загрузка...

Критерії при вивченні генези порівняльного правознавства

КРЕСІН О.

Питання про час появи порівняльного правознавства дискутується вже принаймні 140 років. За цей час дослідженню еволюції порівняльного правознавства були присвячені сотні праць. Проте вчені так і не змогли дійти згоди ані щодо самої дати, ані щодо критеріїв, за якими її визначати.

На нашу думку, серед критеріїв, які використовуються вченими, можна виділити сутнісні (пов’язані з уявленням про характер порівняльного правознавства та поглядами на еволюцію цього характеру), змістовні (послідовність та наукові засади використання порівняння у процесі пізнання права, концептуалізація порівняльно-правової методології, осмислення різними юридичними школами феномену порівняльного правознавства та ін.) та формальні (використання термінів «порівняльне правознавство», «порівняльне право», «порівняльне законодавство»; створення спеціалізованих компаративістських організацій, установ, закладів, підрозділів; елементи визнання того чи іншого статусу порівняльного правознавства на національному чи міжнародному рівні тощо).

Щодо сутнісних критеріїв слід відзначити таке. Практично всі науковці згодні в тому, що до ХІХ ст. порівняльного правознавства як науки не існувало. Період до ХІХ ст. характеризується дослідниками такими особливостями: 1) безсистемність, фрагментарність досліджень, які були справою окремих нечисленних учених; 2) відсутність певної та послідовно застосовуваної методології досліджень; 3) панування природно-правового напряму юридичної думки, логіко-спекулятивного вивчення права; 4) несформованість об’єктів порівняння — національних правових систем; натомість порівняння здійснювалося між наднаціональними та партикулярними правовими масивами, які одночасно застосовувалися у фрагментованому праві певного регіону, — так зване «внутрішнє порівняльне право».

Щодо характеру порівняльного правознавства, починаючи з ХІХ ст., то думки вчених відрізняються. Хоча автори присвячених еволюції юридичної компаративістики праць висловлюють власні погляди, проте в їх підходах можна виділити й певні тенденції: науковці з континентальної Європи здебільшого дотримуються погляду на сучасне порівняльне правознавство як на науку, англійські та американські вчені переважно вважають його лише методом дослідження. Втім, існування тенденції зовсім не заперечує того, що існують й інші погляди. На думку прихильників «методу», в ХІХ ст. відбулася лише еволюція наукових засад порівняльно-правового методу, який існував зі стародавніх часів, а прихильники «науки», відповідно, поряд із цим відзначають народження наукової дисципліни. Якщо порівняльне правознавство — це метод, то його історичне дослідження набуває зовсім іншого смислу. Власне, це більшою мірою історія проблематики, до якої застосовувався порівняльно-правовий метод, а не самого методу.

На мою думку, сутнісне питання щодо того, чи є порівняльне правознавство наукою, з усією очевидністю може мати лише одну — позитивну відповідь. Сумніви і заперечення цього, які ще достатньо часто зустрічаються, пов’язані з еклектичною сумішшю відтворюваних упереджень радянського часу і концепціями традиціоналістської англо-американської юридичної науки. Звичайно, розгляд таких суджень не є предметом цього дослідження. Варто лише зазначити, що у СРСР тривалий час сучасне зарубіжне право взагалі не вивчалося в університетах, а визнання існування науки порівняльного правознавства могло на практиці означати можливість наукового порівняння різнотипних правових систем, що всіляко заперечувалося. І хоча ситуація суттєво змінилася у 60-х роках ХХ ст., порівняльне правознавство проголошувалося методом, напрямом наукових досліджень, але не наукою.

Проте у 70-80-ті роки значна частина радянських учених, у тому числі автори перших радянських монографій з порівняльного правознавства А. Тіллє та Г. Швеков [30; 31], упорядник перших антологій праць компаративістів соціалістичних та капіталістичних країн В. Туманов [28; 17], автор присвяченої теорії порівняльного правознавства дисертації А. Саїдоваргументовано доводили, що останнє є наукою.

З іншого боку, англо-американський науковий світ переважно не визнає порівняльне правознавство наукою, а лише методом. Але такою ж мірою там переважно не визнаються науками теорія, філософія, соціологія права. Водночас, як нагадує представник американської компаративістики К. Осакве, «немає суттєвої різниці між теоріями наукового методу та чистої науки. Іншими словами, існує лише суперечка за дефініцією (термінологією), а не за змістом (розумінням). І та, й інша теорії розглядають порівняльне правознавство як систему знань про закономірності розвитку правових систем у загальному масштабі чи в окремих галузях права» [15, 20].

