Персонал » 2007 » № 1

До питання періодизації та реконструкції української етнорелігії

Лозко Г.

За 50 тисяч років існування релігії на планеті змінилися сотні тисяч релігійних форм. Етнічна релігія автохтонного населення України має історію, старшу від християнства більше, ніж на сім тисяч років. Формування язичницького світогляду предків слов´ян, у тому числі й предків українського народу, припадає на час переходу індоєвропейської людності до протонеоліту. Періодизацію розвитку релігійності на українських теренах можна розглядати як кілька великих епох у житті й світогляді автохтонного населення території України.

Сплеск інтересу до релігії за останні 15 років незалежності викликав до життя й нові форми, методи його вивчення. За цей час в Україні сформувався новий напрямок досліджень, що вивчає етнологію релігії. Цілком очевидно, що в Україні має бути й власна національно-екзистенціальна методологія, що дозволяла б розглядати етнорелігійний феномен із погляду національного імперативу. Така методологія, оперта на вивчення внутрішнього буття етносу, дає можливість виявити те «непізнаване», ірраціональне в колективному етнічному «ми», внаслідок чого кожен народ є конкретною неповторною етнічною спільнотою. Процеси виникнення, становлення й розвитку тих чи інших ет-норелігій слід розглядати у діахронії, водночас приділяти належну увагу синхронності різних релігійних явищ. Причини втрати язичництва як рідної віри, а також сутність відродження етнічного світогляду. обрядовості, становлять цілісний діахронічний процес, який слід розглядати в динаміці конкретних історичних подій, руйнування й занепаду старих і виникнення й упровадження в життя нових ідей.

Світогляд і самосвідомість будь-якої людини нерозривно пов´язані з середовищем її існування: з її генетичною, духовною, історичною, культурною спадщиною, культом предків, тобто расово-релігійним поглядом на життя. Саме так, із давніх-давен існує той невидимий зв´язок між походженням людини і її культурою, який формує певний тип генетично-метафізичного світогляду.

Таким чином, і сприйняття релігії (як своєрідної форми взаємовідносин із предками і силами природи) зумовлюється генетичним походженням людини та її мовно-культурним корінням, тобто іншими словами, релігія твориться на рідній землі, засобами рідної мови в рідному середовищі.

Етнічною релігією ми вважаємо сукупність автохтонних, рідних, природних (рос. естественных) вірувань і звичаїв того чи іншого етносу. Безперечно, слов´янський масив локальних вірувань настільки широкий, що в ньому можна було б виокремити певні оригінальні особливості релігії кожного зі слов´янських народів, і водночас розглянути його цілісність як феномена саме слов´янського роду. Тому, звичайно, українська ет-норелігія буде настільки ж українською, як і слов´янською взагалі, однак матиме свої особливості, які вирізняють її із загального слов´янського світу. Тобто, якщо в шкалі етнічної градації маємо: суперетнос — етнос — субетнос, то за тією ж родовою логікою вибудовуємо й схему етнорелігійної таксономічної підрядності: суперетнічна релігія (слов´янська) — етнічна (українська) — суб-етнічна (наприклад, гуцульські вірування). Кожен із елементів слід розглянути як окрему таксономічну категорію за логікою: «родове, видове, підвидове».

Українське язичництво — природна українська етнічна релігія, яка сформувалася на території України на базі давньоруської (чи староукраїнської) мови й народних звичаїв, що шліфувалися в середовищі духовної верстви, перетворюючись на сакральну традицію і передаючись серед народу-автохтону з покоління в покоління. Вона має таксономічне значення як видовий сегмент слов´янського язичництва.

У цьому контексті слово язичництво є загальноприйнятим терміном, що має свою історію. Незважаючи на той негативно-оціночний відтінок, якого надала йому офіційна християнська церква, це слово вважаємо нейтральним науковим терміном, адже воно належить до слов´янської лексики, і, крім назви частини тіла (язик), є пов´язане ще з мовою, племенем (народом зі спільною мовою, територією й релігійним звичаєм.

Термін «українське язичництво» в широкому значенні, як сукупність релігійних вірувань, що побутували на теренах України, у їхньому еволюційному розвитку, є умовним (оскільки представники етносів, які проживали на терені України в давні часи називали себе українцями).

