Персонал » 2007 » № 1

Економічна теорія соціалу: особливості та її можливості (закінчення)

Бабицький А.

Закони економіки виробництва

Строге формулювання економічних, як і будь-яких інших наукових законів, можливе лише в межах базисних припущень — постулатів, вироблених шляхом узагальнення досвідчених спостережень реальних процесів. Їх не доводять, а приймають чи відкидають. В економіці виробництва постулати необхідні для базисної основи формулювання економічних законів і встановлення меж справедливості теорії [1 с. 130–143]. Перший постулат визначає обов´язкову ознаку економічного процесу у виробництві, і він формулюється так.

Виробництво, у сенсі наявності в ньому економічних процесів, існує тоді і тільки тоді, коли в ньому бере участь робоча сила, здатна здійснювати процес праці, і в ній, як і в знаряддях праці і предметі праці, міститься деяка маса уречевленої праці — вартість, відмінна від нуля.

Інший визначає міру економічного процесу, тобто саму суть економічної величини в процесі виробництва.

В економічних процесах, що охоплюють будь-яку частину і весь круговорот виробничих елементів, мірою є уречевлена праця — вартість.

Це означає, що величина предмета, в будь-якій частині виробничих елементів, включаючи й робочу силу, економічно вимірюється кількістю уречевленої праці, що міститься в них. В економіці виробництва все вимірюється уречевленою працею, або вартістю.

Третій постулат визначає чинник прискорення економічного процесу, тобто джерело приросту вартості в процесі виробництва, і він свідчить про таке.

Вартість приростає (збільшується) шляхом додаткової праці, за якої величина вартості, що міститься в робочій силі, за час додаткової праці в процесі виробництва не змінюється, тобто не убуває.

Це означає, що маса уречевленої праці, що містилася в робочій силі до моменту початку додаткової праці, переноситься на вироблюваний продукт під час додаткової праці в емісійний спосіб, тобто без зменшення її кількості в робочій силі.

Ці три постулати становлять базисну основу для формулювання економічних законів виробництва. У них є три істотні відмінності від загальновизнаних поглядів у будь-яких економічних ученнях, зокрема й марксистському. Перше, економічні процеси не залежать від волі людей через об´єктивність процесів соціальної форми руху матерії. Друге, робоча сила, як і два інших виробничих елементи, має вартість, — містить у собі уречевлену працю, що справедливо для кожної соціальної формації. І, нарешті, третя відмінність, полягає в принципово новому визначенні поняття праці. У даному разі праця розділяється на фізичну (фізіологічну) й економічну. У технології виробництва фігурує фізична праця, у економіці виробництва — економічна, що не має жодних механічних, моральних, фізіологічних характеристик — лише якість маси уречевленої праці, що їм властива лише економічна інерційність.

Згідно з предметом дослідження і прийнятих постулатів, завдяки узагальненню накопичених досвідчених даних і їх синтезу з кількіс­ною (математичною) теорією встановлюються універсальні причинно-наслідкові зв´язки, сформульовані як у вербальній, так і кількісній (математичній) формі, які і є універсальними законами економіки виробництва. Їх універсальність визначається тим, що вони в межах прийнятих постулатів справедливі для даної економічної науки в цілому і придатні для вирішення будь-яких завдань економіки вироб­ництва в будь-якому інтервалі часу: сьогодення, майбутнього і минулого.

Перший закон визначає витрати економічної (вартісної) праці. Він формулюється лише вербально.

Кількість витраченої праці в процесі виробництва дорівнює сумі величини маси уречевленої праці, перенесеної з робочої сили на вироблюваний продукт за час необхідної праці, і величини емісії маси уречевленої праці за час додаткової праці, при витратах якої вміст маси уречевленої праці в робочій силі не змінюється.

Кількість додаткової праці дорівнює різниці між витратами живої праці та кількістю праці (уречевленої і живої), спожитої робочою силою в процесі виробництва.

Суттєво, що величина праці може бути тільки позитивною. Що стосується додаткової праці, то вона може бути позитивною, якщо кількість витраченої праці перевищує кількість необхідної, і негативної, якщо спостерігається зворотне. Кількість необхідної праці визначається кількістю споживання матеріальних благ, і навпаки. Відповідно негативне значення додаткової праці має лише той сенс, що праця за час необхідної праці не покриває величину спожитої маси уречевленої і живої праці. Споживається більше, ніж виробляється.

