загрузка...

Лекція професора С. Максимова: Вступ до курсу «Філософія права»

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

  1. Особливості предмета і методу філософії права. Її поняття.
  2. Філософія права в системі філософії та правознавства.
  3. Основні питання філософії права. Її структура.
  4. Функції філософії права. Її значення в підготовці юристів і в практичній діяльності.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

  1. Бачинін В. А., Панов М. І. Філософія права : підруч. — К., 2002. — 472 с.
  2. Иконникова Г. И., Ляшенко В. П.Философия права : учеб. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 2010. — 351 с.
  3. Кузнєцов В. І. Філософія права. Історія та сучасність : навч. посіб. — К., 2003. — 382 с.
  4. Максимов С. І. Філософія права : сучасні інтерпретації : вибр. праці : статті, аналіт. огляди, переклади (2003-2010). — Х., 2010. — 336 с.
  5. Малахов В. П. Философия права : учеб. пособие. — М., Екатеринбург, 2002. — 448 с.
  6. Нерсесянц В. С. Философия права. — М., 2005. — 656 с.
  7. Проблеми філософії права : міжнародний часопис. — К.,Чернівці, 2003. — Т. І. — 228 с.; Т. ІІ. — 2004. — 240 с.; Т. ІІІ. — 2005. — 480 с.; Т. ІУ-V. — 2006-2007. — 288 с.; Т. VI-VII. — 2008-2009. — 284 с.; Т. VIII-IX. — 2010-2011.
  8. Сливка С. С. Філософія права : навч. посіб. — Л., 2010. — 264 с.
  9. Філософія права : навч. посіб. / О. О. Бандура, С. А. Бублик, М. Л. Заінчковський та ін. ; за ред. М. В. Костицького, Б. М. Чміля. — К., 2000. — 336 с.
  10. Філософія права : підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. / О. Г. Данильян, П. Дзьобань, С. І. Максимов та ін. ; за ред. О. Г. Данильяна. — Х., 2009. — 208 с.
  11. Філософія права : проблеми та підходи / за заг. ред. П. М. Рабіновича. — Л., 2005. — 290 с.
  12. Философия права : курс лекций : в 2 т. / отв. ред. М. Н. Марченко. — М., 2011. — Т. 1. — 552 с.; Т. 2. — 512 с.
  13. Философия права. Хрестоматия : учеб. пособие / сост. : Н. И. Панов, В. А. Бачинин, А. Д. Святоцкий ; под ред. Н. И. Панова. — К., 2002. — 692 с.
  14. Циппеліус Р. Філософія права / пер. з нім. — К., 2000. — 300 с.

Філософія права — особлива теоретична і навчальна дисципліна, завданням якої є філософське осмислення права. Таке осмислення передбачає погляд на право не лише як на систему норм, забезпе чену владним примусом, а й, зокрема, як на певний спосіб людського буття, багатогранну соціальну реальність із власною сутністю, змістом, структурою і логікою розвитку.

Філософія права має давню і багату історію: зароджується за античних часів, особливого розквіту досягає в Західній Європі в XVII-XVIII ст. у період формування там так званого юридичного світогляду і продовжує функціонувати в системі соціально-гуманітарного знання сучасності, міцно увійшовши до системи підготовки юристів у західних університетах (а в умовах глобалізації — й усього світу). В Україні сьогодні, після дошкульної втрати за радянських часів традицій різносвітоглядних, плюралістичних філософсько-правових досліджень (дозволявся тільки один їх варіант: у межах історико-матеріалістичної парадигми) і викладання філософії права як самостійного предмета, спостерігається як відродження таких досліджень, так і відновлення гідного місця філософії права в системі юридичної освіти. Це зумовлюється насамперед соціальним запитом на світоглядно-методологічне забезпечення формування правової державності, здійснення правової реформи, спрямованої на утвердження суспільства на засадах власне права.

Питання про те, що являє собою філософія права, завжди було і залишається складним і проблемним. Метою пропонованої лекції є огляд відповідей на ключові питання щодо її природи. А саме: що і як вивчає філософія права, які її предмет і метод? Чим відрізняється вона від теорії права і що нового у розумінні права дає її вивчення? Яке місце посідає філософія права в системі наук? Які її основні питання та функції? Яке значення вона має для підготовки фахових юристів та для їхньої практичної діяльності?

1. Особливості предмета і методу філософії права. Її поняття

Вихідною проблемою будь-якого курсу з філософії права є питання про її природу: «Що це за наука, що і як вона вивчає?» В історії філософсько-правової думки існували різноманітні підходи до формулювання відповідей на зазначене питання, які залежали від певної світоглядної позиції їх автора. Так, наприклад, представник об’єктивного ідеалізму Г. Гегель вважав її філософською наукою про право, що має своїм предметом ідею права [4]. Російський філософ С. Франк під впливом неокантіанства розумів філософію права як вчення про суспільний ідеал [5]. А відомий сучасний італійський філософ права Н. Боббіо з позицій феноменологічного й аналітичного підходів наполягав, що єдиною проблемою філософії права, яка власне і становить її предмет, є справедливість [6].