Таким чином, до української етнорелігії (язичництва) будемо відносити увесь масив автохтонних вірувань у діахронії:

1) релігію племен і народів найдавнішої доби, яких прийнято вважати предками українців як в етнічному, так і в культурно-історичному планах;

2)   релігію східнослов´янських племен Київської Русі, що існувала до прийняття християнства як офіційної релігії;

3)   народно-побутову релігійність українців, що існувала паралельно з офіційним християнством протягом останнього тисячоліття;

4)   сучасне відроджене українське язичництво.

Українське язичництво у вужчому розумінні означає власне етнічну релігію українців, тобто успадковану віру їхніх предків, що існує нині як Рідна Віра. Отже, терміни Рідна Віра і Українське язичництво розглядатимуться як близькі за значенням, де: рідна (належна певному, зокрема українському, етносу), віра — поняття близьке до терміна релігія (хоча має певні відмінності).

Слово язичники вживалося на позначення людей належних до «віри, відповідної своєму язику» (етносу, народу, мові). Є підстави вважати, що це слово було відоме вже близько тисячі років і не мало негативного значення. Воно згадується і у Велесовій Книзі, яку датують по-різному: і як пам´ятку V — IX ст. н. ч., і як переписану в XVII ст., і як сучасний твір [1, 5-А, 5-Б, 6-Г].

Отже, в контексті нашої статті будемо вживати поняття: українське язичництво, рідна віра і українська етнічна релігія як синоніми.

Українське язичництво — як витокова релігія українців за своєю сутністю — є православним, що до Х ст. означало віру місцевого автохтонного населення Київської Русі [2, с. 294–301]. В основі цього терміна — поняття Прави як універсального закону руху Всесвіту, яке мали ще трипільські землероби VI — ІІІ тисячоліть до н. ч. — хліборобська цивілізація, що зародилась на берегах Дніпра й Чорного моря. Арії занесли свої Веди (знання) до Індії й Персії (Іран), далі ці знання поширились і в Греції, й Римі, де в давні часи було багато споріднених нам племен. Отже, закони Прави відомі в усіх арійських народів: індійська Рита, іранська Аса, вірменська Арт, давньогрецька Діка, яка згодом перетворилась у Богиню Справедливості і вже зображалася як жінка.

У Рігведі поняття Прави як універсального закону руху Всесвіту передається словом R°ta (Рита) і позначає певну космічну закономірність, за якою невпорядкований стан (хаос) перетворюється в упорядковану гармонію (космос, слов´янське — лад).

Космос вічно народжується з хаосу і в хаосі гине — такий закон Прави і таємниця циклічності. Лад (порядок) забезпечує умови для існування Всесвіту, його круговороту, життя людей, їх моральності. Поняття Лад і лінгвістично може бути пов´язане з поняттям Рита: Leto — Lada — Lato — Rato — Radа, де всі названі форми належать Богиням небесного закону. Слов´янська Права, так само, як і арійська Рита, визначає й обрядовий лад на Землі. Тобто вона забезпечує не тільки астрономічний (фізичний), а й звичаєвий, обрядовий, моральний стан життя народу загалом.

Залишки вчення про Праву знаходимо в українському фольклорі у вигляді казок про Правду і Кривду, яких уявляють жінками. Хоча в давніші часи поняття про Праву було ширшим, про що свідчить лінгвістичний ряд: Права, Пращур, Прадід, право, правда, правий, праведний, справедливий, правитель, правило, празник, правосуддя — все це слова одного кореня. Слово правда також має багато значень: закон, звичай, присяга, суд, справедливість, істина, доказ, реальність (явність) тощо. Звід законів на Русі називався «Правда Руська». І хоча вони дійшли до нас у пізнішому, вже дещо християнізованому вигляді, записані Ярославом Мудрим, їхні витоки — ще в язичницькому народному звичаєвому праві [2, с. 294–301].

Видатний український учений-археолог М. О. Чмихов помітив, що «хронології періодизації пам´яток мідної-бронзової доби України відповідають і основні етапи в історії Давнього Єгипту» [3, с. 101]. Наприклад, єгипетські піраміди були символами вранішнього сонця, так само, як і кургани на теренах України. А похоронні обряди, здійснювані в цих культових місцях, вважалися необхідною умовою для переходу душ покійних на небо (Рай, Луки Сварожі). Така синхронізація, на його думку, свідчить не про наявність окремих паралелей, а спільність історичного процесу на цих територіях, тобто місцях проживання всіх індоєвропейських народів, у тому числі й слов´ян [3, с. 106–107].