Закон витрат економічної праці встановлює якісно і кількісно першоджерело утворення вартості (те, з чого вона витікає), що міститься в самій робочій силі. Він нагадує закон дії сили в механіці руху тіл (це лише аналогія).

Якісне і кількісне встановлення сформульованим законом джерела утворення вартості і, особливо, додаткової вартості — один із наріжних каменів економічної науки. Це поняття аналізувало чимало дослідників від У. Петті, А. Сміта і до К. Маркса, проте було дано лише якісне визначення вартості її джерела — праці. При цьому в поняття «праця» вкладалися всі соціально-економічні, фізичні, фізіологічні і навіть моральні ознаки праці: важка, легка, складна і проста праця тощо.

Всі ці якісні характеристики визначають технічний бік праці та її соціальну оцінку. Вони ніяк не визначають працю в її чисто економічно­му сенсі. Точно так як і фізичні якості будь-якого речовинного предмета не визначають величину його фізичної маси, так само фізичні якості праці не визначають величину (масу) економічної праці. Вона проявляє себе тільки властивістю інерційності. Фізичні, як і інші якості, характеризують не працю, а персону, що здійснює її. Тому економічна і технічна сторони процесу праці є в даному разі розділені. Відповідно витрати праці в економічному сенсі зводяться тільки до витрачання уречевленої праці.

Другий закон — закон вартості вироблюваного продукту, по суті, встановлює причинно-наслідковий зв´язок між вартістю продукту і пов´язаними з його виробництвом матеріальними і трудовими витратами. Кількість вартості в продукті, що знов утворився, визначається кількістю перенесеної на продукт маси уречевленої праці (вартості) зі всіх трьох виробничих елементів, звичайно, все це з урахуванням суспільно необхідних витрат. Він формулюється так.

Кількість уречевленої праці (вартості), що міститься у вироблюваному продукті (у продукції), дорівнює сумі суспільно необхідної уречевленої праці, перенесеної на продукт зі всіх трьох виробничих елементів (робочої сили, із знарядь праці і предмета праці), і витрат на його виробництво додаткової економічної праці.

Сформульований закон справедливий для будь-якого виду продукту або продукції, включаючи і робочу силу. Швидкість перенесення уречевленої праці визначається її вмістом у виробничих елементах і часом перенесення.

Закон перенесення праці подібний до закону збереження енергії в механіці з урахуванням додаткової витраченої роботи. Там законом визначається перетворення одного або декількох видів енергії в інший вид енергії з урахуванням додаткової, здійснюваної при цьому, механічної роботи. Тут, в економіці, закон визначає перетворення декількох видів економічної «енергії» — видів уречевленої праці, що містяться в різних виробничих елементах, в інший вид «енергії» — уречевлену працю виробленого продукту з урахуванням витраченої додаткової праці.

Третій закон визначає збереження вартості (маси уречевленої праці) у виробничій системі і можливі джерела її приросту або убування в даній системі. Формулюється закон так.

У виробничій системі сума приростів вартості (кількості уречевленої праці) у трьох виробничих елементах (у робочій силі, знаряддях праці і в предметі праці) і у виробничих благах дорівнює, за вирахуванням втрат, кількості додаткової праці та величині притоки вартості ззовні.

Слід зазначити, що виробничі блага, хоч і не переносять на вироблюваний продукт своєї вартості (маси уречевленої праці, що міститься в них), та їх вартість присутня у виробничому процесі даної системи, що і враховується цим законом. Суть закону збереження вартості в тому, що ніщо безслідно не зникає і не з´являється з нічого. Джерелами приросту вартості в цій системі є додаткова праця та надходження вартості ззовні, які можуть бути і позитивними, і від´ємними.

