент і третину — парламент. Інше питання, які підходи до цих призначень — тут трохи є заполітизованість, але це вже інше питання. Я думаю, що перший склад суду є найдієвіший, найкраще сформований. Тоді менше було втручання політики в діяльність КСУ, а вже згодом занадто багато політики. І ще я вважаю, що вимоги для претендентів на посаду суддів КСУ варто підвищити.

Взагалі, якщо говорити про формування Конституційного Суду, то це питання має досить спірні й гострі грані. Не раз воно отримувало на свою адресу нарікання з боку різних політичних сил. Президент, парламент та з’їзд суддів — здавалося б, усе справедливо і порівну. Три гілки влади беруть участь у формуванні КСУ — по шість призначає кожен. Однак, на переконання деяких, у такий спосіб судді начебто підіграють своєму «покровителю» й, так би мовити, «тягнуть» справу у вигідний їм бік.

А. Стрижак: Коли приймалася Конституція у 1996 р., формування КСУ трьома гілками влади було, як на мене, найкраще. Тоді багато йшлося про поділ влади — на законодавчу, виконавчу і судову. Була ейфорія, що всі гілки влади разом із державою стали незалежними. І відчувалося, що це було правильно, що є три представники, які делегують суддів до складу КСУ: незалежна гілка влади — судова, Президент і Верховна Рада. Ну що ще потрібно? Для прийняття рішення потрібно 10 голосів з 18-ти. Жодна гілка не має 10 представників, тільки 6. Здавалося, це було найбільш прийнятно на той час, на період останніх

10 років. Але! На останніх виборах було введено, що 6 суддів йшло від ВР, так би мовити, за квотним принципом, тобто кожна політична партія висувала свого кандидата. От це вже була помилка, як на мене. Тому що, якщо ти йдеш не від парламенту загалом, а тебе делегує політична сила, то як розглядати кандидата? Він від ВР чи від політичної сили? З 2005 р. почалося протистояння гілок влад. Ми відчули, що тут є якась хиба.

Тому на сьогодні, оскільки ми це все переросли, я думаю, що в майбутньому був би більш незалежний КСУ, аби він формувався не за квотним принципом, а щоб була якась комісія, в яку б входили судді у відставці, представники Президента, Верховної Ради, Кабміну.. І щоб вони делегували туди людей, а потім щоб один незалежний орган призначив склад Суду. Тобто щоб на альтернативній основі призначали гідних людей. Усі делегували, однак призначав один орган. Чи це буде з’їзд суддів, чи якась Конституційна Комісія — аби було щось незалежне. Звичайно, вимоги до кандидатів мають залишитися, але формування має відбуватись якось по-іншому. Хоча на той момент (1996 р.) мені здавалося, я і дотепер вірю, — тоді кращого і не можна було придумати. Але час змінюється.

В Європі щодо питання формування органів конституційної юрисдикції мають свої переконання. У Києві на Міжнародній конференції з нагоди 15-річчя КСУ з цього приводу висловився Голова Ради Європи Джанні Букіккіо.

Доповідь Голови Ради Європи Джанні Букіккіо на Міжнародній конференції з нагоди 15-річчя КСУ

Під час Конгресу ми обговорили різні аспекти незалежності конституційного суду як інституції, але ще важливіше — незалежність кожного окремого судді. Ми дослідили різні правові та конституційні гарантії у цій сфері, але дійшли висновку, що насамперед незалежність має бути провідною ідеєю у свідомості судді конституційного суду. Майже скрізь конституційні судді обираються, висуваються або призначаються політичними органами, і дуже часто політики очікують від суддів того, що вони «поводитимуться» та прийматимуть рішення, які відповідають їхнім політичним інтересам. Водночас кожний суддя повинен мати певний «обов’язок невдячності» до органу, що його призначив. Судді не повинні бути вдячними; судді не повинні виправдовувати ці очікування; вони повинні виносити рішення виключно на основі Конституції та її принципів. Віддаючи належну повагу волі установчої влади, судді повинні ігнорувати будь-які телефонні дзвінки, які можуть отримувати, та тлумачити Конституцію відповідно до їхнього правового обґрунтування і власної совісті. Мені дуже прикро, що цих принципів не завжди дотримувались. Честь незалежного судді дозволяє їм не робити те, до чого їх змушують. Це може бути складно. Вистояти проти відвертих вимог може бути важко, але судді можуть знайти підтримку серед своїх колег-суддів та від інших країн. Для Конституційного Суду громадська довіра, мабуть, є ще важливішою, ніж для інших судів, оскільки рішення конституційних судів мають властивість бути більш політично чутливими. Тому дуже важливо, щоб конституційний суд завжди був неупе- редженим і мав узгоджену судову практику. Роль конституційного суду полягає у тлумаченні Конституції, а не у внесенні змін до неї.