В основу періодизації етнорелігійних явищ покладено принцип циклічності. Розвиваючи думки Гесіода (про п’ять періодів розвитку людства) й Овідія (про чотири таких періоди), науковець дійшов висновку, що вони «точно відповідають рисам нині виділених археологами епох»: «золоте покоління» — протонеоліту, «срібне» — неоліту, «мідне» — мідній добі, «героїчне» — бронзовій добі, «остання доба заліза» — ранній залізній добі [3, с. 169].

Отже, говорячи про періодизацію української етнорелігії, можемо стверджувати, що вона значною мірою відповідає запропонованій М. Чмиховим схемі: Крита-юга (перша, золота, божественна доба), Трета-юга (друга, срібна доба), Двапара-юга (третя, мідна доба), Калі-юга (четвертий, останній, залізний вік). Далі йде нове періодичне відродження цього кола, що відповідає арійським уявленням про циклічність часу.

Згідно з «Махабхаратою» Крита-юга триває чотири тисячі років. Стільки ж століть займає її становлення і стільки ж — згасання. Трета-юга триває три тисячі років. Стільки ж сотень років припадає на її становлення і стільки ж на згасання. Тривалість Двапара-юги — дві тисячі років. Її становлення і занепад тривають по двісті років. Калі-юга триває тисячу років. На її становлення і занепад припадає по сто літ... По закінченні Калі-юги знову починається Крита-юга. Загальна тривалість юг — дванадцять тисяч років [4. ІІІ, с. 186, 17–23].

У цій системі, вже навіть у самих металах, показано тенденцію до поступового погіршення людських якостей і життя суспільства, своєрідну ентропію. Зниження і профанування світоглядних основ і моральних норм, виражених поняттям дхарми (що відповідає слов´янській Праві), напрочуд точно відображає схему, намальовану мислителями нового часу Ф. Ніцше, Ю. Еволи, М. Еліаде та ін. Тут ідеться не про розвиток (так званий прогрес) матеріальної культури, а лише про занепад праведних законів, які й спричинюють поступову деградацію суспільства, про що в Махаб-хараті говориться так: «У часи Крити дхарма (укр. Права — тут і далі вставка. — Г. Л.) — як бик із чотирма ногами, вона володарює над людьми безмежно, без хитрощів та обману. Настає Трета — тоді дхарма (Права) зберігає лише три чверті своєї сили, а четверта частина впадає в беззаконня. А в часи Двапари дхарма (Права) вже наполовину витіснена беззаконням. Далі несправедливість на три чверті воцаряється в світі, і на долю людської доброчинності випадає лише четверта частина... Із кожною югою зменшується тривалість життя людей, послаблюються їхня мужність, розум, сила, духовна міцність. Царі, брахмани, вайш´ї та шудри... поступово починають дотримуватися лише видимості законів дхар-ми (Прави). Люди стануть торгувати дхармою (Правою), неначе м´ясом» [4. ІІІ, с. 188, 9–119; 3, с. 170]. Отже, міфологема погіршення людської породи відображає певну природну закономірність: «Покоління людей, як правило, деградують, іноді змінюють умови існування» [5. І, с. 212].

Виходячи з цих міркувань, можемо розвинути і доповнити запропоновану М. Чмихо-вим періодизацію слов´янського язичництва (3, с. 181–184).

1.   Доба Великої Богині Матері (Досварожа епоха) — кам´яна доба з груповим або нестійким парним шлюбом, панівна роль жінки. Культ Рожаниць, Матері-Зем-лі, Закон Прави (ведійська Рита) як гармонія всезагальної рівності, уявлення про Зодіак (приблизно VI — IV тис. до н. ч.) — етнічні спільноти пелазгів, трипільців.

2.   Доба Сварога — Бога-Отця; утвердження віку металу й моногамної сім´ї; формування уявлень про душу; Права як гармонія рівних, але вже спеціалізованих у межах общини груп (мідний вік, близько IV — ІІІ тис. до н. ч.), трипільці.

3.   Доба Дажбога — сина Сварожого; виникнення держави; зростання ролі чоловіка; монополізація знань жерцями; уявлення про безсмертя душі кожної особи, яка корисна суспільству; Права як гармонія нерівності (бронзовий вік, середина ІІІ — ІІ тис. до н. ч.); арійські плем´яні утворення.