Однак, попри багатоманітність визначень філософії права, можна побачити й дещо спільне, а саме — ідеальні першооснови права, які не доступні безпосередньому (емпіричному) спогляданню, а пізнаються лише завдяки філософському осмисленню.

Різноманіття підходів до предмета філософії права є цілком закономірним. Адже його розуміння залежить від певного ставлення дослідника як до самої філософії, так і до права. Проте будь-яка філософія залишається «метафізикою», тобто вченням про граничні засади буття і мислення. Тому й філософія права, предметом якої є не весь світ у цілому, не все суще як таке, а лише одна його частина — право, в самому загальному сенсі визначається як вчення про граничні засади права.

Не менш складною є ситуація й зі ставленням до права: виявлення предмета філософії права неможливе без чіткого визначення позиції дослідника стосовно інтерпретації самого феномена права, тобто того, що ж, власне, і має бути досліджено. Таке нібито парадоксальне співвідношення між поняттями «філософія права» і «право» сучасний німецький філософ права Р. Алексі характеризує як ситуацію герменевтичного кола: «З одного боку, філософія права не може бути визначена без використання поняття права, а з другого боку, вона покликана міркувати про природу права, пояснюючи, що таке право. Як філософія права може досліджувати питання, що таке право, коли неможливо сказати, що таке філософія права, не знаючи, що таке право?» [7]. Вихід із цієї ситуації пропонується цим вченим такий: почати з «передрозуміння» — заснованого на сталій практиці інтуїтивного знання про предмет з подальшим розвитком його в ясне об’єктивне розуміння, яке досягається через критичну і систематичну рефлексію.

Обґрунтування необхідності філософії права. Хоча філософсько-правові дослідження мають давню і багату історію, а філософія права має незаперечні заслуги в розвитку юриспруденції, необхідність її існування як самостійної сфери теоретичного знання не є очевидним фактом. Зустрічаються різноманітні спроби заперечення філософського підходу до права. Зазвичай вони аргументуються посиланнями або на неможливість застосування такого підходу для вирішення питань практичної юриспруденції, або ж на його безмежність і неможливість реалізації в повному обсязі; а тому пропонується обмежитися вивченням позитивного права [8].

Втім, існують два основних види обґрунтування необхідності філософії права: історичне та теоретичне. Перше базується на тому неспростовному факті, що зазначені проблеми завжди хвилювали людство протягом усього його існування, тому що в них знаходить прояв людська потреба в прагненні до ідеалу, до справжнього права і справедливості.

Друге ж зосереджується на виявленні такого аспекту, такої сторони права, пізнання якої можливе тільки за допомогою філософського підходу. Це зумовлено складністю та багатогранністю самого феномена права. Право є одним із найбільш важкодоступних об’єктів соціального пізнання, сповненим таємниць. Це випливає з його безпосереднього зв’язку з буттям людини, з її сутністю, діяльністю і несе в собі особливості будь-якого соціокультурного феномену.

Подібно до того, як у людині розрізняємо тіло і душу (дух), так й у всіх культурних (тобто створених людиною) феноменах є матеріально-предметна (знакова) форма і їх духовно-ідеальна сутність. У праві також знаходимо і предметну, й ідеальну сторони, за якими історично закріпилися відповідні назви «позитивне право» і «природне право». Ці термінологічні вислови мають радше метафоричний характер і неодноразово підлягали критиці. Проте вони склалися історично, і за ними закріпився стійкий зміст, засвоєння якого дозволяє глибше зрозуміти природу і структуру самого феномена права.

Під позитивним правом (від posited — встановлений) мається на увазі чинна система правових норм, відносин і судових рішень. Під природним правом (від natura — природа) зазвичай маються на увазі ідеальні першооснови права. Поняття «природне право» покликане виявити глибинну сутність права, а його «ідеальність» виявляється в тому, що воно: по-перше, існує у свідомості (правосвідомості) як її установка (хоча і знаходить вираження у формах поведінки); по-друге, є ідеалом, тобто очищеною від випадковостей формою належного у стосунках між людьми. Крім того, природне право визначає вихідні принципи, на підставі яких приймаються (у всякому разі, повинні прийматися) чинні правові норми і відбувається їхня критична оцінка, яка необхідна для того, щоб людина не стала заручником встановленого «позитивного» правопорядку.

Звідси можна зробити висновок, що право як сфера людської діяльності тісно пов’язане з філософією. Такі фундаментальні проблеми права як справедливість, свобода і рівність, провина і відповідальність тощо є водночас і важливими філософськими проблемами, а їх вирішення сягає своїми коренями у вирішення основних філософських питань про сутність людини і сенс її життя. Право, таким чином, за своїм духом філософічне, воно являє собою «філософію на практиці», що, відповідно, припускає й «філософію в теорії», роль якої й виконує філософія права.