Невиправданість чіткого розрізнення науки та методу підкреслював і радянський вчений А. Васильєв. Він зазначав, що метод не існує сам по собі, він виражений у взаємозв’язку предмета дослідження та отриманих знань про нього: наука спрямована на отримання знання, а метод — на процес їх отримання. У правознавстві кожна з наук має свій метод, будь-який метод —належність певної науки [4, 65-66]. Відомий український вчений П. Мартиненко писав: «Розмежування науки та її методу на рівні диференціації систематизованого об’єктивного знання про дійсність не має логічної основи. Особливість науки як системи знань полягає в тому, що вона є прикладною логікою та у цій якості виконує роль методу» [13, 292-293].

Частково через інертність сучасної української юридичної науки, окремі представники якої схильні слідувати «класичним» радянським підходам, частково через неусвідомлення іманентних для неї (і певною мірою сприйнятих тим же радянським правознавством) європейських (романо- германських) структури та підходів, відсутність певного орієнтиру розвитку і схильність до бездумного і поверхового наслідування (в тому числі англо-американських зразків) у нас досі точиться нічим не виправдана дискусія на тему «наука чи метод».

Отже, порівняльне правознавство не тотожне порівняльно-правовому методу як сукупності прийомів та операцій, а є наукою, системою знань. Проте чи є воно продуктом загальної диференціації юридичних наук у XVIII-XIX ст., чи, як стверджують деякі правознавці, зокрема українська дослідниця О. Скакун, результатом «визрівання» підгалузі теорії права — теорії правових систем? [24, 9; 25, 14]. На нашу думку, остання позиція скоріше відображає шлях усвідомлення самостійного значення юридичної компаративістики сучасними теоретиками права в Україні та інших пострадянських країнах, що певною мірою відобразилося у науковій та навчальній літературі.

Окрім того, така позиція є парадоксальною: дитина народилася одночасно з матір’ю чи навіть раніше за неї. Теорія держави і права остаточно сформувалася у 70-х роках ХІХ ст. з елементів енциклопедії права, філософії права, загального вчення про право і вчення про державу; у цей же час термін «теорія права» був уперше вжитий А. Меркелем [27, 37]. Як зазначає О. Скакун, на початку ХХ ст. у теорії права «відбувся перехід від порівняльного аналізу змісту правових норм і понять до дослідження структури, функцій правових норм та правових систем» [26, 24]. А теорія правових систем може вважатися вкоріненою в юридичній науці не раніше середини ХХ ст.

Водночас основи порівняльного правознавства, його наукові школи, а також елементи його інституційного розвитку як самостійної науки, системи знань було закладено значно раніше за будь-яку з цих дат. На нашу думку, вчені, які проголошують порівняльне правознавство породженням теорії права, невиправдано ототожнюють розвиток останньої з еволюцією загальних знань («загального вчення про право») у межах юридичної науки в цілому. Порівняльне правознавство було, особливо на ранніх етапах його розвитку, реципієнтом ідей, концепцій, підходів філософії права, історії права, а також неюридичних наук (мовознавства, біології, релігієзнавства, соціології), на основі яких компаративісти поступово формували загальну частину своєї науки. Протягом свого розвитку, починаючи з перших своїх шкіл, юридична компаративістика напрацювала не сукупність, а систему знань та власну термінологію. Вони частково стали загальним надбанням юридичних наук, а частково залишаються оригінальними і властивими лише порівняльному правознавству.

Отже, порівняльне правознавство є не відгалуженням однієї з юридичних наук, а результатом диференціації та концептуалізації останніх. Що ж може бути сутнісним критерієм появи у той чи інший історичний час науки порівняльного правознавства? Вірогідно, це може бути вирізнення предмета дослідження та/або формування особливого відношення, способу і стратегії пізнання спільного з іншими юридичними науками предмета. Особливими предметами порівняльного правознавства є: спільне й особливе у розвитку правових систем у глобальному та регіональному вимірах; форми, методи та результати взаємодії однопорядкових і різнопорядкових правових систем; порівняльне пізнання національного права; порівняльно-правова методологія та ін.1 Водночас частина предметної сфери порівняльного правознавства накладається на сферу інших юридичних наук. Але, як доводив П. Мартиненко, визначальним для виявлення «категоріальної приналежності науки в загальній системі науково-правового знання» є методологічний підхід. Таким для порівняльного правознавства є порівняльно-типологічний підхід, так само як теоретичний підхід — для теоретико-правових наук, а генетичний підхід — для історико-правових наук [13, 295-297].

Таким чином, для вирішення питання про час появи порівняльного правознавства слід визначити, коли сформувався властивий для нього порівняльно-типологічний методологічний підхід та з’явилися зумовлені останнім особливості його предметної сфери.

Предтечами формування порівняльно-типологічного підходу можуть вважатися, зокрема, І. Кант та Г. Гегель, які засуджували спекулятивний універсалізм природно-правової школи і водночас вважали необґрунтованим твердження про унікальність розвитку права кожного народу чи країни, пропонували пізнавати право, створювати абстрактні поняття юридичної науки та формулювати закони правового розвитку, порівнюючи чинне право різних держав [9, 110-114].