В. Скомороха: Така форма обрання складу суду, яка існує сьогодні в Україні, — найкраща, на мою думку. І робота Конституційного Суду залежить від того, КОГО призначать. Коли людина розуміє своє призначення у цьому органі, то вона має забути, хто її сюди призначав, за чиєю квотою вона сюди прийшла. Об’єктивність, незалежність, мужність, мудрість — це є ті якості, що мають бути притаманні судді, а якщо цих якостей немає, то такі люди йти в судді не достойні — ні в суди загальної юрисдикції, ні конституційної.

Отже, скільки фахівців, стільки й думок. Більшість експертів з конституційного судочинства позицію, що у формуванні КСУ є якісь проблеми, і тому суд певною мірою заанґажований, — вважають хибною. Утім, при цьому не виключають, що щось при призначенні суддів змінювати таки потрібно.

І. Тимченко: Я можу говорити, зокрема, про перший склад суду. Залежності як такої не було. Суддя не залежний від того органу, який його призначив. Бо у підставах звільнення, передбачених у Конституції, немає такої, за якої суддя звільняється. з причин невиконання волі, скажімо, Президента. Але я можу стверджувати, що за час, коли я був Головою — не було з боку Президента Л. Кучми вказівок так чи інакше розглянути будь-яке питання. Єдине, що його інколи цікавили строки розгляду справ. Ми іноді не вкладалися в ті місяці, які виділені на розгляд справи, і затягували строки. Щодо питання незалежності Суду треба говорити про те, що це справа честі, гідності судді. Якщо ж він проявляє себе не як юрист у роботі, а виконує якесь політичне замовлення, гріш йому ціна. За наш час такого не було.

М. Селівон: Вважаю, що ось цей трьохгілковий принцип формування КСУ — правильний. Тільки треба відійти від політизації при призначенні суддів кожним інститутом. І ще таке побажання — слід брати людей не молодих, а вже досвідчених. Тому що тут найважливіше — досвід. Крім того, слід збільшити віковий ценз суддів КСУ, щоб вони були передусім незалежними науковцями. Тоді їм нічого не потрібно було б більше, крім виконання своїх принципів.

Досвід. Його так не вистачало на початку діяльності Конституційного Суду. Нарікають на його недостатню потужність і сьогодні. Ні, судді-то досвідчені, утім наше законодавство прописано так, що не дає розвинутися на повну міць тому потенціалу, який міг би бути втілений і спрямований у потрібне русло. Що тут мається на увазі? Судді КСУ призначаються строком на 9 років без права повторного призначення, так само як і Голова КСУ, тільки його термін перебування на посаді втричі менший — усього 3роки. Отже, постає запитання, чи доречний і чи справедливий такий підхід. Адже щойно Голова набирається досвіду, як Суду вже потрібно готуватися до чергових виборів. Проблема полягає ось у чому: для нашої країни конституційний контроль поки що — молодий механізм, а відтак і досвіду ми тільки набираємось. Адже специфіку роботи Конституційного Суду важко порівняти з діяльністю будь-якої іншої гілки влади. Тому нехтувати вже досвідченими кадрами, певно, не варто. Принаймні такої думки дотримується більшість суддів та фахівців з конституційного права.