Філософське осмислення і спеціально-наукове пізнання права: відмінність предмета і методу. Наступним важливим питанням для з’ясування специфіки філософії права як самостійної теоретичної дисципліни є виявлення відмінностей між філософським осмисленням права і його спеціально-науковим пізнанням, тобто через виявлення співвідношення філософії права насамперед із загальною теорією права, яке слід розглядати з точки зору як їх предмета, так і їх методології.

Відомо, що будь-яка наука зосереджується на власному предметі дослідження, яким є певний фрагмент буття, і залишає осторонь питання про його місце в загальній картині світу і про його людське призначення. Відомо також, що у фундаменті будь-якої науки лежать деякі вихідні аксіоматичні положення (основоположення), котрі в межах цієї науки не обґрунтовуються, а беруться як такі: для класичної фізики, наприклад, це принцип причинності, для економічної науки — принцип користі. Проте окремі науки принципово не можуть «зазирнути» за свій «вихідний пункт», свої базові положення.

Що ж стосується філософії, то сфера її інтересів починається саме там, де закінчується сфера інтересів окремих наук. Вона сама обґрунтовує базові положення окремих наук, підводячи їх під «граничні засади», виявляючи їхній смисл (людське призначення). Наприклад, аксіомою, вихідним пунктом юридичної науки є твердження про те, що право є породженням волі носія державної влади, з вимогою обов’язкового підкорення ним встановленим нормам права. Це положення виражає сутність позитивного права. Але осягти справжній смисл правових явищ ми можемо, лише заглянувши за межі цієї аксіоми, тобто намагаючись відшукати власні засади права.

Тому предмет філософії права можна визначити, як граничні позаюридичні засади права: онтологічні (буттєві), антропологічні (людські), аксіологічні (ціннісні), гносеологічні (пізнавальні) та ін. Теорія ж права, яка є узагальнюючим рівнем юридичної науки, найближчою до філософії права науковою і навчальною дисципліною, являє собою вчення про чинне право. У сфері теорії права розвиваються «загальні правові поняття», що виводяться з конкретного досвіду функціонування окремих галузей позитивного права: «закон», «правовідносини», «суб’єкт права», «правовий обов’язок», «суб’єктивне право», «зобов’язання», «відповідальність» та ін. Вони утворюють «понятійний каркас» позитивного права. Хоча філософія права використовує поняття теорії права і галузевих юридичних наук, вона має насамперед власні категорії («ідея права», «смисл права», «мета права», «справедливість», «свобода», «рівність», «визнання», «автономія особистості», «права людини» та ін.), які формують і відображають глибинний смисл права як особливого способу людського буття.

Саме по собі позитивне право не є предметом філософії права. Позитивне право цікавить філософію права лише у його співвіднесенні з природним правом, з позиції якого й оцінюється чинне позитивне право. У цьому випадку природне право, оцінюючи позитивне право за моральними або іншими світоглядно-філософськими критеріями, відіграє роль «права в праві». Більш точним буде твердження, що філософія права вивчає «світ права», або «правову реальність» як онтологічний корелят, аналог поняттю «правова система». Тут під правовою реальністю розуміється вся сукупність правових феноменів у єдності предметної форми та ідеальної сутності, тобто у їх загальності та цілісності.

Відмінності ж за методом між філософським осмисленням права і його науковим пізнанням полягають у розмежуванні «розуміння» і «пояснення». Будь-яка наука, у тому числі правова, розглядає свій предмет як об’єкт, що знаходиться поза суб’єктом, котрий пізнає, і як такий, що перебуває у відносному протистоянні останньому. Причому об’єкт, що пізнається, визнається в цьому випадку як факт, як те, що існує в реальності. Філософія ж прагне до розуміння, осмислення не сущого, а належного (цінностей і смислів), розкриває світ таким, яким він повинен бути з точки зору світоглядних постулатів або орієнтацій людини. Цей світ цінностей і смислів дає людині стимул для зміни буття, оскільки те, що повинно бути, сприймається нею як ідеальне стосовно того, що існує в реальності. Тому правова наука, вивчаючи закономірності функціонування чинного позитивного права, описує право таким, яким воно є, а філософія права — таким, яким воно повинно бути.

Таким чином, філософія права, орієнтуючись на ціннісні засади права прагне до розуміння права таким, яким воно має (повинно) бути, тобто у власному смисловому бутті, теорія ж права, орієнтуючись на науковий ідеал вільного від цінностей пізнання, прагне до пояснення права таким, яким воно є. Цією рисою теорія права відрізняється також і від правової догматики, яка прагне до простого опису права.

Філософсько-правова рефлексія. Узагальнено особливість методу філософії права (як і філософії взагалі) виражається поняттям «рефлексія». Рефлексія — це аналіз суб’єктом пізнання підстав власних думок, «думка про думку». Вона є методом звернення до основ шляхом постановки питань про те, чому це здійснюється або як це можливо.