Першим, хто свідомо почав закладати ідейні основи порівняльного правознавства, можна вважати німецького вченого А. фон Фейєрбаха, який у невеличкій праці «Погляд на німецьку правову науку» (1810 р.) зазначав: «Чому вчений-юрист ще не має порівняльного правознавства1? Найбагатше джерело усіх відкриттів у будь-якій емпіричній науці — це порівняння та поєднання. Лише через різнорідні протилежності протилежність стає повністю очевидною; лише через спостереження подібностей та відмінностей та причин їх обох особливість та внутрішня природа можуть бути впізнані вичерпною мірою. Так само як порівняння різних мов формує філософію мови, чи власне лінгвістику, порівняння законів та правових звичаїв різноманітних народів, якнайближче пов’язаних з нами, так і найбільш віддалених, формує універсальну юридичну науку, тобто правову науку без обмежень, яка сама може вливати реальне та енергійне життя в специфічну юридичну науку будь-якої окремої країни» [39, 163]2. В іншій праці з промовистою назвою «Ідея та необхідність універсальної юриспруденції» цю науку він називав також «чистою юриспруденцією» [40, 378]. А. фон Фейєрбах писав, що результати порівняльних досліджень мають доповнити догматичне та філософсько-правове пізнання права [42, 1054]. Вже у цих працях визначається один з особливих предметів порівняльного правознавства — спільне і особливе у розвитку правових систем, а також спостерігається порівняльно-типологічний підхід до дослідження права. Ми погоджуємося з думкою В. Хуга про те, що саме А. фон Фейєрбах може вважатися «першим, хто задумав науку порівняльного права» [42, 1054].

Розглядаючи змістовні критерії, слід зазначити, що послідовне наукове за своїм характером використання порівняльно-правової методології у процесі пізнання права розпочалося загалом раніше, ніж вона стала предметом дослідження та концептуалізації. Формування та послідовне використання певної методології є результатом діяльності наукових шкіл, груп однодумців. У порівняльному правознавстві однією з перших таких шкіл можна вважати історичну школу права, яка сформувалася та стрімко поширилася в європейських країнах з початку ХІХ ст. Представники цієї школи достатньо послідовно використовували в порівняльно-правових дослідженнях певний комплекс підходів, концепцій, прийомів, який засновувався на філософських ідеях того часу, але спеціально не осмислювався ними.

Негативне або амбівалентне ставлення до її ролі в розвитку порівняльного правознавства, що подеколи зустрічається в європейській та американській компаративістиці, пов’язане зі спрощеним розумінням основного предмета досліджень цієї школи та уявленням про переважно німецький ареал її поширення. По-перше, германське право, яке насамперед вивчалося та концептуалізувалося представниками історичної школи права, охоплювало низку правових систем суверенних німецьких держав, Австрійської імперії, а часто також право Швейцарії та скандинавських країн. Те, що представники історичної школи вважали право цих держав спорідненим, було елементом її методологічного підходу, що сформувався, зокрема, під впливом мовознавчих учень та філософських праць другої половини XVIII — початку ХІХ ст. Цей підхід має розглядатися в контексті реалій — наукових і політичних — свого часу, а не звужено — через ототожнення понять «германський» та «німецький», і не телеологічно — з точки зору сучасного існування єдиної Німецької держави. Отже, німецькі вчені — представники історичної школи права на початку ХІХ ст. розпочали системне порівняльне дослідження права країн, населення яких розмовляє мовами, що належать до германських. Воно порівнювалося не лише між собою, а й — так само систематично — з римським правом.

По-друге, аналіз праць східноєвропейських, зокрема українських, представників історичної школи права (її відгалуження — школи слов’янського права), які переважно невідомі західним дослідникам історії порівняльного правознавства, дає підстави говорити про транснаціональний характер цієї школи і про її позитивне значення для порівняльного правознавства — у свій час та за конкретних обставин — як першої наукової школи, в межах якої послідовно, згідно з визначеним і прийнятим групою дослідників методологічним підходом, здійснювалося порівняння римського права, права германських та слов’янських країн та народів.

На основі своїх досліджень представники історичної школи права створювали нове порівняльно-правове знання про подібності та відмінності у праві, форми та результати взаємодії правових систем, формували концепції спорідненості правових систем, правових макроспільнот, спадкоємності в праві, міграції права та ін. І тому немає жодних підстав вважати, що історична школа права не є прикладом послідовного застосування порівняльно-правової методології та змістовного наповнення феномену порівняльного правознавства.