До позитивних статей належать позитивна додаткова праця і притік ззовні в цю систему (на підприємство, в країну), наприклад, робо­чої сили, коштів виробництва. До від´ємних статей — від´ємна додаткова праця, економічні втрати, реалізація поза системою вироблюваного продукту, благ, а також відплив робочої сили, коштів виробництва. Позитивна додаткова праця загалом іде на збільшення маси уречевленої праці у виробничих елементах і виробничих благах, на поповнення економічних втрат і на покриття відтоку вартості зовні, або її від´ємного притоку ззовні.
Правила економічної динаміки

Аналогічно до того, як це робиться і в природничих науках, для того, щоб виключити неправильне застосування сформульованих законів витрат праці, перенесення і збереження вартості, необхідно додати правила, що регламентують їх застосування.

Одне правило має регламентувати економічний процес щодо участі в ньому живої праці, згідно з якою затверджується.

Без живої праці, тобто без участі робочої сили неможливий ніякий економічний процес. Відповідно, без живої праці не можуть змінюватися ніякі економічні величини.

Без процесу праці сама по собі уречевлена праця (наприклад, міститься в роботові, як і в будь-яких знаряддях праці, предметах праці і в робочій силі) не має жодного економічного сенсу. Будь-які економічні величини проявляють себе тільки в тому випадку, якщо при цьому фігурує жива праця.

Інше правило регламентує величину результату процесу перенесення вартості, згідно з яким затверджується.

У результаті виробничого процесу можна відтворити будь-який із виробничих елементів, але кількість вартості, що міститься в елементах ізольованої системи, до якої немає позитивного притоку вартості ззовні, збільшується тільки за рахунок додаткової праці.

По суті це правило затверджує, що для виробничої системи, до якої немає позитивної притоки вартості ззовні, джерелом приросту вартості може бути тільки додаткова праця і ніщо більше.

І, нарешті, ще одне правило регламентує спрямування економічного процесу перенесення уречевленої праці, або вартості.

Економічні процеси, як фізичні, та й будь-які інші, в загальному випадку (без здійснення додаткової роботи: витрат праці, додавання вартості) є необоротними процесами і протікають із підвищенням ентропії, тобто від більшого до меншого.

В економіці, як і в природі, всі процеси необоротні, але з науковою метою використовується ще поняття умовно оборотних процесів. Прикладом умовно оборотного процесу в економіці виробництва є обмін товарами без урахування витрат праці на процес обміну. Для перетворення необоротних процесів на умовно оборотні та впорядкування системи потрібно вдатися до витрат праці.

Правила економічної динаміки виключають можливість створення в економіці виробництва «вічного двигуна» першого і другого роду.
Це означає, що в економіці, як і в природі, неможливо отримати більше з меншого не тільки за абсолютною величиною, а й за якістю без здійснення додаткової роботи, в даному разі без витрат праці. Відповідних проектів є чимало, і їх навіть не тестують на наявність характеристик «вічного двигуна». Прикладами можуть служити спекуляція, завищення цін, отримання грошей із грошей без їх участі у виробничих процесах, приватизація за гроші і т. ін. Все це може бути тільки способами перерозподілу вже створеного, а не створенням чогось нового.

Держава, продаючи власність усередині країни (без притоку вартості ззовні), по суті робить надбавку на ціну вироблюваних товарів, що стає основною причиною девальвації власної валюти при проведенні майнових реформ. Зараз підприємства для отримання інвестицій можуть продавати приватизовану власність державі, за кошти, що їх держава може або надрукувати, або взяти податковою надбавкою на товари, що виробляються Потім можна знову приватизовувати, і так увесь час отримувати гроші за рахунок «вічного двигуна».

Сформульовані правила економічної динаміки вимагають вдумливого ставлення. Їх можна застосовувати, під час тестування рішень економічних завдань, щоби запобігти появі «вічного двигуна» першого і другого роду. Інакше справді можливе підмінятиметься неможливим бажаним.
Умова, яка рухає виробництво

Соціальні, як і природні процеси, відбуваються під дією одних і протидією інших сил, але з виконанням обов´язкової умови: мінімум витрат енергії і максимум можливого результату. В економіці умовою, яка рухає виробництво, здійснює круговорот виробничих елементів, є прагнення учасників виробництва максимально задовольнити свої потреби при мінімальних витратах праці. Отже, перша умова — максимум споживання при мінімальних витратах праці.