Окремі науки (зокрема й юридична) не займаються критичною перевіркою своїх основ, філософія ж за своєю природою критична, вона постійно оцінює власні засади. Така оцінка і є філософською рефлексією. Рефлексія є обов’язковим елементом філософсько-правового пізнання. Будучи критичною і систематичною, вона спрямована на пошуки граничних засад права, насамперед — онтологічних, антропологічних, аксіологічних, гносеологічних. На основі філософської рефлексії будуються певні моделі права та аналізуються наслідки їх застосування у суспільстві. Це є метод «розумового експерименту». Саме цей метод застосовували при конструюванні своїх філософсько-правових теорій Т. Гоббс і Дж. Локк, І. Кант і Г. Гегель та застосовують сучасні філософи права (Дж. Ролз, Р. Дворкін, Р. Алексі та ін.).

Таким чином, філософія права — це вчення про право, що відповідає на найбільш загальні запитання, які виникають у правовій сфері, методом рефлексії. Її предметом є насамперед граничні засади права, виявлення яких сприяє розумінню смислу права, обґрунтуванню та критичній оцінці права. Наведене визначення не охоплює всього різноманіття проблем філософії права, але дає змогу зосередитися на її стрижневій ідеї, пов’язаній з уявленням про право як спосіб людського буття.

2. Філософія права в системі філософії та правознавства

За своїм дисциплінарним (наукознавчим) статусом філософія права є інтегральною дисципліною на стику філософії та правознавства, що вимагає визначення її місця і ролі насамперед у цих науках.

Вихід на проблематику філософії права може бути здійснений із двох протилежних сторін: від філософії до права і навпаки — від права до філософії.

Перший шлях (дедуктивний або шлях філософів) пов’язаний з поширенням тієї чи іншої філософської концепції на сферу права. Таке звернення філософії до осмислення правової реальності (яке є особливо характерним для епохи Просвітництва) виявилося дуже плідним і для самої філософії. Відомо, що чимало з серйозних досягнень класичної філософії — результат саме такого звернення. Важливо також наголосити, що у сфері філософії права відбувається своєрідна перевірка пізнавальної сили тієї чи іншої філософської концепції, її практичної спроможності в одній з найважливіших сфер людської практики. Усе це дає підставу довести, що без рефлексії основ права, філософського осмислення правової реальності в цілому жодна філософська система не може вважатися повноцінною.

Другий шлях формування філософії права (індуктивний або шлях юристів) спрямований від вирішення практичних завдань юриспруденції до їх філософської рефлексії. Наприклад, від осмислення таких окремих правових проблем, як засади покарання, провина і відповідальність, право власності, виконання зобов’язань тощо — до постановки питання про сутність права. Тут філософія права виступає вже як самостійний напрям у правознавстві, специфічний рівень вивчення власне права. Таке філософське осмислення права здійснюється правознавцями в його більшій практичній орієнтованості, при якій ідеальні першооснови права розглядаються в тісному співвідношенні з позитивним правом. Однак і в першому, і в другому випадках філософія права орієнтується на розуміння сутності та смислу права, укорінених у ньому засад і принципів.

У зв’язку з існуванням двох різних джерел формування філософії права склалися й два основні підходи до розуміння її дисциплінарного статусу.

Перший підхід розглядає філософію права як частину загальної філософії та визначає її місце серед таких дисциплін, як філософія моралі, філософія релігії, філософія політики та ін. Другий підхід відносить філософію права до юридичної науки. З цього погляду вона є теоретичним фундаментом для створення позитивного права і науки про позитивне право.

Кожний з названих підходів наголошує на одному з двох можливих способів рефлексії над правом. Перший — на загальнофілософській чи за- гальнометодологічній рефлексії, спрямованій на пошуки граничних засад, умов існування права, коли воно співвідноситься з людським буттям у цілому та його проявами — культурою, суспільством, наукою тощо. Другий — на окремій філософській чи внутрішньометодологічній рефлексії, що здійснюється в межах самої правової науки.

Така «двоїстість» філософії права знайшла, між іншим, свій вияв у тому, що в Україні вчений ступінь з філософії права може присуджуватися як з філософських, так і з юридичних наук. Отже, ця наука може розвиватися як філософом, так і юристом. А якщо точніше, то не просто філософом, а філософом-юристом, тобто практично орієнтованим філософом, якого цікавить не просто істина сама по собі, а реалізація визначених практичних цілей у сфері права (наприклад досягнення правового стану конкретного суспільства), чи юристом-філософом, який має вміти відмежовуватись від того способу вирішення проблем, що властивий саме юридичній науці, і ставати на позицію її «людиновимір- ного» (або метаюридичного) бачення, тобто на позицію філософа. Отже, філософія права, не відмовляючись від пізнання питань суто юридичних, повинна виходити за межі юридичної сфери й пов’язувати правові феномени, що розуміються як явище культури, з рішенням загальних і принципових питань філософії [8, 21].

З огляду на зазначені обставини може скластися уявлення, що існують дві філософії права: одну розробляють філософи, а другу — юристи («філософія права філософів» і «філософія права юристів»). Насправді ж існує тільки одна філософія права, яка живиться з двох різних джерел: загальнофілософських розробок правових проблем і досвіду вирішення практичних проблем права. Таким чином, філософія права — це єдина (цілісна) дослідницька і навчальна дисципліна, що визначається своїм основним питанням. Вона вимагає особливих якостей від дослідника, який працює в цій галузі: поєднання його фундаментальної філософської підготовки зі знанням основних проблем юридичної теорії та практики.