Відправною точкою формування історичної школи права можуть вважатися ідеї Г. Гуго, висловлені у його праці «Підручник природного права як філософії позитивного права, і насамперед — приватного права» 1809 р. [43]. Але про порівняльно-правовий характер праць представників цієї школи можна говорити з часу появи праць Ф. фон Савіньї, насамперед «Про покликання нашого часу в законодавстві та юридичній науці» 1814 р. [61], а також «Історія римського права у Середні віки» у 5 томах 18151829 рр. [60]. Найбільш завершеної форми порівняльно-правовий зміст ідей цієї школи набуває у працях Г. Пухти «Нарис курсу юридичної енциклопедії та методології» 1822 р. [56], «Звичаєве право» у двох томах 1828-1837 рр. [55] та ін. Одними з перших порівняльно-правових праць українських учених у руслі історичної школи права стали дисертації М. Іванишева «Про плату за вбивство у давньоруському та інших слов’янських законодавствах у порівнянні з германською вірою» 1840 р. [7] та О. Палюмбецького «Про систему судових доказів давнього германського права порівняно з Руською Правдою та пізнішими російськими законами, що перебували з ним у найближчому співвідношенні» 1844 р. [19], польських — В. Мацеєвського «Історія слов’янських законодавств» у 4 томах 1832-1835 рр. [51] та ін.

Історико-філософська школа у порівняльному правознавстві, побудована на сприйнятті ідей І. Канта і Г. Гегеля, була другою за часом появи, хоча це може вважатися спірним. Представники цієї школи вважали, що на основі порівняльних історико-правових досліджень можна виявити етапи розвитку всесвітнього розуму. Отже, право розвивається стадіально і в контексті всесвітнього інтелектуального розвитку. Безумовно, у таких ідеях присутні основні елементи порівняльно-типологічного методологічного підходу, який застосовувався у працях представників історико-філософської школи. Окрім того, якщо для історичної школи права порівняльні дослідження були ключовими для пізнання особливостей національної правової традиції, формування цілісного уявлення про процес його еволюції, то для представників історико-філософської школи вони стали також інструментом удосконалення чинного права шляхом його критичного переосмислення та запозичення зарубіжного досвіду.

Серед досліджень представників цієї школи слід виділити вже згадані праці А. фон Фейєрбаха, а також А. Тібо, насамперед «Необхідність загального цивільного права для Німеччини» 1814 р. [62], Е. Ганса, зокрема «Право на спадкування у всесвітньо-історичному розвитку. Дослідження з всесвітньої історії права» у 4 томах 1824-1835 рр. [41], К. Міттермайєра, зокрема «Кримінальне законодавство в його розвитку...» у 2 томах 1841-1843 рр. [52] та ін. Одними з перших українських учених — представників історико-філософської школи в порівняльному правознавстві стали П. Лодій, автор праці «Теорія загальних прав» (1828 р.) [12], та С. Ор- натський, який, зокрема, у 1836 р. написав працю «Про відношення між загальним та особливим у законодавстві та законознавстві» [14].

Заочний диспут А. Тібо й Ф. фон Савіньї у 1814 р. (праці згадані вище) є одним із перших прикладів дискусії представників двох шкіл порівняльного правознавства у сфері правової політики, а саме — щодо необхідності кодифікації німецького цивільного права.

Осмислення порівняльного правознавства й пов’язана з цим поява теорії порівняльного правознавства розпочалося пізніше, на основі певного пройденого ним шляху розвитку. Зокрема, англійський вчений Дж. Остін у своїх лекціях у Лондонському університеті в 1827-1832 рр. зазначав: «Розвиненіші та зріліші системи більш цивілізованих суспільств пов’язані численними аналогіями, які можна знайти між усіма суспільствами, а також численними аналогіями, які можна знайти лише між ними. Відповідно, різні принципи, спільні для більш зрілих суспільств, є предметом великої науки, яку, на противагу партикулярному правознавству, з одного боку, та законознавству — з іншого, називають загальним (або порівняльним) правознавством1, чи філософією позитивного права» [34, 211].

Як зазначав у 1839 р. віце-президент французької Академії моральних та політичних наук П. Дюпін, «.правова наука не може залишатися ізольованою в межах кожної окремої держави. Ми можемо сказати, що відтепер і надалі дослідження порівняльного права покликане сформувати суттєвий та найважливіший елемент науки. Це дослідження розширює та підносить ідею права; воно підносить його з обмеженої сфери приватного та місцевого права і навчає його узагальнювати; тим часом, в деталях, воно вказує недоліки і дефекти та готує реформи». Він також вказував на методологічні вимоги, за умови дотримання яких результати порівняльно-правового аналізу можуть вважатися достовірними, на небезпеки прямого перенесення елементів права з однієї країни в іншу без всебічного порівняльно-правового дослідження, на роль типології правових систем у порівняльному правознавстві [47, 69].