А. Стрижак: Особисто я до цього ставлюся негативно, тому що. Ну, скажімо, в Іспанії — голова КС теж обирається на 3 роки, але останній очільник суду працює вже на 2 роки більше строку, оскільки в них записана така норма: і суддя, і голова працюють доти, поки не буде обраний на це місце інший. Так, у нього є термін, але поки нового не обрали, він продовжує працювати. Така ж норма є і в Німеччині. Згадайте тепер, як було в нас. КСУ не працював у 2005 р. майже рік. Тому що судді пішли у відставку, нових не призначили, а коли призначили — не допускали до складення присяги, суд був паралізований. Я вважаю, що це негатив. 3 роки — це так мало для організації роботи. Тільки ввійдеш у курс механізму і дії Суду, як треба вже готуватися до виборів. Можливо, нехай був би трирічний термін, але із правом на переобрання. Щоб людина, яка була головою, мала право балотуватися на інший трирічний термін. Те саме стосується і суддів. Нехай буде 9 років, але дозвольте цьому судді, який має колосальний дев’ятирічний досвід конституційної юрисдикції, балотуватися на наступний термін на цю ж посаду. На жаль, у нас у Конституції цього немає. Але ще раз повторюю, в 1996 р. у нас у державі введення такого інституту, як КСУ — було вперше. І, мабуть, тоді парламентарі виходили з того, що це найкраще. Нині цьому органу вже 15 років і, можливо, це слід переглянути. Крім того, зараз у Конституції є дві норми, що суперечать одна одній, а саме: суддя КСУ обирається на

9 років і тільки на один термін. Але інша норма каже: максимальний вік судді — 65 років. Виходячи з цього, якщо суддю обрали у 60 років, він відпрацює тільки 5 років. Тобто колізія в нормах присутня, її потрібно усувати. До речі, свого часу, коли готувалися зміни до Конституції 2004 р., було звернення конституційних суддів про те, щоб і їм, і суддям Верховного Суду подовжити строки перебування на посаді. Однак пропозицію підтримано не було.

В. Скомороха: На сьогодні, як на мене, необхідно додати суддям повноважень. Приміром, у вирішенні суперечностей між гілками влади, а по-друге — у наданні права громадянам у поданні конституційної скарги або можливості оскарження нормативних актів. Однак тут треба дуже ретельно вивчити досвід зарубіжних органів конституційної юрисдикції. Тому що це відкриє такий потік конституційних скарг від громадян, що Конституційний Суд може в них «захлинутися».

Україна займає лідируючі позиції за зверненнями громадян до Європейського суду з прав людини. Сам по собі цей факт свідчить про наявність хиб у вітчизняному механізмі захисту прав і свобод, а також у функціонуванні судової системи у цілому. Тож необхідність у реформах стає не тільки вимогою Євросоюзу, а й нагальною необхідністю для країни. Кроки на шляху до цього є. Відтак, парламентарі прийняли новий Закон «Про судоустрій і статус суддів», а також внесли зміни до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Останнім часом все частіше йдеться про питання впровадження в Україні інституту індивідуальної конституційної скарги. Утім, як бачимо, на переконання деяких фахівців з конституційного судоустрою, з цього приводу існують певні перестороги. Мовляв, суд у разі її впровадження буде перевантажено. Водночас, якщо поглянути на досвід інших країн, то прогнози стають оптимістичнішими. Так, приміром, Конституційний Суд Російської Федерації та Німеччини розглядає приблизно 2-4 % скарг. Це також велика кількість, бо надходять десятки тисяч звернень, разом із тим, перевантаження Суду, якого так бояться вітчизняні захисники Феміди, в цих країнах не спостерігається.

А. Стрижак: Сам факт наявності Конституційного Суду в державі говорить про те, що держава є демократичною і правовою. Тому що там, де немає цього інституту, не можна на 100 % говорити, що держава рухається демократичним шляхом. Але, як на мене, я за те, щоб ця скарга була, щоб інститут цей був і в нашій Конституції. Тому що, по-перше, в більшості країн Європи вона є. Подруге, не зовсім такий Конституційний Суд України, яким він має бути, тому, що двері для громадян відкриті лише частково. У нас громадяни можуть звертатися до КСУ зі зверненням про офіційне тлумачення закону чи Конституції, але норми закону так виписані, що ми, скажімо, із 100 звернень можемо прийняти одне.

Тому для повноцінного Конституційного Суду, звичайно, введення інституту конституційної скарги — це плюс. Які будуть мінуси? Мінуси ми можемо назвати тільки тоді, коли Конституційний Суд попрацює над цими конституційними скаргами. Може удосконалиться законодавство? А відразу відхиляти цю пропозицію тільки тому, що буде навантаження, думаю, не зовсім правильно. Хоча є як прихильники, так і противники цієї ідеї. Але якщо ми рухаємося вперед — то маємо це робити!