4.   Доба Перуна — сина Сварожого; розвинута держава; панівна роль чоловіка; Права як гармонія феодального суспільства; наступ інтернаціональних релігій із південного сходу; відхід від природного способу життя; поступова втрата етнічних знань та поступовий світоглядний перехід до монотеїзму (І тис. до н. ч. — ІІ тис. н. ч., залізний вік); арії, скіфи, слов´яни, руси, українці.

Отже, міфологічна періодизація має свої визначення для кожної з цих чотирьох епох, які в основному збігаються з археологічними: 1 (за даною схемою) — «золота доба», 2 — «срібна доба», 3 — «мідна доба», 4 — «залізна доба». Як бачимо, язичницький світогляд пройшов етапи, які в цілому відповідають основним археологічним епохам. Однак така схема є досить загальною, а назви періодів умовні. Крім того, у межах кожного з цих великих етапів слід виділити і конкретизувати менші періоди. Наприклад, «Доба Перуна» не тому так названа, що Перун має бути головним Богом цього періоду, а тому, що з´являється уявлення про нього як про чоловічу Божественну силу, охоронця війська, загалом як символ арійської цивілізації. М. Чмихов вважав, що існував певний прообраз Перуна, відомий у символіці Тільця, Бика, Тура, який був відомий уже трипільцям [3, с. 353].

Занепад Предківських знань на теренах України характерний найбільше для останнього періоду цієї доби — (ІІ тис.), тобто час привнесення чужої віри і примусове її впровадження. Слід ураховувати також і те, що занепад язичництва відбувся не як природний процес еволюції етнічної релігії від політеїзму до монотеїзму. Монотеїзм, насаджений силоміць як чуже етнічне явище, лише замінив природну етнічну віру штучною «світовою». Монотеїзм загальмував природний розвиток власної етнічної віри, а згодом поставив її під загрозу повного знищення. Отже, перехід від політеїзму до монотеїзму не був закономірним еволюційним явищем у межах однієї релігії, а лише збігом історично-політичних обставин. Проте і сама чужа монотеїстична релігія, будучи неприродним штучним витвором, виявилася нездатною творчо розвиватися еволюційним шляхом, а отже, залишилася закостенілою, догматичною, відірваною від сучасного життя і нового наукового світогляду.

Через це штучні монотеїстичні світові релігійні системи рано чи пізно мусять зійти зі світової арени і, закономірно, поступитися природним етнічним релігіям, які здатні са-морозвиватися на рідному етнічному ґрунті. У зв´язку з першими ознаками етнорелігійно-го ренесансу, а також за схемою періодичних процесів статики і динаміки можна прогнозувати і 5-й етап розвитку релігії як в Україні, так і в світі.

5. Доба Відродження етнорелігій — (умовна назва — післязалізна доба, ІІІ тис.), відродження етнічних релігій на новому етапі розвитку людства, повернення до Предківських знань, екологізація моралі, природність існування на Землі, Права як новий космічний світогляд єдності різноманітного і нових взаємин із Богом-Богами. Микола Чмихов лише побіжно передбачив окремі штрихи нового (5-го періоду), зазначивши, що колись «принцип становості» порушився, руйнуючи й все-загальну гармонію суспільства, але на новому етапі деякі народи вже приступили до «демонтування» пролетарської системи «рівності», віддавши переваги суспільній ієрархії. Він писав: «Настання нової епохи дещо випереджає настання відповідного їй природного циклу. Отже, ми знаходимося, хоч би одною ногою, в новій історичній епосі». Початок цієї доби він датував 2015 роком як «епоху Водолія». Його праці суголосні думкам новітніх язичницьких мислителів: «Язичництво виникло не тільки як найдавніша система світогляду предків слов´ян, але і як система космічного світогляду» [3, с. 361].

Нині відродження давніх релігійних культів комусь може видаватися непотрібним анахронізмом, та у всьому світі спостерігається виникнення груп і рухів, що присвятили себе відродженню втраченої релігійної культури і пошуку свого етнічного коріння. Це факт, на який уже не можна не зважати. У цьому, безперечно, проявився і феномен етнічної (природовідповідної) релігії. Це цілком закономірно: багато освічених людей вважають, що зберегти наші нації як самобутні спільноти можливо тільки шляхом відродження етнічних світоглядних і релігійних систем.