У 1829 р. один з американських учених, автор анонімної статті, очевидно, вперше вказав на те, що загальне (порівняльне) правознавство має стати також університетською навчальною дисципліною.

Найбільш рання з відомих нам кон- цептуалізацій теоретико-методологіч- них основ науки порівняльного правознавства представлена у статтях французького вченого, першого професора порівняльного законодавства у світі Ж. Лерміньє «Викладання порівняльних законодавств» та «Метод історії порівняльних законодавств»3, опублікованих у 1834 р. У останній з них він зазначав, що порівняльне законодавство є наукою, яка народилася у ХІХ ст., а також, поряд з порівняльним релігієзнавством, є найактуальнішим напрямом розвитку сучасної європейської думки [50, 323, 326].

За допомогою порівняння, яке здійснюється на науковій основі, можна визначити ті елементи в праві, які притаманні всьому людству, й ті, що притаманні окремій країні; існування й взаємодія загального й особливого є умовою розвитку людства. Тому завданням історії порівняльних законодавств є визначення загального та особливого у розвитку людства, прогресивності тих чи інших елементів права однієї країни щодо іншої, віднайдення закономірностей у розвитку права, формування історичної типології права, прогнозування подальшої його еволюції. Саме такий характер досліджень відрізняє наукове порівняльне законодавство від праць попередньої епохи, зокрема Монтеск’є [50, 327-329]. Порівняльне законодавство дуже близьке до філософії, адже за його допомогою можна пізнати розвиток людського розуму, раціональне та ідеальне, виявлені в праві [50, 331].

Безумовно, на цих та інших прикладах 20-30-х років ХІХ ст. уже можна говорити про перші спроби осмислення феномену порівняльного правознавства, здійснені у межах історико-філософської та нової позитивістської шкіл. Вже тоді учені розглядали порівняльне правознавство не як проект на майбутнє, а як реальний, міцно вкорінений феномен — наукову та навчальну дисципліну, сферу практичної діяльності.

Суттєві розбіжності спостерігаються й у поглядах науковців на формальні критерії становлення юридичної компаративістики. Слово «формальні» зовсім не применшує важливість певної групи критеріїв, а означає насамперед питання зовнішнього визнання порівняльного правознавства — на відміну від питань його внутрішньої еволюції. І, звичайно, ми свідомі нерозривного взаємного зв’язку між сутнісними, змістовними, формальними елементами у розвитку юридичної компаративістики.

Отже, до формальних критеріїв. Залежно від того, яким матеріалом користувалися вчені, вони по-різному визначають час появи понять «порівняльне правознавство», «порівняльне право», «порівняльне законодавство». Це, у свою чергу, впливає на думки деяких науковців і щодо появи самої юридичної компаративістики. Як вже згадувалося вище, перший відомий нам випадок (і найбільш ранній, який згадується в працях, присвячених історії порівняльного правознавства) використання терміна «порівняльне правознавство» датується 1810 р. і пов’язаний з творчістю А. фон Фейєрбаха. Останній визначає його як сферу наукових досліджень, засновану на певному методологічному підході. Можна стверджувати, що такий погляд на цей феномен наближений до сучасного, хоча визначення поняття, зрозуміло, не є детальним.

Термін «порівняльне право» почав застосовуватися пізніше. Він є більш розмитим за своїм наповненням, його вживання у багатьох випадках могло свідчити про визнання відповідного феномену лише сферою та способом юридичної діяльності, а не наукою; а в інших випадках могло мати й нейтральний характер. Термін «порівняльне законодавство» має чітку ідейну наповненість — його вживання відповідає позитивістській течії в порівняльному правознавстві ХІХ ст. Здебільшого представники цього напряму вважали порівняльне законодавство окремою юридичною наукою. Проте незалежно від того, який із цих термінів використовувався, ними завжди позначався один і той самий феномен.

Іншим і одним із визначальних формальних критеріїв при вирішенні питання про час появи порівняльного правознавства для багатьох учених є ознаки його інституціоналізації — появи спеціалізованих журналів, центрів його дослідження і викладання. На нашу думку, попри важливість такої «інфраструктури» для розвитку будь- якої науки її поява не є необхідною умовою для виникнення самої науки, але, безумовно, свідчить про те, що остання вже існує.

У 1831 р.було засновано кафедру загальної історії та філософії порівняльних законодавств (Histoire gene, rale et philosophique des legislations comparees) у Коледж де Франс, яку до 1839 р. очолював Ж. Лерміньє. Цікаво, що ця кафедра була хронологічно другою юридичною в Коледж де Франс після кафедри законів природних і людських. За рішенням Національної Асамблеї Франції назву цієї кафедри з 1849 р. змінили на «історії порівняльних законодавств» (Histoire des legislations comparees) [48]. Ж. Лермі- ньє викладав, зокрема, порівняльну історію права і у 1838 р. підготував «Курс історії порівняльних законодавств» [49].