Доповідь Голови Конституційного Суду Анатолія Головіна на Міжнародній конференції з нагоди 15-річчя КСУ

Чинне вітчизняне законодавство не передбачає можливості звернення фізичних осіб до Конституційного Суду України щодо конституційності законів та інших правових актів. Громадяни, іноземці та особи без громадянства є суб’єктами права на конституційне звернення з питань офіційного тлумачення положень Конституції та законів України за умови наявності неоднозначного застосування зазначених положень судами, іншими органами державної влади, якщо вони вважають, що це може призвести або призвело до порушення їх конституційних прав і свобод. Однак це не означає, що Конституційний Суд України взагалі не може розглядати питання конституційності правових актів за зверненнями громадян. Навпаки, згідно з Законом України «Про Конституційний Суд України» Суд зобов’язаний у разі, якщо при тлумаченні закону встановлена наявність ознак його невідповідності Конституції України, у цьому ж провадженні вирішити питання щодо неконституційності цього закону. До того ж громадянин, конституційні права якого порушені правовими актами чи діями з боку державної влади, окремих посадових осіб, має можливість реалізувати своє конституційне право на захист цих прав у Конституційному Суді України за посередництвом Президента України, народних депутатів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Конституційний Суд України неодноразово розглядав такі справи і визнавав неконституційними положення законів та інших правових актів, якими порушувалися гарантовані Конституцією України права і свободи людини і громадянина. Тому не можна погодитися з думкою деяких учених-конституціоналістів, що вітчизняне законодавство не передбачає механізму звернення громадян до єдиного органу конституційної юрисдикції. Інша річ, що цей механізм потребує суттєвого удосконалення, зокрема у напрямі розширення можливостей індивідуального доступу шляхом подання конституційної скарги.

Про те, які умови необхідно створити в нашій країні для поліпшення роботи Суду, розмірковує і Голова КСУ 2002-2005рр. М. Селівон. На його переконання, для запобігання перевантаженню єдиного органу конституційної юрисдикції слід створити при КСУ дві палати і пленум суду.

М. Селівон: Для вдосконалення органу треба ввести інститут конституційної скарги і потрібно зробити дві палати і пленум суду, щоб збільшити ефективність і обороти. Тому що 18 суддів — це дуже багато для прийняття рішення. І дуже складно його інколи приймати, особливо коли немає якоїсь єдиної позиції, а це дуже часто буває.

Проблема залишилася і з виконанням рішень. Ми намагалися на початковому етапі встановити якусь процедуру виконання рішень, а потім дійшли до думки, що це неможливо. Весь політичний і правовий режим, політична культура мають бути такими, що рішення КСУ повинно виконуватися без обговорень.

За роки свого існування Конституційний Суд України опрацював майже 60 000 документів, провів близько 5 000 засідань, прийняв понад 250 рішень щодо відповідності законів та інших правових актів Конституції України та щодо офіційного тлумачення положень Основного Закону й інших законів, дав понад 20 висновків щодо законопроектів про внесення змін до Конституції, а також прийняв майже 1 200 ухвал. Утім, нерідко постає питання із виконанням цих рішень.

А. Стрижак: Є невиконання рішень КСУ. Ігнорування рішень. І це виявляється в тому, що їх критикують, зокрема, народні депутати. Такі проблеми, безперечно, є, і, напевне, має бути прийнятий якийсь нормативний акт на рівні закону про забезпечення виконання рішень КСУ. На жаль, поки що цього немає. Я не можу скаржитися, що немає законодавчої бази, тому що в Конституції чітко прописано: рішення КСУ є обов’язковим для всієї держави, для виконання всіма органами державної влади, посадовими особами тощо, але, на превеликий жаль, це не відповідає дійсності, тому що я міг би наводити багато рішень, де ми вказували, скажімо: звернути увагу ВР України на необхідність приведення законодавчої бази відповідно до цього рішення, або необхідність заповнити прогалину в зв’язку з тим, що ми визнаємо норму неконституційною. Тому — це
завдання єдиного органу законодавчої влади — ВР України. На превеликий жаль, на все, що ми спромоглися, і те на папері, щодо визнання неконституційним регламенту ВР України. І тільки після цього вони все ж таки прийняли регламент у вигляді закону. Тому що КСУ сказав: регламент ВР України повинен бути прийнятий у формі закону, бо це норма Конституції. Депутати після перших двох рішень просто не виконували їх, користувалися старим регламентом, хоча був прийнятий закон. Нарешті, нині діє закон про регламент. Цього ми досягли. Але цьому передувало моє звернення до Голови ВР України і до всіх 450 народних депутатів про те, що рішення КСУ необхідно виконувати. Можливо, це підштовхнуло парламентарів. Але і досі не всі рішення КСУ виконано. Чому? Це питання треба поставити нашим законодавцям. Це залежить від них. Для цього знову-таки потрібна політична воля, не тільки більшості, а усіх політичних гравців, що представлені в парламенті. Я не знаю, що ще потрібно, аби виконати закон. Його просто треба виконати і все!