Звичайно, кожен дослідник разом із певним професійним інтересом може вносити своє специфічне бачення у предмет цієї дисципліни, однак саме наявність різних позицій, їхній постій ний взаємний обмін і взаємозбагачення, їх співіснування на основі додатковості якраз дозволяють зберегти рівновагу у вирішенні загального завдання — рефлексії основ права.

У системі сучасного філософського знання філософія права є відносно автономною філософською дисципліною. Проте історично така диференціація здійснювалася не завжди. Філософія права розглядалася найчастіше як частина соціальної філософії (Г. Гегель, К. Маркс; проте якщо у Г. Гегеля філософія права поглинала всю соціально-філософську проблематику, то у К. Маркса, навпаки, проблематика філософії права розчинялася у соціальній філософії), політичної філософії (І. Бентам), моральної філософії (І. Кант), філософської антропології (П. Рікьор). Вона справді найбільш тісно пов’язана із цими філософськими дисциплінами, кожна з яких наголошує на одному з факторів формування і, відповідно, розуміння права: соціальному, морально-ціннісному, політичному, антропологічному. Так, політична філософія розглядає питання: що таке влада і як співвідносяться влада і право; соціальна філософія — що таке суспільство і як співвідносяться суспільство і право; моральна філософія — що таке мораль і як співвідносяться мораль і право; антропологічна філософія — що таке людина і як співвідносяться людина і право. Філософія ж права порушує загальне питання: що таке право й у чому його смисл. Тому її, безсумнівно, теж цікавлять питання про те, як пов’язане право з такими феноменами, як влада, суспільство, мораль і людина.

Для з’ясування місця філософії права у структурі правознавства слід виходити з того, що тези: філософія права є частиною філософії, самостійною науковою дисципліною або частиною (рівнем) правознавства (чи загальної теорії права) не виключають, а взаємно доповнюють одна одне. Завдяки своїй рефлективності філософія права, безумовно, є частиною філософії, а саме — практичної філософії, яка орієнтується на проблеми людської дії (поряд із соціальною, політичною, моральною, антропологічною філософією). Водночас досвід свідчить, що дослідженням проблем філософії права переважно займаються юристи. У цьому немає нічого дивного, тому що вона є так чи інакше необхідною частиною правознавства в цілому. Тому слід погодитися з вирізненням у системі правознавства його верхнього, метатеоретичного рівня, або рівня філософських засад, — філософії права, його середнього рівня — теорії права і нижнього, емпіричного рівня — правової доктрини (галузеві дисципліни) [9]. Таким чином, можемо стверджувати, що філософія права є необхідною частиною (рівнем) правознавства як науки про право. Водночас філософія права як знання інтегральне, цілісне володіє відносною автономією у межах як філософії, так і правознавства, що дає підстави охарактеризувати її як самостійну сферу досліджень на стику філософії й правознавства, котра займається осмисленням природи права. Її принципова відмінність полягає в тому, що вона не просто застосовує філософські методи та категорії до права, а спрямована на вирішення основної юридичної проблеми: що є право взагалі? Як «спільна територія» для філософів і юристів, філософія права має свої специфічні риси, проблеми та засоби їх вирішення, які слід враховувати, а не переносити механічно з іншої суміжної сфери знання.

Дуже плідну концепцію природи філософії права та її співвідношення з теорією права запропонував Р. Алексі. Згідно з його концепцією філософія права — це відносно автономна частина філософії, що являє собою загальну і систематичну рефлексію щодо онтологічних, морально-аксіологічних та епістемологічних питань стосовно права. Справжня філософія права прагне до «ідеалу повноти», тобто:

1) містить рішення загальнофілософських питань; 2) враховує специфіку права як єдності інституційно-владної й ідеально-моральної структур; 3) має особливо тісний зв’язок із моральною та політичною філософією. Нижню межу філософії права становить «обмежуючий принцип», який передбачає: 1) відмову від вирішення філософських питань; 2) зосередження тільки на інституційному вимірі права; 3) делегування усіх критичних (нормативних) питань моральній та політичній філософії, дис- танціювання від них. Послідовне проведення «обмежувального принципу» являє собою дослідницьку програму юридичної теорії права. Між філософією права і теорією права існує, на його думку, принципова відмінність (хоча й немає грані, яку неможливо перейти, вона є динамічною, рухомою) — між вибором «ідеалу повноти» і «обмежувального принципу», тобто між філософським і нефілософським (науковим) підходами. Теорія права є продуктом радикального застосування «обмежувального принципу» до сфери філософії права, яка, у свою чергу, існує у просторі між «ідеалом повноти» та «обмежувальним принципом» як «максимумом» і «мінімумом». Верхня ж межа філософії права — це вимога когерентності (цілісності) теорії та її адекватності об’єкту — природі саме права. Ця межа (кордон) дозволяє, як вважає Р. Алексі, відрізнити філософію права як від інших філософських дисциплін, так і від псевдофілософсько-правової рефлексії, що «втрачає» «ґрунт права» [7, 19-26].