Це головна умова, але є і додаткові умови. Чинник збільшення споживання стимулює виробництво лише в тому випадку, якщо він не досягає верхньої межі насиченості, і не зменшується нижче за критичне значення, при якому ще може функціонувати виробництво. Тому друга умова визначає межі ефективного споживання для виробництва.

Споживання повинне бути не менше того мінімуму, за якого робоча сила ще здатна відтворювати всі необхідні для виробництва свої фізичні і соціально-виробничі якості, і не повинно перевищувати значення повної насиченості.

Крім того, величина споживання не повинна перевищувати величину витрат праці, щоб підтримувати безперервність виробничого процесу. За порушення цієї умови виробництво «проїдатиметься» і деградуватиме. Тому третьою умовою, рушійною щодо виробництва, буде наявність позитивної додаткової праці.

Споживання за вартісною величиною не має перевищувати витрат економічної праці.

На практиці третя умова виражається в прагненні отримати максимальний прибуток на вкладений у виробництво капітал. Величина фактичного споживання людьми благ і можливої прибутковості виробництва залежить від соціально-економічних і науково-технічних чинників. Але у будь-якому разі причиною розвитку виробництва є вищезгадані умови, що спонукають людей безперервно приводити в рух круговорот виробничих елементів.

Сформульовані закони економіки виробництва, включно з торгівлею, через їх об´єктивність щодо людини відіграють таку саму роль, як і закони природних наук.
Можливості економічної теорії соціалу

Теорія соціалу, заснована на універсальних законах економіки виробництва, дозволяє в межах прийнятих постулатів дати відповіді на питання, що їх ставить життя. Вона дозволяє вирішувати завдання теорії і практики не тільки нині. Важливим є те, що її подальший роз­виток обмежується лише межею економічного розвитку суспільного виробництва як круговороту виробничих елементів (робочої сили, знарядь праці, предмета праці) у соціальному і природному середовищах. А її універсальні економічні закони, що визначають причинно-наслідкові зв´язки, у всій галузі економіки виробництва є надійним і ефективним засобом пізнання економічних процесів та розробки необхідного інструментарію для вирішення завдань, життям завдань.

Розробка таких частин теорії соціалу, як основи теоретичної економіки, динаміки відтворення макро- і мікрорівня, саморегуляції і уп­равління економікою виробництва [1] уможливила розгляд низки виробничих проблем не тільки сучасності, а й майбутнього. Прикладом вирішення сучасних проблем може служити розроблений на її основі аналітичний метод отримання повної системи економічних показників, що всебічно характеризують економіку виробництва макро- і мікрорівнів. Їх виявилася майже сотня. Велика частина згаданих показників досі не була відомою. Зокрема, отримано показники дієздатності, життєздатності, соціальної корисності і патології суспільного виробництва в цілому і будь-яких його частин.

Це дозволило з´ясувати дискусійне питання [2; 3], чим має визначатися економічне зростання сучасного індустріального і постіндус-тріального виробництва. Досвід останніх десятиліть свідчить: використання величини ВВП як критерій економічного зростання стає все менш ефективним для досягнення бажаної мети. Постійне нарощування обсягів технологічно високорозвиненого виробництва спричиняє адекватне збільшення матеріальних благ. Воно є подібним до ожиріння людини. Більше того, в умовах обмежених природних ресурсів постійне зростання ВВП вже в недалекому часі зробить виробництво недієздатним.

Зараз доцільно, а незабаром буде вкрай необхідно, перейти до оцінки економічного зростання показниками, що характеризують відпо­відність економічної макроструктури виробництва поставленим цілям. Такими є отримані показники соціальної корисності виробництва. Одним із них визначається частка продукту, споживаного людьми, у валовому продукті, а другим — відношення частин робочої сили, знарядь праці, предмета праці, що беруть участь у відтворенні робочої сили, до сумарної величини цих трьох виробничих елементів. Треба прагнути до збільшення не взагалі ВВП, а, у першу чергу, тієї його частини, що її становлять матеріальні блага. Інша частина ВВП повинна бути якомога меншою, але достатньою, щоб виробництво було дієздатним. По суті, ці показники визначають економічний ККД виробництва.