У 1836 р.було засновано кафедру порівняльного кримінального права в Паризькому університеті, першим професором якої став Ж. Ортолан. У 1839 р. він видав «Курс порівняльного кримінального законодавства. Філософський вступ. Метод та анотація», а у 1841 р. — «Історичний вступ до курсу порівняльного кримінального законодавства» [53; 54], які можуть вважатися одними з перших підручників з галузевих порівняльно-правових дисциплін.

Зазначимо також, що за російським університетським статутом 1804 р. передбачалося утворення у кожному університеті кафедри «права найвидатніших як давніх, так і нових народів» [16, 10]. Зокрема, така кафедра була заснована у 1805 р. у найстарішому українському університеті в Російській імперії — Харківському [18, 12-13]. її викладачі читали курси, зокрема із загального державного права, загального публічного права, загального кримінального права, «приватного права франків, германців та англосаксів» [18, 8-9]. Згідно з новим загальноросійським університетським статутом 1835 р. цю кафедру було розформовано й відновлено лише у 1859 р. під назвою «кафедра державного права європейських держав» [18, 33-34].

Перший порівняльно-правовий журнал «Kritische Zeitschrift fur Rechtswissenschaft und Gesetzgebung des Auslandes» («Критичний огляд зарубіжної правової науки та законодавства») видавався у Гейдельберзі з 1829 р. по 1856 р.У Франції насамперед слід відзначити публікацію, від 1829 р. й донині, журналу, який не був, власне, порівняльно-правовим, але став трибуною для компаративістів — юристів, політологів, культурологів та ін. — «La Revue des Deux Mondes: Re- cueil de la Politique, de l’Administration et des moeurs» («Журнал двох світів: Збірник політики, управління та нравів»). У передмові до першого номера журналу, зокрема, вказувалася мета видання: «Показати, як однакові принципи по-різному тлумачаться й застосовуються у Франції та Англії, Бразилії та Німеччині, на берегах Де- лавару й на березі Південного моря» [32, 3].

У 1834-1843 рр. у Парижі видавався «Revue etrangere et franfaise de legislation, de jurisprudence et d’eco- nomie politique: par une reunion de jurisconsultes et de publicistes» («Журнал зарубіжного та французького законодавства, юриспруденції та політичної економії»); у 1844 р. його назву було змінено на «Revue de droit franfais et etranger» («Журнал французького та зарубіжного права»), під нею він публікувався до 1850 р. З 1855 р. й донині у Парижі видається щорічник «Revue historique de droit franfais et etranger» («Історичний огляд французького та зарубіжного права»).

Окремі, безумовно, важливі форми інституціоналізації порівняльного правознавства, такі як створення спеціалізованих підрозділів при право- творчих та правозастосовних органах, спеціалізованих об’єднань компаративістів, проведення тематичних конференцій та конгресів, з’явилися пізніше — у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. Але їх відсутність на першому етапі розвитку порівняльного правознавства не може бути приводом для невизнання існування цього етапу.

На нашу думку, є підстави стверджувати, що наприкінці 20-х — у 30-х роках ХІХ ст. відбувався активний процес інституціоналізації порівняльного правознавства як науки та навчальної дисципліни, результатом чого стала поява перших спеціалізованих кафедр та журналів. Цей процес, як уже зазначалося, ми не можемо вважати частиною формування науки та навчальної дисципліни порівняльного правознавства, але він переконливо свідчив про те, що вона вже сформувалася, став зовнішнім виявом її становлення.

Окремо зупинимося на такому формальному критерії, вказаному в частині праць з історії порівняльного правознавства, як елементи зовнішнього визнання певного статусу останнього. Наприклад, Г. Гаттерідж вважав, що «визнаним» порівняльне правознавство може вважатися з часу поширення у ньому соціологічно-позитивістської наукової школи (1860-ті роки) та створення Товариства порівняльного законодавства у Парижі (1869 р.). При цьому, як зазначав учений, «зовнішнім виразом позиції, яка була таким чином забезпечена, є публікація журналів, присвячених повністю або частково сприянню дослідженню предмета» [44, 16-19]. Подібної думки дотримується й П. де Круз, уточнюючи, що «повне визнання порівняльного права як наукової дисципліни не було досягнуто до кінця Першої світової війни» [38, 14]1. Поширена також думка про те, що виявом наукового визнання порівняльного правознавства став Міжнародний конгрес порівняльного права в Парижі у 1900 р. [5, 256; 59, 1165; 2, 84-91]. Є й низка інших думок щодо цього, висловлених різними вченими.