У системі правознавства філософія права найбільш тісно пов’язана із загальною теорією права й соціологією права. Разом усі ці три дисципліни становлять комплекс загальнотеоретичних і методологічних правових дисциплін. їх наявність пов’язана з існуванням у самому праві як мінімум трьох аспектів (вимірів): ціннісно- оціночного, формально-догматичного й аспекту соціальної зумовленості. Філософія права акцентує увагу на рефлексії основ права, юридична теорія — на конструюванні понятійного каркасу позитивного права, соціологія права — на питаннях соціальної зумовленості та соціальної ефективності правових норм і правової системи в цілому.

У зв’язку з цим виникає запитання, чи є ці дисципліни автономними, чи вони являють собою розділи загальної теорії права. Можна припустити, що у певному сенсі терміном «теорія права» можуть бути охоплені всі три дисципліни, оскільки вони стосуються загальнотеоретичних аспектів права: філософських, соціологічних, юридичних. Однак у суто науковому розумінні слова цей термін застосовуємо лише до юридичної науки. На нашу думку, з’єднання цих навчально-дослідницьких напрямів у межах однієї дисципліни — загальної теорії права у принципі можливе, але за певних умов (тобто є дуже проблематичним). Така теорія права має відмовитися від притаманного науці аналітичного, тобто ціннісно-нейтрального підходу і трансформуватися у критичну теорію права, тобто таку, що містить ідеологічний аспект — обґрунтування певної ієрархії цінностей та критику права й інших систем цінностей. Це є дуже складним завданням, оскільки така теорія права має поєднувати в собі різні методологічні позиції (фахові іпостасі): юриста, філософа і соціолога. Тому існує великий ризик негативних наслідків, якщо таке поєднання призведе не до «симфонії», а до «какофонії» різних методологічних підходів. Більш реалістичною видається така модель співвідношення теорії права (в її аналітичному, ціннісно-нейтральному варіанті), філософії права і соціології права, коли б вони взаємозбагачували та взаємодоповнювали одна одну як автономні дисципліни. Об’єднання ж їхнього теоретичного потенціалу з метою забезпечення цілісності системи знань про право здійснювалося б шляхом фундаменталізації підготовки самих юристів, які повинні бачити право не тільки з позиції своєї дисципліни, а й з позиції філософії та соціології.

3. Основні питання філософії права. Її структура

Основне питання філософії права. Філософію права як самостійну дослідницьку дисципліну конституює (тобто встановлює, визначає) її основне питання, від вирішення якого залежить вирішення всіх інших її питань. Існує декілька підходів до визначення основного питання філософії права: «відношення юридичного до матеріального» (Г. Кленнер), «добір справжніх цінностей та створення їх системної ієрархії» (Г. Шварц-Ліберман фон Валендорф), «яким має бути справедливе право» (А. Бріжмен), «обґрунтування природного і позитивного права» (І. Ільїн) та ін. Одне з найпростіших і водночас найглибших його визначень дає видатний німецький філософ права А. Кауфман: «Основне питання правової науки, й особливо філософії права, — це питання «що є право?» Це значить: яку сутнісну форму, яку онтологічну структуру, яку буттєву конституцію має те суще, яке ми називаємо правом?» [10]. Це перегукується з узагальнюючим визначенням основного питання філософії права Р. Алексі: «Якою є природа права?» [7, 23]

Таким чином, питання про природу права є основним питанням філософії права, воно червоною ниткою пронизує й усе правознавство і правову практику. Від відповіді на це запитання залежить вирішення інших правових проблем, включаючи й проблеми законотворчості та прийняття судових рішень.

У зв’язку із складністю філософської рефлексії основне питання філософії права вирішується через її головні питання: онтологічне (як існує право?), аксіологічне або етичне (що є цінним і що слід робити для його досягнення?), епістемологічне (як ми можемо знати про буття і цінності права?) У сукупності відповіді на ці запитання, включаючи їх інтегруюче питання — антропологічне (що таке правова людина?), — дають певне уявлення (хоча й не вичерпне) про природу права.

Через складність самої структури права вирішення основного питання філософії права та її головних питань має конкретизуватися через аналіз головних (парадигмальних) проблем, навколо яких точаться суперечки про природу права. Зазвичай вирізняють три таких проблеми, з певними відмінностями у їх формулюванні. Для Х. Харта це три ключові питання: «Чим відрізняється право від наказів, які підкріплені погрозами, і що їх поєднує? Яка відмінність і що спільного між юридичними і моральними обов’язками? Що таке правила і якою мірою право є справою правил?» [11]. Р. Алексі вирізняє три універсальні проблеми: 1) проблему природи норми і нормативної системи; 2) проблему фактичної дійсності (валідності) права на підставі офіційно-владного встановлення і соціальної ефективності; 3) проблему правильності права, де головним питанням є співвідношення моралі та права, для вирішення якого звертаються до ідеального або критичного виміру права [7, 21].