Як показує аналіз [1, с. 393–399] статистичних даних, із розвитком виробництва його економічний ККД безперервно зменшується, у той час як ККД техніки збільшується. Так, наприклад, у Росії і СРСР за вісім десятиліть економічний ККД виробництва знизився з 40% у 1913 р. до 30% у 1990 році. У високороз-винутих країнах цей показник може бути ще меншим. Хоч термічний ККД техніки за цей час зріс із 8% у паротяга до 44% у машини з дизельним двигуном. Якщо цю тенденцію зниження соціальної корисності виробництва не переламати, то виробництво все більше працюватиме заради самого виробництва. А це не тільки не дає потрібного матеріального забезпечення людям, а й породжує чимало соціальних, екологічних і навіть технічних проблем.

Іншим прикладом на користь теорії стало створення інструментарію, придатного для виконання соціально-економічних експериментів не «на людях», а в лабораторії — на ЕОМ. При розробці наукового проекту* на основі математично строгого вирішення економічних завдань даної теорії, сформовано методологію економіко-математичних експериментів на ЕОМ розширеного відтворення будь-якого масштабу в необмеженому інтервалі часу [4]. Уперше в світовій практиці було виконано лабораторний експеримент з розширеного відтворення в масштабі країни — України — в інтервалі 1960–2015 років. У табл. та на рис. 1 і рис. 2 наведено результати експериментів при двох варіантах економічної політики, що визначає розподілом де-факто три види вироблюваних продуктів по трьох сферах виробництва. Відмітимо, що в реальності розподіл продуктів може бути будь-яким: ринковим, адміністративно-примусовим, тіньовим, кримінальним.

Таблиця. Розрахунок основних виробничих Ав і невиробничих Анв фондів, оборотних матеріальних коштів Аоб., валового продукту П і продукту невиробничого споживання П1 України [млрд руб.]
(1960–1990 рр. — у цінах розрахункового року, 1990–2015 рр. — у цінах 1990 р.)

 
Роки
1960
1965
1970
1975
1980
1985
1990
1995
2000
2005
2010
2015
вар.
Ав
44
65
97
147
214
288
322
232
194
213
268
391
1
44
65
97
147
214
288
322
232
194
214
240
309
2
Анв
37
63
96
116
135
177
197
128
79
72
82
100
1
37
63
96
116
135
177
197
128
79
72
82
100
2
Аоб.
13
26
38
50
67
94
97
42
26
44
67
102
1
13
26
38
50
67
94
97
42
26
44
67
102
2
П
49
84
115
146
187
238
225
98
73
116
176
244
1
49
84
115
146
187
238
225
98
73
116
176
244
2
П1
22
29
37
45
53
58
66
43
16
26
42
45
1
22
29
37
45
53
58
66
43
16
26
42
45
2
П1/П
0,45
0,35
0,32
0,31
0,28
0,24
0,29
0,44
0,22
0,22
0,24
0,18
1
0,45
0,35
0,32
0,31
0,28
0,24
0,29
0,44
0,22
0,22
0,24
0,18
2

У першому варіанті розподіл вироблюваних продуктів із 1960 по 2015 р. узятий таким, яким воно було в УРСР з 1960 по 1990 рік. Тут превалювала група «А» над групою «Б», і при зростанні ВВП переважно нарощуються засоби виробництва. У цьому варіанті показник соціальної корисності виробництва (у табл. передостанній рядок — варіант 1, на рис. 1 — крива 4) зі зростанням ВВП знижується з 0,45 в 1960 р. до 0,18 в 2015 році.
 

При цьому «хліб» і «масло» поглинатиме так звана «паща», утворена зоною між кривими 2 і 4. Межі, до яких може розкриватися «паща», перебувають між нулем і одиницею. Чим нижчий ККД (крива 4), тим більше розкривається «паща», що вимагає дедалі більше засобів виробництва. Відповідно менше у відсотковому відношенні залишається засобів на підтримку й підвищення рівня життя населення.

Варіант 2 — збереження економічної політики варіанта 1 до 1995 р. і її поступової зміни в період 1995–2015 рр. у бік соціальної корис­ності виробництва, тобто збільшення економічного ККД.