На нашу думку, твердження про те, що соціологічний позитивізм був принципово більш науковим, ніж історико-філософська, історична чи позитивістська школи, може бути лише оціночним — не заперечуючи, звичайно, що загалом кожний наступний напрям юридичної думки досконаліший за попередній. Але нам не вдалося знайти у згаданих та інших працях, у чому полягала саме принципова відмінність нового напряму і від кого прийшло визнання порівняльного правознавства. Адже переважна більшість соціологічних позитивістів, які безпосередньо не займалися порівняльним правознавством, навіть не враховували останнє в своїх класифікаціях юридичних наук.

Так само необґрунтованою вважаємо думку про те, що компаративістські журнали 60-х років ХІХ ст. принципово відрізнялися за змістом від журналів попереднього періоду — принаймні, жодне з відповідних тверджень поважних авторів не підкріплене аналізом змісту цих журналів. Уже згаданий український вчений М. Ренненкампф, аналізуючи зміст журналу, який найчастіше згадується як етапний для розвитку порівняльного правознавства, «Revue de droit international et de legislation comparee» (виходив з 1869 р.), не бачив у появі цього періодичного органу принципово нове явище в науці.

Поява Товариства порівняльного законодавства у Парижі, яке стало першим спеціалізованим об’єднанням юристів-компаративістів, безперечно, стало принципово важливою для розвитку комунікації між ними, інтенсифікації дискусій, що об’єктивно сприяло динамізації його розвитку. Не варто при цьому, щоправда, забувати про існування з 1862 р. Міжнародної асоціації за прогрес суспільних наук у Брюсселі, одна із секцій якого була з порівняльного правознавства. Те ж саме можна сказати про Паризький конгрес 1900 р. як про чинник інтенсифікації розвитку юридичної компаративістики, не забуваючи також про порівняльно-правовий за своїми цілями та характером Всесвітній конгрес юристів та суддів у Сент-Луїсі в 1904 р. Але й після заснування цих організацій, проведення конгресів, як і після заснування Міжнародної академії порівняльного права в 1924 р. й Міжнародного комітету порівняльного права при ЮНЕСКО в 1950 р. (з 1955 р. — Міжнародна асоціація юридичних наук), значна частина вчених продовжувала й нині продовжує ігнорувати існування порівняльного правознавства. Яким же чином у такому випадку оцінювати ступінь визнання останнього? Цілком очевидно, що такий критерій визначення часу появи юридичної компаративістики непридатний.

У цій статті ми практично не залучали матеріал другої половини ХІХ ст., надзвичайно численний та різнобічний, який свідчив про розквіт порівняльного правознавства. Нашою метою було показати, що окреслені на початку статті критерії виникнення юридичної компаративістики, систематизовані на основі аналізу праць європейських (у тому числі східноєвропейських) та американських учених, розглянуті систематично та із залученням першоджерел, демонструють хибність поглядів частини дослідників щодо пізнього (друга половина ХІХ або межа ХІХ-ХХ ст.) походження порівняльного правознавства. Насправді розгляд будь-якого з критеріїв, які використовуються іншими вченими, вказує на те, що порівняльне правознавство як наука зародилося у 1810-1814 рр. і сформувалося наприкінці 20-х — у 30-х роках ХІХ ст. Це, як і особливості перших його наукових шкіл, спростовує думку про те, що воно стало відгалуженням однієї з юридичних наук (філософії права, історії права, теорії права) та демонструє необґрунтованість уявлення про його пізніше походження.