Вважаємо, що можливим є й інший порядок цих проблем, який здійснюється через вирішення головних завдань:

1) нормативне завдання, у межах якого право співвідноситься з мораллю; його вирішення передбачає відповідь на питання про підставу справедливості та її критерії; у більш традиційному вигляді воно постає як питання про обґрунтування «природного права», або ідеального виміру права;

2) легітимаційне завдання, у межах якого визначається співвідношення права і влади; воно передбачає відповідь на питання про нормативну (зобов’язуючу) силу права, або про те, чому людина повинна підкорятися праву (завдяки примусу, належній процедурі чи справедливості);

3) аналітичне завдання, у межах якого з’ясовується характер правових норм; або питання про природу і функції позитивного права.

Рішення цих основних завдань (або парадигмальних проблем) філософії права дозволяє обґрунтовувати необхідність права для людини і визначати межі, за які воно не може виходити.

Структура філософії права. Відповідно до головних питань філософії права, або до структури загальної філософії, у філософії права мають вирізнятися такі основні розділи (частини):

1) онтологія права, де досліджуються проблеми природи права і його онтологічних засад, буття права і форм його існування, структури права, зв’язку права із соціальним буттям і його місця в суспільстві;

2) антропологія права, в якій розглядаються антропологічні основи права, поняття «правова людина», права людини як вираження осо- бистісної цінності права, а також проблеми статусу інституту прав людини в сучасному суспільстві, права людини в конкретному соціумі, співвідношення особистості й права;

3) аксіологія права, де досліджується цінність як визначальна характеристика людського буття, спосіб буття цінностей, аналізуються основні правові цінності (справедливість, свобода, рівність, права людини тощо), їх «ієрархія» і способи реалізації в умовах сучасної правової реальності. До правової аксіології також відносять питання співвідношення права з іншими формами ціннісної свідомості: мораллю, політикою, релігією, а також питання про правовий ідеал і правовий світогляд;

4) гносеологія (епістемологія) права — розділ, у якому досліджуються епістемологічні підстави права: особливості процесу пізнання у сфері права, основні етапи, рівні та методи такого пізнання, проблема істини в праві та його критерію, методи пошуку права;

5) історія філософії права, в якій досліджуються проблеми виникнення і розвитку правових ідей, аналіз філософсько-правових концепцій та їх значення для сьогодення;

6) прикладний розділ, у якому розглядаються філософські проблеми окремих галузей позитивного права: конституційного права (правова державність та верховенство права, поділ влади, засади конституційної юрисдикції), цивільного права (власність, договір, зрівняння збитків та вигод), процесуального права (правова істина, прогалини у праві, аргументація), кримінального права (відповідальність та обґрунтування покарання) та інших галузей, певні проблеми практичного характеру: філософія законодавства, філософія правосуддя та ін.

4. Функції філософії права. її значення в підготовці юристів і в практичній діяльності

Функції філософії права. Філософії права властиві насамперед світоглядна і методологічна функції. Світоглядна полягає у формуванні в людини загального погляду на світ права, правову реальність, тобто на існування і розвиток права як одного зі способів людського буття або, іншими словами, у формуванні правового світогляду. Зазвичай поряд зі світоглядною функцією вирізняють і відображально-інформаційну, гуманістичну, аксіологічну, виховну функції. Проте вони виступають лише підфункціями світоглядної. Відображально-інформаційна забезпечує адекватне відображення права як специфічного об’єкта, виявлення його істотних елементів, структурних зв’язків, закономірностей. Це відображення синтезується в картині правової реальності або в «образі права». Гуманістична функція сприяє здійсненню одного з власне людських начал — особистісного, а також процесу гуманізації права, наближення його до нагальних потреб людини. Реалізується вона у конструкції «правова людина». Аксіологічна функція філософії права полягає в розробці уявлень про правові цінності — такі як свобода, рівність, справедливість, а також уявлень про правовий ідеал та інтерпретацію з позицій цього ідеалу правової дійсності, критика її структури і станів. Виховна функція філософії права реалізується в процесі формування правосвідомості та правового мислення, через вироблення власне правових установок, у тому числі такої важливої якості культурної особистості, як орієнтація на справедливість і повагу до права.

Методологічна функція філософії права знаходить своє відображення у формуванні певних моделей пізнання права, що сприяють розвитку юридичних досліджень. З цією метою філософія права розробляє методи і категорії, за допомогою яких і проводяться конкретні правові дослідження. Ця функція також поділяється на низку підфункцій: евристичну — що забезпечує приріст нових знань через участь у вирішенні фундаментальних проблем, створенні гіпотез та теорій; координаційну — яка полягає у координуванні методів у процесі дослідження права, визначенні з них домінуючого на певному етапі та у певній конкретній пізнавальній ситуації, не допускаючи його абсолютизації; інтеграційну — що полягає в інтеграції різних теорій, ідей і методів у пізнавальній парадигмі; логіко-гносеологічну — що полягає в розробці категорій та нормативних принципів, котрі дозволяють аналізувати правове мислення, виявляти його особливу логіку.