Яким буде ЗАВТРА Конституційного Суду України? Чи будуть виконуватися усі його рішення, які за законом обов’язкові для всіх? Як скоро і чи впровадять конституційну скаргу? Чи проведуть у повному обсязі судову реформу, яка є необхідною умовою для нашої євроінтеграції? А головне, ЯК її проведуть і з якими наслідками для держави? Чи вноситимуться чергові зміни в Основний Закон? І чи принесуть ці зміни користь суспільству, а не політикам? На ці запитання відповідь дасть лише час.

Щодо змін у законодавстві Голова КСУ 2007-2010 рр. А. Стрижак зазначає, що Конституцію слід змінювати тоді, коли її не змінювати вже не можна. Каже, зараз саме той час.

А. Стрижак: Я міг би багато прикладів наводити про стабільність Конституції в інших країнах, але, гадаю, що це зараз зайве, бо наша країна не на тому рівні розвитку, щоб жити в одній Конституції багато років. її потрібно дійсно міняти, але до чого призводять непродумані, несистемні зміни, вже видно було на змінах 2004 р., коли була розбалансована влада по суті, почали з верхівки, до низу не дійшли. І як наслідок, ви знаєте, що вона була скасована. Але країна 20 років живе. Звичайно, не можна сидіти і не рухатися вперед. Але як рухатися? Доти, поки не буде досягнутий консенсус всіх політичних сил, зміни до Конституції ніколи не будуть вважатися такими, які прийнятні для всього суспільства. Америка може жити з 27-ма поправками. Але ми так не можемо жити, бо наша Конституція приймалась зовсім в інших умовах. Тому вносити зміни потрібно, але потрібно вивчити спочатку від першої до останньої статті та подумати, які це мають бути зміни. Чи тільки блок, де йдеться про владу, чи всю систему загалом. Якщо знову тільки ми поміняємо місцями владу — нічого не буде, прогресу не буде. Потрібно, мабуть, вивчити добре всю Конституцію, не тільки лаяти її. Бо там все прописано добре. Потрібно тільки одне — дотримуватися її. Більше нічого не потрібно. І, якщо дотримуватимуться кожної букви Конституції, тоді знайдуть, де потрібно її міняти. Перше, це потрібно там, де це потрібно для держави, а не для політиків. Тоді це буде зміна, яка піде на користь суспільству.

І. Домбровський: Я думаю, ЗАВТРА Конституційний Суд має виглядати так: взяти те, що було ВЧОРА — років десять назад, додати те, що маємо СЬОГОДНІ. Скласти все докупи і поділити навпіл. Тобто треба брати те, що було, а було чимало доброго. Звичайно, все одно є щось, що на сьогодні гальмує роботу Суду. Це ось навіть та проблема, яка нині обговорюється — про доступ громадян до КСУ. Потрібна скарга чи ні? Сьогодні у людини є право звернутися до суду за офіційним тлумаченням. Однак тисячі скарг відхиляються і лише одиниці розглядаються. Можливо, так буде і з конституційною скаргою. Це певною мірою формалізм. І не потрібно щось нове починати, вигадувати велосипед. Сьогодні у людини є право звернутися до КСУ, і головне, щоб суд мав бажання розглядати ці скарги.

А от на запитання, яким має бути суддя КСУ, щоб підвищити імідж суду загалом, відповідь коротка:

І. Тимченко: Діяти професійно і незалежно. Дуже добре розбиратися у самій Конституції, добре знати її, і основне — тлумачити її як юрист, а не як політик.

І не підганяти свою діяльність під чий-то політичний інтерес. Головне — професійність, незалежність судді. Безперечно, тут можна говорити й про інші якості, скажімо моральні, але вони самі собою зрозумілі. Головне — діяльність судді має бути суто професійною і незалежною!