Отже, загальна мета етнорелігійного відродження в Європі — збереження і поліпшення здорової духовно-культурної спадщини Білої Європейської Раси. Це цілком природна стурбованість за збереження свого генотипу, своїх націй і боротьба за їх існування!

Актуалізація і реконструкція етнічної релігії після майже тисячолітньої перерви — завдання не з легких. Нині, коли втрачено або спотворено практику ініціації, магії, обрядовості, багато прихильників язичництва звертаються до релігійних традицій інших народів. Відсутність рідного сакрального наповнення живої традиції, спричинена довгим пануванням християнської церкви з її чужою юдаїзованою ідеологічною надбудовою, викликає і негативне ставлення наших сучасників до релігійної (християнської) метафізики.

Сучасний стан Відродження української Рідної Віри є підтвердженням етнорелігійно-го Відродження, яке стало закономірним наслідком живучості нашого етносу. За прогнозами науковців, цей етап матиме тенденцію до етнічного ренесансу: відродження етнічних релігій, екологізації суспільного життя, повернення до національних пріоритетів. Головною засадою цього процесу стане принцип єдності різноманітного [6, с. 386–391].

Уже Володимир Шаян, звернувшись до арійської духовної спадщини, фольклорних українських і загалом слов´янських джерел у своїх працях «Студії над Ведійською думкою» та «Джерело сили української культури» в 50–60-х роках ХХ ст. накреслив шляхи реконструкції Рідної Віри [7, с. 823–877, 429– 447]. Він стверджував, що складовими цієї реконструкції стануть «вчення про безсмертність життя, безсмертність ідеї у таємній пам´яті Всесвіту. Наша віра є створена із елементів давної арійської Віри та об´явлень в сучасності. Тому ця віра буде Українською, і рівночасно Загальноарійською... Наша віра — це наймодерніша наука у виді міфології... Відроджуючи Рідну Віру, ми продовжуємо духову лінію розвитку: Віри Святослава, боротьбу Хмельницького, духового відродження Сковороди і Шевченка. У мові міфології і дійсної духової метафізики це зветься втіленням» [7, с. 140].

Отже, до поняття «реконструкція етнорелі-гії» слід послідовно включити:

1)   накопичення достовірних наукових фактів про слов´янський пантеон, богослов´я, обрядовість, календар;

2)   релігієзнавче порівняння етнорелігії певного народу зі спорідненими традиціями та доповнення прогалин в її системі з допомогою даних про релігію свого суперетносу;

3)   релігієзнавче порівняння слов´янської бази даних із наявними арійськими священними текстами та доповнення її прогалин із допомогою ведичних даних;

4)    релігієзнавче порівняння язичницької системи з християнськими уявленнями та обрядово-календарною звичаєвістю, що збереглася;

5)   переосмислення фольклорно-етнографічних даних із погляду язичницької релігійності й відокремлення від них християнських ідеологічних нашарувань;

6)   із урахуванням усього широкого спектру зібраних у такий спосіб даних, укладання сучасних богословських, сакрально-обрядових, календарних, морально-етичних основ Рідної Віри;

7)   апробація відродженої духовно-культурної системи в діючих громадах Рідної Віри та в повсякденному житті громадян.

Література

1. Лозко Г. Велесова Книга. Волховник. — Літературний переклад, релігієзнавчий коментар, словник на 8500 слів. — К.: Такі справи, 2002. — 368 с.

2. Лозко Г. Пробуджена Енея. Європейський етноре-лігійний ренесанс. — Харків, 2006. — 464 с.

3. Чмыхов Н. Истоки язычества Руси. — К., 1990.

4. Махабхарата. Рамаяна. Пер. с санскрита. — М.: Худож. лит., 1974. — Т. 2. — 608 с.

5. Людство і віра: Всесвітня історія народів і релігій: Енцикл. — довід. Вид.: у 4-х т. / Авт. — уклад. Г. Щокін. — К.: МАУП, 2002.

6. Лозко Г. Європейський етнорелігійний ренесанс: витоки, сутність, перспективи (на матеріалі відродження етнорелігій у європейських країнах). — К.: Такі справи, 2006. — 424 с.

7. Шаян В. Віра Предків Наших. — Гамільтон (Канада). — 1987. — 894 с.