Отже, на підставі викладеного вважаємо, що генеза порівняльного правознавства стала результатом диференціації загального вчення про право наприкінці XVIII — на початку ХІХ ст., розвитку політико-правових реалій того часу (зокрема становлення національних правових систем у Європі та США та ін.), а також впливу розвитку порівняльної методології у гуманітарних науках (зокрема мовознавстві). Датою ж «появи на світ» порівняльного правознавства можна вважати 1810 р., коли йому дане ім’я та сформульовано мету існування, принципи й засоби його розвитку.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Байтин М. И. Предмет и метод теории государства и права // Теория государства и права : курс лекций / под ред. Н. И. Матузова, А. В. Малько. — М., 1997.
  2. БехрузХ. Сравнительное правоведение : учеб. для вузов. — О. ; М., 2008.
  3. Васильев А. М. А. А. Тилле. Социалистическое сравнительное правоведение [Рецензия] // Правоведение. — 1977. — № 5.
  4. Васильев А. М. Правовые категории. Методологические аспекты разработки системы категорий теории права. — М., 1976.
  5. Денисов В. Н. К критике буржуазных концепций сравнительного правоведения // Порівняльне правознавство : антологія української компаративістики ХІХ—ХХ століть / за ред. О. В. Кресіна ; упоряд.: О. В. Кресін (кер. кол.), К. О. Черниченко, О. В. Ткаченко. — К., 2008.
  6. Зивс С. Л. О методе сравнительного исследования в науке о государстве и праве // Советское государство и право. — 1964. — № 3.
  7. Иванишев Н. Д. О плате за убийство в древнем русском и других славянских законодательствах в сравнении с германской вирою. — К., 1840.
  8. Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Наукові досягнення за 50 років (1949—1999) / відп. ред. Ю. С. Шемшученко. — К., 1999.
  9. Константинеско Л.-ЖРазвитие сравнительного правоведения // Очерки сравнительного права : сб. / сост. В. А. Туманов. — М., 1981.
  10. Краснянский В. Э. Метод сравнительного правоведения в советской юридической науке : дис. ... канд. юрид. наук. — Ленинград, 1970.
  11. Кресін О. В. Порівняльне правознавство (юридична компаративістика) // Енциклопедія цивільного права України / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України ; відп. ред. Я. М. Шевченко. — К., 2009.
  12. Лодий П. Теория общих прав : в 2 ч. — СПб., 1828.
  13. Мартыненко П. Ф. Целостность мира и сравнительное правоведение // Порівняльне правознавство : антологія української компаративістики ХІХ—ХХ століть / за ред. О. В. Кресіна ; упоряд.: О. В. Кресін (кер. кол.), К. О. Черниченко, О. В. Ткаченко. — К., 2008.
  14. Орнатский С. Н. Речь об отношении между общим и частным в законодательстве и законоведении, читанная в торжественном собрании Императорского университета св. Владимира 15 июля 1836 года. — К., 1840.
  15. Осакве К. Размышление над природой сравнительного правоведения : наука или метод? // Порівняльне правознавство : сучасний стан і перспективи розвитку : зб. наук. статей / за ред. Ю. С. Шемшученка, О. В. Кресіна. — К., 2006.
  16. Очерки по истории юридических научных учреждений в СССР / отв. ред. В. М. Курицын, А. Ф. Шебанов. — М., 1976.
  17. Очерки сравнительного права : сб. / сост. В. А. Туманов. — М., 1981.
  18. Павлова Т. Г. Сто лет спустя после юбилея // Юридический факультет Харьковского университета за первые сто лет его существования (1805—1905) / под ред. М. П. Чубинского и Д. И. Багалея. — Харьков, 2007.
  19. Палюмбецкий А. И. О системе судебных доказательств древнего германского права сравнительно с Русскою Правдою и позднейшими русскими законами, находящимися с ним в ближайшем соотношении. — Харьков, 1844.
  20. Ренненкампф Н. К. О современной обработке сравнительного правоведения // Порівняльне правознавство : антологія української компаративістики ХІХ—ХХ століть / за ред. О. В. Кресіна ; упоряд.: О. В. Кресін (кер. кол.), К. О. Черниченко, О. В. Ткаченко. — К., 2008.
  21. Саидов А. ^.Буржуазное сравнительное правоведение : история и современность : дис. ... д-ра юрид. наук. — Ташкент, 1990.
  22. Саидов А. Х. Теоретические проблемы советского сравнительного правоведения : дис. ... канд. юрид. наук. — М., 1984.
  23. Саидов Р. А. Становление, развитие и применение сравнительно-исторического метода в юридической науке : автореф. ... канд. юрид. наук. — Ташкент, 1990.
  24. Скакун О. Ф. Место общего сравнительного правоведения в системе юридических наук и его официальный статус // Порівняльне правознавство : сучасний стан і перспективи розвитку : зб. наук. статей / за ред. Ю. С. Шемшученка, О. В. Кресіна. — К., 2006.
  25. Скакун О. Ф. Общее сравнительное правоведение : основные типы (семьи) правовых систем мира : учеб. для вузов. — К., 2008.
  26. Скакун О. Ф. Теория государства и права (энциклопедический курс) : учеб. — Харьков, 2005.
  27. Скакун О. Ф. Теорія держави і права // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол. : Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К., 2004. — Т. 6.
  28. Сравнительное правоведение : сб. статей / сост. В. А. Туманов. — М., 1978.
  29. Тилле А., Файзиев М. Из истории сравнительного правоведения // Общественные науки в Узбекистане. — 1970. — № 5.
  30. Тилле А. А. Социалистическое сравнительное правоведение. — М., 1975.
  31. Тилле А. А., Швеков Г. В. Сравнительный метод в юридических дисциплинах. — М., 1973.
  32. [Анонімна вступна стаття] // La Revue des Deux Mondes : Recueil de la Politique, de 1’Administration et des moeurs. — 1829. — [Num. 1].
  33. AudrenF., Navet G.Notesurla carrie2ed’EugeneLerminier au College de France (1831-1849) II Revue d’histoire digsciences hunamei . — 2001. — №4.