У другому варіанті зі зміною економічної політики, причому в роки економічної кризи*, показник соціальної корисності виробництва (у табл. останній рядок — варіант 2, на рис. 2 — крива 4) до 2010 р. збільшується в 2010 в 1,5 раза, а до 2015 р. — майже вдвічі. Тут виробничі фонди менші на 10% у 2010 і на 20% — в 2015 р., а продукт П1, споживаний у так званій «невиробничій сфері», збільшується при цьому в 1,5 і 3,5 раза. За раціональної економічної структури потрібно менше засобів для самого виробництва і можна більше виробляти матеріальних благ.
 

У 2-му варіанті виробництво динамічніше, має більше можливостей для підвищення прибутковості у всіх сферах відтворення і збіль­шення валового продукту П за меншої кількості засобів виробництва Ав (див. табл., варіант 1 і 2). Це аналогічно до того, як у техніці раціональним проектуванням, наприклад, вантажної автомашини досягається зниження її власної ваги, витрат пального і підвищення її корисної вантажопідйомності.

Раціональний розподіл вироблених продуктів між сферами відтворення виробничих елементів (робочої сили, знарядь праці, предмета праці) є найефективнішим способом успішного розвитку економіки і підвищення рівня життя населення.

Теорія соціалу також дозволяє осмислено підходити до вирішення проблем соціально-економічних перетворень, зокрема, під час роз­робки проектів переходу до ринкової економіки [5]. У цьому проекті розрахунковим шляхом були визначені терміни (5–6 років), необ­хідні для проведення реформ засоби (в обсязі 1–1,2 річного ВВП країни) і внутрішні джерела їх отримання, етапи перетворення системи економічних механізмів функціонування народного господарства в цілому, а також нульові етапи підготовки реформ. Здійснення бо перебудови лише методом «проб і помилок» обходиться народам невиправдано дорого. Можна не тільки прогнозувати, а й проектувати економічний розвиток, як для вирішення сьогочасних завдань, так і для передбачення можливих проблем у майбутньому. Уже зараз необхідні плани розвитку на 25 і більше років. У недалекому майбутньому при використанні космічних технологій можуть знадобитися плани на багато десятків і навіть на сотні років.

Теорія соціалу, що ґрунтується на універсальних законах економіки виробництва, є універсальним науковим інструментарієм і дає економічній науці експериментальний зміст. Вона дозволяє розробляти економічні високі технології та аналізувати економічні процеси в лабораторних умовах. Без створення таких технологій важко обходитися нині і зовсім не можна буде обійтися завтра.


* Початок у № 12 за 2006 р.
Терміном «соціал» визначена сукупність трьох виробничих елементів: робочої сили, знарядь праці, предмета праці.

* *Проект 08.05.01/029-93 «Розробка організаційно-економічного механізму оптимального управління народним господарством України» програми ДК НТП України 07.02 «Економічні проблеми побудови державності України». Науковий керівник проекту кандидат техн. наук А. Ф. Бабицький.

*** У 90-х роках економіка розбалансована (див. рис. 1 і рис. 2): виробництво засобів виробництва (крива 1 і 2) за відсутності потрібних інвестицій «недоспоживає» – знак (-), а відтворення робочої сили (крива 4 і 5) при низькому рівні споживання «переспоживає» — знак (+).


Література

1.  Бабицкий А. Ф. Социал. Законы и теория экономических процессов настоящего и будущего: — К.: МАУП. — 2005. — 406 с.

2.  Герман Дейлі. Поза зростанням. Економічна теорія сталого розвитку. — К.: Інтенсфера, 2002. — 298 с.

3.  Бандура О. Про уніфікацію цілей економіки та екології // ПЕРСОНАЛ. — 2003. — № 9. — С. 56–61.

4.  Бабицький А. Ф. Модель розширеного відтворення та її реалізації на ЕОМ // Машинна обробка інформації (Мiжвiдомчий наук. зб., Київський державний економічний університет). — 1997. — Вип. 59. — С. 28–36.

5.  Бабицкий Арнольд. Модель и проект рыночной экономики. — К.: Вид.-полиграф. центр «Знання». — 1993. — 144 с.