Результуючим виразом світоглядної та методологічної функцій філософії права є оформлення знання про право у вигляді способу його осмислення як змістовно-смислової конструкції, що обґрунтовує основні ідеї. Основними способами осмислення права, його пізнавальними парадигмами слугують правовий позитивізм і теорія природного права, які по-різному інтерпретують природу права — відповідно як одновимірної або багатовимірної реальності.

Значення філософії права в підготовці юристів і в практичній юридичній діяльності. Цілком очевидно, що вміння усвідомити високий гуманістичний зміст своєї діяльності, філософськи обґрунтувати свою теоретичну позицію і прийняте практичне рішення є ознакою високого професіоналізму і громадянської чесності юриста. Таке обґрунтування, особливо у сфері практичних рішень, не завжди усвідомлюється, однак воно значною мірою визначається домінуючими установками світогляду юристів, на формування якого покликана впливати філософія права. Спроби вирішувати фундаментальні теоретичні проблеми юриспруденції без філософського обґрунтування нерідко призводять до релятивізму або догматизації.

Таким чином, необхідність вивчення студентами юридичних вузів філософсько-правових знань визначається насамперед потребами їхньої майбутньої спеціальності. Вивчення філософії права сприяє фундаменталізації освіти майбутніх юристів, їхньому розвитку в якості самостійно мислячих, політично компетентних громадян. Можна приєднатися до позиції відомого британського філософа права Г. Харріса, який вважає, що існування філософії права пов’язане з важливою метою — «підготовка юриста як громадянина і громадянина як критика права» [12].

Хоча філософія права не ставить за мету вирішення конкретних проблем правознавства, а лише допомагає досліднику-юристу чіткіше усвідомити власну позицію, впорядкувати знання, по-новому подивитися на свій предмет у світлі більш широкого підходу, проте всі центральні, фундаментальні проблеми правознавства знаходять своє вирішення чи принаймні обґрунтування саме на філософському рівні. У цьому якраз і полягає одна з «загадок» такого феномену, як право, і ця обставина визначає фундаментальну роль філософії права як світоглядної та загальнометодологічної дисципліни в системі правознавства.

Водночас від курсу філософії права не слід чекати засвоєння таких істин, нехай і фундаментальних, яких можна вивчити «напам’ять». Головне його призначення — у формуванні творчого правового мислення, вмінні «проблематизувати» будь-які правові питання й знаходити на них відповіді у нестандартний спосіб. В умовах глобалізації виникає потреба робити акцент не тільки на засвоєнні конкретної інформації про існуючі норми, а й на засвоєнні головних принципів сучасного правового мислення і правової діяльності. Тому існує тенденція до універсалізації змісту філософії права, трансформації її на глобальну правову дисципліну.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Огляди Всесвітніх конгресів Міжнародної асоціації філософії права і соціальної філософії, що проходили з 2003 по 2009 рік // Максимов С. І. Філософія права : сучасні інтерпретації : вибр. праці : статті, аналіт. огляди, переклади (2003—2010). — Х., 2010. — C. 143—189.
  2. A Treatise of Legal Philosophy and General Jurisprudence // Editor-in-Chief Enrico Pattaro, University of Bologna, Italy — Dordrecht, Berlin, Heidelberg, New York, 2005—2011.
  3. The Oxford Handbook of Jurisprudence and Philosophy of Law // Edited by Jules Coleman and Scott Shapiro — Oxford, 2004. — 1050 p.; The Blackwell Guide to the Philosophy of Law and Legal Theory // Edited by Martin P. Golding and William A. Edmundson. — Blackwell Pablishing Ltd, 2005. — 355 p.; Філософія права / за ред. Джоела Фейнберґа, Джулса Коулмена ; пер. з англ. П. Таращук. — К., 2007. — 1256 с.
  4. Гегель Г. В. Ф. Философия права. — М., 1990. — С. 59.
  5. Франк С. Л. Духовные основы общества. — М., 1992. — С. 21.
  6. Джентиле Ф. О роли философии права в изучении юриспруденции в Италии // Государство и право. — 1995. — № 1. — С. 135.
  7. Алекси Р. Природа философии права // Проблеми філософії права.— К., Чернівці, 2004. — Т. ІІ. — С. 20.
  8. Право ХХ века : идеи и ценности : сб. обзоров и рефератов / отв. ред. Ю. С. Пивоваров. — М., 2001. — С. 74.
  9. Честнов И. Л.Методология и методика юридического исследования : учеб. пособие. — СПб., 2004. — С. 40-41.
  10. Кауфман А. Онтологическая структура права / пер. с нем. А. В. Стовбы // Российский ежегодник теории права. — 2008. — № 1 ; под ред. А. В. Полякова. — СПб., 2009. — С. 151.
  11. Харт Х. Л. А. Концепція права / пер. з англ. — К., 1997. — С. 21.
  12. Harris G. Legal Philosophies. — London, 1980. — P. 4.